«Те­атр – то­чка ко­ор­ди­на­ції жит­тє­пли­нів»

Оле­ксій Ку­жель­ний по­спіл­ку­вав­ся з лі­тньо­шко­ля­ра­ми «Дня» про вмі­н­ня зна­хо­ди­ти в со­бі уні­каль­ність

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Іло­на ЛОЖЕНКО, Ві­та­лій КУДИРКО, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2017

Одні­єю з не­стан­дар­тних зу­стрі­чей уча­сни­ків Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2017 ста­ла роз­мо­ва з ре­жи­се­ром, ди­ре­кто­ром — ху­до­жнім ке­рів­ни­ком те­а­тру «Су­зір’я», на­ро­дним ар­ти­стом Укра­ї­ни, ав­то­ром «Дня» Оле­ксі­єм КУЖЕЛЬНИМ. Адже сту­ден­ти ма­ли не про­сто акту­аль­ну та пі­зна­валь­ну бе­сі­ду про те­атр, лю­дей та кор­до­ни, ко­трі ми­сте­цтво до­лає без про­блем.

Во­ни ще на по­ча­тку зу­стрі­чі отри­ма­ли зав­да­н­ня від Оле­ксія Па­вло­ви­ча — пи­сьмо­во від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня: «У чо­му моя уні­каль­ність?». Вла­сне, це пев­ною мі­рою і за­да­ло тон бе­сі­ді, «екс­тракт» з якої про­по­ну­є­мо чи­та­че­ві.

«ПІД ЧАС ЛІ­ТНЬОЇ ШКО­ЛИ ВАМ ДОПОМОЖУТЬ ЗНАЙТИ СЕ­БЕ» Юлія КАРМАНСЬКА, СНУ ім. Ле­сі Укра­їн­ки:

— За­раз, при ба­гат­стві ми­сте­цьких рі­зно­ви­дів та їхній ви­со­кій те­хно­ло­гі­чно­сті — кі­но в 3D, вір­ту­аль­на ре­аль­ність то­що — те­атр про­дов­жує існу­ва­ти. Зав­дя­ки чо­му? Чи впли­ває роз­ви­ток те­хно­ло­гій на те­атр, якщо так, то яким чи­ном?

О. К.: — Про­ро­цтво кін­ця те­а­тру має ба­га­то­ві­ко­ву істо­рію. Во­дно­час ко­жен з нас є свід­ком по­сту­пу те­а­тра­лі­за­ції жи­т­тя. Як ка­зав Ге­гель, усе ро­зум­не су­ще, а все су­ще ро­зум­не. До­ки во­но існує, во­но ро­зум­не і бу­де існу­ва­ти. Хто ска­же: «А чо­му?»

Сьо­го­дні від­бу­ва­є­ться справ­жній те­а­траль­ний бум, і не тіль­ки в Ки­є­ві, і не тіль­ки в Укра­ї­ні, а по всьо­му сві­ті. Я не­що­дав­но по­вер­нув­ся із Авінь­йон­сько­го фе­сти­ва­лю, про­тя­гом яко­го має від­бу­ти­ся пів­то­ри ти­ся­чі ви­став — ко­жно­го дня пер­ша по­чи­на­ла­ся о пів на де­ся­ту ран­ку, оста­н­ня — о пів на два­над­ця­ту но­чі. У Па­ри­жі в ли­пні те­а­три пра­цю­ють на пов­ну. Чо­му це від­бу­ва­є­ться — ме­ні ці­ка­во. Та­ке яви­ще ана­ло­гі­чне то­му бу­му, який ни­ні пе­ре­жи­ва­ють бі­бліо­те­ки, які, зда­ва­ло­ся б, по­вин­ні бу­ли дав­но по­мер­ти. На­що во­ни по­трі­бні? Ви­яв­ля­є­ться, що жи­ва дру­ко­ва­на книж­ка стає де­да­лі по­пу­ляр­ні­шою. І ко­ли по­ча­ли з’ясо­ву­ва­ти, у чо­му при­чи­на, то вста­но­ви­ли, що ко­ли чи­та­єш текст з га­дже­та, ува­га кон­цен­тру­є­ться на ін­фор­ма­цій­ній скла­до­вій. А ко­ли бе­реш до рук кни­гу — до­мі­нан­тою сприйня­т­тя стає емо­ція. Те са­ме від­бу­ва­є­ться з те­а­тром. Це жи­ве по­чу­т­тя, яке на­ро­джу­є­ться у ді­а­ло­зі. І ту якість емо­цій­но­го на­пов­не­н­ня, яку дає те­атр, мо­жна вва­жа­ти уні­каль­ною. Ду­маю, що це для ко­жно­го ви­ду ми­сте­цтва і озна­ка, і по­тре­ба, і честь. Так са­мо осо­би­стість із чо­гось має по­чи­на­ти­ся. Уні­каль­ність за­зви­чай від­га­ду­ють. Усі ді­ти на­ро­джу­ю­ться ге­ні­я­ми, прав­да? І потрібно по­мі­ти­ти при­ро­дній на­хил та роз­ви­ну­ти йо­го.

