«Не мо­жна опи­су­ва­ти лю­дей, якщо за­ко­ха­ний в них або не­на­ви­диш»

Ві­до­мий ро­сій­ський ре­жи­сер Бо­рис Хлє­бні­ков — про фільм «Ари­тмія», су­ча­сну кі­но­осві­ту і Май­дан

Den (Ukrainian) - - Культура - Іри­на ГОРДІЙЧУК, спе­ці­аль­но для «Дня»

Що­рі­чно в ли­пні пра­кти­чно па­ра­лель­но про­хо­дять два ве­ли­ких і яскра­вих кі­но­фо­ру­ми — Мі­жна­ро­дний кі­но­фе­сти­валь «Зо­ло­тий абри­кос» в Єре­ва­ні та Оде­ський МКФ. На обох у по­за­кон­кур­сній про­гра­мі де­мон­стру­вав­ся гу­чний фільм ро­сій­сько­го ре­жи­се­ра Бориса Хлє­бні­ко­ва «Ари­тмія». На «Кі­но­тав­рі-2017» (Со­чі, Ро­сія) кар­ти­на за­во­ю­ва­ла Гран-прі фе­сти­ва­лю і приз гля­да­цьких сим­па­тій, а ви­ко­на­вець го­лов­ної чо­ло­ві­чої ро­лі у філь­мі актор Оле­ксандр Яценко був ви­зна­ний кра­щим се­ред кон­ку­рен­тів. Приз «за кра­щу чо­ло­ві­чу роль» Яценко одер­жав і на пре­сти­жно­му між­на­ро­дно­му кі­но­о­гля­ді в Кар­ло­вих Ва­рах.

До Оде­си Бо­рис Хлє­бні­ков не ді­став­ся, але ми пе­ре­тну­ли­ся з ним у Вір­ме­нії, де ре­жи­сер про­вів май­стер­клас і пред­ста­вив гля­да­чам свою но­ву ро­бо­ту. Ме­ні вда­ло­ся по­спіл­ку­ва­ти­ся з ав­то­ром, що вже са­мо по со­бі бу­ло ве­зі­н­ням, оскіль­ки Бо­рис при­ле­тів до Єре­ва­на бу­кваль­но на кіль­ка днів, і йо­го час був роз­пи­са­ний по хви­ли­нах. Слаб­кою лан­кою в на­шій роз­мо­ві для ме­не, на жаль, став той факт, що я бра­ла у ньо­го ін­терв’ю, ще не по­ди­вив­шись кар­ти­ни, то­му, при­ро­дно, не мо­гла ста­ви­ти якісь кон­кре­тні за­пи­та­н­ня, пов’яза­ні з «Ари­тмі­єю». Про­те на­ма­га­ла­ся їх пе­ред­ба­чи­ти, оскіль­ки дав­но сте­жу за твор­чі­стю Хлє­бні­ко­ва і лю­блю йо­го ро­зум­ні, тон­кі, про­ни­зли­ві ро­бо­ти.

Однак про все по чер­зі. Впер­ше я по­чу­ла ім’я цьо­го ре­жи­се­ра 2003 ро­ку, ко­ли Бо­рис Хлє­бні­ков де­бю­ту­вав пов­но­ме­тра­жним філь­мом «Ко­кте­бель», де йо­го пов­но­прав­ним спів­ав­то­ром був Оле­ксій По­по­греб­ський. Не­гу­чна ав­тор­ська стрі­чка про­зву­ча­ла в кі­не­ма­то­гра­фі­чно­му ха­о­сі тих ро­ків, одер­жа­ла спец­приз жу­рі на Московському кі­но­фе­сти­ва­лі, ста­ла кра­щою на дум­ку ФІПРЕСИ (Мі­жна­ро­дна фе­де­ра­ція кі­но­пре­си) і ро­сій­ських кі­но­кри­ти­ків. А ре­жи­се­ри Хлє­бні­ков і По­по­греб­ський пі­сля успі­ху «Ко­кте­бе­ля» ста­ли пра­цю­ва­ти окре­мо. По­трі­бно ска­за­ти, їхні са­мо­стій­ні кар­ти­ни від роз­па­ду тан­де­му не по­стра­жда­ли.

