Клю­чо­ві сло­ва Ро­ма­на Луб­ків­сько­го

10 сер­пня укра­їн­сько­му пи­сьмен­ни­ко­ві та гро­мад­сько­му ді­я­че­ві ми­ну­ло б 76 ро­ків

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Лев­ко РІЗНИК, пи­сьмен­ник

Ко­ли від­хо­дить у за­сві­ти зна­ко­ва лю­ди­на, то спіль­но­та, як пра­ви­ло... а ще за­кло­по­та­на по­він­ню гро­ма­дян­ських по­дій ча­сів істо­ри­чних пе­ре­мін... ху­тко від­прав­ляє та­ке, до­не­дав­на го­ло­сне ім’я у по­че­сне за­бу­т­тя. — Ти своє зро­бив, на­скіль­ки до­зво­лив Го­сподь, те­пер спо­чи­вай со­бі та ди­вись, чи при­хо­дять гі­дні про­дов­жу­ва­чі Тво­єї спра­ви. Так спер­шу, зда­ва­ло­ся, бу­де з кон­чи­ною слав­но­го Ро­ма­на Луб­ків­сько­го у пер­ші ж ро­ки. Але ось усе ча­сті­ше, на­че й ми­мо­во­лі, всі, хто йо­го близь­ко знав, огля­да­ю­ться: де ж Він? Йо­го мі­сце пу­стує...

