Про вмі­н­ня від­чу­ва­ти ща­стя

Мо­ре, сім’я, но­ві ви­кли­ки: чим вра­жає хер­сон­ців цьо­го­рі­чне лі­то

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Іван АНТИПЕНКО, «День», Хер­сон

На­та­лія ГОНЧАРОВА, за­ві­ду­вач се­кто­ра по ро­бо­ті зі ЗМI від­ді­лу гро­мад­ськи­хзав’яз­ків Хер­сон­ської мі­ської ра­ди:

— Го­во­ри­ти про те, що ме­не вра­зи­ло най­біль­ше за остан­ні кіль­ка мі­ся­ців, — фа­кти­чно не ска­за­ти ні­чо­го. Я та­ка лю­ди­на, якій над­то скла­дно ви­чле­ни­ти якусь одну по­дію чи одну емо­цію із ма­си усьо­го. Хоч на пер­ший по­гляд я та­ко­го вра­же­н­ня не справ­ляю.

Ко­жен день — на­бір пев­них мі­ні-вра­жень чи мі­ні-від­крит­тів, які скла­да­ю­ться у щось ве­ли­ке. Цьо­го лі­та, яке я не лю­блю уже ро­ків зо три, ми їзди­ли до Ге­ні­че­ська — те­пле міл­ке мо­ре, «па­хла­ва-чур­чхе­ла», ба­га­то ді­тей і па­лю­че сон­це. Два дні ми хо­ди­ли на ци­ві­лі­зо­ва­ний пляж — з оцим усим, без­умов­но. Той пляж ви­му­чив нас сво­їм га­мо­ром, і ми вже не зна­ли, ку­ди ді­ти­ся від ньо­го.

Тре­тьо­го дня ми з по­дру­гою зби­ра­ли­ся їха­ти до­до­му. Йшли по роз­пе­че­но­му асфаль­ті, тя­гли рюк­за­ки і хо­ті­ли хо­ло­дної во­ди. Більш ні­чо­го. І от не­нав­ми­сно звер­ну­ли не ту­ди. Пі­шли до­ро­гою по­над мо­рем, де не бу­ло пля­жу. Про­сто ка­мі­н­ня і про­сто мо­ре. І — Бо­же­чко ж ти мій! — от де во­но справ­жнє, ви­яв­ля­є­ться.

Ми про­сто сі­ли і ди­ви­ли­ся: як хви­лі при­би­ва­ли­ся до бе­ре­га, як пі­ни­ли­ся ба­ран­ці і як смі­я­ли­ся здо­ро­вен­ні ба­кла­ни. Не бу­ло біль­ше ні­чо­го і ні­ко­го. Ми і мо­ре. І ві­тер, який зі­рвав з ме­не ка­пе­лю­ха.

То, так со­бі ду­маю, і бу­ло щось схо­же на ща­стя.

Вра­зи­ло, вла­сне, не са­ме мо­ре без лю­дей. Вра­зи­ло те, що, ви­яв­ля­є­ться, від­чу­ва­ти се­бе ща­сли­вим — лег­ко. Аж за­над­то, ви­хо­дить. Іно­ді до­сить про­сто по­ди­ви­ти­ся на мо­ре, ви­пи­ти ес­пре­со чи по­гла­ди­ти ве­ли­ко­го ру­до­го ко­та бі­ля ри­бно­го ма­га­зи­ну (до ре­чі, вчо­ра йо­го ба­чи­ла). І все.

Тарас БУКРЄЄВ,

істо­рик, ви­кла­дач:

— За остан­ні кіль­ка мі­ся­ців я мо­жу на­зва­ти се­бе ща­сли­вою лю­ди­ною. Пе­ре­д­усім — я став ба­тьком! Крім то­го, за­йма­юсь улю­бле­ною спра­вою й по­мі­тно про­гре­сую у на­прям­ку за­вер­ше­н­ня ди­сер­та­цій­но­го до­слі­дже­н­ня.

