Че­сний діа­лог

Єв­ген КИСЕЛЬОВ — про те, чо­му будь-який ро­сій­ський гро­ма­дя­нин, зокре­ма й опо­зи­ціо­нер, ви­нен у вій­ні, розв’яза­ній про­ти Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Прес-клуб «дня» -

Зу­стріч від­зна­чи­ла­ся сво­єю на­пов­не­ні­стю: ве­ли­ку ува­гу бу­ло при­ді­ле­но які­сно­му ана­лі­зу укра­їн­сько­го і ро­сій­сько­го ме­ді­а­про­сто­рів. Жур­на­ліст не ли­ше вка­зав на по­мил­ки ра­дян­ської жур­на­лі­сти­ки, а й про­вів па­ра­ле­лі із су­ча­сною епо­хою. Сту­ден­ти ма­ли мо­жли­вість ді­зна­тись на яскра­вих при­кла­дах про осо­бли­во­сті по­лі­ти­чної си­сте­ми Ро­сії і ви­ді­ли­ти основ­ні їхні від­мін­но­сті від укра­їн­ської. Це да­ло мо­жли­вість ін­тер­пре­ту­ва­ти здо­бу­ті зна­н­ня і пе­ре­о­сми­сли­ти суть основ­них про­блем.

Хри­сти­на ШКРЯБІНА, Оде­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. І. Ме­чни­ко­ва:

— В ін­терв’ю те­ле­ка­на­лу ZIK ви ска­за­ли, що будь-який ро­сій­ський гро­ма­дя­нин, зокре­ма й опо­зи­ціо­нер, ви­нен у вій­ні, розв’яза­ній про­ти Укра­ї­ни. На яко­му ета­пі ни­ні ко­ле­ктив­на від­по­від­аль­ність ро­сі­ян?

Є. К.: — Скла­дне за­пи­та­н­ня. І я не мо­жу вам як по пи­са­но­му від­по­ві­сти, то­му що сам ще ду­маю над ці­єю від­по­від­дю, але роз­по­вім вам істо­рію. Не так дав­но, це бу­ло на по­ча­тку трав­ня, я був на кон­фе­рен­ції, яку вла­што­ву­ва­ло Мі­ні­стер­ство за­кор­дон­них справ Ли­тви, при­свя­че­ній най­го­стрі­шим по­лі­ти­чним про­бле­мам пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру. Всі ці ро­ки по­ді­бні кру­глі сто­ли, які від­бу­ва­ю­ться в рам­ках ці­єї кон­фе­рен­ції, ма­ють сто­су­нок до по­дій в Укра­ї­ні і Ро­сії. Там бу­ло ба­га­то лю­дей, зокре­ма де­кіль­ка пред­став­ни­ків мо­ло­до­го по­ко­лі­н­ня ро­сій­ських опо­зи­ціо­не­рів: Іл­ля Яшин, Во­ло­ди­мир Ка­ра-Мур­за-мо­лод­ший та ін­ші — хло­пці, яким тро­хи за 30 або від 30 до 40. То­му що біль­шість ро­сій­ських опо­зи­ціо­не­рів — це все-та­ки лю­ди стар­ші. Упро­довж кіль­кох днів кон­фе­рен­ції ці мо­ло­ді лю­ди па­ру ра­зів спи­ня­ли про­мов­ців — мов­ляв, «не слід го­во­ри­ти «пу­тін­ська Ро­сія», то­му що Ро­сія — рі­зна, го­во­рі­мо «пу­тін­ський ре­жим». А по­тім встав по­пе­ре­дник Лі­на­са Лін­кя­ві­чю­са на по­са­ді мі­ні­стра за­кор­дон­них справ — Пя­трас Вай­те­ку­нас, який, до ре­чі, ба­га­то ро­ків пра­цю­вав по­слом тут, в Укра­ї­ні. Він — ду­же ро­зум­на лю­ди­на, один із тих, хто бо­ров­ся за ли­тов­ську не­за­ле­жність на­при­кін­ці 80-х — на по­ча­тку 90-х. Він встав і ска­зав: «По­слу­хай­те, я до­бре все ро­зу­мію, але уяві­мо, що на­дво­рі 40-й рік, і ось так са­мо десь на якійсь кон­фе­рен­ції вста­ють пред­став­ни­ки ні­ме­цької опо­зи­ції і го­во­рять: «Не зо­бра­жуй­мо Ні­меч­чи­ну одним ко­льо­ром». Є фю­рер, на­цист­ська пар­тія, а є ін­ша Ні­меч­чи­на... І от як би до вас по­ста­ви­лись у кра­ї­ні, яка бу­ла вже оку­по­ва­на Гі­тле­ром або над якою на­ви­са­ла не­без­пе­ка втор­гне­н­ня Ні­меч­чи­ни?»