Є до­сто­вір­ні свід­че­н­ня, що по­ча­тки йо­го ха­ри­зма­ти­чної вда­чі яскра­во ви­яви­ли­ся ще в шко­лі. Учнем на­пи­сав по­е­зію про укра­їн­ську мо­ву — і цей твір до­сі се­ред най­кра­щих у свя­тій те­мі; вірш спри­чи­нив зна­йом­ство абі­ту­рі­єн­та з уже ві­до­мим на той час по­е­том Дми­тром Пав­ли­чком; був по­хва­ле­ний ре­кто­ром Львів­сько­го дер­жав­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Іва­на Фран­ка ака­де­мі­ком Ла­за­рен­ком; від­чи­нив две­рі впер­то­му абі­ту­рі­єн­то­ві до уні­вер­си­те­ту, по­при брак пів­ба­ла... І то — хло­пчи­ні з да­ле­ко­го, за­гу­бле­но­го се­ред лі­сів і ма­ло­ци­ві­лі­зо­ва­ної при­ро­ди се­ла Острі­вець на Те­ре­бов­лян­щи­ні Тер­но­пі­л­ля! Дух цьо­го вір­ша, до ре­чі, й став по­ча­тком фор­му­ва­н­ня основ­но­го куль­тур­но­па­трі­о­ти­чно­го стри­жня, ко­трий про­ни­зує всю на­сту­пну твор­чість і гро­ма­дян­ську пра­цю по­е­та. Пер­ші «клю­чо­ві сло­ва» з да­ле­ко­го 1956 ро­ку: «Рі­дна мо­ва». Ко­ли ж уста­ми чор­ни­ми люд­ці Те­бе, моя свя­та, ко­ха­на, сквер­нять, Зда­є­ться, в сер­це хтось вга­няє тер­ня, Зда­є­ться, хтось шма­гає по ли­ці. ■ Та­ким чи­ном, не­по­ру­шною фор­му­лою по­е­то­вої жит­тє­вої до­ро­ги стає трі­а­да: укра­їн­ська мо­ва — укра­їн­ська куль­ту­ра — Укра­ї­на-дер­жа­ва. Це й, без­пе­ре­чно, спри­чи­ни­ло гар­мо­ні­за­цію обох іпо­ста­сей: ді­яль­но-твор­чої та гро­мад­сько-по­лі­ти­чної. І то на­стіль­ки тон­ко, що Ро­ман Лубківський ні­ко­ли не скар­жив­ся з жал­ку­ва­н­ням: о, як­би пра­ця в «Дзво­ні», в Спіл­ці пи­сьмен­ни­ків etcetera, то на­пи­сав би зна­чно-зна­чно біль­ше; а як­би не твор­чі захоплення по­е­зі­єю, пе­ре­кла­да­ми, то від­крив би ще з де­ся­ток не­об­хі­дних му­зе­їв чи пам’ятни­ків не­до­ста­тньо по­ша­но­ва­ним укра­їн­ським ді­я­чам у нас і за ме­жа­ми!.. І ви­чи­ту­вав гран­ки — і пи­сав... Ви­чи­ту­вав пиль­но і пи­сав та­ла­но­ви­то. До пер­шої жпо­е­ти­чної до­бір­ки в «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні» 1964 ро­ку Дми­тро Пав­ли­чко на­пи­сав по­хваль­не «сло­во»; пер­ша ж збір­ка по­е­зій «За­ча­ро­ва­ні оле­ні» 1965 ро­ку за­свід­чи­ла, що в лі­те­ра­тур­ний про­цес всту­пає по­ет, гі­дний на­ле­жа­ти до ко­гор­ти «ші­ст­де­ся­тни­ків». Ко­ли по­го­див­ся очо­ли­ти Львів­ську пи­сьмен­ни­цьку ор­га­ні­за­цію, то не з тим, щоб ви­си­джу­ва­ти в пре­зи­ді­ях, кра­су­ва­ти­ся в Ки­є­ві на з’їздах, прав­лі­н­нях, між­на­ро­дних фо­ру­мах, а з пер­ших днів, за­су­кав­ши ру­ка­ва, взяв­ся за Фран­ків мо­лот про­би­ва­ти ска­лу!.. Якраз-бо ви­па­ло уря­ду­ва­ти в ча­си роз­гор­ну­тої ру­си­фі­ка­ції, з ме­тою оста­то­чно­го зли­т­тя куль­тур Укра­ї­ни й Ро­сії, ко­ли бу­ло за­бра­но з Ки­є­ва у мо­сков­ське за­сла­н­ня Ше­ле­ста, за­по­ря­дже­но пе­ре­хід на ро­сій­ську мо­ву ви­кла­да­н­ня в укра­їн­ських ви­шах, ви­зна­но ро­сій­ську — мо­вою пар­тії в Укра­ї­ні, ви­кла­да­чам «ро­смо­ви» тут на­да­но 15-від­со­тко­ву допла­ту, ди­сер­та­ції — пи­са­ти ли­ше ро­сій­ською, а при тім — кі­но­ін­ду­стрія, спорт, ар­мія, на­о­чна агі­та­ція й усе ін­ше — на «аб­щє­по­ня­тном»... Ма­ло цьо­го — за­по­ря­дже­н­ня бу­ло під­пер­те акти­ві­зо­ва­ною ре­пре­сив­ною ма­ши­ною — «пси­ху­шки» й кон­цта­бо­ри ма­со­во за­пов­ню­ва­ли­ся па­трі­о­та­ми, що під­но­си­ли го­лос на за­хист рі­дної куль­ту­ри. А що Ро­ман Лубківський, пам’ята­ю­чи ста­лін­ські ре­пре­сії, ро­зу­мів: пря­мо­лі­ній­ний про­тест не зав­жди ефе­ктив­ний — ко­ли ув’язне­н­ня ви­би­ває чо­ло­ві­ка на де­ся­ток літ з ко­лії, — то ви­рі­шив ско­ри­ста­ти­ся з Бо­гом да­них та­лан­тів. А це в ньо­го: бур­хли­ва іні­ці­а­тив­ність, спри­тна ди­пло­ма­ти­чність, на­по­ле­гли­вість у здій­снен­ні взя­тих зо­бов’язань, рід­кі­сний ора­тор­ський хист і вмі­н­ня пе­ре­ко­ну­ва­ти будь-яко­го опо­нен­та, й без­сум­нів­но не­пе­ре­сі­чний ро­зум, який на ко­жно­му кро­ці ви­яв­ляв­ся в му­дрих рі­ше­н­нях, су­дже­н­нях, у гу­мо­рі, в іро­ні­змах, у до­те­пній фі­ло­со­фі­чно­сті. Ось та­лан­ти, за­ді­я­ні на пов­ну си­лу, й спра­цю­ва­ли — пар­тій­ні влад­ці, мов за­дур­ма­не­ні, йшли йо­му на по­сту­пки, й він до­ся­гав успі­ху всю­ди, де ні­хто й не спо­ді­вав­ся... Для при­кла­ду, мір­кує так: ви, ру­си­фі­ка­то­ри-пар­то­кра­ти, вже ба­чи­те то­таль­но за­вер­ше­не змо­сков­ле­н­ня у Га­ли­чи­ні, а я на­ро­до­ві за­де­мон­струю на весь зріст «Бу­ди­те­ля», що вря­ту­вав ру­си­нів-укра­їн­ців Га­ли­чи­ни від то­таль­ної по­ло­ні­за­ції. Ко­ли вже на­віть у Гре­ко-ка­то­ли­цькій цер­кві па­ну­ва­ла поль­ська мо­ва, «Бу­ди­тель» узяв і ви­сту­пив з про­по­від­дю на­ро­дною укра­їн­ською мо­вою та на­га­дав: «Ру­ська (укра­їн­ська. — Л. Р.) ма­ти нас ро­ди­ла, Ру­ська ма­ти нас по­ви­ла!» — мов­ляв, пам’ятай­те: «Хто ми є, чиї ми ді­ти?!» Ро­ман Лубківський так ши­ро­ко «роз­про­па­гу­вав» ім’я Мар­кі­я­на Ша­шке­ви­ча, уні­ят­сько­го свя­ще­ни­ка, в ате­їсти­чній дер­жа­ві, що сла­ва отця-по­е­та за­зву­ча­ла ще гу­чні­ше, ніж це бу­ло в дав­ни­ну; до­міг­ся від­бу­до­ви пле­ба­нії в се­лі Пі­дліс­сі, де жив ба­тько-свя­ще­ник, де на­ро­див­ся Мар­кі­ян; у Льво­ві в при­мі­щен­ні дзві­ни­ці, що вже ма­ла «йти на злом», ство­рив з ди­ре­кто­ром кар­тин­ної га­ле­реї Во­зни­цьким му­зей «Ру­сал­ка Дні­стро­ва» в пам’ять про ви­да­н­ня укра­їн­сько­го аль­ма­на­ху Мар­кі­я­ном, з йо­го по­е­зі­я­ми... з творами по­бра­ти­мів із «Ру­ської трій­ці». За­по­ча­тку­вав му­зей­ні кім­на­ти в се­лах, мі­сцях, пов’яза­них із жи­т­тям Ша­шке­ви­ча. Спри­яв у ви­дан­ні Ін­сти­ту­том су­спіль­них на­ук збір­ни­ків «Ша­шке­ви­чі­а­ни», пи­сав стат­ті, роз­від­ки, при- свя­че­ні Мар­кі­я­но­ві, до юві­лей­них дат, — що­би ім’я «Бу­ди­те­ля» весь час бу­ло на устах, ді­я­ло, кли­ка­ло до не­по­ко­ри пар­тій­ним ру­си­фі­ка­то­рам. У се­лі Вов­ко­ві за­по­ча­тку­вав ме­мо­рі­аль­ний му­зей Мар­кі­я­но­во­го су­ча­сни­ка — отця Ми­ко­ли Усти­я­но­ви­ча, що теж пи­сав укра­їн­ською мо­вою... істо­ри­чні по­ві­сті... так са­мо на пле­ба­нії, що збе­ре­гла­ся. Ча­сти­ну му­зей­ної екс­по­зи­ції скла­ли по­ло­тна ви­да­тно­го укра­їн­сько­го ху­до­жни­ка й по­е­та Кор­ни­ла Усти­я­но­ви­ча, Ми­ко­ли­но­го си­на. Ці мі­сця пов’яза­ні й із Фран­ком, що при­я­те­лю­вав з етно­гра­фа­ми з че­ських ко­ло­ні­стів — Ку­бою і Гре­гор­жем. Для че­хів Ро­ман Лубківський по­ста­рав­ся про пам’ятні зна­ки. Вслід за Дми­тром Пав­ли­чком роз­гор­нув пра­цю над уві­чне­н­ням пам’яті «за­бу­то­го» пар­ті­єю ви­да­тно­го укра­їн­сько­го по­е­та Бо­г­да­на-Іго­ря Ан­то­ни­ча — ство­ре­н­ня му­зею в с. Бор­тя­ти­ні на Львів­щи­ні, на пле­ба­нії, де жи­ли по­е­то­ві ба­тьки, де пра­вив ба­тько-свя­ще­ник Гре­ко-ка­то­ли­цької цер­кви; ме­мо­рі­аль­на по­зна­ка у Льво­ві, де ме­шкав і пи­сав по­ет, ви­да­н­ня кни­жок... Та­ким чи­ном, ве­ла­ся ко­ло­саль­на ро­бо­та, що­би при­вер­ну­ти ува­гу львів­ської гро­мад­сько­сті до істин­но на­ро­дних, на­ціо­наль­них куль­тур­них ді­я­чів, а при­глу­ши­ти — до нав’язу­ва­них пар­т­апа­ра­том про­ко­му­ні­сти­чних. Спо­сте­ре­жли­ве око мо­гло по­ба­чи­ти, що іні­ці­а­тив­ність Ро­ма­на Луб­ків­сько­го дає свої пло­ди: у май­стер­нях львів­ських скуль­пто­рів зна­чно по­мен­ша­ло за­мов­лень на «ле­ні­нів», на «ра­дян­ську сим­во­лі­ку», а зро­сло — на ар­те­фа­кти «шев­чен­кі­а­ни», «ша­шке­ви­чі­а­ни», «фран­кі­а­ни». Ко­ли з «пе­ре­бу­до­вою» на­ста­ла мо­жли­вість ми­тцям звер­ну­ти­ся до рі­дно­го... то в них бу­ло вже чи­ма­ло на­пра­цю­вань, за­ду­мів у тих ру­слах, що їх про­кла­дав Ро­ман Лубківський з одно­дум­ця­ми, з Бо­ри­сом Во­зни­цьким...

