Кар­на­вал і жа­хі­т­тя

По­ба­чи­ла світ, мо­жли­во, най­більш ме­та­фо­ри­чна й естет­ська книж­ка про укра­їн­сько-ро­сій­ську вій­ну «Дов­гі ча­си» Во­ло­ди­ми­ра Ра­фє­єн­ка

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! -

Тоб­то, зві­сно, не ли­ше про неї, однак вій­на в ро­ма­ні — один з основ­них мо­ти­вів. Ці­ка­во, що ви­йшла книж­ка одно­ча­сно у двох вер­сі­ях — у ро­сій­сько­му ори­гі­на­лі (де во­на зве­ться тро­хи іна­кше: «Дол­го­та дней») та в укра­їн­сько­му пе­ре­кла­ді ві­до­мої пи­сьмен­ни­ці Ма­рі­ан­ни Кі­я­нов­ської. Цей факт, між ін­шим, мо­же пра­ви­ти за чер­го­вий ма­те­рі­ал про роз­ду­ми на по­рів­ня­но по­пу­ляр­ну сьо­го­дні те­му: чи є в Укра­ї­ні одна дво­мов­на лі­те­ра­ту­ра, чи все ж та­ки пи­са­не укра­їн­ською та ро­сій­ською — рі­зні лі­те­ра­ту­ри. Пе­ре­клад да­ле­кий від бу­кваль­но­сті, сам пи­сьмен­ник на­зи­ває йо­го «мен­таль­ним».

По­дії 2014-го і на­сту­пних ро­ків у ро­ма­ні Ра­фє­єн­ка на­бу­ва­ють фан­та­сма­го­ри­чних та мі­сти­чних ви­мі­рів. У гли­би­нах мі­ста Z (що під ним лег­ко вга­ду­є­ться рі­дний Ра­фє­єн­ко­ві До­нецьк) є ла­зня з ха­ра­ктер­ною на­звою «П’ятий Рим» (бо «че­твер­то­му — не бу­ва­ти!»), а в ній ре­гу­ляр­но про­па­да­ють ро­сій­ські сол­да­ти й мі­сце­ві ко­ла­бо­ра­ціо­ні­сти. Пра­цює в ла­зні аб­со­лю­тно мир­на, хоч і про­укра­їн­ська, пу­блі­ка, і її про­ви­ни в цих за­гад­ко­вих ди­вер­сі­ях, як швид­ко ро­зу­мі­ють оку­па­цій­ні мо­жно­влад­ці, не­має. Подаль­ші роз­слі­ду­ва­н­ня при­но­сять при­го­лом­шли­ві но­ви­ни: ви­яв­ля­є­ться, вна­слі­док усі­ля­ких ме­та­фі­зи­чних пер­тур­ба­цій у мі­сті Z пе­ре­ста­ли ді­я­ти у зви­чно­му фор­ма­ті за­ко­ни фі­зи­ки, а сам Z при­єд­нав­ся не до Ро­сії, як пла­ну­ва­ло­ся, а до ко­ли­шньо­го СРСР. Мі­сію по­вер­ну­ти Z до тра­ди­цій­ної фі­зи­чної ре­аль­но­сті по­кла­де­но на тих-та­ки пра­ців­ни­ків ла­зні. На них че­ка­ють хи­мер­ні й стра­шні при­го­ди зі ща­сли­вим фі­на­лом.

Цей сю­жет (на­справ­ді, зна­чно роз­га­лу­же­ні­ший) Во­ло­ди­мир Ра­фє­єн­ко впи­сав у ду­же гу­сту, ме­та­фо­ри­чно на­си­че­ну текс­то­ву ма­те­рію. Ві­дмо­вив­шись від спо­ку­си яко­їсь лег­кої па­ро­дії чи над­то очі­ку­ва­ної в та­ко­му ра­зі ан­ти­у­то­пії, пи­сьмен­ник зу­мів за­ва­ри­ти по­ту­жну та пе­ре­ва­жно зба­лан­со­ва­ну гу­щу мі­сти­ки, щем­ли­во­го на­ту­ра­лі­зму при­фрон­то­во­го бу­т­тя, кар­на­ва­лу, мов­них ігор та ще й су­про­во­див усе чи­слен­ни­ми алю­зі­я­ми, на­тя­ка­ми ба­га­то на які сти­лі, тво­ри й пи­сьмен­ни­ків. У пев­но­му сен­сі окре­мо йдуть встав­ні но­ве­ли, пе­ре­ва­жно з по­бу­ту на лі­нії во­гню.