Нім­ці пройшли ду­же скла­дний шлях де­на­ци­фі­ка­ції. Він ві­дбув­ся не одра­зу: пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни во­ни впер­то від­мов­ля­ли­ся ви­зна­ти, що на них ле­жить ча­сти­на про­ви­ни за те, що Гі­тлер при­йшов до вла­ди. Адже він не при­йшов шля­хом пе­ре­во­ро­ту, йо­го обра­ли. А по­тім уже при­ймав рі­ше­н­ня, спря­мо­ва­ні на згор­та­н­ня де­мо­кра­тії. Те ж са­ме ста­ло­ся і в Ро­сії. Ви­на в то­му, що Ро­сія по­лю­би­ла Пу­ті­на, час­тко­во ле­жить і на де­яких лі­бе­раль­них ді­я­чах, які на­ра­зі в опо­зи­ції до ни­ні­шньо­го ре­жи­му, зокре­ма у сфе­рі ме­діа. Не на­зи­ва­ти­му прі­звищ. Бу­ли жур­на­лі­сти, які з юна­цьким за­хва­том, ком­со­моль­ським зав­зя­т­тям го­во­ри­ли: «Ах, який у нас енер­гій­ний, до­те­пний, не­пи­ту­щий пре­зи­дент», який по­єд­нує до­свід ро­бо­ти в си­ло­вих стру­кту­рах і лі­бе­ра­лізм еко­но­мі­чних по­гля­дів. Але ось ді­ста­ло­ся їм усім: ко­мусь — ра­ні­ше, ко­мусь — пі­зні­ше; ді­ста­лось і олі­гар­хам, які на­ма­га­ли­ся з ним до­мов­ля­ти­ся на умо­вах «ша­шли­ко­во­го па­кту». Я маю на ува­зі епі­зод, ко­ли Пу­тін за­про­сив де­кіль­кох ве­ли­ких ро­сій­ських бі­зне­сме­нів за мі­сто, на ша­шли­ки, і під час ці­єї гу­лян­ки за­про­по­ну­вав їм при­бли­зно та­ке: «Ви не втру­ча­є­тесь у по­лі­ти­ку, а я не за­ва­жаю вам зба­га­чу­ва­ти­ся». Однак по­тім ба­га­то хто з тих, хто то­го дня їв ша­шлик ра­зом із Пу­ті­ним, сво­го бі­зне­су по­збу­ли­ся.

«МЕ­НІ ЖИ­ТИ В РО­СІЇ НЕ ХО­ЧЕ­ТЬСЯ» На­та­ля САНДАКОВА, Оде­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. І. Ме­чни­ко­ва:

— Чо­му ви прийня­ли рі­ше­н­ня при­їха­ти пра­цю­ва­ти в Укра­ї­ну?

Є.К.: — 2008 рік. Ду­же про­ста си­ту­а­ція. Пра­цюю на су­пу­тни­ко­во­му те­ле­ка­на­лі під на­звою RTVi ( Russian TeleVision International) із цен­тром мов­ле­н­ня в Нью-Йор­ку. А я пра­цюю в йо­го не­ве­ли­кій мо­сков­ській фі­лії. Ве­ду про­гра­му «Власть». Го­дин­на що­ти­жне­ва про­гра­ма про те, що від­бу­ва­є­ться в ро­сій­сько­му по­лі­ти­ку­мі, у вла­ді. Про­гра­ми ро­би­ли­ся, що на­зи­ва­є­ться, «на ко­лін­ці», не­ве­ли­ки­ми си­ла­ми, то­му що у вла­сни­ка ка­на­лу — Во­ло­ди­ми­ра Гу­син­сько­го, за­снов­ни­ка і ко­ли­шньо­го го­спо­да­ря «НТВ» — вже не­має ні тих за­со­бів, ні тих фі­нан­со­вих, те­хні­чних, ка­дро­вих ре­сур­сів, щоб ро­би­ти про­гра­му рів­ня ми­ну­лих «Ито­гов». Адже в тій про­гра­мі бу­ва­ло по 10—15 ве­ли­ких ко­ре­спон­дент­ських ре­пор­та­жів, на­ри­сів, ко­мен­та­рів, зро­бле­них за під­сум­ка­ми до­ро­гих від­ря­джень, зокре­ма й за­кор­дон­них. Крім то­го, у RTVi бу­ли тру­дно­щі з по­ши­ре­н­ням у Ро­сії. Не­зва­жа­ю­чи на всі на­ші зу­си­л­ля, моя про­гра­ма не стає сер­йо­зним чин­ни­ком гро­мад­ської дум­ки.