Бо­рис Хлє­бні­ков за ми­ну­ле де­ся­ти­лі­т­тя зняв де­кіль­ка пов­но­ме­тра­жних філь­мів: «Віль­не пла­ва­н­ня» (2006), «Бо­же­віль­на до­по­мо­га» (2009), «Хай ніч не роз­лу­чить» (2012), «Дов­ге ща­сли­ве жи­т­тя» (2013), де­кіль­ка те­ле­се­рі­а­лів, пра­цю­вав кре­а­тив­ним про­дю­се­ром на те­ле­ка­на­лі ТНТ, став одним із за­снов­ни­ків ро­сій­ської кі­но­спіл­ки (аль­тер­на­ти­ва Спіл­ці кі­не­ма­то­гра­фі­стів Ро­сії, де кер­мо вла­ди чі­пко взяв до сво­їх рук Ми­ки­та Ми­хал­ков) і до пер­шо­го з’їзду — йо­го го­ло­вою. Ви­кла­дає у Ви­щій шко­лі жур­на­лі­сти­ки ДУ-ВШЕ на кур­сах до­ку­мен­таль­но­го кі­но, те­а­тру та основ про­дю­сер­ської ді­яль­но­сті те­ле­ві­зій­них до­ку­мен­таль­них філь­мів.

«Ари­тмію» Бо­рис Хлє­бні­ков зняв за сце­на­рі­єм На­та­лії Ме­ща­ні­но­вої (це їхня пер­ша спіль­на ро­бо­та). Жанр — по­бу­то­ва дра­ма, яку, не зра­джу­ю­чи сво­го мо­ти­ву, ре­жи­сер роз­по­від­ає без па­фо­су, афе­кта­ції та істе­ри­чних но­ток. Сю­жет до­во­лі про­стий: го­лов­ний ге­рой Олег (актор Оле­ксандр Яценко) — лі­кар «Швид­кої до­по­мо­ги», ки­да­є­ться з ви­кли­ку на ви­клик, на­ма­га­ю­чись будь-яки­ми спосо­ба­ми вря­ту­ва­ти жи­т­тя лю­ди­ни, мо­же за се­кун­ду прийня­ти від­по­від­аль­не рі­ше­н­ня, не за­ми­слю­ю­чись, як від­ре­а­гує на ньо­го но­вий го­лов­лі­кар, що на­ма­га­є­ться вста­но­ви­ти в лі­кар­ні бю­ро­кра­ти­чні по­ряд­ки. Йо­го дру­жи­на Ка­тя (Іри­на Гор­ба­чо­ва) — ко­ле­га Оле­га, пра­цює в при­ймаль­ні. Во­ни мо­ло­ді, лю­блять один одно­го, і на­віть скром­ний по­бут не руй­нує до пев­но­го ча­су «ро­дин­ний чо­вен». Про­те Олег у при­ва­тно­му жит­ті — ін­фан­тиль­ний, чи­ма­ло ви­пи­ває і аб­со­лю­тно не звер­тає ува­ги на дрі­бни­ці жи­т­тя, та й на ко­ха­ну дру­жи­ну теж. У пев­ний мо­мент Ка- тя ви­рі­шує, що їм по­трі­бно ро­злу­чи­ти­ся, про що й по­ві­дом­ляє СМС-кою Оле­гу, який роз­гу­ляв­ся не на жарт на дні на­ро­дже­н­ня сво­го ба­тька. Вла­сне, пі­сля цьо­го і по­чи­нає роз­ви­ва­ти­ся сю­жет, оскіль­ки жи­вуть Ка­тя з Оле­гом в одно­кім­на­тній орен­до­ва­ній квар­ти­рі й ви­рі­шу­ють не ка­за­ти про роз­лу­че­н­ня ані ба­тькам, ані дру­зям, по­ки не роз’їду­ться.

