«Го­лов­не, щоб на шля­ху зу­стрі­ча­лись до­брі лю­ди»

Юрій Фо­мен­ко — про кра­є­знав­чі, еко­ло­гі­чні та на­віть те­хно­ло­гі­чні ве­ло­про­гу­лян­ки При­дні­пров’ям

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ва­дим РИЖКОВ, «День», Дні­про Фо­то з фейс­бук-сто­рін­ки Юрія ФОМЕНКА

Юрій Фо­мен­ко не по­тре­бує осо­бли­во­го пред­став­ле­н­ня для на­ших чи­та­чів. Ко­ли­шній бо­єць АТО є по­стій­ним чи­та­чем і дру­гом «Дня». За фа­хом він агра­рій, який на­ра­зі пра­цює у ко­ман­ді мі­сько­го го­ло­ви Дні­пра ке­рів­ни­ком ко­му­наль­но­го під­при­єм­ства «Зе­лен­буд». Пан Юрій — лю­ди­на, щи­ро за­ко­ха­на в при­ро­ду рі­дно­го краю. А ще він ду­же по­лю­бляє по­до­ро­жі ве­ло­си­пе­дом, що до­сі спри­йма­є­ться не­зви­чно як для чи­нов­ни­ка. Йо­го по­е­ти­чні на­ри­си і фо­то­ре­пор­та­жі про вла­сні ве­ло­ман­дрів­ки око­ли­ця­ми Дні­пра чи­та­ють у «Фейс­бу­ці» ти­ся­чі лю­дей. Від­вер­то ка­жу­чи, ма­ло хто мо­же по­ба­чи­ти стіль­ки ці­ка­во­го і так ба­га­то у зви­чай­ні­сінь­ко­му сте­по­во­му пей­за­жі При­дні­пров’я. У цих до­пи­сах дав­ня істо­рія і су­ча­сність Укра­ї­ни, її ма­льов­ни­ча при­ро­да ор­га­ні­чно зли­ва­ю­ться і ви­гля­да­ють, як єди­не ці­ле.

— Па­не Юрію, у «Фейс­бу­ку» ви ре­гу­ляр­но роз­мі­щу­є­те по­е­ти­чні фо­то­ре­пор­та­жі про свої ве­ло­ман­дрів­ки око­ли­ця­ми Дні­пра. Ці по­до­ро­жі — це спорт чи кра­є­знав­ство?

— По­до­ро­жі — ча­стин­ка мо­го жи­т­тя. Сво­є­рі­дний спо­сіб пі­зна­н­ня но­во­го. Спо­сіб пси­хо­ло­гі­чно роз­ван­та­жи­тись. Змі­на се­ре­до­ви­ща, в ко­тро­му пе­ре­бу­ва­єш пов­сяк­ден­но. І, без­пе­ре­чно, це — спорт, під­трим­ка фі­зи­чної фор­ми. Але та­кож це час для роз­ду­мів. Від­клю­че­н­ня від пев­но­го ін­фор­ма­цій­но­го по­то­ку мі­ста, ко­трий весь час три­має лю­дей в на­пру­жен­ні й не зба­га­чує ані ро­зу­мо­во, ані ду­хов­но.

— За­зви­чай на ва­шо­му шля­ху тра­пля­ю­ться ма­льов­ни­чі при­ро­дні об’єкти, істо­ри­чні пам’ятки або на­віть са­ди­би ці­ка­вих лю­дей. Ви за­зда­ле­гідь скла­да­є­те мар­шру­ти сво­їх ве­ло­по­до­ро­жей?

— При пла­ну­ван­ні ве­ло­ман­дрів­ки обов’яз­ко­во став­лю те­ма­ти­чне зав­да­н­ня й по­пе­ре­дньо ви­вчаю об’єкти на мар­шру­ті. Те­ма­ти­ка та­ких ман­дрі­вок мо­же бу­ти або кра­є­зна­вча, або еко­ло­гі­чна, або на­віть те­хно­ло­гі­чна. Не­від’єм­ною ча­сти­ною є спіл­ку­ва­н­ня з лю­дьми. Ва­лер’ян Пі­дмо­гиль­ний ко­лись пи­сав: «Чим яскра­ві­ші на­ші вра­же­н­ня, тим на­ше жи­т­тя ці­ка­ві­ше». На­ве­ду при­клад де­кіль­кох ман­дрі­вок на пів­ден­них око­ли­цях Дні­пра. В лі­те­ра­тур­но­му сен­сі це мі­сця, де жи­ли та пра­цю­ва­ли ві­до­мий пи­сьмен­ник Ва­лер’ян Пі­дмо­гиль­ний і по­ет­ди­си­дент Іван Со­куль­ський. Пе­ред ман­дрів­кою і пі­сля то­го пе­ре­чи­тую на­пи­са­не ни­ми про на­ше мі­сто або в на­шо­му мі­сті. Зна­хо­джу якісь па­ра­ле­лі, опи­си зна­йо­мих мі­сце­во­стей. Якщо ди­ви­ти­ся з кра­є­знав­чо­го по­гля­ду, це істо­ри­чні мі­сця Огрінь­сько­го пів­остро­ва. Їхня істо­рія охо­плює пе­рі­од від існу­ва­н­ня сто­ли­ці ули­чів, мі­ста Пе­ре­сі­чень, до бо­йо­вих по­дви­гів ко­за­ків під про­во­дом Іва­на Сір­ка.

