Жит­тє­смерть

30 літ то­му Іван Ми­ко­лай­чук по­ли­шив цей світ. І нас з ва­ми...

Den (Ukrainian) - - Тайм-аут - Сер­гій ТРИМБАЧ

■ То­ді, на по­ча­тку сер­пня 1987- го, ба­га­то хто звер­нув ува­гу на те, що Ми­ко­лай­чук про­жив Шев­чен­ків вік — бу­ло йо­му ли­шень со­рок шість. Для ре­жи­се­ра зо­ло­тий вік: вже є ми­сте­цький до­свід, і го­лов­не — погляд на світ на­бу­ває не­об­хі­дної опти­чної по­ту­жно­сті, на­бу­ває ви­ра­зної кон­стру­ктив­но­сті. У то­му чи­слі і в ба­чен­ні смер­ті...

■ Жи­т­тя не­ми­сли­ме без смер­ті, про­сто не­у­яв­не, ні­якої фан­та­зії не ви­ста­чить. В на­ро­дній куль­ту­рі смерть зав­жди є по­ча­тком но­во­го жи­т­тя, себ­то но­вим на­ро­дже­н­ням. Так зер­но, па­да­ю­чи в зем­лю, по­чи­нає но­вий жит­тє­вий круг. У Ми­ко­лай­чу­ко­вій на­тур­фі­ло­со­фії бу­ло су­го­ло­сне по­тра­кту­ва­н­ня жи­т­тя / смер­ті. У «Ва­ви­ло­ні ХХ» епі­зод похо­ро­ну, ма­тір Со­ко­лю­ків не­суть у тру­ні на цвин­тар, а нав­ко­ло кві­ти й по­літ бджіл, що не­суть не­ктар ін­ших ви­мі­рів бу­т­тя. І са­ме про­ща­н­ня ви­гля­дає як при­смер­ко­ва обі­цян­ка но­вих зу­стрі­чей. Аж ген сіль­ський фі­ло­соф Фа­бі­ан (цю роль зі­грав якраз Ми­ко­лай­чук, своє­рі­дне alter ego ав­то­ра стрі­чки) ко­пає но­ву мо­ги­лу на­сту­пно­му не­біж­чи­ку, зем­ля від неї ля­гає на гріб но­во­при став­ле­ної ду­ші. Ві­чний кру­го­обіг жи­т­тя в її ко­смі­чно­му мас­шта­бі, та­ким бу­ло ми­сле­н­ня Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка.

■ А жи­т­тя ми­тця ви­да­ло­ся ко­ро­тким. Справ­ді, Шев­чен­ків вік. Одна­че ж до­ста­тнім для то­го, щоб за­ли­ши­тись у ми­сте­цтві на­зав­жди. І сво­ї­ми ар­ти­сти­чни­ми ро­бо­та­ми ( « Ті­ні за­бу­тих пред­ків » , « Сон » , « Про­па­ла гра­мо­та»...), і ре­жи­сер­ськи­ми, тим же «Ва­ви­ло­ном ХХ» передусім. Не встиг роз­кри­ти­ся йо­го пи­сьмен­ни­цький та­лант, до яко­го в остан­ні ро­ки від­чу­вав по­тяг, в яко­му не зрід­ка ба­чив ін­стру­мент від­кри­т­тя сво­їх на­хи­лів про­ро­чо­фі­ло соф­сько­го про­гно­зу­ва­н­ня бут­тє­вих об­ши­рів.

■ Той кі­не­ма­то­граф, який роз­ви­вав Ми­ко­лай­чук сво­ї­ми філь­ма­ми, по­тім про­дов­жив­ся у ро­бо­тах ін­ших ре­жи­се­рів (ска­жі­мо, філь­мах Емі­ра Ку­сту­рі­ци). В ньо­му за­кла­де­но сим­фо­ні­чний прин­цип роз­кри­т­тя су­тно­сті жи­т­тя — бо ж тут ви­ко­ри­сто­ву­ю­ться усі ін­стру­мен­ти люд­ської ду­ші! І до­зво­ле­но ви­гра­ва­ти на них тіль­ки са­мій лю­ди­ні, хо­ча за­зви­чай охо­чих зі­гра­ти на лю­ди­ні яко скри­по­чці що­раз зро­стає.

■ Ду­май­мо сьо­го­дні про ди­во­ви­жно­го Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка, про той ми­сте­цький і вла­сне люд­ський скарб, який він нам по­ли­шив.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.