Скром­на ча­рів­ли­вість та­ла­но­ви­то­го Оле­ксан­дра Яцен­ка і фе­но­ме­наль­на не­схо­жість ні з ким з ни­ні­шніх ро­сій­ських зі­рок актри­си Май­стер­ні Пе­тра Фоменка Іри­ни Гор­ба­чо­вої за­ча­ро­ву­ють, їхнє жи­т­тя усе­ре­ди­ні філь­му ін­ко­ли зда­є­ться зня­тим до­ку­мен­таль­но ча­рів­ною ка­ме­рою опе­ра­то­ра Алі­ше­ра Ха­мід­хо­джа­є­ва, який пра­цю­вав з та­ки­ми ре­жи­се­ра­ми, як Іл­ля Хр­жа­нов­ський-мо­лод­ший, Ва­силь Си­га­рьов, Ва­ле­рія ГайГер­ма­ник, Ми­ко­ла Хо­ме­рі­кі. Я до­сі не мо­жу зро­зу­мі­ти, як Яценко при­му­дря­є­ться все­ре­ди­ні ав­то «швид­кої до­по­мо­ги» май­стер­но мі­ня­ти ка­те­те­ри, на­кла­да­ти пов’яз­ки, ши­ни, слу­ха­ти сер­це па­ці­єн­та, а опе­ра­тор фі­ксує ко­жен йо­го рух... Або сце­на га­ла­сли­вої ве­чір­ки на кри­хі­тній ку­хні Оле­га і Ка­ті, зня­та не в па­віль­йо­ні, а в ре­аль­ній квар­ти­рі, ко­ли ка­ме­ра не ли­ше робить нас спів­у­ча­сни­ка­ми по­си­де­ньок, але всти­гає зав­мер­ти на «роз­мов­них» кру­пних пла­нах го­лов­них ге­ро­їв, які зна­ють, що «свя­то» ско­ро за­кін­чи­ться.

Існу­ють не­при­єм­ні для ре­жи­се­рів епі­те­ти, яки­ми ча­сто на­го­ро­джу­ють їхні ро­бо­ти кі­но­кри­ти­ки — «про­сте» або «до­бре» кі­но. На­чеб­то і ком­плі­мент, але з час­ткою по­бла­жли­во­сті. «Ари­тмія» — про­сте гли­бо­ке кі­но, зро­бле­не як май­стер­на аква­рель. З ува­гою до най­дрі­бні­ших де­та­лей — до ма­не­ри по­ве­дін­ки ге­ро­їв, до мо­ви, якою во­ни го­во­рять, до гри­му, до ко­стю­мів, де­та­лей ін­тер’єру, ню­ан­сів про­фе­сії ге­ро­їв. Але на­віть не це го­лов­не. Цей фільм — про ко­ха­н­ня, яко­го ка­та­стро­фі­чно не ви­ста­чає сьо­го­дні. Без про­гу­ля­нок при хво­ро­му, але справ­жньо­му мі­ся­ці.

Так, ари­тмія — сер­йо­зне за­хво­рю­ва­н­ня (в пе­ре­кла­ді зі ста­ро­гре­цької цей тер­мін озна­чає «не­узго­дже- ність, не­скла­дність», па­то­ло­гі­чний стан, за яко­го від­бу­ва­ю­ться по­ру­ше­н­ня ча­сто­ти, ри­тмі­чно­сті та по­слі­дов­но­сті збу­дже­н­ня і ско­ро­че­н­ня сер­ця»). Але якщо вча­сно по­мі­ти­ти сим­пто­ми, мо­жна уни­кну­ти тра­гі­чних на­слід­ків. Три­во­жно, не­при­єм­но, але не смер­тель­но.

ПРО «МОВЧУНІВ» І «КРИКУНІВ»

— Бо­ри­се, ба­га­то ре­жи­се­рів при­хо­дять у кі­но, вже ма­ю­чи ін­шу про­фе­сію. На­пев­но, це зро­зумі­ло — при­хо­дить жит­тє­вий до­свід, ви­зна­ча­ю­ться сма­ко­ві прі­о­ри­те­ти. Але у ко­жної кон­кре­тної лю­ди­ни єосо­би­ста мо­ти­ва­ція. Чо­му ви ви­рі­ши­ли ста­ти ре­жи­се­ром — адже пі­сля шко­ли вчи­ли­ся на біо­ло­гі­чно­му фа­куль­те­ті, по­тім — ВДІК, кі­но­знав­ство. А в ре­зуль­та­ті — все-та­ки ре­жи­су­ра?