Остан­ні пів­ро­ку бу­ли про­ду­ктив­ни­ми в на­у­ко­вій ді­яль­но­сті. Як ре­зуль­тат — п’ять пу­блі­ка­цій у фа­хо­вих на­у­ко­вих ви­да­н­нях, зокре­ма й одна за кор­до­ном. Та­кож ва­жли­ве мі­сце у мо­є­му жит­ті за­ймає й су­спіль­но-по­лі­ти­чна ді­яль­ність. Не­що­дав­но я очо­лив обла­сну ор­га­ні­за­цію Гро­мад­сько­го ру­ху Ми­ко­ли То­мен­ка «Рі­дна кра­ї­на», що ста­ло для ме­не сти­му­лом для ще більш плі­дної пра­ці за­для змін у на­шо­му мі­сті та кра­ї­ні. Ра­дує, що я пе­ре­кон­ли­во мо­жу ска­за­ти, що з ко­жним кро­ком стаю більш впев­не­ним, що обрав пра­виль­ний шлях.

Якщо го­во­ри­ти про не­га­ти­ви, то по­га­ним ли­ши­ло­ся все те, що і бу­ло ра­ні­ше по­га­ним у на­шій дер­жа­ві. За остан­ні три ро­ки май­же ні­чо­го, на жаль, не змі­ни­ло­ся. По­лі­ти­ки, ко­трі при­йшли до вла­ди пі­сля Май­да­ну, зро­би­ли все для то­го, щоб зве­сти на­ні­вець всі ті по­зи­тив­ні ім­пуль­си, які існу­ва­ли в су­спіль­стві пі­сля бу­рем­них мі­ся­ців зи­ми 2013—2014 ро­ків. Сві­до­мість ба­га­тьох пе­ре­сі­чних укра­їн­ців сут­тє­во змі­ни­ла­ся, роз­по­ча­ла­ся роз­бу­до­ва про­гре­сив­но­го гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства, але ці змі­ни не тор­кну­ли­ся си­сте­ми вла­ди. Дер­жав­на ма­ши­на за­ли­ши­лась на сво­їх рей­ках і від­бу­ду­ва­ла ста­ру си­сте­му в ще по­твор­ні­шо­му ви­гля­ді. Але я впев­не­ний, що укра­їн­ці зда­ва­ти­ся не зби­ра­ю­ться, і змі­ни на кра­ще при­йдуть, адже все у на­ших ру­ках.

Ана­ста­сія ВОЙНАРОВСЬКА,

гро­мад­ська акти­віс­тка:

— Вій­на і Май­дан ста­ли ка­та­лі­за­то­ром та ін­ди­ка­то­ром одно­ча­сно як для кра­ї­ни, для су­спіль­ства, так і для ме­не осо­би­сто. Лю­ди по­ка­за­ли свої справ­жні облич­чя, хтось від­крив у со­бі но­ві та­лан­ти, ає й та­кі, які ви­пу­сти­ли усе те гни­ле, що бу­ло у них все­ре­ди­ні. За цей час я втра­ти­ла ве­ли­ку кіль­кість лю­дей, яких ко­лись вва­жа­ла дру­зя­ми. Але й зу­стрі­ла ба­га­то чу­до­вих лю­дей, без яких сьо­го­дні не уяв­ляю сво­го жи­т­тя. Ба­чу, що сьо­го­дні в кра­ї­ні ба­га­то чо­го змі­ню­є­ться, хтось став вкрай по­ган­цем, хтось пе­ре­фар­бу­вав­ся, хтось став силь­ні­шим і кра­щим. Але ма­лень­ки­ми кро­ка­ми від­бу­ва­ю­ться по­зи­тив­ні змі­ни. Не мо­жу від­зна­чи­ти, як сьо­го­дні­шнє під­ро­ста­ю­че по­ко­лі­н­ня ро­сте ін­шим, не та­ким, яки­ми бу­ли ми. Так, нав­кру­ги ба­га­то усі­ля­ко­го не­хо­ро­шо­го, ті ж ва­тни­ки, ан­ти­па­трі­о­ти­чні си­ли, але я ба­чу, як ми, хер­сон­ці, від­сто­ю­є­мо своє мі­сто. Так, ще від­сто­ю­є­мо, адже вій­на три­ває, і не ли­ше на Дон­ба­сі. Вій­на за­го­стрює від­чу­т­тя. Це як у спе­ко­тний день: від­чу­ва­єш аро­ма­ти силь­ні­ше, го­стрі­ше. За­раз ці­ну­єш ко­жен день, ко­жну мить іна­кше, бо не тіль­ки то­му, що во­на вже не по­вто­ри­ться, а то­му що зав­тра мо­же не бу­ти по­руч лю­дей, яких ти лю­биш, кра­є­ви­дів, рі­дно­го мі­ста...