■ А як при­йшло до де­мо­кра­ти­чних ви­бо­рів, то пи­сьмен­ник від­чув, що йо­го спро­мо­ги в куль­ту­рі мо­жуть з ко­ри­стю при­да­ти­ся у Вер­хов­ній Ра­ді, в яку, без­пе­ре­чно, бу­де про­су­ну­то на­ро­дом чи­ма­ло сво­їх улю­блен­ців, осо­би­сто­стей істин­но па­трі­о­ти­чних, від­да­них спра­ві укра­їн­сько­го відродження; зві­сно, там бу­дуть одно­дум­ці, з яки­ми мо­жна бу­де ви­слов­лю­ва­ти з три­бу­ни Вер­хов­ної Ра­ди свої куль­тур­ни­цькі ідеї та вті­лю­ва­ти їх у за­ко­ни. Так і ста­лось. Одно­дум­ця­ми пов­ни­ла­ся ці­ла Укра­їн­ська На­ро­дна Ра­да. Іні­ці­а­ти­ви тут же під­хо­плю­ва­ли­ся — якто про що­рі­чне від­зна­че­н­ня да­ти ухва­ле­н­ня де­кла­ра­ції про дер­жав­ний су­ве­ре­ні­тет Укра­ї­ни; про вне­се­н­ня до се­сій­ної за­ли На­ціо­наль­но­го си­ньо­жов­то­го зна­ме­на Укра­ї­ни від­ра­зу пі­сля уро­чи­сто­го прийня­т­тя Акта про дер­жав­ну не­за­ле­жність Укра­ї­ни, з подаль­шим на­да­н­ням йо­му ста­ту­су Дер­жав­но­го; про ви­нос із се­сій­ної за­ли по­ста­ті Ле­ні­на; про скла­да­н­ня при­ся­ги Пре­зи­ден­том на вір­ність Укра­ї­ні на Пе­ре­со­пни­цько­му Єван­ге­лії. (Що­прав­да, «Єван­ге­лія» — це ще не вся «Бі­блія», а у сві­ті тра­ди­ція — при­ся­га­ти на пов­но­му текс­ті: «Во ім’я Отця і Си­на і Ду­ха свя­то­го!» Та, оче­ви­дно, пи­сьмен­ник вва­жав, що при­ся­га укра­їн­ця на текс­ті укра­їн­ською на­ро­дною мо­вою бу­де більш сер­де­чна й щи­ра.) Ко­ли Вер­хов­ну Ра­ду по­тря­сла чу­тка про ГКЧП, а від КГБ на­ді­йшло роз­по­ря­дже­н­ня при­зу­пи­ни­ти ро­бо­ту Ра­ди, то Ро­ман Лубківський узяв­ся пи­са­ти про­те­стну за­яву ра­зом із Ми­хай­лом Ко­сі­вим від­ра­зу, без ва­гань. По­при те, на­ле­жав до най­актив­ні­ших де­пу­та­тів, які ро­зумі­ли не­об­хі­дність най­швид­шо­го роз­гор­та­н­ня дер­жа­во­твор­чих про­це­сів, по­ки ім­пер­ські си­ли Крем­ля не отя­ми­ли­ся.