— Че­сно ка­жу­чи, ко­ли я зро­зу­мів, що хо­чу за­йма­ти­ся кі­но і при­йшов у ВДІК, аб­со­лю­тно не знав, як від­бу­ва­є­ться кі­но­про­цес. По­дав до­ку­мен­ти на фа­куль­тет, де був най­мен­ший кон­курс — кі­но­знав­ство. І то, при­му­дрив­ся з пер­шо­го ра­зу не по­сту­пи­ти, ли­ше з дру­гої спро­би (

смі­ха­є­ться). І хоч вчив­ся на кі­но­знав­стві, від­ра­зу здру­жив­ся з хло­пця­ми із ре­жи­сер­сько­го та опе­ра­тор­сько­го фа­куль­те­тів, при­хо­див до них на зйом­ки, до­по­ма­гав ви­но­си­ти ка­ме­ру, якісь ін­ші дрі­бні ро­бо­ти ро­бив. Про­те, че­сно ска­жу, ра­дий, що за­кін­чив все ж та­ки кі­но­знав­ство, то­му що там сту­ден­там да­ва­ли на­ба­га­то глиб­шу ба­зу, ніж ре­жи­се­рам. У нас фун­да­мен­таль­но ви­кла­дав за­ру­бі­жну лі­те­ра­ту­ру Во­ло­ди­мир Ба­хмут­ський, ду­же силь­ні пе­да­го­ги чи­та­ли курс істо­рії ми­стецтв. Ме­ні бу­ло ці­ка­во на цих ле­кці­ях і їх ба­га­жем ко­ри­сту­ю­ся до­сі.

— Як кі­но­кри­тик пра­цю­ва­ли пі­сля ВДІК?

— Пі­сля то­го як зро­бив ди­плом, ні­ко­ли ні­чо­го не пи­сав ( по­смі­ха­є­ться). — А якою бу­ла те­ма ди­пло­ма? — Див­на! Я по­ста­вив со­бі зав­да­н­ня на­пи­са­ти ди­плом­ну ро­бо­ту та­кою мо­вою, аби її міг зро­зу­мі­ти шко­ляр дев’ято­го-де­ся­то­го кла­су. У ній не­має жо­дно­го спе­ці­аль­но­го тер­мі­на. Ме­не в кі­но­знав­стві зав­жди при­гні­чу­ва­ла не­ймо­вір­на кіль­кість на­у­ко­вих слів, до­сі не ро­зу­мію, на­при­клад, що та­ке «ди­скурс». То­му на­ма­гав­ся обі­йти їх. Мій ди­плом на­зи­вав­ся «Мов­чу­ни і кри­ку­ни»... — Не­спо­ді­ва­но... — Так, я спро­бу­вав кла­си­фі­ку­ва­ти два ти­пи ре­жи­се­рів — язи­чни­ків і хри­сти­ян. Умов­но во­ни ді­ли­ли­ся у ме­не на ду­же «ти­хо­го» май­стра Ін­гма­ра Бер­гма­на, яко­го я від­ніс до хри­сти­ян, і на Емі­ра Ку­сту­рі­цу — як пред­став­ни­ка язи­чни­ків. За прин­ци­пом ви­ко­ри­ста­н­ня кі­но­мо­ви, за яскра­вою та скром­ною фор­мою їх ви­сло­вів я і кла­си­фі­ку­вав по­тім ін­ших ре­жи­се­рів, роз­гля­дав, як во­ни пра­цю­ють із сю­же­том, з акто­ра­ми, опе­ра­тор­ський стиль в їхніх філь­мах. — Ці­ка­во. — Я не пе­ре­чи­ту­вав. Пі­сля за­хи­сту ди­пло­ма у ме­не став­ся сту­пор, і з то­го ча­су ні­ко­ли не на­пи­сав жо­дно­го ряд­ка.

ПРО ВДІК І ВЛА­СНУ МЕ­ТО­ДИ­КУ НА­ВЧА­Н­НЯ РЕЖИСУРИ

— Ви з те­пло­тою зга­ду­є­те alma mater, а на май­стер-кла­сі на за­пи­та­н­ня, ку­ди пі­ти вчи­ти­ся, аби ста­ти ре­жи­се­ром, від­по­ві­ли: «Тіль­ки не у ВДІК!». Де ло­гі­ка?