Усі ці по­дії остан­ніх мі­ся­ців до­по­мо­гли зна­йти се­бе. Ще в чо­тир­над­ця­то­му ро­ці, як во­лон­тер, по­чав­ши спіл­ку­ва­тись із вій­сько­ви­ми, від­кри­ла в со­бі ба­жа­н­ня осво­ї­ти са­ме вій­сько­ву про­фе­сію, ста­ти ча­сти­ною мі­цно­го фор­по­сту, який ство­рює для нас на­ша ар­мія. Са­ме цим за­раз і за­йма­юсь. Ду­маю, що та­ким чи­ном змо­жу при­не­сти якусь ко­ристь сво­їй кра­ї­ні, бо для змін ко­жен має зро­би­ти якийсь вне­сок.

Пе­тро ЧУПРУН, сту­дент, де­ба­тер John Howard’s debate club:

— За остан­ній час ба­га­то чо­го змі­ни­ло­ся. Пе­ре­ва­жно в по­зи­тив­но­му пла­ні. При­єм­но спо­сте­рі­га­ти, як Хер­сон стає кра­щим, зав­дя­ки лю­дям, які про­яв­ля­ють не­бай­ду­жість і па­трі­о­тизм, ви­тра­ча­ють свої си­ли і час для то­го, щоб зро­би­ти жи­т­тя гро­ма­ди актив­ним та по­зи­тив­ним. І ва­жли­во є те, що я по­зна­йо­мив­ся з та­ки­ми лю­дьми. Во­ни ста­ли мо­ї­ми дру­зя­ми, і зав­дя­ки ним я та­кож мо­жу ро­би­ти вне­сок у жи­т­тя мо­го мі­ста.

Ще у цьо­му ро­ці я всту­пив у де­ба­тний клуб, за­сі­да­н­ня яко­го роз­ши­рю­ють моє сві­то­ба­че­н­ня, змі­ню­ють образ ми­сле­н­ня.

Ще одним із ва­жли­вих ета­пів бу­ло про­хо­дже­н­ня пра­кти­ки в шко­лі. За два мі­ся­ці ро­бо­ти я зро­зу­мів, що про­фе­сія вчи­те­ля — це не про­сто до­свід, лю­бов до ді­тей чи ба­жа­н­ня пе­ре­да­ва­ти зна­н­ня. Це — по­кли­ка­н­ня, дар, та­лант. Це від­по­від­аль­ність не тіль­ки за ба­гаж знань, а й за до­лі ді­тей. Втім, за про­ве­де­ний у шко­лі час при­йшло усві­дом­ле­н­ня, що це не моє.

Бу­ло за остан­ній час ще ба­га­то чо­го за­хо­пли­во­го, що не­се у со­бі жи­т­тя, спов­не­не вра­жень, та на­дії. Спо­ді­ва­юсь, не менш за­хо­пли­ві мо­мен­ти че­ка­ють по­пе­ре­ду. Лі­то три­ває, а це — най­кра­щий час для від­крит­тів.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.