До­ла­ю­чи не­прав­ди. «Слов’ян­ський со­кіл»

Про­дов­же­н­ня ци­клу «Не­сте­ре­о­ти­пні по­ста­ті схо­ду». «День» по­спіл­ку­вав­ся з на­щад­ком укра­їн­сько­го по­е­та-ро­ман­ти­ка пер­шої по­ло­ви­ни ХІХ сто­лі­т­тя Ми­хай­ла Пе­трен­ка

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ана­ста­сія РУДЕНКО. Фо­то Ми­ко­ли ТИМЧЕНКА, «День»

До сьо­го­дні збе­ре­гло­ся не­ба­га­то тво­рів Ми­хай­ла Пе­трен­ка, але на всіх кон­ти­нен­тах сві­ту пам’ята­ють йо­го пі­сен­ний ше­девр «Див­люсь я на не­бо та й дум­ку га­даю», а ряд­ки де­яких вір­шів по­е­та збе­ре­гли­ся в пі­снях «Хо­дить хви­ля по Оско­лу» та «Взяв би я бан­ду­ру», які ста­ли на­ро­дни­ми. Ми­хай­ло Пе­трен­ко на­ро­див­ся на Слов’ян­щи­ні у 1817 ро­ці, але, без пе­ре­біль­ше­н­ня, мо­же бу­ти су­ча­сним вті­ле­н­ням укра­їн­ської іден­ти­чно­сті всьо­го Дон­ба­су.

З на­го­ди 200-річ­чя від на­ро­дже­н­ня ві­до­мо­го по­е­та вже ма­ло мі­сце чи­ма­ло пам’ятних за­хо­дів, на слов’ян­ській сце­ні (ЗОШ №13) впер­ше бу­ло по­став­ле­но дра­ма­ти­чну ду­му ав­тор­ства Ми­хай­ла Пе­трен­ка «Най­да», за її мо­ти­ва­ми шкіль­ним ху­до­жнім ко­ле­кти­вом зня­то не­ве­ли­чкий фільм «Най­да, або Пан­ська лю­бов», пе­ре­йме­но­ву­ють ву­ли­ці, називають ім’ям Ми­хай­ла бі­бліо­те­ки, а в ли­пні На­ціо­наль­ний банк Укра­ї­ни ввів в обіг при­свя­че­ну йо­му пам’ятну мо­не­ту. Все це — зав­дя­ки зу­си­л­лям су­ча­сних на­щад­ків ро­ду Ми­хай­ла Пе­трен­ка та до­ку­мен­та­лі­стів-до­слі­дни­ків йо­го жи­т­тя й твор­чо­сті. «День» за­пи­тав у пра­прав­ну­ка по­е­та Оле­ксан­дра Єв­гра­фо­ви­ча ПЕ­ТРЕН­КА, кан­ди­да­та хі­мі­чних на­ук, який у 2012 р. за­по­ча­тку­вав про­ект «Іден­ти­фі­ка­ція Пе­трен­ків» , про скла­дно­щі по­вер­не­н­ня іме­ні ав­то­ра «Див­люсь я на не­бо...» в ін­фор­ма­цій­ний про­стір і роз­кри­т­тя й по­пу­ля­ри­за­цію справ­жніх до­ку­мен­таль­них сто­рі­нок істо­рії ро­ду. Адже хо­че­ться, щоб са­ме з та­ки­ми іме­на­ми, як Ми­хай­ло Пе­трен­ко, асо­ці­ю­ва­ла­ся і пов’язу­ва­ла се­бе но­ва від­ро­дже­на До­неч­чи­на.

«ПЕ­ТРЕН­КО МАЄ КО­ЗА­ЦЬКЕ КО­РІ­Н­НЯ»

— Як дав­но ви по­ча­ли до­слі­джу­ва­ти свій рід? Як у вас в ро­ди­ні збе­рі­га­ла­ся пам’ять?