Ме­ні ці­ка­ві ве­ло­ман­дрів­ки і з еко­ло­гі­чних при­чин — спо­сте­рі­гаю те­хно­ген­ні ви­кли­ки, ко­трі вла­што­вує При­дні­пров­ська ТЕЦ. Ці­ка­вить ме­не й бо­та­ні­ка рі­дно­го краю — при­са­мар­ські та при­дні­пров­ські бал­ки зі сво­єю сте­по­вою ро­слин­ні­стю. Під час одні­єї з ман­дрі­вок я на­віть зна­йшов сте­по­ву ви­шню, ко­тру опи­су­вав Ген­рик Син­ке­вич у ро­ма­ні «Во­гнем і ме­чем». Зга­дав та­кі ряд­ки з ро­ма­ну: «По­глянь­те-но, до­бро­дію! — зне­на­цька ви­гу­кнув Жен­дзян. — Ні­би сон­це пе­че, а в по­лях ле­жить сніг. Скше­ту­ський гля­нув. І справ­ді, скіль­ки ся­га­ло око, якийсь бі­лий по­крив бли­щав у про­ме­нях сон­ця оба­біч рі­чки. — Гей, стар­ший! А що це там бі­ліє? — спи­тав на­мі­сник. — Ви­шні, па­не! — від­по­вів стар­ший». І ось ме­ні са­мо­му до­ве­лось та­ке по­ба­чи­ти.

За­раз від­кри­ваю для се­бе но­ву те­ма­ти­чну се­рію ве­ло­ман­дрі­вок — ма­лі рі­чки в око­ли­цях на­шо­го мі­ста. Дня­ми, на­при­клад, ман­дру­вав бе­ре­га­ми Ма­я­чки. Вер­хів’я до­слі­див ще у ми­ну­лих по­до­ро­жах, то­му ви­ру­шив до се­ре­дньої й ни­жньої ча­сти­ни рі­чки. По­хо­дже­н­ня її на­зви мі­сце­ві жи­те­лі по­ясню­ють так: во­на весь час ма­я­чить, тоб­то в ній во­да то є, то не­має. Існує й ще одна до­сто­вір­на вер­сія: у вер­хів’ї рі­чки на па­гор­бі за ча­сів ко­за­цтва був зем­ля­ний на­сип із вста­нов­ле­ною на ньо­му де­рев’яною спо­ру­дою, яка бу­ла ма­я­ком для по­до­ро­жніх. То­му й рі­чку на­зва­ли Ма­я­чка. Во­на по­чи­на­є­ться бі­ля се­ли­ща Іла­ріо­но­ве Си­нель­ни­ків­сько­го ра­йо­ну з ма­лень­ко­го дже­рель­ця. Про­ті­кає че­рез жи­тло­вий ма­сив Ігрень у на­шо­му мі­сті. Ру­сло її — не­гли­бо­кий рів, який на­пов­ню­є­ться пе­ре­ва­жно атмо­сфер­ни­ми опа­да­ми. Дов­жи­на — 14 км. Влі­тку во­на май­же пе­ре­си­хає. Але дже­рель­ця, які піджив­лю­ють ґрун­ти по те­чії, за­без­пе­чу­ють во­ло­гою ви­па­си й сі­но­ко­си.

— Які са­ме мар­шру­ти ви вва­жа­є­те най­ці­ка­ві­ши­ми?