■ Ко­ли ж ви­ни­кла по­тре­ба в кан­ди­да­ту­рі на по­сла до Че­хо­сло­вач­чи­ни, то Ро­ман Лубківський охо­че по­го­див­ся, бо мав на те всі під­ста­ви: знав мо­ви обох ре­спу­блік, знав оби­дві куль­ту­ри у зв’яз­ках з дав­ніх-да­вен з істо­рі­єю та куль­ту­рою Укра­ї­ни, ба­га­то пе­ре­кла­дав тво­рів як че­ських, так і сло­ва­цьких пи­сьмен­ни­ків, — за що був удо­сто­є­ний че­ської лі­те­ра­тур­ної пре­мії ім. Ві­те­зла­ва Не­зва­ла; був зна­йо­мий з ба­га­тьма куль­тур­ни­ми ді­я­ча­ми Че­хії і Сло­вач­чи­ни, під­три­му­вав ті­сні зв’яз­ки як з ни­ми, так і з укра­їн­ськи­ми лі­те­ра­то­ра­ми Пя­шів­щи­ни... Хо­ча знав, що до­ве­де­ться по­чи­на­ти ро­бо­ту укра­їн­сько­го по­соль­ства з ну­ля, — адже Ро­сій­ська Фе­де­ра­ція, про­го­ло­сив­ши се­бе пра­во­на­сту­пни­цею Ра­дян­сько­го Со­ю­зу, при­сво­ї­ла все май­но ко­ли­шньо­го ра­дян­сько­го по­соль­ства, в яко­му на­лі­чу­ва­ло­ся кіль­ка де­ся­тків об’єктів за­бу­дов­но­го ха­ра­кте­ру, й не від­пу­сти­ла Укра­ї­ні жо­дно­го. Тут зно­ву ж ви­явив­ся ор­га­ні­за­тор­ський та­лант — че­рез ко­ро­ткий час нор­маль­но за­пра­цю­ва­ло по­соль­ство, і бу­ло збу­до­ва­но від­по­від­не при­мі­ще­н­ня. До то­го ж зго­дом по­е­то­ві до­ве­ло­ся пе­ре­жи­ти про­бле­ми з уса­мо­стій­не­н­ням ре­спу­блік, от­же, тво­ре­н­ням двох по­сольств. Ка­ден­цію Р. Лубківський за­вер­шив На­дзви­чай­ним і Пов­но­ва­жним По­слом у Че­хії, в до­брих сто­сун­ках з пре­зи­ден­том Че­хії Га­ве­лом.