— До­ку­мен­таль­ни­ми до­слі­дже­н­ня­ми я по­чав за­йма­ти­ся у 2012 ро­ці й сфор­му­лю­вав їх як до­ку­мен­таль­ний про­ект «Іден­ти­фі­ка­ція Пе­трен­ків». Спо­ча­тку пла­ну­ва­ло­ся ви­вче­н­ня ли­ше сво­го ро­до­во­ду, але по­тім я зро­зу­мів, що від­кри­ва­є­ться те­ма на­ба­га­то шир­ша за змі­стом. У ме­не в ро­ди­ні бу­ла ін­фор­ма­ція, що наш ро­дич Ми­хай­ло Пе­трен­ко пра­цю­вав у су­до­вих ор­га­нах в Ле­бе­ди­ні на Сум­щи­ні, але про те, що він був по­ет — не йшло­ся. По­тім, ко­ли я роз­по­чав до­слі­дже­н­ня, з ар­хів­них та лі­те­ра­тур­них да­них бу­ло до­ку­мен­таль­но під­твер­дже­но, що по­ві­то­вий стря­пчий (про­ку­рор) з Ле­бе­ди­на й по­ет-ро­ман­тик Ми­хай­ло Пе­трен­ко це одна й та са­ма лю­ди­на. Ско­рі­ше за все, він по­чав вір­шу­ва­ти у сту­дент­ські ро­ки, всту­пив­ши у 1837 ро­ці до Хар­ків­сько­го уні­вер­си­те­ту на юри­ди­чний фа­куль­тет. Із лі­те­ра­ту­ри ві­до­мо, ще Ми­хай­ло Пе­трен­ко зі сво­ї­ми дру­зя­ми про­во­ди­ли в Хар­ко­ві укра­їн­ські ве­чо­ри, які то­ді бу­ли по­пу­ляр­ні се­ред твор­чої мо­ло­ді. Хо­ча по­дії тих ча­сів від­бу­ва­ли­ся в Ро­сій­ській ім­пе­рії, де­я­кі май­бу­тні слу­жбов­ці роз­мов­ля­ли укра­їн­ською мо­вою та по­пу­ля­ри­зу­ва­ли її. Все це ду­же су­ча­сно й ці­ка­во сьо­го­дні, то­му я й ви­рі­шив до­слі­джу­ва­ти й та­кі аспе­кти бу­т­тя пер­шої по­ло­ви­ни ХІХ сто­лі­т­тя.

У до­слі­дже­н­нях ро­до­во­ду я «ді­йшов» до Да­ни­ла Пе­трен­ка (орі­єн­тов­но 1687 р. н.), який був ко­за­ком Тор­ської со­тні Ізюм­сько­го слобід­сько­го ко­за­чо­го пол­ка, та ме­шкав у фор­те­ці Тор (ста­ра на­зва Слов’ян­ська. — Ред.). Тож рід ві­до­мо­го по­е­та є не тіль­ки ста­ро­дав­нім, а ще й ко­за­цьким. Мо­же, з фор­те­ці Тор він і по­чав­ся, а мо­же, ко­за­ки Пе­трен­ки пе­ре­їха­ли до ці­єї мі­сце­во­сті з Сі­чі або ін­ших ре­гіо­нів. Пла­ную ще про­во­ди­ти до­слі­дже­н­ня в на­прям­ку ко­за­цьких ча­сів, але це до­ку­мен­таль­но ду­же скла­дно, адже прі­зви­ще Пе­трен­ко се­ред ко­за­ків бу­ло ду­же роз- по­всю­дже­ним, і кон­кре­тні да­ні зна­йти важ­ко, але мо­жли­во.

«ЧЕ­РЕЗ ПОШУК СЕНСАЦІЙ ФАЛЬСИФІКУЄТЬСЯ ІСТО­РІЯ»

— З чим ви пов’язу­є­те ча­сті по­мил­ки та ви­га­да­ні істо­рії нав­ко­ло пер­со­ни Ми­хай­ла Пе­трен­ка?

