Ко­ро­на чи яр­лик?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія та Я»

Істо­ри­чна на­у­ка уже дав­но роз­рі­зняє від­мін­ні за по­хо­дже­н­ням та змі­стом сло­ва: «ру­ський» та «ро­сій­ський», «Русь» та «Ро­сія». Але, в си­лу ви­ко­ри­ста­н­ня істо­рії як ін­стру­мен­та по­лі­ти­чної бо­роть­би, на­віть біль­шість єв­ро­пей­ських мов не ма­ють окре­мо­го одне від одно­го пе­ре­кла­ду цих рі­зних за істо­ри­чним зна­чі­н­ням слів. Річ по­ля­гає у тім, що ли­ше у ХVIII сто­літ­ті пря­мі на­щад­ки «ру­ських лю­дей» — укра­їн­ці, які скла­да­ли сво­го ча­су осно­ву ме­тро­по­лії се­ре­дньо­ві­чної Ру­сі, бу­ли пе­ре­йме­но­ва­ні у Ро­сій­ській ім­пе­рії на «ма­ло­ро­сів». У той же час пе­ре­ва­жна біль­ші­сті фі­но-угор­ських та тюрк­ських на­ро­дно­стей у скла­ді ко­ли­шніх ва­саль­них Ки­є­ву во­ло­ди­ми­ро-су­здаль­ських зе­мель отри­ма­ли фор­маль­не пра­во на­зи­ва­ти се­бе «ве­ли­ко­ро­са­ми».

По­слу­ха­є­мо з цьо­го при­во­ду дум­ку за­снов­ни­ка па­ну­ю­чої ко­лись у Ра­дян­сько­му Со­ю­зі мар­ксист­сько-ле­нін­ської фі­ло­со­фії та ко­му­ні­сти­чної іде­о­ло­гії Кар­ла Мар­кса. Во­на бу­ла ви­кла­де­на у йо­го на­у­ко­вій пра­ці «Ви­кри­т­тя ди­пло­ма­ти­чної істо­рії ХVIII сто­лі­т­тя». За­ува­жи­мо, що ця пра­ця ні­ко­ли не пу­блі­ку­ва­ла­ся в Ро­сій­ській ім­пе­рії й СРСР та упер­ше бу­ла на­дру­ко­ва­на ли­ше 1986 ро­ку, під час «пе­ре­бу­до­ви» М. Гор­ба­чо­ва, за де­кіль­ка ро­ків до роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу.

Карл Маркс пи­ше: «...По­ді­бно то­му, як ім­пе­рія Кар­ла Ве­ли­ко­го пе­ре­ду­ва­ла утво­рен­ню су­ча­сних Фран­ції, Ні­меч­чи­ні та Іта­лії, так і ім­пе­рія Рю­ри­ко­ви­чів пе­ре­ду­ва­ла утво­рен­ню Поль­щі, Ли­тви, при­бал­тій­ських по­се­лень, Ту­реч­чи­ни та са­мої Мо­ско­вії... Мо­сков­ська істо­рія при­ши­та до істо­рії Ру­сі бі­ли­ми ни­тка­ми... Ко­ли­скою Мо­ско­вії бу­ло кро­ва­ве бо­ло­то мон­голь­сько­го раб­ства, а не су­ро­ва сла­ва епо­хи нор­ма­нів. А су­ча­сна Ро­сія є не чим ін­шим, як пе­ре­тво­ре­ною Мо­ско­ві­єю... На­віть пі­сля сво­го звіль­не­н­ня (від мон­голь­сько­го раб­ства у ХV сто­літ­ті. —

Мо­ско­вія про­дов­жу­ва­ла гра­ти свою тра­ди­цій­ну роль ра­ба, який став па­ном...»

Але ко­ли ж в істо­рії ім­пе­рії Рю­ри­ко­ви­чів та її ме­тро­по­лії — ста­ро­дав­ньої Укра­ї­ни-Ру­си — від­бу­ла­ся ця по­дія, пі­сля якої ії ко­ли­шні ва­саль­ні во­ло­ди­ми­ро-су­здаль­ські зем­лі пройшли «то­чку не­по­вер­не­н­ня» та звер­ну­ли зі шля­ху ево­лю­цій­но­го єв­ро­пей­сько­го ци­ві­лі­за­цій­но­го роз­ви­тку і за­по­ча­тку­ва­ли про­ект ство­ре­н­ня азій­ської мо­де­лі ав­то­ри­тар­но­го де­спо­ти­зму в но­вій Мо­сков­ській дер­жа­ві?