— По­я­сню. Ре­жи­сер — лю­ди­на, яка роз­по­від­ає істо­рію, яку во­на знає. То­му, зви­чай­но, вчи­ти­ся кра­ще у сво­їй кра­ї­ні. Але у ВДІК, дій­сно, всту­па­ти не ре­ко­мен­дую. Там ве­ли­че­зний кон­курс, і якщо абі­ту­рі­єнт про­хо­дить йо­го, у ньо­го спо­ча­тку ство­рю­є­ться від­чу­т­тя, що він — ша­ле­но та­ла­но­ви­та лю­ди­на. Про­те з ви­шу він ви­хо­дить спу­сто­ше­ним і роз­гу­бле­ним, по су­ті, ін­ва­лі­дом. Я це знаю са­ме то­му, що сам вчив­ся у ВДІК. Ви отри­му­є­те ма­су ці­ка­вої ін­фор­ма­ції, з ва­ми не­скін­чен­но дов­го роз­мов­ля­ють про кі­не­ма­то­граф Тар­ков­сько­го, про ге­ній Ле­о­нар­до да Він­чі то­що, але за п’ять ро­ків ви мо­же­те зро­би­ти одну-дві ма­лю­сінь­кі ре­жи­сер­ські ро­бо­ти, по­тім — ди­плом. Вам да­ють до рук ка­ме­ру, ви зні­ма­є­те, вмон­то­ву­є­те і ро­зу­мі­є­те, що це жа­хли­во. І ро­би­те ви­сно­вок, що ви — без­дар­ність. Це не так. Про­сто вас не на­вчи­ли ро­би­ти кі­но.

Якщо в Аме­ри­ці на зні­маль­ний май­дан­чик при­хо­дить та­кий ре­жи­сер, як я, на­при­клад, він по­чи­нає ду­ма­ти, як по­ста­ви­ти сві­тло, ка­ме­ру, роз­ве­сти мі­зан­сце­ну, а аме­ри­кан­ський сту­дент зро­бить те ж са­ме за де­кіль­ка хви­лин. То­му що знає, що існує 15 схем, одну з яких він по­ви­нен за­сто­су­ва­ти. А якщо при­ду­має ші­стнад­ця­ту або сім­над­ця­ту, то це вже бу­де Коп­по­ла чи Спіл­берг.

Два ро­ки то­му я на­брав курс у Ви­щій шко­лі жур­на­лі­сти­ки. Що­ти­жня або раз на два ти­жні даю сту­ден­там зав­да­н­ня зня­ти ма­лень­кий фільм, який ми по­тім де­таль­но роз­би­ра­є­мо. Ви­хо­дить, що за рік во­ни ро­блять по 15 ро­біт. Існує та­бу — у філь­мі не має бу­ти му­зи­ки та рі­зних те­хні­чних на­во­ро­тів. По­ши­рю­є­ться та­бу і на де­я­кі те­ми — на ближ­че ото­че­н­ня, сім’ю, дру­зів, бу­дин­ки для лю­дей по­хи­ло­го ві­ку, ін­ва­лі­дів то­що. Це на­зи­ва­є­ться «Де­ше­ва на­жив­ка», «де­ше­вий успіх». Та­кі філь­ми зні­ма­ти не стра­шно. А я про­по­ную їм пі­ти ту­ди, де стра­шно: на за­вод, до нео­на­ци­стів. Аби зро­зу­мі­ти — все мо­жли­во. Пі­зна­н­ня стра­шно­го роз­він­чує йо­го. Сце­на­рист Оле­ксандр Ро­діо­нов, з яким я ба­га­то пра­цю­вав, го­во­рить, що не мо­жна опи­су­ва­ти лю­дей, якщо ти в них за­ко­ха­ний або не­на­ви­диш, — ви­хо­дить одно­бо­ко. А до­ку­мен­таль­ні до­слі­дже­н­ня — ча­сти­на прав­ди.

Ось це я і на­ма­га­ю­ся до­не­сти до сво­їх студентів. І ме­ні аб­со­лю­тно бай­ду­же — та­ла­но­ви­та лю­ди­на чи ні, я даю їй до рук ка­ме­ру і хо­чу на­вчи­ти зні­ма­ти кі­но.

ПРО ІСТО­РІЮ НА­РО­ДЖЕ­Н­НЯ «АРИТМІЇ»

— А як ви осо­би­сто ви­би­ра­є­те істо­рії для філь­мів? З яко­го сю­же­ту на­ро­ди­ла­ся «Ари­тмія», на­при­клад?