— Є лю­ди, які обе­ре­жно ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли йви­кла­да­ли­до­ку­мен­таль­но­під­твер­дже­ну­ін­фор­ма­цію,аєй­та­кі,хто,не­ро­зі­брав­шись,по­чи­на­ли­що­сьтра­кту­ва­ти­та ви­га­ду­ва­ти. При­кла­дом то­му, на жаль, мі­сце­ві так зва­ні «кра­є­знав­ці» у Слов’ян­ську. Десь щось по­чу­ли про яки­хось Пе­трен­ків, то во­ни вже й ро­ди­чі Ми­хай­лу. «Зна­йшли» йо­му псев­до-ро­ди­чів, в ар­хі­вах — все, що зна­хо­ди­ли про Пе­трен­ків, які ме­шка­ли у Слов’ян­ську у пер­шій по­ло­ви­ні ХІХ сто­лі­т­тя та пі­зні­ше, при­пи­су­ва­ли до йо­го спра­ви. По­тім ці «до­слі­дни­ки», про­сто при­ки­нув­ши на око, «ви­ра­ху­ва­ли» ма­тір, яко­гось Ми­ко­лу Гав­ри­ло­ви­ча Пе­трен­ка ви­га­да­ли як ба­тька Ми­хай­ла. Та­ким чи­ном во­ни скон­стру­ю­ва­ли «ро­ди­ну», у якої не­має ко­рі­н­ня і не­має по­том­ків. Зро­би­ли со­бі «ігра­шку» і гра­ли­ся нею по­над 20 ро­ків. Це все мо­жна на­зва­ти й «по­шу­ком сенсацій», але лю­ди, які цим займалися, не ма­ли жо­дно­го сто­сун­ку до до­слі­дни­цько­го про­це­су. Ко­ли в їхніх «схе­мах» ви­ни­ка­ли кон­кре­тні не­сти­ков­ки — то «за­ма­зу­ва­ли трі­щи­ни», тоб­то фаль­си­фі­ку­ва­ли істо­рію ро­ду. Не мо­жна без до­ку­мен­таль­но­го під­твер­дже­н­ня щось ствер­джу­ва­ти, і це є аксі­о­ма будь-яко­го до­слі­дни­цько­го про­це­су. Ко­ли я звер­та­ю­ся до яко­їсь уста­но­ви, на­при­клад, до Мін­куль­ту­ри, то не про­шу їх по­ки­ну- ти все й до­слі­джу­ва­ти Пе­трен­ка та йо­го слов’ян­ський пе­рі­од жи­т­тя. Про­шу тіль­ки від іме­ні Мі­ні­стер­ства на­пи­са­ти за­пит тим мі­сце­вим слов’ян­ським так зва­ним «кра­є­знав­цям», щоб во­ни по­ка­за­ли хоч один до­ку­мент, на осно­ві яко­го роз­по­всю­джу­ють оті ба­ла­чки про якусь ви­га­да­ну ро­ди­ну яки­хось Пе­трен­ків. Не­має жо­дно­го та­ко­го до­ку­мен­ту, а ці «до­слі­дни­ки» без­со­ром­но та, на жаль, без­кар­но на­ма­га­ю­ться обма­ню­ва­ти зем­ля­ків і гро­мад­ськість, без­дум­но по­ши­рю­ю­чи з ро­ку в рік вся­ку сум­нів­ну ін­фор­ма­цію про Ми­хай­ла Пе­трен­ка та йо­го рід.

Тіль­ки з то­го, що ка­за­ли у ме­не в ро­ду — мо­жна кни­гу на­пи­са­ти, але ж все це по­тре­бує пе­ре­вір­ки та до­ку­мен­таль­них під­твер­джень. Це моя прин­ци­по­ва по­зи­ція, то­му опри­лю­днюю тіль­ки те, на що зна­йде­но до­ку­мен­таль­ний до­каз. Так, у Хар­ків­сько­му ар­хі­ві бу­ло зна­йде­но «Фор­му­ляр­ный спи­сок о слу­жбе в сла­вян­ской го­ро­до­вой ра­ту­ши» за 1828 рік, в яко­му зга­ду­є­ться ба­тько Ми­хай­ла Пе­трен­ка — Ми­ко­ла Дми­тро­вич Пе­трен­ко. У ньо­го, се­ред ін­ших ді­тей, був син Ми­хай­ло, яко­му на 1828 рік бу­ло 11 ро­ків, тоб­то на­ро­див­ся він 1817 ро­ку. Є ще ба­га­то до­ка­зів про те, що Ми­хай­ло Пе­трен­ко, йо­го ре­аль­ні бра­ти й се­стри на­ро­джу­ва­ли­ся в сім’ї Ми­ко­ли Дми­тро­ви­ча та Мар­фи Ан­дрі­їв­ни Пе­трен­ків і про це вже зга­ду­ва­ло­ся в ста­т­тях та кни­гах.