Істо­рія свід­чить, що у ро­ки, які пе­ре­ду­ва­ли ХІІІ сто­лі­т­тю — куль­тур­но-ре­лі­гій­но­го-про­сві­тни­цький вплив Укра­ї­ни-Ру­си на ці зем­лі, — важ­ко пе­ре­оці­ни­ти. Цей про­цес осо­бли­во при­ско­рив­ся по­чи­на­ю­чи з VIII сто­лі­т­тя н.е., ко­ли на су­ча­сних укра­їн­ських зем­лях зу­стрі­ли­ся дві но­ві хви­лі чер­го­вої ко­ло­ні­за­ції: тор­го­вель­но­ін­фра­стру­ктур­но-дер­жа­во­твор­чої із Пів­но­чі Єв­ро­пи, із Скан­ди­на­вії — на Південь ві­до­мим шля­хом із «ва­ряг у гре­ки» та ре­лі­гій­но-куль­тур­но-про­сві­тни­цької із пів­дня Єв­ро­пи, із Ві­зан­тії — на Північ і Схід, аж до Вол­ги, До­ну, Ка­спію та Кав­ка­зу.

Са­ме у цей час, із VIII по XII сто­лі­т­тя, дру­га хви­ля скан­ди­нав­ської ко­ло­ні­за­ції зе­мель Укра­ї­ни — пі­сля пер­шої хви­лі з бо­ку гер­ман­ців-го­тів — те­пер уже ва­ря­га­ми-нор­ма­на­ми, збі­гла­ся у ча­сі з куль­тур­но-ци­ві­лі­за­цій­ним па­ну­ва­н­ням у сві­ті Ві­зан­тій­ської ім­пе­рії. То­ді ж і на­ро­ди­ла­ся пра­дер­жа­ва укра­їн­ців — ме­тро­по­лія ім­пе­рії Рю­ри­ко­ви­чів Русь зі сто­ли­цею у древ­ньо­му Ки­є­ві.

«...Па­тро­нім іме­ні «Рю­рик», оче­ви­дно, має скан­ди­нав­ське по­хо­дже­н­ня. Це «Хрод Рік» («Hrod Ric») — «Мо­гу­тній Сла­вою». На по­ча­тку VIII сто­лі­т­тя якийсь Ро­де­рік (Roderic), або Ро­дріг (Rodrigue) — гер­цог Бе­ті­ки (іспан­ська Ан­да­лу­сія), був остан­нім гот­ським су­ве­ре­ном в Іспа­нії... Че­рез 150 ро­ків по то­му, ко­ли ві­кін­ги по­гра­бу­ва­ли Па­риж, Нант, Ор­ле­ан та Бор­до, ім­пе­ра­тор (фран­ків) Ло­тар, онук Кар­ла Ве­ли­ко­го, по­го­див­ся пе­ре­да­ти у во­ло­ді­н­ня ві­кін­гу на ім’я Рьо­рик (Roric) зем­лі фри­зів (у на­ші ча­си у скла­ді Ні­дер­лан­дів та Ні- меч­чи­ни). Пі­сля чо­го Рьо­рик зни­кає у по­шу­ку ще кра­щої до­лі та здо­би­чі. Мо­жли­во, на по­кри­тих льо­дом во­дах Вол­хо­ва.

Са­ме у цьо­му кон­текс­ті мо­нах Не­стор роз­по­від­ає про ки­їв­ських по­лян. У 862 ро­ці во­ни шу­ка­ють «пра­ви­те­ля, який би пра­вив та спіл­ку­вав­ся з ни­ми згі­дно із за­ко­ном». Звер­та­ю­чись до ва­ря­гів, во­ни го­во­рять: «Зем­ля на­ша є ве­ли­кою, і усе в ній є, окрім по­ряд­ку та за­ко­ну. При­ходь­те, бе­ріть ії та управ­ляй­те на­ми...»

Ле­ген­дар­ні Рю­ри­ко­ви­чі при­йшли у Ки­їв зі Скан­ди­на­вії че­рез Псков­ські та Нов­го­род­ські зем­лі са­ме у ви­ще­опи­са­ні ча­си. Не­вдов­зі Ве­ли­ко­кня­жий двір їхньої дер­жа­ви у Ки­є­ві став цен­тром по­ши­ре­н­ня хри­сти­ян­ства та ві­зан­тій­ської фор­ми єв­ро­пей­ської куль­ту­ри на ве­ли­че­зні схі­дно­єв­ро­пей­ські та час­тко­во азій­ські про­сто­ри. А са­ма їхня ім­пе­рія Русь — на по­над два сто- лі­т­тя ста­ла одним — із фла­гма­нів куль­тур­но­го про­гре­су то­го ча­су в за­галь­но­єв­ро­пей­ській істо­рії.