Я вза­га­лі вва­жаю, що най­го­лов­ні­ший ін­сти­тут — ін­сти­тут ран­ньої ді­а­гно­сти­ки та­лан­тів. Ду­маю, якщо го­во­ри­ти про сен­си при­найм­ні ці­єї Шко­ли «Дня», то во­на вам має ста­ти в при­го­ді, оскіль­ки тут на вас ува­жно по­див­ля­ться збо­ку і допоможуть знайти се­бе. Ко­жно­го дня ми ба­чи­мо «най­кра­си­ві­ше облич­чя» у дзер­ка­лі — але у цей мо­мент ні­чо­го осо­бли­во­го не від­бу­ва­є­ться. Так са­мо ко­ли спіл­ку­є­мо­ся один з одним що­дня. А ко­ли не зу­стрі­ча­ли­ся пів­ро­ку, то по­мі­ча­є­мо, що щось вже й змі­ни­ло­ся. Усві­дом­лю­ва­ти змі­ни в со­бі, бу­ти від­кри­тим до зна­ків до­лі, чу­ти лю­ди­ну і люд­ство — це і є шлях до ви­зна­че­н­ня вла­сної не­по­втор­но­сті.

«ТЕ­АТР ЩЕ НАПОЛЕГЛИВІШЕ ШУКАЄ СВОЄЇ НЕ­ПО­ВТОР­НО­СТІ» Iло­на ЛОЖЕНКО, КНУТКіТ ім. I. Кар­пен­ка-Ка­ро­го:

— Не­що­дав­но ви по­вер­ну­ли­ся із все­сві­тньо­ві­до­мо­го те­а­траль­но­го фе­сти­ва­лю в Авінь­йо­ні. Що вас вра­зи­ло най­біль­ше за час фе­сти­ва­лю? Які тенденції у сві­то­во­му те­а­траль­но­му ми­сте­цтві про­слід­ко­ву­ю­ться?

О. К.: — Є ти­ся­ча ви­зна­чень, що та­ке те­атр. Ме­ні більш за все до впо­до­би сло­ва То­ма­са Ман­на, який ко­лись пи­сав, що те­атр пе­ре­тво­рює на­товп на на­род. Хо­ча й Оскар Уайльд мав ра­цію, ко­ли ка­зав: «Весь світ — те­атр, та тру­па геть не­го­дна». Сьо­го­дні ми є свід­ка­ми то­го, що те­атр пе­ре­тво­рює не ли­ше на­товп на на­род, а й на­род на на­цію. Для ме­не те­атр — то­чка ко­ор­ди­на­ції жит­тє­пли­нів. Це пи­та­н­ня на­шої ско­ор­ди­но­ва­но­сті з жи­т­тям. Якщо ра­ні­ше нам нав’язу­ва­ли зна­н­ня, що до­бре, а що по­га­но, які взір­ці на­слі­ду­ва­ти, за­мість роз­ду­мів го­ду­ва­ли га­сла­ми, то сьо­го­дні зов­сім ін­ша ситуація. Те­атр, зви­чай­но, це від­чу­ває, ко­ри­стує. У цен­трі йо­го хви­лю­вань осо­би­стість, її дум­ки, мрії та іде­а­ли.