У якийсь мо­мент Во­ло­ди­мир Гу­син­ський по­чав втра­ча­ти вза­га­лі ін­те­рес до RTVi і став по­ду­му­ва­ти про те, щоб йо­го про­да­ти (що він зго­дом і зро­бив). Во­дно­час ви­рі­шує спро­бу­ва­ти щось зро­би­ти в су­сі­дній Укра­ї­ні. І так з’яв­ля­є­ться те­ле­ка­нал ТВі, яко­го теж уже не­має, а на ньо­му з’яв­ля­ю­ся я. Тоб­то це бу­ла про­сто про­по­зи­ція по­їха­ти по­пра­цю­ва­ти в ін­шу кра­ї­ну, на ін­шо­му про­е­кті. Ко­ли я при­їхав, спо­ча­тку за­ймав­ся ор­га­ні­за­ці­єю ро­бо­ти ка­на­лу, по­тім по­чав па­ра­лель­но з цим ве­сти під­сум­ко­ву про­гра­му, яка на­зи­ва­ла­ся «На­вер­ху». Ми дов­го спе­ре­ча­ли­ся, чи мо­жна ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти цю на­зву, чи ко­ре­ктно це бу­де. Ска­за­ли, оскіль­ки я ве­сти­му її ро­сій­ською мо­вою, не­хай і на­зва бу­де ро­сій­ською. Про­гра­му по­мі­ти­ли, на неї по­ча­ли охо­че при­хо­ди­ти по­лі­ти­ки пер­шої ве­ли­чи­ни, і, вре­шті­решт, одно­го пре­кра­сно­го дня ме­ні за­те­ле­фо­ну­вав то­ді­шній вла­сник те­ле­ка­на­ла «Ін­тер» Ва­ле­рій Хо­ро­шков­ський і за­про­по­ну­вав по­пра­цю­ва­ти ве­ду­чим ве­ли­ко­го по­лі­ти­чно­го шоу. А в цей мо­мент якраз ста­ла­ся з ТВі пер­ша кри­за, Во­ло­ди­мир Гу­син­ський роз­сва­рив­ся в пух і прах зі сво­їм пар­тне­ром — Ко­стян­ти­ном Ка­га­лов­ським, який був спів­вла­сни­ком ка­на­лу. Якщо коротко, Ка­га­лов­ський ви­ти­снув Гу­син­сько­го з цьо­го про­е­кту, по­тім во­ни дов­го су­ди­ли­ся в Аме­ри­ці. Гу­син­ський суд про­грав, Ка­га­лов­сько­му до­ве­ло­ся за­пла­ти­ти йо­му ве­ли­че­зну су­му не­у­стой­ки, зда­є­ться, по­над 30 міль­йо­нів до­ла­рів. Бо­ро­ти­ся ж за по­вер­не­н­ня ка­на­лу Гу­син­ський пі­сля цьо­го не став. Ка­нал так і за­ли­шив­ся під управ­лі­н­ням Ка­га­лов­сько­го та йо­го лю­дей. А я був ча­сти­ною ко­ман­ди Гу­син­сько­го, і за­ли­ша­ти­ся там бу­ло не з ру­ки. Та оскіль­ки ду­же вча­сно на­ді­йшла про­по­зи­ція від Хо­ро­шков­сько­го, то я, ви­хо­дить, про­сто пе­ре­йшов із ТВі на «Ін­тер». До ре­чі, на­га­даю, що пра­кти­чно ті са­мі лю­ди, які до­по­мо­гли Ка­га­лов­сько­му «віджа­ти» ка­нал у Гу­син­сько­го, по­тім рей­дер­ським спосо­бом за­хо­пи­ли ТВі і у ньо­го. Але це вже зов­сім ін­ша істо­рія — про те, як ні­ко­ли не мо­жна зв’язу­ва­ти­ся з не­гі­дни­ка­ми.

... Спо­ча­тку я спри­ймав се­бе як га­стар­бай­те­ра. Я весь час спи­няв лю­дей, які ме­ні го­во­ри­ли, що ме­не з Ро­сії «ви­ти­сну­ли». Ні­хто ме­не не «ви­ти­скав». Те­о­ре­ти­чно я міг там за­ли­ша­ти­ся і пра­цю­ва­ти як жур­на­ліст. Бу­ла ще пев­на кіль­кість за­со­бів ма­со­вої ін­фор­ма­ції, з яки­ми я спів­пра­цю­вав: га­зе­та «Ве­до­мо­сти», «Но­вая га­зе­та», жур­нал The New Times, ра­діо­стан­ція «Эхо Мо­сквы». У ме­не там (на «Эхе Мо­сквы») до­сі ро­сій­ська тру­до­ва книж­ка ле­жить, я там чи­слюсь огля­да­чем, пе­рі­о­ди­чно пи­шу ко­лон­ки для їхньо­го сайта, ви­сту­паю в ефі­рі у від­да­ле­но­му ре­жи­мі.

А по­тім по­дії в Ро­сії по­ча­ли від­бу­ва­ти­ся та­ким чи­ном, що я, як і чи­ма­ло лю­дей мо­єї си­сте­ми по­гля­дів і цін­но­стей, по­ча­ли по­чу­ва­ти­ся там не­ком­фор­тно. Як чу­до­во ска­зав пи­сьмен­ник Бо­рис Аку­нін (Гри­го­рій Чхар­ті­шві­лі): «Від­чу­т­тя, що моя кра­ї­на — оку­по­ва­на во­ро­гом». Лю­ди, які за­хо­пи­ли кра­ї­ну, пі­дім’яли її під се­бе, ро­блять із нею все, що хо­чуть, усе, що ме­ні в жит­ті оги­дно, що на­зи­ва­є­ться, з ди­тя­чих ро­ків. Ме­ні там жи­ти не хо­че­ться. Я су­мую, що так скла­ло­ся, але но­сталь­гії за пу­тін­ською Ро­сі­єю, на яку я на­ди­вив­ся, аб­со­лю­тно не від­чу­ваю.