Мій дід, яко­го зва­ли як і ме­не, Оле­ксандр Єв­гра­фо­вич Пе­трен­ко, на­ро­див­ся у Ге­ні­че­ську у 1886 ро­ці. В 2011 ро­ці в Крим­сько­му ар­хів ме­ні до­по­мо­гли зна­йти уні­каль­ний до­ку­мент, який дає від­по­віді на ба­га­то пи­тань, пов’яза­них з ге­не­а­ло­гі­чною гіл­кою се­ре­дньо­го си­на Ми­хай­ла Пе­трен­ка — Єв­гра­фа. До ре­чі, у Ми­хай­ла Ми­ко­ла­йо­ви­ча бу­ло троє си­нів — Ми­ко­ла (1849 р. н.), Єв­граф (1857 р. н.), це моя гіл­ка, і Ми­хай­ло (1861 р. н.). У крим­сько­му до­ку­мен­ті де­кіль­ка ра­зів про­пи­са­но, що Єв­граф Ми­хай­ло­вич із Ле­бе­ди­на, із дво­рян. Це уні­каль­ний до­ку­мент і я ду­же вдя­чний пра­ців­ни­кам ар­хі­ву й Е. Кар­кач осо­би­сто, за те, що ме­ні до­по­мо­гли в йо­го по­шу­ках.

— Що вже зро­бле­но в рам­ках про­е­кту?

— Най­го­лов­ні­ше те, що про­во­дя­ться до­ку­мен­таль­ні по­шу­ки бу­дья­кої ін­фор­ма­ції про мій рід не тіль­ки в укра­їн­ських ар­хі­вах, а й за ме­жа­ми кра­ї­ни. Щось зна­хо­ди­мо, до­слі­джу­є­мо, опри­лю­дню­є­мо...

Ба­га­то ці­ка­вих ма­те­рі­а­лів по­да­но у но­вій книж­ці, яку не­дав­но ви­да­но в ме­жах Про­е­кту «Іден­ти­фі­ка­ція Пе­трен­ків» — «Ми­хай­ло Ми­ко­ла­йо­вич Пе­трен­ко. 200 ро­ків без­смер­тя» (2017). У ме­жах Про­е­кту ви­да­но ще й ра­ні­ше де­кіль­ка книг: пер­ша — «Іден­ти­фі­ка­ція Пе­трен­ків» (2012), дру­га — «Ми­хай­ло Пе­трен­ко: Жи­т­тя і твор­чість» (2013, ви­да­ли ра­зом із пра­пра­прав­ну­ка­ми Ми­хай­ла бра­та­ми Оле­ксан­дром і Дми­тром Ред­чу­ка­ми), по­тім ви­йшла кни­га «По­ет-ро­ман­тик Ми­хай­ло Ми­ко­ла­йо­вич Пе­трен­ко (1817-1862)» (2015), в якій я зі­брав май­же все, що вда­ло­ся зна­йти в га­зе­тах і книж­ках са­ме про твор­чість Ми­хай­ла Пе­трен­ка з 1841 р. до кін­ця 2014 р. Одні­єю з остан­ніх ста­тей бу­ло по­ві­дом­ле­н­ня про те, що укра­їн­ські астро­но­ми (зокре­ма к. ф.-м. н. Юрій Іва­щен­ко) на­зва­ли ім’ям Ми­хай­ла Пе­трен­ка асте­ро­їд. Та­кож пла­ну­є­ться не­вдов­зі ви­да­ти збір­ку пе­ре­кла­дів вір­шів Пе­трен­ка мо­ва­ми сві­ту (по­над двад­цять пе­ре­кла­дів, іні­ці­а­ти­ва га­зе­ти «Куль­ту­ра і жи­т­тя» і го­лов­но­го ре­да­кто­ра Єв­ге­на Бу­ке­та осо­би­сто).