Дня­ми у «Дні» ви­йшла моя ста­т­тя про цьо­го­рі­чний Авінь­йон­ський фе­сти­валь під на­звою «Вчо­ра­шнє шам­пан­ське». 2016 ро­ку 70-й фе­сти­валь справ­ді був «шам­пан­ським» — ці­ка­ва хо­да, ду­же по­ту­жні ви­ста­ви — го­стрі і з гли­бо­ким за­ду­мом. Ни­ні і хо­да бу­ла якась та­ка, ні­би й не при­му­си­ли, але не пі­ти не зру­чно. Так са­мо сто­сов­но ви­став. І тут по­стає пи­та­н­ня «ро­лі осо­би­сто­сті в істо­рії» — Авінь­йон­ський фе­сти­валь за­зви­чай має го­лов­но­го ре­жи­се­ра, і ця лю­ди­на від­по­від­ає за ге­не­раль­ну ідею фе­сти­ва­лю і ти­туль­ну ви­ста­ву. Від­бу­ва­є­ться во­на у дво­рі Пап­сько­го па­ла­цу, де роз­мі­щу­ють ам­фі­те­атр на п’ять ти­сяч осіб. Цьо­го ро­ку го­лов­ним ре­жи­се­ром був япон­ський май­стер Мі­я­гі Са­то­ші. Ти­туль­ною ви­ста­вою ста­ла «Ан­ті­го­на» Ж.Ануя. По­рів­ня­но з ми­ну­лим ро­ком до­мі­нан­тним стає спо гля дан ня, яке про по ну єть ся іде­о­ло­гом фе­сти­ва­лю як основ­ний за­сіб те­а­траль­но­го усві­дом­ле­н­ня. І ви­став з та­ким сти­лем сце­ні­чних ви­слов­лю­вань бу­ло ба­га­то.

Є те­атр, який хо­че роз­ди­ви­ти­ся те, що є в дій­сно­сті, а є те­атр, який про­по­нує її на­ми­сли­ти. І це та­кі на­прям­ки, які сьо­го­дні ко­ор­ди­ну­ю­ться і то­ва­ри­шу­ють. По­за ми­сте­цтвом не­ма люд­сько­го існу­ва­н­ня, з одно­го бо­ку, а з ін­шо­го, в істо­рії люд­ства не бу­ло мо­мен­ту, ко­ли б усі вва­жа­ли, що це най­го­лов­ні­ше, що є в жит­ті. Те­атр сьо­го­дні акцен­тно син­те­ти­чний, муль­ти­куль­тур­ний, але він ще наполегливіше шукає свою не­по­втор­ність. Ме­ні, на­при­клад, бу­ло ду­же при­єм­но, що в Па­ри­жі зна­ють і спри­йма­ють «Да­ху Бра­ху». От­же, в них є істо­рія не­по­втор­но­сті.

Ві­та­лій КУДИРКО, ЛНУ ім. I. Фран­ка:

— По­при те, що те­а­три офіційно у від­пус­тці, ко­ле­кти­ви про­дов­жу­ють пра­цю­ва­ти у фе­сти­валь­но­му ре­жи­мі. Роз­по­чав цьо­го­рі­чне лі­то PortoFranko, а за­вер­шить, на­пев­но, осін­ній Го­голь­фест. Як Ви оці­ню­є­те фе­сти­валь­ний рух в Укра­ї­ні, чи є вже сенс го­во­ри­ти про ньо­го як про яви­ще, що за­ро­ди­ло­ся, роз­ви­ло­ся, уко­ре­ни­ло­ся та дає пло­ди?

О. К.: — Тут скром­на вста­во­чка: я зро­бив ще в ра­дян­ській Укра­ї­ні пер­ший між­на­ро­дний фе­сти­валь, який на­зи­вав­ся «Ки­їв­ська пар­су­на» — фе­сти­валь мо­но­ви­став. По­тім ми за­по­ча­тку­ва­ли фе­сти­валь ка­мер­них те­а­трів «Су­зір’я». Зго­дом Ві­та­лій Ма­ла­хов (ху­до­жній ке­рів­ник Ки­їв­сько­го дра­ма­ти­чно­го те­а­тру на По­до­лі. — Авт.) при­ду­мав фе­сти­валь міст-по­бра­ти­мів, і це бу­ла по­лі­ти­чна ідея, за яку ухо­пив­ся то­ді­шній мер О.Омель­чен­ко, то­му що за ра­ху­нок та­ко­го фе­сти­ва­лю мо­жна бу­ло на­ла­го­джу­ва­ти зв’яз­ки зі сво­ї­ми ко­ле­га­ми. Ця фор­му­ла фе­сти­ва­лю по­тім роз­ви­ну­лась. І з дру­го­го ро­ку фе­сти­валь «Ки­їв Трав­не­вий» пе­ре­да­ли ме­ні, вра­хо­ву­ю­чи, що в ме­не був до­свід і ві­та­лись ви­пра­цю­ва­ні фор­ми ро­бо­ти. Я ві­сім ро­ків ке­ру­вав цим ми­сте­цьким фо­ру­мом, на яко­му бу­ли Ан­ні Жи­рар­до, Мар­сель Мар­со, вже не ка­жу­чи про най­гу­чні­ші те­а­три з рі­зних пост­ра­дян­ських ре­спу­блік.