Ки­їв став мо­їм рі­дним мі­стом, я по­чу­ва­ю­ся тут на­ба­га­то ком­фор­тні­ше, ніж у Мо­скві. Спо­ча­тку на но­во­му мі­сці зав­жди важ­ко, і при­жи­вав­ся не­про­сто. Але по­тім на­став якийсь мо­мент, ко­ли ста­ло лег­ко і до­бре, ко­ли я ра­птом зро­зу­мів, що Ки­їв — чу­до­вий, і ме­ні про­сто тут жи­ти і з по­бу­то­вої то­чки зо­ру, і з то­чки зо­ру сто­сун­ків із лю­дьми, то­му що ча­сом ду­же силь­но від­чу­ва­є­ться рі­зни­ця між жи­те­ля­ми Мо­скви і жи­те­ля­ми Ки­є­ва.

«ЦЕ БУ­ДЕ ЦІЛОДОБОВЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ МОВ­ЛЕ­Н­НЯ»

— Чо­го ме­ні вда­ло­ся до­би­ти­ся? Я спо­ді­ва­ю­ся, що най­го­лов­ні­ше — по­пе­ре­ду. Ми за­пу­ска­є­мо ка­нал під на­звою «Пря­мий». Це ко­ли­шній Tonis, який пов­ні­стю пе­ре­фор­ма­ту­є­ться, це бу­де цілодобове інформаційне мов­ле­н­ня, там бу­дуть но­ви­ни, ко­мен­та­рі, дум­ки... Він бу­де не схо­жий на «112 Укра­ї­на», на­при­клад, або на «NewsONE». Зви­чай­но, спіль­не бу­де, осо­бли­во у вра­ні­шні і ден­ні го­ди­ни, але я ду­маю, що прайм-тайм, який по­чи­на­є­ться з шо­стої ве­чо­ра, від­рі­зня­ти­ме­ться до­сить силь­но. По­ди­ви­мось. Я по­кла­даю ве­ли­кі на­дії на цей про­ект. На ньо­му ве­сти­му дві про­гра­ми. Одна — про­гра­ма-ін­терв’ю, яка ви­хо­ди­ти­ме раз на ти­ждень, і дру­га — при­найм­ні чо­ти­ри-п’ять ра­зів на ти­ждень (з по­не­діл­ка по че­твер або по п’ятни­цю), я ве­сти­му про­гра­му, що під­би­ває ін­фор­ма­цій­ні, по­лі­ти­чні і не­по­лі­ти­чні під­сум­ки дня.

Ан­тон СЕСТРІЦИН, Уні­вер­си­тет Карл­тон, м. От­та­ва, Ка­на­да:

— Па­не Єв­ге­не, у вас, на­пев­но, за­ли­ши­лось ба­га­то дру­зів і зна­йо­мих у Ро­сії. Які на­строї па­ну­ють у ро­сій­ській вер­хів­ці? Чи вар­то че­ка­ти на які­сні ра­ди­каль­ні змі­ни в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му?

Є.К.: — Зви­чай­но, зна­йо­мі у ме­не за­ли­ши­ли­ся, але на­віть ті, ко­го я ра­ні­ше вва­жав до­во­лі по­ін­фор­мо­ва­ним, уже, ма­буть, по­збу­ли­ся мо­жли­во­стей отри­му­ва­ти ре­аль­ну ін­фор­ма­цію про те, що від­бу­ва­є­ться «на­го­рі». З ко­жним ро­ком пе­ре­бу­ва­н­ня пу­тін­сько­го ре­жи­му при вла­ді він стає де­да­лі гер­ме­ти­чні­шим. Що дов­ше Пу­тін пе­ре­бу­ває при вла­ді, то біль­ше він кон­со­лі­дує її у сво­їх ру­ках. Як роз­по­від­ав ме­ні один із мо­їх мо­сков­ських дру­зів-ін­фор­ма­то­рів, ви­гля­дає це, гру­бо ка­жу­чи, так: на­го­рі си­дить Пу­тін, у яко­го в ру­ках уся вла­да, а вни­зу кру­тя­ться всі ін­ші, які ду­же рід­ко ма­ють мо­жли­вість ко­му­ні­ка­ції з так зва­ним на­ціо­наль­ним лі­де­ром. Що там у ньо­го від­бу­ва­є­ться в го­ло­ві і що від­бу­ва­є­ться на йо­го зу­стрі­чах із ду­же обме­же­ною кіль­кі­стю по­мі­чни­ків, ра­дни­ків, лю­дей, які вхо­дять у не­фор­маль­ний, «ку­хон­ний ка­бі­нет», де­ко­ли зро­зу­мі­ти аб­со­лю­тно не­мо­жли­во. На­при­клад, який-не­будь мі­ністр за­кор­дон­них справ Лав­ров не є чле­ном близь­ко­го ото­че­н­ня Пу­ті­на. Він про­сто ви­со­ко­по­став­ле­ний чи­нов­ник, який отри­мує від Пу­ті­на вка­зів­ки щось ро­би­ти, щось го­во­ри­ти... Але він там не си­дить із ним десь за ча­шкою чаю або чо­гось мі­цні­шо­го і не обго­во­рює, як нам жи­ти да­лі, як нам ви­бу­до­ву­ва­ти від­но­си­ни із За­хо­дом, із бли­жні­ми су­сі­да­ми, з кра­ї­на­ми так зва­но­го пост­ра­дян­сько­го про­сто­ру. Він отри­мує про­сто жорс­ткі, ча­сто не­о­бго­во­рю­ва­ні на­ка­зи і роз­по­ря­дже­н­ня. То­му зро­зу­мі­ти, що там на­го­рі від­бу­ва­є­ться, ду­же скла­дно. Кремль — «чор­ний ящик». Ми мо­же­мо су­ди­ти про те, що все­ре­ди­ні цьо­го «чор­но­го ящи­ка» ро­би­ться, ли­ше пі­сля то­го, ко­ли з ньо­го щось ви­лі­зло на­зов­ні. Ми тол­ком не ро­зумі­ли, що від­бу­ва­ло­ся, на­при­клад, упро­довж чо­ти­рьох ро­ків, по­ки фор­маль­ним пре­зи­ден­том у Ро­сії був Ме­две­дєв, а Пу­тін обі­ймав мі­сце прем’єр-мі­ні­стра. І ли­ше ко­ли бу­ло ого­ло­ше­но так зва­ну «ро­кі­ро­во­чку», що Пу­тін по­вер­та­є­ться на по­са­ду пре­зи­ден­та, а Ме­две­дєв стає за­мість ньо­го прем’єр-мі­ні­стром, то до всіх ді­йшло на­ре­шті, що на­справ­ді всі ці чо­ти­ри ро­ки ре­аль­на вла­да на­ле­жа­ла Во­ло­ди­ми­ру Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу. А до цьо­го бу­ла ве­ли­че­зна кіль­кість на­їв­них лю­дей, які на ці те­ми спе­ре­ча­ли­ся, які го­во­ри­ли, що між Пу­ті­ним і Ме­две­дє­вим є сер­йо­зні роз­бі­жно­сті, тер­тя. Мов­ляв, Ме­две­дєв про Лі­вію ска­зав так, а Пу­тін — по­ін­шо­му. На­справ­ді з’ясу­ва­ло­ся, що во­ни від по­ча­тку про все до­мо­ви­ли­ся.

