«Оче­ви­дне – не­ймо­вір­не»

Хе­длай­не­ром Шек­спі­рів­сько­го фе­сти­ва­люу Гдан­ську ста­не укра­їн­ська опе­ра-жах Hamlet у по­ста­нов­ці Ро­сти­сла­ва Дер­жи­піль­сько­го

Den (Ukrainian) - - Культура - Та­ї­сія ЛЮТА, жур­на­ліст

во­но є. Скла­дність по­ля­гає са­ме в ко­ор­ди­на­ції спів­пра­ці для при­їжджих і на­ших мі­сце­вих акто­рів, які та­кож ба­га­то зні­ма­ю­ться і за­ді­я­ні в рі­зних те­а­траль­них про­е­ктах і в Ки­є­ві, й в ін­ших мі­стах. Але ні­чо­го в жит­ті не бу­ває лег­ко. Я від­даю пе­ре­ва­гу дум­ці, що не­мо­жли­во­го — не бу­ває. Так і ви­хо­дить.

— Щой­но у Фран­ків­ську від­го­мо­нів фе­сти­валь Porto Franko, який вже на­зва­ли одні­єю з най­ва­жли­ві­ших куль­тур­них по­дій остан­ньо­го ча­су. В чо­му осо­бли­вість фор­ма­ту цьо­го фе­сту, який ви ор­га­ні­зо­ву­ва­ли?

— Це справ­ді не­про­сто. У на­шо­го ко­ле­кти­ву над­зви­чай­но на­си­че­не жи­т­тя: га­стро­лі, прем’єри (за­зви­чай за се­зон їх шість-сім). У кві­тні на ба­зі на­шо­го те­а­тру впер­ше про­ве­ли «Ве­сня­ну шко­лу актор­ської май­стер­но­сті НСТДУ». До нас з’їха­ли­ся мо­ло­ді акто­ри та сту­ден­ти те­а­траль­них ви­шів з усі­єї Укра­ї­ни, та й не тіль­ки, щоб по­ді­ли­ти­ся сво­їм до­сві­дом, сво­ї­ми про­бле­ма­ми, сво­їм ба­че­н­ням май­бу­тньо­го укра­їн­сько­го те­а­тру. Та­кож цьо­го ро­ку при те­а­трі ми від­кри­ли ре­жи­сер­ську май­стер­ню. Одним сло­вом, ба­га­то ідей, пла­нів і про­е­ктів — ча­су бра­кує, але не бра­кує ба­жа­н­ня. Ося­га­ти но­ве та ви­хо­ди­ти за рам­ки зна­но­го — ви­клик са­мим со­бі.

Porto Franko став чер­го­вим ви­кли­ком і до­пін­гом — для ме­не осо­би­сто, для куль­тур­ної елі­ти, для мі­ста, зре­штою. У рам­ках про­е­кту змо­гли пред- ста­ви­ти най­су­ча­сні­ші єв­ро­пей­ські ко­ле­кти­ви, тен­ден­ції та най­рі­зно­ма­ні­тні­ші ви­ди су­ча­сно­го ми­сте­цтва. Та­кий мул ь ти ди­сци­плі­нар­ний фор­мат при­не­се не­оці­нен­ну ко­ристь для роз­ви­тку укра­їн­сько­го ми­сте­цтва.

— До ре­чі, як вам вда­ло­ся до­мо­ви­тись із пред­став­ни­ка­ми Ей­мун­та­са Ня­кро­шю­са, щоб одна з остан­ніх йо­го ви­став — «Май­стер го­ло­ду» за Ка­фкою — по­тра­пи­ла в Укра­ї­ну?

— Це бу­ла на­ша мрія. Пе­ре­го­во­ри ве­ли­ся три­ва­лий час. Зре­штою, зав­дя­чу­ю­чи ве­ли­кою мі­рою і ку­ра­то­ру те­а­траль­ної про­гра­ми, за­слу­же­но­му ар­ти­сто­ві Укра­ї­ни Оле­ксію Гна­тков­сько­му це ста­ло мо­жли­вим.