■ При то­му по­ет не від­кла­дав пе­ра на пі­зні­ше — до ви­гі­дних ча­сів. 1992 ро­ку удо­сто­є­ний На­ціо­наль­ної пре­мії Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка за по­е­ти­чну збір­ку «По­гляд ві­чно­сті», де по­е­то­ві вдав­ся ори­гі­наль­ний за­дум — фі­ло­соф­сько­го й емо­цій­но-есте­ти­чно­го осми­сле­н­ня ав­то­порт­ре­тів Та­ра­са Шев­чен­ка у зв’яз­ках з епо­хою, в якій ево­лю­ціо­ну­ва­ла сві­до­мість ге­нія та від­би­ва­ла­ся у фа­ктах йо­го ми­сте­цької пра­кти­ки.

■ Із по­вер­не­н­ням до Льво­ва Ро­ман Лубківський роз­гор­тає гро­мад­ську пра­цю в тих аспе­ктах, що бу­ли за­по­ча­тко­ва­ні в спіл­чан­ський пе­рі­од; те­пер — і го­ло­вою то­ва­ри­ства «Про­сві­та», й на­чаль­ни­ком управ­лі­н­ня куль­ту­ри Львів­ської обла­сної держ­адмі­ні­стра­ції. Основ­на ува­га до імен Шев­чен­ка, Ша­шке­ви­ча, Фран­ка, Ан­то­ни­ча... Про­те в умо­вах са­мо­стій­ної Укра­ї­ни ця ді­яль­ність на­бу­ває шир­шо­го роз­ма­ху, ін­шо­го су­спіль­но­го ха­ра­кте­ру. Адже те­пер не тре­ба ла­ма­ти ша­пку пе­ред пар­тій­ни­ми бон­за­ми, не тре­ба хи­тру­ва­ти, зму­шу­ва­ти се­бе до лу­ка­вої ди­пло­ма­тії, що­би ви­рва­ти зго­ду чи до­звіл че­рез си­лу на де­щи­цю укра­їн­сько­го... і то при­ма­за­но­го «сер­по­чка­ми й мо­ло­то­чка­ми», а є змо­га очи­ща­ти ра­ніш до­зво­ле­не пар­то­кра­та­ми від про­ра­дян­сько­го ла­ку, ви­йма­ти чи, вла­сне, звіль­ня­ти з кай­да­нів ув’язне­не цен­зу­рою і ви­но­си­ти по­ста­ті на­ро­дних ге­ро­їв у пер­ві­сній ду­хов­ній ве­ли­чі, на дер­жав­ни­цько­му рів­ні. Ні­що вже не за­ва­жа­ло львів­ській вла­ді ра­зом із куль­тур­ною спіль­но­тою пе­ре­йме­ну­ва­ти цен­траль­ний про­спект з «Ле­ні­на» на «Сво­бо­ди», лі­кві­ду­ва­ти там пам’ятник Ле­ні­ну, а на мі­сці так зва­ної Клум­би, ко­ло якої за «пе­ре­бу­до­ви» зби­ра­ли­ся про­те­стні ві­ча, зве­сти на кон­ку­рен­тній осно­ві пам’ятний ком­плекс Шев­чен­ко­ві. До ре­чі, ли­ше зі спо­ну­ки й за­ду­му Р. Луб­ків­сько­го дер­жав­не ви­дав­ни­цтво «Світ» ви­пу­сти­ло роз­кі­шний том до юві­лею Ко­бза­ря під на­звою «По­свя­та», що ста­ло по­мі­тним зна­ком ду­хов­ної са­мо­по­свя­ти ми­сте­цької Львів­щи­ни Ве­ли­ко­му Ко­бза­ре­ві. У На­гу­є­ви­чах за­вер­шу­є­ться у всій те­ма­ти­чній пов­но­ті ме­мо­рі­аль­ний ком­плекс на честь Іва­на Фран­ка — з бу­дів­ни­цтвом су­ча­сно­го му­зею по­е­та на­про­ти ба­тьків­ської са­ди­би. Ком­плекс зба­га­чу­є­ться пла­сти­чни­ми ро­бо­та­ми кра­щих львів­ських скуль­пто­рів і ди­зай­не­рів. У се­лі Бор­тя­ти­ні Мо­сти­сько­го ра­йо­ну бу­ди­нок пле­ба­нії, де бу­ла тіль­ки му­зей­на кім­на­тка, пе­ре­фор­ма­то­ву­є­ться на пов­но­цін­ний Му­зей Б. І. Ан­то­ни­ча, з ме­мо­рі­аль­ним про­cто­ром для про­ве­де­н­ня що­рі­чних по­е­ти­чних чи­тань. У Поль­щі, на Лем­ків­щи­ні, в се­лі Но­ви­ці, де на­ро­див­ся по­ет, зу­си­л­ля­ми львів’ян ство­ре­но й спо­ру­дже­но та­бли­цю, по­гру­д­дя... Во­дно­час Р. Лубківський до­кла­дає чи­ма­ло зу­силь до пе­ре­ви­дань тво­рів тут, в Укра­ї­ні, а та­кож ви­хо­ду кни­жок у Сло­вач­чи­ні, Хор­ва­тії, Поль­щі на мо­вах цих кра­їн. Так са­мо не­у­хиль­но ве­де­ться ро­бо­та над по­пов­не­н­ням ме­мо­рі­аль­но­го ря­ду, при­свя­че­но­го Мар­кі­я­но­ві Ша­шке­ви­чу; но­ві й но­ві мі­сця до­слі­дже­но та взя­то до ува­ги — з по­зна­че­н­ням у тій чи ін­шій фор­мі при­су­тно­сті там іме­ні