Які на­дії на те, що якось ра­ди­каль­но змі­ни­ться си­ту­а­ція в Ро­сії? На­дій на­справ­ді ма­ло, то­му що еко­но­мі­ка Ро­сії, не­зва­жа­ю­чи на без­умов­ні втра­ти, яких во­на за­зна­ла в ре­зуль­та­ті па­ді­н­ня цін на енер­го­но­сії, в ре­зуль­та­ті сан­кцій, у ре­зуль­та­ті поганого ме­не­джмен­ту, має ве­ли­кий за­пас мі­цно­сті. Тоб­то в дов­го­стро­ко­вій пер­спе­кти­ві — 15—20 ро­ків — зви­чай­но ж, во­на прийде до за­не­па­ду, але зокре­ма й то­му, що че­рез 20 ро­ків світ мо­же на­стіль­ки змі­ни­ти­ся в ре­зуль­та­ті ко­ло­саль­ної на­у­ко­во-те­хні­чної ре­во­лю­ції, яка від­бу­ва­є­ться вже за­раз, що Ро­сія вже не змо­же отри­му­ва­ти не­чу­ва­ні до­хо­ди від екс­пор­ту на­фти і га­зу. Але по­ки що, у най­ближ­чі кіль­ка ро­ків, у Пу­ті­на ви­ста­чить гро­шей, щоб на­род, не дай Бо­же, не рем­ству­вав.

«ТАК ПОВОДИТИСЯ В ЖУР­НА­ЛІ­СТИ­ЦІ — МОВЕТОН» Лю­бов РИБАЛКО, Оде­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет іме­ні І. І. Ме­чни­ко­ва:

— СБУ до­зво­ли­ла ма­те­рі ув’язне­но­го ро­сій­сько­го ка­дро­во­го вій­сько­ви­ка Віктора Агє­є­ва зу­стрі­ти­ся з си­ном. На зу­стрі­чі та­кож був ро­сій­ський жур­на­ліст «Но­вой га­зе­ты» Пав­ло Ка­ни­гін. Як по­ясни­ли в СБУ — зу­стріч до­зво­ли­ли, щоб че­рез ро­сій­ських та іно­зем­них жур­на­лі­стів ма­ти роз­по­ві­ла ро­сі­я­нам, де і з ким во­ю­ють їхні ді­ти. На ва­шу дум­ку, та­ка ін­фор­ма­цій­на кам­па­нія — пра­виль­ний хід?