— Спо­ча­тку один те­ле­ка­нал за­про­по­ну­вав ме­ні зро­би­ти ро­ман­ти­чну ко­ме­дію. Я при­ду­мав істо­рію про роз­лу­че­н­ня. Як жанр ба­чив її ме­ло­дра­ма­ти­чною ко­ме­ді­єю. Ми з На­та­лею Ме­ща­ні­но­вою че­сно по­ча­ли пи­са­ти сце­на­рій. Пра­цю­ва­ли дні чо­ти­ри, а по­тім ви­рі­ши­ли при­ду­ма­ти про­фе­сію го­лов­ним ге­ро­ям. Ме­ні вза­га­лі зда­є­ться ва­жли­вим, ко­ли ге­рої за­йма­ю­ться яко­юсь кон­кре­тною спра­вою, це ба­га­то в чо­му з’ясо­вує їхні ха­ра­кте­ри, по­ве­дін­ку. Ко­ли ви­зна­чи­ли­ся, що Олег і Ка­тя — лі­ка­рі, по­ча­ли зби­ра­ти ма­те­рі­ал: хо­ди­ти в лі­кар­ню, на кор­по­ра­тив­ні ве­чір­ки ме­ди­ків. Ми по­ри­ну­ли в ме­ди­чне се­ре­до­ви­ще, а по­тім во­на са­ма пе­ре­бу­ду­ва­ла на­ші пер­вин­ні за­ду­ми, вла­сне, пе­ре­ро­би­ла на­ше кі­но (про се­рі­ал ми, зви­чай­но, за­бу­ли), зро­би­ла йо­го ін­шим за жан­ром, за ма­не­рою кі­но­мо­ви.

— За по­ки що ко­ро­тку фе­сти­валь­ну істо­рію «Ари­тмія» вже одер­жа­ла де­кіль­ка пре­сти­жних при­зів, ви­йшла ве­ли­ка кіль­кість схваль­них ре­цен­зій у пре­сі. Яка оцін­ка філь­му вам най­більш до­ро­га?

— Най­при­єм­ні­ше, ко­ли ка­жуть, що ар­ти­сти до­бре гра­ють. Або що ви­йшло смі­шно. Ро­бо­та з акто­ра­ми, на мій по­гляд, най­більш не­пе­ре­дба­чу­ва­на річ у кі­но. До кін­ця не­кон­тро­льо­ва­ний про­цес.

— До ре­чі, акто­ра Оле­ксан­дра Яцен­ка ви зні­ма­є­те пра­кти­чно в усіх сво­їх ро­бо­тах. По­за сум­ні­вом, він хо­ро­ший ар­тист. Але не єди­ний. Чо­му ваш ви­бір зав­жди зу­пи­ня­є­ться на ньо­му?

— Най­біль­шим люд­ським не­до­лі­ком я вва­жаю від­су­тність по­чу­т­тя гу­мо­ру. А йо­го при­су­тність — основ­на скла­до­ва при­ва­бли­во­сті акто­ра. У Са­ші Яценко — аб­со­лю­тне і яскра­ве по­чу­т­тя гу­мо­ру, він вміє па­ра­до­ксаль­но ба­чи­ти світ, що робить йо­го уні­каль­ним ар­ти­стом. Са­ша — ду­же про­фе­сій­ний, до­свід­че­ний актор. Не­ймо­вір­но спо­сте­ре­жли­ва і до­те­пна лю­ди­на. У ньо­го не­має ре­фе­рен­су

у свідомості. Він зав­жди робить роль не так, як ана­ло­гі­чні, по­ба­че­ні в ін­ших філь­мах, а як ха­ра­ктер, ти­паж, який під­ди­вив­ся в жит­ті. І за­пам’ятав це.

ПРО УКРА­Ї­НУ — ВЧО­РА І СЬО­ГО­ДНІ

— Ме­ні ду­же при­єм­но спіл­ку­ва­ти­ся з ва­ми, Бо­ри­се, не ли­ше то­му що я лю­блю ва­ші філь­ми. А ще й че­рез те, що в най­важ­чий для Укра­ї­ни час ви бра­ли актив­ну участь у під­трим­ці на­шої кра­ї­ни — не апло­ду­ва­ли, що «Крим­наш», на­ве­сні 2014-го, ко­ли ба­га­то ва­ших ко­лег бо­я­ли­ся при­їзди­ти до кра­ї­ни, де «без­чин­ству­є­хун­та», взя­ли участь у кон­фе­рен­ції «Укра­ї­на — Ро­сія: діа­лог». Якою ви ба­чи­те Укра­ї­ну сьо­го­дні?