«Бу­ди­те­ля». І зно­ву ж — книж­ки, книж­ки... Р. Лубківський ви­пу­скає у ви­дав­ни­цтві «Мі­сіо­нер» том «Ка­мер­тон Ша­шке­ви­ча», де зі­брав усі най­ва­жли­ві­ші свої пу­блі­ка­ції, що тор­ка­ю­ться іме­ні Мар­кі­я­на ще з 1968 ро­ку, під на­звою «Від­дай­мо ша­ну Мар­кі­я­но­ві», на­дру­ко­ва­ні у «Лі­те­ра­тур­ній Укра­ї­ні». На­зби­ра­ло­ся чи­ма­ло. А та­кож і низ­ка по­е­ти­чних тво­рів — кан­та­та, по­е­ма, ба­ла­да. Ця книж­ка, на жаль, ста­ла про­щаль­ною з Мар­кі­я­ном — на ба­га­то­рі­чній до­ро­зі спіл­ку­ва­н­ня су­ча­сно­го по­е­та з пред­те­чею, який у да­ле­кі, по­ну­рі для Укра­ї­ни ча­си, ли­ше роз­по­чи­нав у Га­ли­чи­ні лі­те­ра­ту­ру на­ро­дною укра­їн­ською мо­вою... услід, ро­зу­мі­є­ться, усно­му на­ро­дно­му ме­ло­су.

От­же, в цей пе­рі­од три­ває актив­не за­пов­не­н­ня тих ла­кун із жи­т­тя і твор­чо­сті ге­ні­їв, до яких за ра­дян­ські ча­си до­ступ був су­во­ро за­бо­ро­не­ний. А вар­то при цьо­му на­го­ло­си­ти, що ко­жен куль­тур­ни­цький за­дум Р. Луб­ків­сько­го від­зна­чав­ся мас­шта­бні­стю, то­му він — що міг зро­би­ти сво­ї­ми ру­ка­ми, те брав на се­бе, а для ре­шти — за­лу­чав твор­ців з ін­ших сфер на­стіль­ки пе­ре­кон­ли­во, що ні­хто не міг від­мо­ви­ти чи ви­ко­на­ти як-не­будь; осо­бли­во ба­га­то зав­дань ля­га­ло на скуль­пто­рів, бу­ді­вель­ни­ків, ди­зай­не­рів, му­зей­ни­ків і спон­со­рів... І, що ду­же див­но: ні­хто не на­рі­кав, не скар­жив­ся, ба­га­тьом по­до­ба­лось ви­ко­ну­ва­ти пев­ні за­мов­ле­н­ня і без­опла­тно — за честь! Оче­ви­дно, то­му, що іні­ці­а­тор сво­ї­ми вла­сни­ми та по­ту­жни­ми зу­си­л­ля­ми ор­га­ні­за­то­ра вза­га­лі жер­тву­вав. У ча­си від­ро­дже­ної дер­жа­ви не поби­рав пла­ти за впо­ряд­ку­ва­н­ня кни­жок, ні го­но­ра­рів за опу­блі­ко­ва­ні стат­ті чи до­бір­ки вір­шів, чи ви­да­ні свої по­е­ти­чні збір­ки, — а ви­хо­ди­ло ба­га­тень­ко.