Є. К.: — У цьо­му ви­пад­ку, га­даю, пра­виль­но. По-пер­ше, я знаю Пав­ла Ка­ни­гі­на — це ду­же по­ря­дний жур­на­ліст, який, без­сум­нів­но, ду­шею на бо­ці укра­їн­сько­го на­ро­ду в цьо­му кон­флі­кті. Він на­справ­ді зро­бив чу­до­ве ін­терв’ю з ма­тір’ю Агє­є­ва. Чу­до­ве в то­му сен­сі, що він не ста­вив важ­ких за­пи­тань, не брав­ся її со­ро­ми­ти. Є та­кий стиль у жур­на­лі­сти­ці, який ме­ні, на­при­клад, не­при­єм­ний: ко­ли лю­ди­на, що бе­ре ін­терв’ю (не­ва­жли­во, у по­лі­ти­ка чи про­сто­го гро­ма­дя­ни­на), по­чи­нає мо­ра­лі­зу­ва­ти, на­ма­га­є­ться ти­сну­ти на ньо­го, апе­лю­ва­ти до йо­го по­чу­т­тя мо­раль­но­сті чи спра­ве­дли­во­сті, або пе­ре­хо­дить на крик. Я був свід­ком, ко­ли один жур­на­ліст одно­го ра­зу на про­гра­мі Са­ві­ка Шу­сте­ра став про­сто кри­ча­ти на ко­гось із де­пу­та­тів: «Як ви смі­є­те бре­ха­ти ме­ні?! Ось ви ди­ви­те­ся ме­ні в очі і бре­ше­те. Ви бре­ше­те ме­ні, а зна­чить, ви бре­ше­те сво­їм ви­бор­цям. Я тут пред­став­ляю на­род Укра­ї­ни». На мій по­гляд, так поводитися в жур­на­лі­сти­ці — моветон. А Пав­ло про­сти­ми, та­ки­ми не­му­дро­ва­ни­ми за­пи­та­н­ня­ми зму­сив цю жін­ку роз­кри­ти­ся у всій сво­їй кра­сі. Ось лю­ди­на, яка го­ло­сує за Пу­ті­на. Зда­ва­ло­ся б, осві­че­на жін­ка, ви­кла­дач ан­глій­ської мо­ви, мо­же не тіль­ки в ін­тер­нет за­зир­ну­ти — в ори­гі­на­лі по­чи­та­ти по­ві­дом­ле­н­ня за­хі­дних ЗМІ. Але ж ні — ту­по ві­рить ро­сій­ській про­па­ган­ді. Це до­бре, що во­на мо­же при­їха­ти в Укра­ї­ну, сво­ї­ми очи­ма по­ди­ви­ти­ся, що тут на­справ­ді від­бу­ва­є­ться, по­вер­ну­ти­ся до­до­му і роз­по­ві­сти це ін­шим лю­дям. Адже ба­га­то ціл­ком нор­маль­них лю­дей щи­ро ві­рять, що в Укра­ї­ні — го­лод, по Ки­є­ву хо­дять ма­ло не до зу­бів озбро­є­ні вій­сько­ви­ки, па­тру­лі на пе­ре­хре­стях і на ко­жно­му кро­ці — «бан­де­рів­ці» та «пра­во­се­ки». Ко­ли ж лю­ди­на при­їжджає до Ки­є­ва і ба­чить, як він жи­ве на­справ­ді, осо­бли­во за­раз (у це роз­сла­бле­не, май­же ку­рор­тне ки­їв­ське лі­то), з де­яки­ми лю­дьми про­сто шок тра­пля­є­ться. От­же, це ду­же ко­ри­сно.

Оле­ксандр САВЧЕНКО, стар­ший лей­те­нант Зброй­них сил Укра­ї­ни:

— В одно­му зі сво­їх ін­терв’ю ви на­зва­ли вла­сний «топ» ро­сій­ських ЗМІ, до яко­го уві­йшли «Эхо Мо­сквы», те­ле­ка­нал «Дождь», га­зе­та «Ве­до­мо­сти», жур­нал The New Times, сай­ти Слон, Сноб, Ме­ду­за, colta.ru. Чи по­ва­жа­є­те ви їх до цьо­го ча­су і не мо­гли б ви скла­сти та­кий же осо­би­стий «топ» для укра­їн­ських ЗМІ?

Є. К.: —

Я знаю, що у ба­га­тьох є пре­тен­зії до «Эха Мо­сквы», ба­га­тьом не по­до­ба­є­ться, що на хви­лях ра­діо­стан­ції пе­рі­о­ди­чно з’яв­ля­ю­ться ін­терв’ю з від­вер­то про­пу­тін­ськи­ми по­лі­ти­ка­ми та гро­мад­ськи­ми ді­я­ча­ми, які іно­ді го­во­рять в ефі­рі ціл­ко­ви­ту ні­се­ні­тни­цю. Осо­би­сто я ро­зу­мію, що це ре­зуль­тат ви­му­ше­но­го ком­про­мі­су, на який іде ке­рів­ни­цтво ра­діо­стан­ції, щоб «Эхо Мо­сквы» хоч би час­тко­во за­ли­ша­ло­ся май­дан­чи­ком, де пе­рі­о­ди­чно з’яв­ля­ю­ться змі­стов­ні, опо­зи­цій­но на­ла­што­ва­ні спі­ке­ри, ана­лі­ти­ки, про­сто по­ря­дні лю­ди, де я осо­би­сто збе­рі­гаю мо­жли­вість пу­блі­ку­ва­ти­ся, і вже це вва­жаю до­брим.

По­ди­ви­мо­ся, що бу­де да­лі з «Но­вой га­зе­той». Ка­жуть, у неї змі­нив­ся вла­сник. По­ки на змі­сті га­зе­ти це не від­обра­зи­ло­ся, але про­йшло ду­же ма­ло ча­су.

