Мюн­хен­ські прем’єри,

Або Укра­їн­ські ми­тці в єв­ро­пей­сько­му опер­но­му про­сто­рі

Den (Ukrainian) - - Культура - Ма­ри­на ЧЕРКАШИНА-ГУБАРЕНКО, спе­ці­аль­но для «Дня» Ки­їв — Мюн­хен — Ки­їв

За­вер­ши­ла­ся одна з на­ймас­шта­бні­ших акцій єв­ро­пей­сько­го опер­но­го лі­та — фестиваль у ба­вар­сько­му мі­сті Мюн­хе­ні, який три­ває по­над мі­сяць. Він про­во­ди­ться на ба­зі ре­пер­ту­ар­но­го те­а­тру і є куль­мі­на­цій­ною по­ді­єю всьо­го се­зо­ну Ба­вар­ської дер­жав­ної опе­ри. Цьо­го ра­зу в про­гра­му уві­йшли ші­стнад­цять опер­них ви­став, у то­му чи­слі но­ві­тні прем’єри. Ре­пер­ту­ар­на по­лі­ти­ка мюн­хен­сько­го фе­сти­ва­лю пов’яза­на з де­мон­стра­ці­єю рі­зних сти­лів і жан­ро­вих тен­ден­цій у ши­ро­ко­му істо­ри­чно­му ді­а­па­зо­ні і одно­ча­сно з обов’ яз­ко­вим від­кри­т­тям за­бу­тих, сво­го ча­су не­до­оці­не­них тво­рів. До остан­ніх на­ле­жить гу­чна прем’єра опе­ри Фран­ца Шре­ке­ра «Мі­че­ні», тво­ру зі скла­дним, спов­не­ним сим­во­лі­ки сю­же­том, ін­тер­пре­та­цію яко­го бу­ло до­ру­че­но ві­до­мо­му поль­сько­му ре­жи­се­ру Кши­што­фу Вар­лі­ков­сько­му. Якщо твор­чість Ф. Шре­ке­ра яскра­во ха­ра­кте­ри­зує мо­дер­ні тен­ден­ції опер­но­го ми­сте­цтва по­ча­тку ХХ сто­лі­т­тя, то опе­ра су­ча­сно­го ан­глій­сько­го ком­по­зи­то­ра Мар­ка­Ен­то­ні Тьор­ні­джа « Грек » , яка до­пов­ни­ла основ­ну фе­сти­валь­ну афі­шу, ці­ка­ва по­ле­мі­чною осу­ча­сне­ною вер­сі­єю ста­ро­гре­цької тра­ге­дії Со­фо­кла «Цар Едіп». На­пи­са­на 1988 ро­ку, во­на до­сить ін­тен­сив­но ста­ви­ла­ся на рі­зних сце­нах. Цьо­го ра­зу в Мюн­хе­ні її вті­ли­ли ві­до­мий ан­глій­ський ре­жи­сер Рі­чард Джонс спіль­но з укра­їн­ським ди­ри­ген­том Окса­ною Ли­нів, яка не впер­ше озву­чує у Мюн­хе­ні і пе­ре­ві­ряє на ху­до­жню якість но­ві­тні опер­ні пар­ти­ту­ри. Окса­на ди­ри­гу­ва­ла та­кож «Лю­чі­єю ді Лам­мер­мур» і за­ли­ши­ться у Мюн­хе­ні пра­вою ру­кою го­лов­но­го му­зи­чно­го ке­рів­ни­ка Ки­ри­ла Пе­трен­ка при то­му, що з на­сту­пно­го се­зо­ну бу­де та­кож очо­лю­ва­ти опер­ний те­атр у ав­стрій­сько­му Гра­ці, а за­раз го­ту­є­ться про­ве­сти мас­шта­бний му­зи­чний фестиваль у Льво­ві, іні­ці­а­то­ром ство­ре­н­ня яко­го во­на є.