Вза­га­лі фе­сти­валь­ний рух на­був по­ту­жно­сті пі­сля Дру­гої сві­то­вої вій­ни. Зда­є­ться, най­яскра­ві­ше він стар­ту­вав з Авінь­йо­на і да­лі по­ши­рив­ся по всьо­му сві­то­ві крізь зве­де­ні у той час сті­ни і кор­до­ни, а те­а­траль­ні мова і мо­да ду­же лег­ко до­ла­ли ці пе­ре­по­ни. Яким чи­ном це від­бу­ва­ло­ся? Це за­гад­ка. Як ста­вав мо­дним, на­при­клад, те­атр на стіль­цях? Жо­дних де­ко­ра­цій, ли- ше стіль­ці. Це бу­ло по всьо­му сві­ту. Ще при­клад — ми при­їха­ли у Фін­лян­дію, а там усі гля­да­чі си­дять на сце­ні, і на ній від­бу­ва­є­ться дія. Цей при­йом був мо­дним в усьо­му сві­ті кіль­ка ро­ків. Сло­во «фе­сти­валь» у пе­ре­кла­ді озна­чає зу­стріч. І всі ці фе­сти­ва­лі на­справ­ді, пе­ред­усім, бу­ли діа­ло­га­ми про­фе­сіо­наль­них по­шу­ків. Пу­блі­ка, яка від­ві­ду­ва­ла їх, — не про­сто гля­да­чі, а те­а­тра­ли. Сьо­го­дні фе­сти­ва­лі то­таль­но ко­мер­ці­а­лі­зу­ю­ться.

У нас під­хо­пив іні­ці­а­ти­ву фе­сти­валь­но­го ру­ху Вла­ди­слав Тро­ї­цький із «Го­голь­фе­стом». Але «Го­голь­фест» і PortoFranko — це не те­а­траль­ні, а муль­ти­ди­сци­плі­нар­ні ми­сте­цькі акції. І це ду­же до­бре та ці­ка­во, але не зні­має по­тре­би су­то те­а­траль­них мас­шта­бних фо­ру­мів.

Те, без чо­го не мо­жуть існу­ва­ти люд­ство, су­спіль­ство, і те, чо­го не ви­ста­чає нам і всім кра­ї­нам, — це свя­то. От без свя­та не­ма жи­т­тя. У ме­не є афо­ризм, який, спо­ді­ва­ю­ся, ста­не вам у при­го­ді. Зву­чить він так: «Жи­т­тя не вар­то про­жи­ва­ти. Жи­т­тя до­стой­не то­го, аби йо­го свя­тку­ва­ти. Свя­ткуй­те ко­жну мить жи­т­тя!» Якщо ви на­вчи­те­ся зна­хо­ди­ти в ко­жній ми­ті жи­т­тя ра - дість, то ви ста­не­те до­ро­го­цін­ни­ми для всіх.

Так, жи­т­тя — це ча­сті­ше за все жор­сто­ке ви­про­бу­ва­н­ня; ми­сте­цтво жи­ти є вмі­н­ня до­ла­ти сум і зна­хо­ди­ти ра­дість.

«СВІ­ТО­ВІ ПОТРІБНО РУХАТИСЯ У НАПРЯМКУ СПІЛЬНОГО ІСНУ­ВА­Н­НЯ» Оле­ксандр САВЧЕНКО, стар­ший лей­те­нант Зброй­них сил Укра­ї­ни:

— Укра­їн­ський те­атр три­ва­лий час був де­що ізо­льо­ва­ний від спів­пра­ці із за­кор­дон­ни­ми ко­ле­га­ми. Ни­ні без­ві­зо­вий ре­жим від­кри­ває біль­ше мо­жли­во­стей та на­год. Які са­ме, на ваш по­гляд?