— Ма­буть, це все ж та­ки Дні­про­ві по­ро­ги та по­до­ро­жі бе­ре­га­ми Дні­пра. Це — по­до­ро­жі ні­би сто­рін­ка­ми кни­жок на­шо­го істо­ри­ка Дми­тра Іва­но­ви­ча Явор­ни­цько­го. Ще Єв­ген Чи­ка­лен­ко ко­лись пи­сав: «Прой­тись із Явор­ни­цьким Дні­про­ви­ми по­ро­га­ми — се ж пе­ре­жи­ти всю ми­нув­ши­ну, уяви­ти у всіх дрі­бни­цях за­по­розь­ке жи­т­тя!» А вза­га­лі-то я по­лю­бляю ман­дру­ва­ти за мі­стом, йо­го око­ли­ця­ми, сте­па­ми. Там, де вда­є­ться пі­зна­ти те, що ра­ні­ше не знав. Або зна­йти від­по­віді на пи­та­н­ня, ко­трі дов­гий час тур­бу­ва­ли. Там, де зу­стрі­ча­ю­ться не­пе­ре­сі­чні лю­ди. Де від­бу­ва­ю­ться не­о­чі­ку­ва­ні по­дії. Хо­че­ться біль­ше пі­зна­ва­ти. Із зу­стрі­чни­ми лю­дьми біль­ше слу­ха­ти, ніж го­во­ри­ти. І, по­вір­те, в ба­га­тьох ви­пад­ках зу­стрі­чна лю­ди­на в сте­пу на­ба­га­то ці­ка­ві­ший спів­бе­сі­дник, ніж ві­дір­ва­ний від при­ро­ди жи­тель мі­ста. Со­ці­аль­на ме­ре­жа жи­те­ля за мі­стом або на око­ли­ці мі­ста вклю­чає степ, тва­рин, не­бо, пра­цю, ро­слин­ність, рі­чку... Мі­сто ж, за мо­ї­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, ма­ло го­во­рить — во­но ру­ха­є­ться. Со­ці­аль­на ме­ре­жа мі­ста має зов­сім ін­ші скла­до­ві.

— Скіль­ки ро­ків ви ман­дру­є­те на ве­ло­си­пе­ді Дні­про­пе­тров­щи­ною? Чи є у вас дру­зі, які при­єд­ну­ю­ться до вас?

— Ве­ло­си­пе­дом ман­друю не так дов­го, як ав­тів­кою. Це зов­сім рі­зні ман­дрів­ки. У ко­жної є свої пе­ре­ва­ги. Під час ве­ло­ман­дрі­вок пі­зна­ю­ться більш де­таль­но де­я­кі ре­чі. Під час ру­ху на ве­ло­си­пе­ді ви ста­є­те не­від’єм­ною ча­стин­кою при­ро­ди. Так, у ме­не є дру­зі, ко­трі ман­дру­ють дав­но, і во­ни ста­ли для ме­не взір­цем. На­при­клад, це Ва­ле­рій Га­ра­гуц — лю­ди­на ба­га­то­сто­рон­ніх ін­те­ре­сів. Є дру­зі, ко­трим він, як і ме­ні, став при­кла­дом — Єв­ген Жир­ко, Де­нис Ко­сен­ко. А є ті, хто за­хо­пив­ся ве­ло­ман­дрів­ка­ми, див­ля­чись на нас. У по­до­ро­жах мо­жна зу­стрі­ти най­рі­зно­ма­ні­тні­ших ве­ло­ман­дрів­ни­ків — свя­ще­ни­ків і вче­них, бі­зне­сме­нів і вчи­те­лів. Це — вже суб­куль­ту­ра.

— Чи по­ши­ре­ний ве­ло­спорт у Дні­прі та як він роз­ви­ва­є­ться, на ваш по­гляд?

— Я го­во­ри­ти­му зде­біль­шо­го не про спорт, а про лю­би­те­лів ру­ха­ти­ся на ве­ло­си­пе­ді. Лю­дей, ко­трих зу­стрі­ча­єш на шля­хах, стає де­да­лі біль­ше. Ру­ха­ю­ться по­о­дин­ці, ко­ле­кти­ва­ми, сім’ями. І вже не рід­кість, ко­ли зу­стрі­чні ман­дрів­ни­ки роз­пи­ту­ють, що на шля­ху є ці­ка­во­го і на що звер­ну­ти їм ува­гу. Або ж за­пи­ту­ють без­по­се­ре­дньо про шлях до об’єктів, про які во­ни про­чи­та­ли пе­ред ман­дрів­ка­ми. Вза­га­лі шлях — то є жи­т­тя. Де по рів­но­му, де з го­ри, де під го­ру, де й че­рез пе­ре­шко­ди. Го­лов­не, щоб на шля­ху зу­стрі­ча­лись до­брі лю­ди. І що біль­ше їх, то кра­ще.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.