Іме­на ве­ли­ких кня­зів та кня­гинь Ки­їв­ських — Оле­га (Хель­ге), Іго­ря (Ін­гва­ра), Оль­ги (Хель­ги), Свя­то­сла­ва, Во­ло­ди­ми­ра (Воль­де­ма­ра) Ве­ли­ко­го, Яро­сла­ва (Яри­слей­ва) Му­дро­го та Во­ло­ди­ми­ра (Воль­де­ма­ра) Мо­но­ма­ха — уві­йшли у по­ва­жні істо­ри­чні хро­ні­ки та зайня­ли у них по­че­сні мі­сця мо­нар­хів, які тво­ри­ли єв­ро­пей­ську істо­рію.

Ікон­ні мо­за­ї­чні обра­зи пер­ших дав­ньо­ру­ських свя­тих — Во­ло­ди­ми­ра та Оль­ги — і в на­ші ча­си зна­хо­дя­ться в со­бо­рі Свя­то­го Пе­тра у Ри­мі. Ці мо­нар­хи ма­ли ро­дин­ні зв’яз­ки з ім­пе­ра­то­ра­ми Ві­зан­тії та Свя­щен­ної Рим­ської Ім­пе­рії, ко­ро­лів­ськи­ми дво­ра­ми Шве­ції, Нор­ве­гії, Да­нії, Фран­ції, Ан­глії, Шо­тлан­дії, Поль­щі, Угор­щи­ні, Бо­ге­мії та низ­ки ні­ме­цьких кня­зівств. Кров їхніх на­щад­ків сто­лі­т­тя­ми те­кла у пра­ви­те­лях цих дер­жав, а та­кі по­ва­жні на­ціо­наль­ні хри­сти­ян­ські свя­ті, як Свя­тий Лю­до­вик у Фран­ції та Свя­та Мар­га­ри­та в Шо­тлан­дії, є кров­ни­ми на­щад­ка­ми ве­ли­ких кня­зів Ки­їв­ських Рю­ри­ко­ви­чів...

«...Дру­жи­на ко­ро­ля Фран­ції Ген­рі­ха Пер­шо­го, ма­ти Фі­лі­па Пер­шо­го, Ан­на Ки­їв­ська є не ли­ше одним із го­лов­них пред­ків дов­го­го лан­цю­га Ка­пе­тин­гів та не тіль­ки ці­єї одної фран­цузь­кої ди­на­стії. Її кров і сьо­го­дні про­ті­кає май­же у всіх прин­цах Єв­ро­пи — від Фі­лі­па Едін­бург­сько­го до Фі­лі­па Пер­шо­го Бель­гій­сько­го, про­хо­дя­чи че­рез Фі­лі­па Шо­сто­го Іспан­сько­го, які усі втрьох отри­ма­ли свої іме­на зав­дя­ки ії пер­шо­му си­но­ві Ан­ни...»

До­чка Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Яро­сла­ва Му­дро­го — Ан­на Ки­їв­ська, яка ста­ла у 1051 ро­ці ко­ро­ле­вою Фран­ції, бу­ла ону­чкою, по ма­те­рин­ській лі­нії, ко­ро­ля Шве­ції Уло­фа Ше­тко­нун­га та ро­ди­чкою нор­везь­ко­го ко­ро­ля Ола­фа Свя­то­го і гер­ман­сько­го ім­пе­ра­то­ра Ген­рі­ха Дру­го­го. Во­на бу­ла та­кож пле­мін­ни­цею дру­жи­ни Ка­зи­ми­ра Пер­шо­го Поль­сько­го.

Одна із се­стер Ан­ни — Єли­за­ве­та — бу­ла дру­жи­ною ко­нун­га Га­раль­да Тре­тьо­го Хар­дра­ви. Остан­ній на слу­жбі у Ві­зан­тій­ській ім­пе­рії про­сла­вив­ся вій­сько­ви­ми по­хо­да­ми в Пів­ні­чну Афри­ку та на Си­ци­лію. На пев­ний час він об’єд­нав під сво­єю ко­ро­ною Нор­ве­гію і Да­нію та за­ги­нув у 1066 ро­ці в би­тві при Га­стінг­сі. Зав­дя­ки пе­ре­мо­зі у цій би­тві нор­манд­ський гер­цог Віль­гельм За­во­йов­ник, яко­му до­по­ма­гав Га­ральд Хар­дра­ва, став ко­ро­лем Ан­глії. Дру­га се­стра Ан­ни — Ана­ста­сія — бу­ла дру­жи­ною ко­ро­ля угор­ців Ан­дра­ша Пер­шо­го.