І ще факт із цьо­го ря­ду. 1976 ро­ку, пе­ре­бу­ва­ю­чи в Нью-Йор­ку, по­зна­йо­мив­ся із Свя­то­сла­вом Гор­дин­ським. І на­стіль­ки за­хо­пив­ся ці­єю ви­да­тною по­ста­т­тю, ко­ли­шнім львів’яни­ном, учнем у ху­до­жній шко­лі Но­ва­ків­сько­го, ві­до­мим по­е­том, зго­дом — одним із най­ви­да­тні­ших укра­їн­ських са­краль­них ху­до­жни­ків (за йо­го ескі­за­ми іта­лій­ські май­стри ви­ко­на­ли фре­ски в со­бо­рі Свя­тої Со­фії, збу­до­ва­но­му Па­трі­ар­хом Йо­си­фом Слі­пим у Ри­мі) сві­то­во­го рів­ня, що 1990 ро­ку по­с­при­яв Гор­дин­сько­му від­ві­да­ти Львів, про­від­а­ти мо­ги­лу сво­го ба­тька Яро­сла­ва Гор­дин­сько­го, слав­но­го вче­но­го-лі­те­ра­ту­ро­знав­ця, про­фе­со­ра гім­на­зії. Від­так зайняв­ся ви­да­н­ням тво­рів ху­до­жни­ка на ми­сте­цькі те­ми — встиг упо­ряд­ку­ва­ти у «Сві­ті» пер­ший том «На пе­ре­ло­мі епох», го­ту­вав дру­гий... зі щи­рим ба­жа­н­ням по­вер­ну­ти Льво­ву йо­го зна­ме­ни­то­го си­на.

По­ет ра­зом із ори­гі­наль­ною твор­чою пра­цею чи не стіль­ки ж зу­силь від­дає й пе­ре­кла­да­цькій ро­бо­ті, за що удо­сто­є­ний Лі­те­ра­тур­ної пре­мії ім. Ма­кси­ма Риль­сько­го. У ко­лі йо­го пе­ре­кла­да­цьких за­ці­кав­лень тво­ри по­е­тів май­же всіх слов’ян­ських лі­те­ра­тур — як кла­си­ків, так і су­ча­сних. Про що свід­чить, крім ба­га­тьох кни­жок пе­ре­кла­дів про­тя­гом твор­чо­го жи­т­тя, ве­ли­кий том, що ви­йшов у ви­дав­ни­цтві «Дні­про» 2015 ро­ку з вір­шо­ва­ною іро­ні­чною пе­ред­мо­вою «До її пре­ве­ле­бно­сті Му­зи пе­ре­кла­да­чів». Там є ряд­ки: «Во­на прийде, прим­чить, при­ли­не — / Ві­д­дя­чи­ти за дні жур­би, / Змар­но­ва­ні з її на­мо­ви, — / Аби скар­би чу­жої мо­ви / У на­ші одли­лись скар­би...» За йо­го пе­ре­кла­да­цько­го на­тхне­н­ня і з’яви­ли­ся дві зна­ко­ві для укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри книж­ки у ви­дав­ни­цтві «Світ» — «Стра­тим-Ле­бідь» Ма­кси­ма Бо­г­да­но­ви­ча, бі­ло­ру­сько­го «бу­ди­те­ля», де по­да­но май­же весь до­ро­бок йо­го ко­ро­тко­го твор­чо­го жи­т­тя (ін­тер­пре­то­ва­ний на дев’ять-де­сять від­со­тків з-під пе­ра Р.Л.); та «Срі­бний міф Укра­ї­ни», з пе­ред­мо­вою Дми­тра Пав­ли­чка; тво­ри най­біль­шо­го поль­сько­го по­е­та Юлі­у­ша Сло­ва­цько­го, де по­руч з пе­ре­кла­да­ми Ма­кси­ма Риль­сько­го, Ми­ко­ли Ба­жа­на, Ми­ко­ли Зе­ро­ва (дра­ма «Мазепа » ) , Гри­го­рія Ко­чу­ра, Іва­на Дра­ча, Дми­тра Пав­ли­чка (по­е­зії і по­е­ма «Ва­цлав») є й гі­дна пра­ця Ро­ма­на Луб­ків­сько­го, пред­став­ле­на пе­ре­кла­да­ми ба­га­тьох вір­шів і дра­ми «Срі­бний сон Са­ло­меї».