«Дождь»? Звід­ти пі­шло де­кіль­ка хо­ро­ших жур­на­лі­стів: Ми­хай­ло Зи­гарь, який був го­лов­ним ре­да­кто­ром, Юлія Та­ра­ту­та, яка за­раз пі­шла на ін­ший про­ект, Ти­хон Дзяд­ко — всіх за­раз не зга­даю. У ме­не від­чу­т­тя, що план­ка жур­на­ліст­ської яко­сті в ро­бо­ті «До­ждя» зни­зи­ла­ся. І ви­дно, що гро­шей ма­ло, то­му що в основ­но­му в ка­дрі «го­во­ря­щие го­ло­вы» в сту­дії, ду­же ма­ло «кар­тин­ки» по­дій у кра­ї­ні та сві­ті.

Жур­нал New Times, на жаль, на­ка­зав дов­го жи­ти. Я маю на ува­зі йо­го дру­ко­ва­ну вер­сію. Че­рез тру­дно­щі з дру­ком, із роз­по­всю­дже­н­ням, че­рез то­таль­ну бло­ка­ду ре­кла­ми. Не знаю, скіль­ки про­три­ма­є­ться еле­ктрон­на вер­сія. Ко­го я не зга­дав ще? «Ме­ду­за» нор­маль­но пра­цює. Я по­чи­наю свій день із то­го, що чи­таю «Ме­ду­зу». Єди­не, що во­ни пра­цю­ють у Ри­зі. До них ду­же скла­дно за­сто­су­ва­ти си­ло­ві ме­то­ди ти­ску: на­пра­ви­ти по­да­тко­ву ін­спе­кцію, про­ку­ра­ту­ру, «Ро­ском­на­дзор» і так да­лі. Зви­чай­но ж, до­ступ до їхньо­го сайта мо­жна за­бло­ку­ва­ти че­рез про­вай­де­ра. Так мо­жна вчи­ни­ти з бу­дья­ким, у то­му чи­слі іно­зем­ним, ре­сур­сом на те­ри­то­рії Ро­сії. Але по­ки «Ме­ду­зу» тер­плять.

В Укра­ї­ні? Укра­їн­ські те­ле­ка­на­ли я див­лю­ся ма­ло — на це у ме­не про­сто не­має ча­су. Ін­фор­ма­цію чер­паю в основ­но­му з он­лай­но­вих ре­сур­сів. До га­зе­ти «День» став­лю­ся з ве­ли­кою по­ва­гою, іна­кше б тут не си­дів. Але во­на та­ка тро­хи спе­ци­фі­чна га­зе­та, то­му що во­на пе­ре­д­усім ви­ко­нує про­сві­тни­цьку фун­кцію, у то­му чи­слі ме­ні ду­же по­до­ба­ю­ться істо­ри­чні, куль­ту­ро­ло­гі­чні, по­лі­то­ло­гі­чні ма­те­рі­а­ли, які в ній пу­блі­ку­ю­ться. Сер­йо­зні ін­терв’ю, не зло­бо­ден­ні, що на­зи­ва­є­ться, а ана­лі­ти­чні. Чи­таю «Дзер­ка­ло ти­жня» в он­лайн. А та­кож «Ін­тер­факс», «Но­вое вре­мя», «Кра­ї­на.ua», « Укра­їн­ська прав­да » , « Обо­зре­ва­тель» — ну от і все, ма­буть.

«НЕ ВСІ ЖУР­НА­ЛІ­СТИ ВПИШУТЬСЯ В ЦЮ ІНФОРМАЦІЙНУ «М’ЯСОРУБКУ»

Юлія КАРМАНСЬКА, Схі­дно­єв­ро­пей­ський на­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет ім. Ле­сі Укра­їн­ки:

— Не­за­ба­ром по­чи­на­є­ро­бо­ту но­вий ка­нал «Пря­мий». Ми ба­га­то чи­та­ли, зокре­ма в «Дні», про кон­це­пцію ка­на­лу. Ці­ка­во, а ко­го ви ба­чи­те для се­бе го­лов­ни­ми кон­ку­рен­та­ми се­ред ін­ших мов­ців, чи це бу­де аб­со­лю­тно но­вий фор­мат, яко­го укра­їн­ський гля­дач ще не ба­чив? І ще ці­ка­во — на­пе­ре­до­дні стар­ту ка­на­лу ви за­пу­сти­ли в ін­тер­не­ті ро­бо­ту «Ку­ба», ку­ди до вас ра­зом із Ма­тві­єм Га­но­поль­ським при­хо­дять ду­же ці­ка­ві та ві­до­мі го­сті, зокре­ма не­що­дав­но бу­ла Ла­ри­са Івшина. А як ви оці­ню­є­те цей до­свід ро­бо­ти, чи та­кої ре­а­кції та рей­тин­гу че­ка­ли?