О. К.: — Ко­лись го­лов­ною фун­кці­єю дер­жа­ви бу­ла охо­ро­на вла­сних те­ри­то­рій. Ни­ні пи­та­н­ня кор­до­нів по­стає якось дво­я­ко і го­стро. Адже ба­га­то хто бо­ре­ться за їх на­яв­ність, ін­ші — за їх зни­ще­н­ня. І сві­то­ві потрібно рухатися у напрямку

спільного існу­ва­н­ня до жи­т­тя одні­єю ро­ди­ною. Наш жи­віт ро­зум­ні­ший моз­ку: він чу­до­во спри­ймає і су­ші і ке­баб, і борщ, і Ма­кДо­нальдз. З моз­ком скла­дні­ше. І пи­та­н­ня ми­сте­цтва знайти та­кі ре­це­пти, аби куль­ту­ри всіх на­ро­дів не про­сто мир­но спів­існу­ва­ли, а на­да­ва­ли люд­ству ра­дість вза­є­мо­по­ва­ги і вза­є­мо­зба­га­че­н­ня. Для ме­не най­біль­ша цін­ність без­ві­зу в то­му, що по­лі­тик (в да­но­му ви­пад­ку Пре­зи­дент) ви­ко­нав свою пе­ред­ви­бор­чу обі­цян­ку. Про ві­зи, гро­ма­дян­ства, світ ско­ро за­бу­де, так са­мо як сьо­го­дні ма­ло хто пам’ятає, що та­ке «зо­на осе­дло­сти». Та­кож ва­жли­вим ме­ні зда­є­ться, що без­віз акцен­тує ува­гу на зна­чен­ні ту­ри­зму у ви­хо­ван­ні сим­па­тії між на­ро­да­ми і на­ла­го­джує по­ро­зу­мі­н­ня все­ре­ди­ні кра­ї­ни. Вну­трі­шній ту­ризм у цьо­му сен­сі до­вів по­ту­жність сво­го впли­ву і в Гру­зії, де ту­ри­змом за­хи­ща­ли­ся від агре­со­ра, і в Ро­сії, де ту­ри­змом мі­ня­ли імідж Че­чні, і сьо­го­дні в Укра­ї­ні, де ту­ризм мав би спри­я­ти не тіль­ки біль­шо­му по­ро­зу­мін­ню між жи­те­ля­ми рі­зних ре­гіо­нів Укра­ї­ни, але в най­ближ­чо­му май­бу­тньо­му зня­т­тю іде­о­ло­гі­чно­го про­ти­сто­я­н­ня з «до­не­цьки­ми».

Що сто­су­є­ться без­ві­зу для те­а­траль­них ко­ле­кти­вів, то для тих, хто пра­цює у сфе­рі куль­ту­ри, ві­зи у біль­шість кра­їн бу­ли май­же зав­жди без­ко­штов­ни­ми. На­сту­пним яскра­вим кро­ком бу­ло б до без­ві­зу до­да­ти якісь ма­те­рі­аль­ні пре­фе­рен­ції та піль­ги, які б до­зво­ли­ли лю­дям по­до­ро­жу­ва­ти Єв­ро­пою. Ма­буть, це впли­ну­ло б на те­а­траль­ний про­цес в Укра­ї­ні, сфор­му­ва­ло б ба­зу для по­рів­нянь. Від­по­від­аль­но за­яв­ляю, що в сен­сі актор­ської май­стер­но­сті, про­фе­сіо­на­лі­зму ре­жи­се­рів укра­їн­ський те­атр пе­ре­бу­ває на єв­ро­пей­сько­му рів­ні. Що­до те­хні­чно­го за­без­пе­че­н­ня, еко­но­мі­ки те­а­тру — це «со­вок — сов­ком». Та най­го­лов­ні­ше, аби без­віз вну­трі­шній і зов­ні­шній спри­яв ви­яв­лен­ню та під­ви­щен­ню рів­ня со­ці­аль­ної куль­ту­ри.