Одна­че в ко­ро­тко­му огля­до­во­му спо­га­ді не охо­пи­ти всі­єї гли­би­ни, всьо­го об­ся­гу ми­слен­но-фі­ло­соф­сько-твор­чо­го на­бу­тку, по­зна­че­но­го клю­чо­ви­ми сло­ва­ми, що так по­слі­дов­но від­по­від­а­ли основ­но­му стри­жне­ві жит­тє­вих ді­янь в трі­а­ді «мо­ва — куль­ту­ра — Укра­ї­на-дер­жа­ва», та­кої ха­ри­зма­ти­чної по­ста­ті, як Ро­ман Лубківський. І що... на­віть па­хне мі­сти­кою... ди­во­ви­жно: по­ет за­вер­шує свою по­е­ти­чну пра­цю « ле­бе­ди­ною пі­снею» — збір­кою по­е­зій, пе­ре­кла­дів, пе­ре­спі­вів під на­звою «Клю­чо­ві сло­ва», що ви­йшла 2015 ро­ку у ви­дав­ни­цтві «Спо­лом».

Див­на, див­на кни­га! По­ет ще чу­є­ться пов­но­цін­но в ла­вах. Гнів­но від­гу­ку­є­ться низ­кою по­е­зій на без­глу­зду агре­сію Крем­ля про­ти Укра­ї­ни; в ди­пти­ху «Оку­па­цій­на ка­му­фля­жність», як до­не­се­н­ня з фрон­ту для сьо­го­дні­шніх, зву­чать ряд­ки: «Оку­па­ція. / Агре­сія. / Ро­збій. / Смерть. / Ко­тра жи­вих / У жах за­ко­вує,— / Ось— / Твій знак. / Твій бренд / І сим­вол твій / Клю­чо­вих усіх сло­вес, / Мо­ско­віє!». Нав­ми­сно по­дає ці­лий роз­діл пе­ре­кла­дів з ро­сій­ської по­е­зії ще від Оле­ксан­дра Су­ма­ро­ко­ва (XVIII ст.), у яких са­ма ро­сій­ська куль­тур­на елі­та пра­гне отя­ми­ти ім­пер­ське ядро від агре­сій і вар­вар­ства, щоб на­га­да­ти укра­їн­сько­му чи­та­че­ві, що се­ред ро­сі­ян тра­пля­ю­ться й по­ря­дні лю­ди, «здра­во­ми­сля­щиє». І во­дно­час по­мі­щає в цю збір­ку «За­по­віт», де є зво­ру­шли­ві ряд­ки:

Яне вби­тий, як ви, та за­ги­ну сьо­го­дні. Але зал­пу не бу­де. Не­ма й хо­ло­стих. За­гор­ніть ме­не в пра­пор «Не­бе­сної со­тні». Я — із Дру­гої. З пер­шою в не­бо не встиг.

За­гор­ніть ме­не в зна­ме­но Укра­ї­ни, Ні­би в ма­ми­не сло­во, щоб те­пло бу­ло, А на­крий­те ле­гень­кою тін­ню пір’їни, Пе­люс­тка­ми бар­він­ку, щоб сер­це цві­ло.

Не­вдов­зі по­е­то­ве про­ха­н­ня бу­ло ви­ко­на­не Львів­ською cпіль­но­тою на дер­жав­но­му рів­ні, й ви­ста­чи­ло «хо­ло­стих»... Та, на жаль, не все ви­ко­ну­є­ться, чим гро­мад­ський ді­яч ма­рив... Де рів­но­цін­на іні­ці­а­тив­ність і ді­яль­на енер­гія?!

Оче­ви­дно, ра­но чи пі­зно, та­ки спра­цює «По­у­че­ніє» ону­кам, по­мі­ще­не пі­сля «За­по­ві­ту»: Зав­чи, мій вну­че, прав­ну­че, зав­чи, За­пам’ятай Сім за­по­від­ей Бо­жих. Знай, що са­кра­мен­таль­не «Не мов­чи»... Так са­мо зброя про­ти сил во­ро­жих...

Але оскіль­ки Ро­ман Лубківський за вда­чею був ве­ли­кий опти­міст, ні­ко­ли не цу­рав­ся жар­ту, іро­нії, до­ре­чно­го до­те­пу, то й вар­то на­щад­кам гля­ну­ти в май­бу­тнє з йо­го іме­нем із опти­мі­змом.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.