Зві­сно, про­ект має сто­су­нок до біль­шо­сті ці­ка­вих по­дій, які від­бу­ва­ю­ться будь-де та сто­су­ю­ться Ми­хай­ла Пе­трен­ка. Йде­ться і про пе­ре­йме­ну­ва­н­ня ву­лиць, і про юві­лей­ну мо­не­ту, і про мар­ко­ва­ний кон­верт то­що.

— Прі­о­ри­те­тни­ми пи­та­н­ня­ми, на які по­ки що не вда­ло­ся зна­йти від­по­віді, «бі­лі пля­ми» — це пов­на да­та на­ро­дже­н­ня по­е­та, йо­го справ­жній пор­трет та мі­сце по­хо­ва­н­ня в Ле­бе­ди­ні. Пра­виль­но?

— Да­та на­ро­дже­н­ня, справ­жній пор­трет, чим за­ймав­ся Ми­хай­ло пі­сля за­кін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту (1841), бо ві­до­мо, що тіль­ки у 1844 р. він пі­шов на слу­жбу у Хар­ків­ську па­ла­ту кар­но­го су­ду. Де він був і чим за­ймав­ся? Є де­я­кі ідеї, але спо­ча­тку тре­ба зно­ву ж та­ки до­ку­мен­таль­но до­слі­ди­ти, а по­тім вже й пу­блі­ку­ва­ти. Пошук мі­сця по­хо­ва­н­ня по­тре­бує ще де­яких до­ку­мен­таль­них уто­чнень, то­му не бу­де­мо по­спі­ша­ти з цим пи­та­н­ням, та й рі­зним лю­би­те­лям «сенсацій» ра­джу утри­ма­ти­ся від будь-яких не до­ку­мен­таль­них при­пу­щень.

«ВИХОВУВАТИ НАЦІЮ СЛІД НА ТА­КИХ ПРИ­КЛА­ДАХ, ЯК МИ­ХАЙ­ЛО ПЕ­ТРЕН­КО»

— Як від­бу­ва­є­ться уві­чне­н­ня пам’яті по­е­та в Укра­ї­ні? Ві­до­мо, що ву­ли­ці іме­ні Пе­трен­ка є в Слов’ян­ську, Ле­бе­ди­ні. У 2016 ро­ці в Хар­ко­ві та Кр­ама­тор­ську та­кож з’яви­ли­ся ву­ли­ці на йо­го честь. У Слов’ян­ську 2017 рік ого­ло­ше­ний «ро­ком Пе­трен­ка», іні­ці­йо­ва­но на­да­н­ня мі­сце­вій бі­бліо­те­ці ім’я по­е­та, про­во­дя­ться низ­ка за­хо­дів. Яке ва­ше ставлення до цьо­го?

— Дій­сно, ву­ли­ця Пе­трен­ка є в мі­сті Ле­бе­дин ще з 1993 ро­ку вна­слі­док пе­ре­йме­ну­ва­н­ня. Бі­блі­о­те­ку у Слов`ян­ську бу­ло на­зва­но ім’ям Ми­хай­ла Пе­трен­ка десь три мі­ся­ці то­му. Що­до ву­ли­ці в цьо­му мі­сті, то во­на на­чеб­то й є, але її не мо­жна зна­йти на жо­дній ма­пі, на­віть із Google. Ще кіль­ка ро­ків то­му цим пи­та­н­ням за­йма­ла­ся Не­ля Ште­па (одіо­зну ексмі­ську го­ло­ву ни­ні су­дять за зви­ну­ва­че­н­ня­ми у по­ся­ган­ні на те­ри­то­рі­аль­ну ці­лі­сність і не­до­тор­кан­ність Укра­ї­ни. — Ред.). Во­на пра­гну­ла на­зва­ти іме­нем по­е­та-ро­ман­ти­ка ву­ли­цю, на якій був са­ме її бу­ди­нок. Але де-фа­кто ву­ли­ці не­має — на ній за­раз 2 чи 3 бу­дин­ки. І ко­ли у лю­то­му 2017 ро­ку в мі­сті пра­цю­ва­ла ко­мі­сія

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.