Є. К.: —

Про­ект за­пу­ску ка­на­лу — це у зна­чній мі­рі про­ект ор­га­ні­за­цій­но­те­хні­чний, бу­ді­вель­ний, отри­ма­н­ня всіх до­зво­лів, пе­ре­о­форм­ле­н­ня лі­цен­зій. Бу­кваль­но дня­ми На­ціо­наль­на ра­да з те­ле­ба­че­н­ня і ра­діо­мов­ле­н­ня ви­да­ла но­ву пе­ре­о­форм­ле­ну лі­цен­зію «То­ні­су», де, зокре­ма ска­за­но, що змі­ню­є­ться на­зва, що ка­нал те­пер має пра­во пра­цю­ва­ти у 24-го­дин­но­му ре­жи­мі, що це ка­нал, який має пра­во пе­ре­да­ва­ти ли­ше ін­фор­ма­цій­ні про­гра­ми. Хо­ча, на­справ­ді, що­су­бо­ти та що­не­ді­лі там і роз­ва­жаль­ні пе­ре­да­чі бу­дуть. У бу­дні ли­ше ін­фор­ма­ція, дум­ки, ко­мен­та­рі, ана­лі­ти­ка. Для отри­ма­н­ня лі­цен­зії по­трі­бно бу­ло зі­бра­ти ве­ли­че­зну ку­пу па­пе­рів. Бю­ро­кра­тія є бю­ро­кра­тія. Бу­ді­вель­на до­ку­мен­та­ція, яку теж по­трі­бно бу­ло за­твер­джу­ва­ти, бу­дів­ни­цтво апа­ра­тно­сту­дій­но­го ком­пле­ксу і «ньюс-ру­му» для май­бу­тньо­го ка­на­лу. Цим займалися ін­ші лю­ди, а ми, ті, хто по­го­див­ся бра­ти участь у про­е­кті, си­ді­ли без ді­ла... Ви­рі­ши­ли за­пу­сти­ти «Куб». До нас на сайт при­хо­дять ди­ви­ти­ся нас не так уже і ба­га­то — кіль­ка со­тень від­ві­ду­ва­чів. Бу­ває, що ко­ли хтось ду­же ці­ка­вий, то до ти­ся­чі. По­чне­ться мов­ле­н­ня ка­на­лу, «Куб» за­кри­є­ться. Мо­же, на­віть тро­хи ра­ні­ше.

Я не ка­жу, що у нас бу­де якийсь уні­каль­ний кон­тент. У нас ко­ман­да не­по­га­них жур­на­лі­стів, май­же всі ві­до­мі осо­би­сто­сті. Го­лов­ний про­дю­сер Оле­ксій Се­ме­нов зро­бив на це став­ку. Але, мо­жли­во, не всі ві­до­мі жур­на­лі­сти впишуться в цю і нфор­ма­цій­ну «м’ясорубку». То­му що пра­цю­ва­ти на ка­на­лі, який 24 го­ди­ни на до­бу ви­хо­дить в ефір що­дня, — це ко­ло­саль­не на­ван­та­же­н­ня, плюс обме­же­н­ня на все ін­ше жи­т­тя. І я не ви­клю­чаю, що ча­сти­на роз­кру­че­них те­ле­ве­ду­чих мо­жуть не ви­три­ма­ти жи­т­тя в та­ко­му тем­пі, в та­ко­му ре­жи­мі. Спо­ча­тку їх при­су­тність, зви­чай­но ж, при­вер­не до ка­на­лу ува­гу, а що да­лі ви­йде — я не знаю.

За своє жи­т­тя я за­пу­скав де­сять чи п’ятнад­цять рі­зних те­ле­про­е­ктів рі­зної скла­дно­сті. Бу­ли вда­лі, бу­ли не­вда­лі. Я не мо­жу га­ран­ту­ва­ти на 100%, що «Пря­мий» ви­яви­ться ме­га­вда­лим ка­на­лом. У нас справ­ді силь­не кон­ку­рен­тне по­ле. « 112 Укра­ї­на » , «NewsОne», ка­нал «24», «5 ка­нал», «Ес­пре­со. TV», ZIK. Ось, вла­сне ка­жу­чи, шість ка­на­лів, ми — сьо­мий. Кон­ку­рен­тне по­ле ду­же сер­йо­зне. От­же, до­ве­де­ться, так би мо­ви­ти, ру­ба­ти­ся не на жи­т­тя, а на смерть. У вся­ко­му ра­зі, я так на­ла­што­ва­ний.

До ви­бо­ру на­зви ка­на­лу я, че­сно ка­жу­чи, не маю жо­дно­го сто­сун­ку. Ко­ли за­пу­скав про­гра­му «Ито­ги», ме­ні ця на­зва стра­шен­но не по­до­ба­ла­ся. Ме­не ко­ле­ги пе­ре­ко­на­ли, що всі до неї зви­кнуть. І справ­ді, по­тім так і ста­ло­ся. Ка­рі­на ХАЧАТАР’ЯН, Ма­рія ОРИЩИНА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2017

Ки­їв став мо­їм рі­дним мі­стом, я по­чу­ва­ю­ся тут на­ба­га­то ком­фор­тні­ше, ніж у Мо­скві. Спо­ча­тку на но­во­му мі­сці зав­жди важ­ко, і при­жи­вав­ся не­про­сто. Але по­тім на­став якийсь мо­мент, ко­ли ста­ло лег­ко і до­бре, ко­ли я ра­птом зро­зу­мів, що Ки­їв — чу­до­вий, і ме­ні про­сто тут жи­ти і з по­бу­то­вої то­чки зо­ру, і з то­чки зо­ру сто­сун­ків із лю­дьми, то­му що ча­сом ду­же силь­но від­чу­ва­є­ться рі­зни­ця між жи­те­ля­ми Мо­скви і жи­те­ля­ми Ки­є­ва

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.