■ Фе­сти­валь­на прем’ єра у бу­дин­ку « Прин­цре­гент те­а­тру » остан­ньої опе­ри К.-М. Ве­бе­ра «Обе­рон» ці­ка­ва тим, що по­при свою ві­до­мість, ця опе­ра вкрай рід­ко з’яв­ля­ю­ться у афі­шах. У жан­ро­во­му від­но­шен­ні цей твір мі­стить ри­си ні­ме­цько­го зінг­шпі­лю та ан­глій­ської ма­ски і має пев­ні спіль­ні ри­си з ко­ме­ді­єю В.Шек­спі­ра «Сон лі­тньої но­чі». По­ряд з му­зи­чни­ми но­ме­ра­ми тут ба­га­то роз­мов­них діа­ло­гів, а ра­зом з фан­та­сти­чни­ми пер­со­на­жа­ми і умов­ни­ми схі­дни­ми по­ста­тя­ми ді­ють дві па­ри за­ко­ха­них, яким до­во­ди­ться у скла­дних ви­про­бу­ва­н­нях бо­ро­ти­ся за своє ща­стя. Ви­ста­ва ви­яви­лась ці­ка­вим мюн­хен­ським де­бю­том мо­ло­до­го ав­стрій­сько­го ре­жи­се­ра і ляль­ко­во­да Ні­ко­ла­у­са Хаб’ яна, який успі­шно ке­рує ляль­ко­вим те­а­тром у Гра­ці і вже став по­пу­ляр­ним зав­дя­ки сво­їм від­кри­т­тям у цій га­лу­зі. Ви­ста­ва бу­ду­є­ться на по­єд­нан­ні ляль­ко­вих пер­со­на­жів і жи­вих акто­рів. Го­лов­ний ге­рой, ко­роль ель­фів Обе­рон (Юлі­ан Пре­гар­дьєн) ви­сту­пає і як ре­аль­на осо­ба, від­по­від­аль­на за роз­ви­ток сю­же­тних ко­лі­зій, і з’ яв­ля­є­ться у пев­ні мо­мен­ти у гі­пер­тро­фо­ва­но­му ви­гля­ді по­ста­ті у дов­го­му бі­ло­му ба­ла­хо­ні з ляль­ко­вою го­ло­вою. У ви­ста­ві ба­га­то гу­мо­ру. Від­сто­ро­не­но іро­ні­чне сприйняття ро­ман­ти­чної істо­рії ство­рю­є­ться зав­дя­ки основ­но­му ре­жи­сер­сько­му хо­ду. Фан­та­сти­чні при­го­ди від­бу­ва­ю­ться з ге­ро­я­ми як наслідок ме­ди­чно­го екс­пе­ри­мен­ту зі шту­чної транс­фор­ма­ції свідомості. Спів­ро­бі­тни­ка­ми на­у­ко­вої ла­бо­ра­то­рії ви­сту­пає хор, одя­гне­ний в одна­ко­ві за­хи­сні ха­ла­ти. Це на­дає но­вих ко­ме­дій­них рис низ­ці си­ту­а­цій, а та­кож тра­ди­цій­ній за­ко­ха­ній па­рі. Осо­бли­во жи­вим і до­те­пним ви­йшов образ тем­пе­ра­мен­тної ба­гдад­ської прин­це­си Ре­ції у бли­ску­чо­му актор­сько­му і во­каль­но­му ви­ко­нан­ні ні­ме­цької спів­а­чки Ан­нет­ти Даш. Однак пев­ні про­ра­хун­ки за­про­по­но­ва­но­го рі­ше­н­ня ста­ють від­чу­тни­ми у дру­гій дії, де пе­ре­ва­жа­н­ня гу­мо­ру вже не зда­є­ться на­стіль­ки до­ре­чним. Адже у му­зи­ці К. М. Ве­бе­ра, та­ла­но­ви­то ін­тер­пре­то­ва­ній ві­до­мим ди­ри­ген­том Ай­во­ром Бол­то­ном, най­більш вра­жа­ю­чи­ми є ви­шу­ка­ні тон­кі бар­ви фан­та­сти­чно­го ко­ло­ри­ту і на­тхнен­на лі­ри­ка.

■ При­су­тні у фе­сти­валь­ній про­гра­мі по­пу­ляр­ні тво­ри бель­кан­то­во­го і ро­ман­ти­чно­го ре­пер­ту­а­ру при­ва­блю­ють уча­стю у ко­жній з них зір­ко­во­го ви­ко­нав­сько­го скла­ду. Це не­зрів­нян­не ко­ло­ра­тур­не мец­цо- со­пра­но Да­ні­е­ла Бар­че­ло­на у «Се­мі­ра­мі­ді» Дж. Рос­сі­ні, на­ша Лю­дми­ла Мо­на­стир­ська у «На­бук­ко» Дж. Вер­ді, бол­гар­ка Со­ня Йон­че­ва і Пла­сі­до До­мін­го, який цьо­го ра­зу ви­сту­пив у ба­ри­то­наль­ній пар­тії Жор­жа Жер­мо­на, у «Тра­віа­ті», а в «Ру­сал­ці» А. Двор­жа­ка пар­тне­ром ла­твій­ської спів­а­чки Крі­сті­ни Опо­лайс став укра­їн­ський те­нор Дми­тро По­пов. Однак най­біль­ший резонанс, без­умов­но, ви­кли­ка­ли фе­сти­валь­ні ви­ста­ви, у яких по­ряд із ши­ро­ко ві­до­ми­ми спів­а­ка­ми про­від­не сло­во на­ле­жа­ло ви­да­тним по­ста­нов­ни­кам, ре­жи­се­рам і ди­ри­ген­там, які змо­гли про­де­мон­стру­ва­ти но­ві під­хо­ди до ві­до­мих тво­рів і вті­ли­ти кон­це­пції, спів­зву­чні го­стрим про­бле­мам сьо­го­де­н­ня.