Ня­кро­шюс — май­стер, і ве­ли­ка честь для нас, що при­їхав на наш фе­сти­валь, а ще — це щось з роз­ря­ду «оче­ви­дне — не­ймо­вір­не». Хо­ча на сьо­го­дні­шній день ця по­дія, як на ме­не, ціл­ком за­ко­но­мір­на, то­му що про наш те­атр до­бре зна­ють в Єв­ро­пі, нас за­про­шу­ють. Га­даю, зав­дя­ки цьо­му і вда­ло­ся пе­ре­ко­на­ти па­на Ня­кро­шю­са, що йо­го ви­ста­ва бра­ти­ме участь у до­стой­но­му фе­сти­ва­лі з ці­ка­вим май­бу­тнім.

«КО­ЛИ ВЧИТЕЛЬ І УЧЕНЬ ТВОРЯТЬ РА­ЗОМ — ЦЕ СКЛА­ДНО»

— На фе­сти­ва­лі ви по­ка­за­ли свою но­ву ро­бо­ту за мо­ти­ва­ми тво­рів Ва­си­ля Сте­фа­ни­ка — «Во­на — Зем­ля». Під час пе­ре­гля­ду пла­чуть і кри­ти­ки, і зви­чай­ні гля­да­чі. Що спо­ну- ка­ло вас звер­ну­ти­ся до Сте­фа­ни­ка са­ме сьо­го­дні?

— Ідея по­ста­нов­ки ви­ни­кла два ро­ки то­му. Сте­фа­ник — ге­ні­аль­ний пи­сьмен­ник. Він близь­кий ме­ні за сві­то­гля­дом і ду­хом. Йо­го тво­ри — ви­ра­зни­ки за­галь­но­люд­ських уні­вер­саль­них та, во­дно­час, са­ме укра­їн­ських про­блем і кон­флі­ктів, адже во­ни «спи­са­ні» з цьо­го ґрун­ту. Бог, Ма­ти, Зем­ля — йо­го клю­чо­ві обра­зи та на­скрі­зні мо­ти­ви є на­рі­жни­ми обра­за­ми та мо­ти­ва­ми укра­їн­ської куль- ту­ри та мен­таль­но­сті. А пи­сьмен­ни­цька ма­не­ра — кон­ден­са­ція бо­лю — най­більш від­по­від­ає енер­ге­ти­чним ві­бра­ці­ям сьо­го­дні­шньо­го дня. То­му Сте­фа­ник так чі­пляє сьо­го­дні, й са­ме сьо­го­дні по­трі­бен.

Я обрав йо­го но­ве­ли для актор­ських тре­на­жів сво­їх сту­ден­тів. І по­чав від­кри­ва­ти Сте­фа­ни­ка за­но­во, як це зав­жди бу­ває, ко­ли ма­єш спра­ву з ге­ні­я­ми.

Він по­вів ме­не за со­бою. І це був зов­сім ін­ший шлях, ніж я міг со­бі уяви­ти. Ро­бо­та ви­йшла ін­шо­го ґа­тун­ку, ніж мої по­пе­ре­дні. Зві­сно, в цьо­му я зав­дя­чую ве­ли­кою мі­рою і мо­їм со­ра­тни­кам — чу­до­вим акто­рам На­тал­ці По­ло­вин­ці та Оле­го­ві Цьо­ні.

— Ви­ко­на­ви­ця го­лов­ної ро­лі у ви­ста­ві, а та­кож спів­ре­жи­сер На­тал­ка По­ло­вин­ка — по­стать не­пе­ре­сі­чна, лю­ди­на ви­мо­гли­ва. Як скла­да­ла­ся ва­ша спів­пра­ця?

— На­та­лія По­ло­ви­на — на­справ­ді уні­каль­на осо­би­стість у те­а­траль­но­му, му­зи­чно­му і кі­но- про­сто­рі. Нас і з нею пов’язує дав­ня дру­жба і спів­пра­ця.