Пе­ред тим, як Ан­на ста­ла ко­ро­ле­вою Фран­ції, ії ба­тько — Яро­слав Му­дрий — був во­ло­да­рем най­біль­шої у ті ча­си єв­ро­пей­ської дер­жа­ви із при­бли­зно трьо­ма — чо­тир­ма міль­йо­на­ми під­да­них. Спи­ра­ю­чись на під­трим­ку ім­пе­ра­то­ра Свя­щен­ної Рим­ської Ім­пе­рії та у со­ю­зі з Че­хі­єю, він від­во­ю­вав та по­вер­нув до скла­ду сво­єї ім­пе­рії Ру­сі Чер­во­ну Русь (Га­ли­чи­ну) та ски­нув при цьо­му із поль­сько­го тро­ну Ме­чи­сла­ва Дру­го­го.

За до­по­мо­гою Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Яро­сла­ва Ка­зи­мир Пер­ший Поль­ський «Ві­дно­ви­тель», який одру­жив­ся на се­стрі Яро­сла­ва Ма­рії-До­бро­не­зі, зу­мів по­но­ви­ти бо­роть­бу за об’єд­на­н­ня поль­ських зе­мель та подаль­шу хри­сти­я­ні­за­цію Поль­щі. Без ці­єї до­по­мо­ги він не спро­міг­ся би при­ду­ши­ти ан­ти­хри­сти­ян­ські пов­ста­н­ня при­хиль­ни­ків язи­чни­цької ві­ри та звіль­ни­ти Кра­ків. При­єд­нав­ши до Поль­щі Ма­зо­вію й Сі­ле­зію, а та­кож зму­сив­ши Схі­дне По­мор’я ви­зна­ти ва­саль­ну за­ле­жність від Поль­щі, він фа­кти­чно від­но­вив май­же втра­че­ну до ньо­го поль­ську дер­жав­ність...

Во­ло­ді­н­ня Яро­сла­ва Му­дро­го по­ши­рю­ва­лись у ті ча­си на Пів­но­чі — до те­ри­то­рії су­ча­сної Есто­нії. Він за­сну­вав там но­ве мі­сто Юрі­їв — «мі­сто Свя­то­го Юрія (Ге­ор­гія)». Ім’я цьо­го свя­то­го Яро­слав отри­мав при хре­ще­ні. Сьо­го­дні це естон­ське мі­сто має на­зву Тар­ту. На Пів­дні кня­зів­ські во­ло­ді­н­ня по­ши­рю­ва­ли­ся до Кав­казь­ких гір.

Але най­більш мас­шта­бним та про­гре­сив­ним ци­ві­лі­за­цій­ним вне­ском Ве­ли­ко­кня­жо­го Ки­є­ва у по­ши­ре­н­ня основ єв­ро­пей­ської куль­ту­ри, дер­жав­но­сті та хри­сти­ян­ства на ве­ли­че­зні єв­ра­зій­ські про­сто­ри ви­яви­лось утвер­дже­н­ня їх че­рез одне із ва­саль­них пів­ні­чно-схі­дних уділь­них кня­зівств ім­пе­рії Рю­ри­ко­ви­чів — Ро­сто­во-Су­здаль­ське. Це кня­зів­ство, яке бу­ло на­се­ле­не пе­ре­ва­жно угро-фін­ськи­ми пле­ме­на­ми — ме­ря, весь та му­ро­ма, у подаль­шо­му змі­ни­ло свою на­зву на Во­ло­ди­ми­ро-Су­здаль­ське та ста­ло осно­вою для по­яви у ХVI сто­літ­ті но­вої єв­ра­зій­ської дер­жа­ви — Мо­сков­сько­го цар­ства...

ФО­ТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Князь Ан­дрій Бо­го­люб­ський, «пер­ший ве­ли­ко­рус на пре­сто­лі» (Ва­силь Клю­чев­ський). Са­ме він, син по­лов­чан­ки, по­гра­бу­вав і спа­лив Ки­їв у 1169 р., зав­дав­ши мі­сту стра­шно­го уда­ру

Ігор СМЕШКО, до­ктор те­хні­чних на­ук, про­фе­сор

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.