Над­зви­чай­но ці­ка­вий мо­мент: якщо ко­жен чи май­же ко­жен окре­мо взя­тий еле­мент та мі­кро­сю­жет «Дов­гих ча­сів» ви­гля­дає тра­гі­чно і роз­па­чли­во, при­му­шує зга­да­ти фор­му­лу «роз­кла­да­н­ня», за­сто­со­ва­ну при­бли­зно в та­ко­му са­мо­му кон­текс­ті Лю­бов’ю Яким­чук, то ра­зом узя­ті во­ни справ­ля­ють до­во­лі жва­вий ефект. Я б на­віть на­ва­жив­ся го­во­ри­ти про жит­тє­ствер­дність. Не­ви­пад­ко­во сам Ра­фє­єн­ко в одно­му з ін­терв’ю умов­но по­рів­няв свій ро­ман з каз­ка­ми Ан­дер­се­на.

По­при все естет­ство книж­ки, са­мо­зро­зумі­ло, що при­найм­ні сьо­го­дні во­на не мо­же існу­ва­ти по­за по­лі­ти­чним кон­текс­том. У цьо­му сен­сі «Дов­гі ча­си» ма­ють чі­тку ан­ти­ро­сій­ську по­лі­ти­чну спря­мо­ва­ність (при до­бря­чій ор­га­ні­чній за­ко­рі­не­но­сті в ро­сій­ську куль­тур­ну тра­ди­цію; хто справ­ді обі­зна­ний з ро- сій­ською куль­ту­рою, по­го­ди­ться, що це зов­сім не па­ра­докс).

Во­дно­час у книж­ці, над­то в її ки­їв­ських сце­нах, чи­ма­ло кри­ти­чних, іро­ні­чних ви­па­дів сто­сов­но укра­їн­ської по­лі­ти­чної та су­спіль­ної ре­аль­но­сті. Пе­ре­сі­чне ставлення до бі­жен­ців (одна з клю­чо­вих і бо­лю­чих тем «Дов­гих ча­сів», пі­зна­на пи­сьмен­ни­ком на вла­сно­му пе­ре­се­лен­сько­му до­сві­ді, — він те­пер ме­шкає під Ки­є­вом). Одно­ча­сне зро­ста­н­ня не­здо­ро­во­го ра­ди­ка­лі­зму ( би­ку­ва­тий «хло­пчик-укро­пчик») і бай­ду­жо­сті. Ма­ро­дер­ство по­лі­ти­чно­го кла­су. На­дмір­но­сті па­трі­о­ти­чно­го ди­скур­су та ба­га­то ін­шо­го. Зда­є­ться, са­ме в цих кри­ти­чних па­са­жах Во­ло­ди­мир Ра­фє­єн­ко, як на ме­не, ін­ко­ли не­без­пе­чно на­бли­жа­є­ться до ме­жі спро­ще­них по­вчань, хо­ча в ці­ло­му по­чу­т­тя мі­ри йо­го не зра­джує.

Вар­то від­зна­чи­ти, що са­ме «ки­їв­ські» сто­рін­ки книж­ки — най­більш фан­та­зій­ні та грай­ли­ві в усьо­му ро­ма­ні (там є на­віть дра­кон із шо­ко­ла­дни­ми яй­ця­ми, кро­лик і со­ва з хре­стом та ав­то­ма­том). Во­ни за­ли­ша­ють вра­же­н­ня, ні­би вій­на вир­ва­ла ге­ро­їв «Дов­гих ча­сів» із сюр­ре­а­лі­сти­чно­го сну ра­дян­ської про­він­ції і за­ки­ну­ла в су­ча­сну дій­сність — але й во­на ви­яви­ла­ся сюр­ре­а­лі­сти­чним сном.

Ро­ман Во­ло­ди­ми­ра Ра­фє­єн­ка став не ли­ше до­ся­гне­н­ням пи­сьмен­ни­ка з Укра­ї­ни, не ли­ше но­вою ці­ка­вою кни­гою. Він та­кож — есте­ти­чно зна­чу­ща ма­ні­фе­ста­ція са­ме по­лі­ти­чно укра­їн­сько­го по­гля­ду (чи то пак, одно­го з укра­їн­ських по­гля­дів) на сьо­го­дні­шні по­дії. А есте­ти­чно зна­чу­щі ре­чі ча­сто ма­ють шанс на біль­шу три­ва­лість та уні­вер­саль­ність, аніж пе­ре­сі­чні пу­блі­ци­сти­чні та про­па­ган­дист­ські тво­ри, які сьо­го­дні мо­жуть ви­да­ва­тись акту­аль­ні­ши­ми.

Олег КОЦАРЕВ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.