— Я ду­же до­бре пам’ятаю цю кон­фе­рен­цію. Ми при­їха­ли спе­ці­аль­но, аби ви­сло­ви­ти свою під­трим­ку Укра­ї­ні, і всі по­ча­ли го­во­ри­ти ком­плі­мен­тар­ні сло­ва з при­во­ду то­го, що ста­ло­ся на Май­да­ні. На зу­стріч при­йшло ду­же ба­га­то укра­їн­ських жур­на­лі­стів, але ме­ні за­пам’ятав­ся один хло­пець, який слу­хав-слу­хав, а по­тім ска­зав: «Ви та­кі за­хо­пле­ні, але цим зав­да­є­те на­шій кра­ї­ні не мен­шої шко­ди, ніж ко­ре­спон­ден­ти Пер­шо­го ро­сій­сько­го ка­на­лу. Укра­ї­на про­жи­ває і пе­ре­жи­ває ду­же скла­дний пе­рі­од сво­єї істо­рії, ми — на са­мо­му по­ча­тку шля­ху. Чи­ма­ло зро­бле­но хорошого, але ба­га­то і поганого. Не за­хли­най­тесь, будь ла­ска, лі­бе­раль­ним кри­ком під­трим­ки. Да­вай­те ве­сти кон­стру­ктив­ну роз­мо­ву».

Я і сьо­го­дні зга­дую йо­го сло­ва, то­му що від­но­си­ни між Укра­ї­ною і Ро­сі­єю, на мій по­гляд, роз­ви­ва­ю­ться в мін­ли­во стра­шно­му на­прям­ку. Я в со­ці­аль­них ме­ре­жах на­ма­га­ю­ся ні­ко­му не від­мов­ля­ти в дру­жбі, не­зва­жа­ю­чи на по­лі­ти­чні по­гля­ди лю­ди­ни. У цьо­му сен­сі ме­ні ці­ка­ві не дис­ку­сії у вузь­ко­му ко­лі одно­дум­ців, а ко­мен­та­рі аб­со­лю­тно рі­зних лю­дей. Че­рез них про­со­чу­є­ться су­спіль­ний га­лас і стає зро­зумі­ло, де зро­би­ли дур­ни­цю ро­сі­я­ни, де укра­їн­ці, як во­ни ста­ли жор­сто­ки­ми одне про­ти одно­го. Ме­ні бо­ля­че спо­сте­рі­га­ти за оска­же­ні­ли­ми су­пе­ре­чка­ми, це ве­ли­ка бі­да. Без­умов­но, Ро­сія ра­ди­каль­но вин­на в по­дії. Біль­ше то­го, якщо го­во­ри­ти пря­мо­лі­ній­но, я аб­со­лю­тно не під­три­мую Пу­ті­на. Але ме­ні зда­є­ться, за­раз Укра­ї­на ста­ла за­ру­чни­ком во­ро­жне­чі, яку ве­дуть Ро­сія і Захід. Хоч як жа­хли­во про це го­во­ри­ти, ва­ша кра­ї­на на су­ча­сно­му ета­пі — май­дан­чик, де во­ни мі­ря­ю­ться си­ла­ми. Що­прав­да, в ре­зуль­та­ті цьо­го про­ти­сто­я­н­ня ві­дбув­ся пре­кра­сний по­ча­ток змін — Май­дан. У ме­не є своє вра­же­н­ня про ньо­го, я був на Май­да­ні, і по­тім, ко­ли вже «віджа­ли» Крим, але лю­ди все ще сто­я­ли на пло­щі. Я аб­со­лю­тно спо­кій­но хо­див по Ки­є­ву, роз­мов­ляв з ба­га­тьма укра­їн­ця­ми з рі­зних ре­гіо­нів, на­віть під­хо­див до «Пра­во­го се­кто­ру» — ні­хто ме­ні сло­ва не ска­зав поганого!

Сьо­го­дні ж ідею Май­да­ну, ме­ні зда­є­ться, зні­ве­чи­ли не ли­ше зов­ні­шні­ми си­ла­ми, а й зу­си­л­ля­ми зсе­ре­ди­ни. Про­ви­на Ро­сії ве­ли­че­зна, але жах у то­му, що на­ціо­на­лізм, який по­ши­рю­є­ться в на­шій кра­ї­ні зі ска­же­ною швид­кі­стю, з та­кою ж швид­кі­стю зро­стає і в Укра­ї­ні. І це най­сум­ні­ше.

ФО­ТО З САЙТА KINOAFISHA.UA

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.