■ Вар­то на­зва­ти іме­на ре­жи­се­рів, які за­яви­ли про се­бе у сві­то­во­му опер­но­му про­сто­рі не ли­ше епа­та­жем і скан­даль­ною ре­пу­та­ці­єю, але ро­зу­мі­н­ням опе­ри як син­те­ти­чно­го дій­ства, зда­тно­го уві­бра­ти до­ся­гне­н­ня су­ча­сно­го аван­гар­дно­го те­а­тру. Ві­до­мим пред­став­ни­ком остан­ньо­го є іта­лій­ський ре­жи­сер Ро­мео Ка­стел­луч­чі, який зна­йшов но­вий ключ до про­чи­та­н­ня ва­гне­рів­сько­го « Тан­гой­зе­ра » . На опер­но­му ко­ні ствер­див свій вла­сний стиль кі­но­ре­жи­сер Фі­ліп Штьоль­цль. У опе­рі « Ан­дре Ше­ньє » У. Джор­да­но йо­го ці­ка­ву ре­жи­сер­ську кон­це­пцію вті­ли­ли ві­до­мі зір­ки ні­ме­цької і сві­то­вої опер­ної сце­ни Йо­нас Ка­у­фман і Аня Хар­те­рос. Во­ни ж ви­сту­пи­ли пар­тне­ра­ми і у « Си­лі до­лі » Дж. Вер­ді, по­став­ле­ній Мар­ті­ном Ку­ше­єм.

■ Оста­н­ня ви­ста­ва ці­ка­ва пе­ре­гу­ка­ми з ко­лі­зі­я­ми гло­ба­лі­зо­ва­но­го су­ча­сно­го сві­ту. Сми­сло­ву ар­ку скла­да­ють тут по­ча­ток і фі­нал. На му­зи­ці увер­тю­ри ми ба­чи­мо кар­ти­ну ри­ту­аль­ної сі­мей­ної тра­пе­зи у ба­га­то­му до­мі. Сі­мей­ний стіл зго­дом за­ли­ша­є­ться єди­ним пре­дме­том, який з’яв­ля­є­ться у всіх кар­ти­нах сим­во­лом зруй­но­ва­них тра­ди­цій, втра­ти іден­ти­чно­сті і ро­до­во­го ко­рі­н­ня. При­стра­сний ме­сник Дон Кар­лос ді Вар­гас (Сі­мон П’яц­цо­ла) хо­че че­рез акт пом­сти за смерть ба­тька ствер­ди­ти ро­до­ві цін­но­сті як жит­тє­ву осно­ву. Їхня руй­на­ція робить нав­ко­ли­шній світ не­ста­біль­ним, хис­тким і ха­о­ти­чним, ки­дає ко­жну лю­ди­ну у вир тра­гі­чних ви­пад­ко­во­стей. Вій­сько­вий та­бір на­га­дує бі­блій­ний Со­дом. Ге­рої існу­ють під чу­жи­ми іме­на­ми, зов­ні­шнє се­ре­до­ви­ще по­збав­ля­є­ться всіх ста­біль­них ознак, ней­траль­ни­ми, по­збав­ле­ни­ми пі­зна­валь­них со­ці­аль­них і на­ціо­наль­них при­кмет є і ко­стю­ми пер­со­на­жів (сце­но­граф Мар­тін Це­єт­гру­бер, ко­стю­ми Хей­ді Ху­кі). Куль­мі­на­ці­єю і одно­ча­сно ка­тар­си­сом стає фі­наль­на сце­на. Се­ред зва­ли­ща ве­ли­ких бі­лих хре­стів хо­ва­є­ться Ле­о­но­ра (Аня Хар­те­рос). Тут її че­рез ба­га­то ро­ків зна­хо­дить ко­ха­ний Дон Аль­ва­ро (Йо­нас Ка­у­фман), який у дво­бої смер­тель­но по- ра­нив її бра­та, зго­дом сво­го по­бра­ти­ма Кар­ло­са. Пов­то­рю­є­ться по­ча­тко­ва мі­зан­сце­на. Бі­ля сі­мей­но­го сто­ла си­дить Кар­лос і в остан­ню мить жи­т­тя ха­пає свою жер­тву і вби­ває на то­му са­мо­му сто­лі се­стру­ві­длю­дни­цю. Смерть є для обох звіль­не­н­ням, спо­ку­ту­ва­н­ням грі­ха. А ви­ро­ком для Аль­ва­ро стає при­ре­че­ність за­ли­ша­ти­ся жи­вим.