Са­ме з На­тал­кою По­ло­вин­кою я ство­рив по­ста­нов­ки за тво­ра­ми Ма­рії Ма­ті­ос «Со­лод­ка Да­ру­ся» та «На­ція» (во­ни дві­чі но­мі­ну­ва­ли­ся на здо­бу­т­тя Шев­чен­ків­ської пре­мії). На­та­ля ба­га­то зро­би­ла для про­фе­сій­но­го ста­нов­ле­н­ня мо­їх сту­ден­тів і пер­шо­го ви­пу­ску, що вже де­ся­тий рік на сце­ні, й дру­го­го — цьо­го­рі­чно­го. Ро­зу­мі­ю­чи мас­шта­би ці­єї осо­би­сто­сті, її ду­хов­ний і твор­чий по­тен­ці­а­ли, я не міг не мрі­я­ти про спів­пра­цю з нею як з актри­сою. І те­пер мо­жу ска­за­ти впев­не­но: як ре­жи­се­ра, ме­не це ко­ло­саль­но зба­га­ти­ло. Хо­ча, без­пе­ре­чно, бу­ло ду­же не­про­сто. І не мо­гло бу­ти про­сто. З силь­ни­ми твор­чи­ми осо­би­сто­стя­ми це й не­мо­жли­во.

На­тал­ка По­ло­вин­ка — се­ред мо­їх учи­те­лів. А ко­ли вчитель і учень творять ра­зом — це скла­дно. Але в хо­ро­шо­му сен­сі цьо­го сло­ва. Бо якщо є ме­та і лю­бов — ре­зуль­тат не­пе­ре­дба­чу­ва­ний і ці­ка­вий. У цьо­му сен­сі нам із По­ло­вин­кою ду­же ці­ка­во. Ми оби­два ін­ту­ї­ти, які не бо­я­ться ру­ха­ти­ся нав­ма­н­ня, до­слу­ха­ю­чись до яки­хось ще не зри­мих, не окре­сле­них ві­бра­цій ма­те­рі­а­лу і ча­су.

Для ме­не це й є твор­чість — не­пе­ре­дба­чу­ва­ність ре­зуль­та­ту.

— Чи про­дов­жи­ться га­строль­не жи­т­тя ва­шо­го «Оскар і Ро­же­ва Па­ні» в но­во­му те­а­траль­но­му се­зо­ні? Що вам да­ла ця ви­ста­ва як лю­ди­ні, ба­тько­ві, ми­тце­ві? Чи вар­то очі­ку­ва­ти на про­дов­же­н­ня ва­шо­го твор­чо­го тан­де­му з одні­єю з най­по­пу­ляр­ні­ших украї нських актрис І рмою Ві­тов­ською?

— Арт-про­ект «Оскар і Ро­же­ва Па­ні» апе­лює до ми­ло­сер­дя, ви­яв­ляє про­бле­ми, про існу­ва­н­ня яких я ра­ні­ше не за­ми­слю­вав­ся. Це бо­лі­сні від­кри­т­тя. Але я вдя­чний Бо­го­ві, що не ли­шив­ся осто­ронь і зміг зро­би­ти по­силь­ний вклад у роз­ви­ток па­лі­а­тив­ної до­по­мо­ги в Укра­ї­ні. Всі, хто брав участь у ро­бо­ті над « Оска­ром...», до­кла­ли чи­ма­ло сил і лю­бо­ві для то­го, щоб цей ар­т­про­ект став одним із най­успі­шні­ших. Я впев­не­ний, що в ці­єї по­ста­нов­ки бу­де дов­ге жи­т­тя, адже проблема ще ли­ша­є­ться. Зо­ста­є­ться ще ба­га­то сер­дець, які по­трі­бно роз­бу­ди­ти й на­пов­ни­ти сві­тлом ми­ло­сер­дя.

Що­до Ір­ми Ві­тов­ської, то в нас не про­сто твор­чий тан­дем. Ми — учні одно­го пе­да­го­га, ві­до­мо мо­го акто­ра Бо­г­да­на Ко­за­ка. В нас спіль­ні ми­сте­цькі орі­єн­ти­ри, схо­жі гро­ма­дян­ська та люд­ська по­зи­ції. Це ве­ли­кий по­да­ру­нок жи­т­тя — ма­ти одно­дум­ців. Зві­сно, є ба­га­то твор­чих за­ду­мів. Але всьо­му свій час.

ФОТО ДЕНИСА ОВЧАРА

Сце­на з ви­ста­ви Hamlet, у якій за­ді­я­ні акто­ри зі Льво­ва, Фран­ків­ська та Ки­є­ва

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.