■ Най­силь­ні­ше вра­же­н­ня єд­ні­стю всіх скла­до­вих і при цьо­му прі­о­ри­те­том му­зи­ки як сми­сло­во­го дже­ре­ла тво­ру спра­ви­ла прем’єр­на ви­ста­ва опер­но­го се­зо­ну 2016/ 17 ро­ку «Ле­ді Мак­бет Мцен­сько­го по­ві­ту» Дми­тра Шо­ста­ко­ви­ча. Ва­жли­вим вне­ском у її успіх ста­ло ви­ко­на­н­ня пар­тії Бориса Ти­мо­фі­йо­ви­ча ви­да­тним укра­їн­ським спів­а­ком Ана­то­лі­єм Ко­чер­гою. При­кра­си­ли ви­ко­нав­ський склад і два ін­ших укра­їн­ських спів­а­ки — Ми­хай­ло Ді­дик ( Сер­гій) та Оле­ксандр Цим­ба­люк (По­лі­цмейстр, Ста­рий Ка­тор­жник). Ди­во­ви­жно лю­дя­ний образ Ка­те­ри­ни ство­ри­ла ні­ме­цьке со­пра­но Аня Кам­пе. Во­на змо­гла ви­кли­ка­ти спів­чу­т­тя до сво­єї ге­ро­ї­ні, уви­ра­зни­ти при­та­ман­не їй від­чу­т­тя гі­дно­сті, спа­плю­же­не і ви­крив­ле­не жит­тє­ви­ми об­ста­ви­на­ми. Кла­си­чним мо­жна на­зва­ти рі­ше­н­ня ви­ста­ви ві­до­мим ні­ме­цьким май­стром, пред­став­ни­ком ре­жи­сер­ської шко­ли Валь­те­ра Фель­зен­штей­на Гар­рі Ку­пфе­ром. Однак на пер­ше мі­сце слід по­ста­ви­ти у цій ви­ста­ві до­ско­на­лу гру ор­ке­стру Ба­вар­ської опе­ри під ке­ру­ва­н­ням Ки­ри­ла Пе­трен­ка, по­зна­че­ну тон­ким від­чу­т­тям сти­лю ком­по­зи­то­ра. Ди­ри­гент роз­крив фі­ло­соф­ську гли­би­ну тво­ру Дми­тра Шо­ста­ко­ви­ча че­рез кон­траст га­ла­сли­во на­ха­бно­го, агре­сив­но­го зов­ні­шньо­го на­ча­ла і пла­ну вну­трі­шньої дії, від­би­тком якої ста­ють мо­мен­ти мі­сти­чної ти­ші, соль­ні ре­плі­ки окре­мих ін­стру­мен­тів, що ні­би­то фі­ксу­ють тра­гі­чну са­мо­тність лю­ди­ни у сві­ті, її при­ре­че­ність бу­ти ігра­шкою фа­таль­них сил та об­ста­вин.

■ Фестиваль та­ко­го ви­со­ко­го рів­ня, як мюн­хен­ське опер­не свя­то, де­мон­струє про­від­ні тен­ден­ції роз­ви­тку сві­то­во­го опер­но­го ми­сте­цтва. Як мо­жна бу­ло по­ба­чи­ти, во­ни сто­су­ва­ли­ся рі­зно­ма­ні­тно­сті афі­ші, уча­сті про­від­них во­каль­них зі­рок, но­вих явищ у га­лу­зі режисури та по­ста­но­во­чної пра­кти­ки, впли­ву на якість ви­став мо­гу­тньо­го ди­ри­гент­сько­го кор­пу­су.

ФО­ТО НА­ДА­НО БАВАРСЬКОЮ ДЕРЖАВНОЮ ОПЕРОЮ (BAYERISCHE STAATSOPER). ФО­ТО­ГРАФ WILFRIED HЦSL

«La forza del destino» («Си­ла до­лі») Дж. Вер­ді

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.