«ПАТРІОТИЗМ — ЦЕ ВІД­ПО­ВІД­АЛЬ­НІСТЬ»

Ан­тон СЕСТРIЦИН,

уні­вер­си­тет Карл­тон, От­та­ва:

— Ми не­що­дав­но ма­ли дис­ку­сію з жур­на­лі­ста­ми про ва­жли­вість гро­ма­дян­ської по­зи­ції се­ред жур­на­лі­стів. Тоб­то, чи має жур­на­ліст то­таль­но се­бе від­окре­ми­ти, під час то­го, як Ро­сія оку­пу­ва­ла ча­сти­ну на­шої те­ри­то­рії, і бу­ти ціл­ком не­за­ле­жною лю­ди­ною при ви­сві­тлен­ні яки­хось но­вин. Чи ма­ють акто­ри те­а­тру пу­блі­чно ви­сві­тлю­ва­ти свою гро­ма­дян­ську по­зи­цію чи по­лі­ти­ці у цьо­му се­ре­до­ви­щі не­має мі­сця?

О. К.: — Патріотизм до­во­лі ча­сто ско­чу­вав­ся до на­ціо­на­лі­зму. І ні­чо­го не­без­пе­чні­шо­го від де­мо­кра­тії не­має, але й кра­що­го не при­ду­ма­ли. На чо­му то­чно потрібно зо­се­ре­ди­ти ува­гу, то це на по­ши­рен­ні ін­тер­не­ту. На мій по­гляд, з ньо­го по­чи­на­є­ться но­вий ци­ві­лі­за­цій­ний ви­ток, а мо­же, вза­га­лі істо­рія но­вої ци­ві­лі­за­ції. Дер­жа­ва, як ін­сти­тут, в усьо­му сві­ті де­да­лі яскра­ві­ше де­мон­струє свою за­ста­рі­лість, не­вправ­ність. В ін­тер­не­ті вже й гро­ші свої, тор­гів­ля на­ба­га­то ефе­ктив­ні­ша і, най­го­лов­ні­ше, по­чи­на­ють з’яв­ля­ти­ся за со би до три ман ня в ін тер не ті норм мо­ра­лі. Го­лов­не ви­про­бу­ва­н­ня ін­тер­не­том — це осо­би­ста від­по­від­аль­ність, ска­жу на­віть, і н ди ві ду валь ний пат рі о тизм. Знайти ре­цепт «ко­ктей­лю Мо­ло­то­ва» — не проблема. За яким пра­вом, з якою ме­тою — оце пи­та­н­ня.

От­же, патріотизм — це від­по­від­аль­ність. Фор­му­ва­н­ня на­цій від­бу­ло­ся не ду­же дав­но. Це не те, що на­ро­ди­ло­ся з лю­ди­ною, але те, що до­по­мо­гло її са­мо­усві­дом­лен­ню. Ка­те­го­рія «на­ція» за­раз так б’ється за са­мо­збе­ре­же­н­ня, що стає про­во­ка­то­ром кон­флі­ктів, пе­ре­по­ною до по­ро­зу­мі­н­ня, і, на мій по­гляд, епі­те­ти «істо­ри­чно сфор­мо­ва­на», «по­лі­ти­чна», «гео­гра­фі­чна» та ін­ше має пе­ре­йти ви­клю­чно у куль­тур­ний ви­мір, тоб­то ста­ти у при­го­ді збе­ре­жен­ню не­по­втор­но­сті і во­дно­час роз­ви­тку спіль­но­сті. Сьо­го­дні для ме­не пи­та­н­ня на­ції ду­же скла­дне. Хо­ча й ми про­дов­жу­є­мо до­во­лі спро­ще­но го­во­ри­ти про на­ціо­наль­ну мо­ву, на­ціо­наль­ну куль­ту­ру. Якщо ми лю­ди сві­ту, то наш патріотизм має бу­ти спря­мо­ва­ний на те, аби усім лю­дям у всьо­му сві­ті бу­ло до­бре жи­ти. До­бре жи­ти — це ко­ли по­ва­га до ко­жної осо­би­сто­сті є за­галь­ним прі­о­ри­те­том.

І то­му, якщо у сві­то­вих про­це­сах ми зна­хо­ди­мо те, що ви­ще его­їсти­чно­го, вузь­ких тим­ча­со­вих си­ту­а­цій, то­ді, я вва­жаю, ми чи­ни­мо па­трі­о­ти­чно. В цьо­му сен­сі ни­ні від­бу­ва­є­ться вій­на не з Ро­сі­єю, і не з ро­сі­я­на­ми, а з кон­кре­тни­ми лю­дьми, які сьо­го­дні там при вла­ді. Чи во­ни її за­хо­пи­ли, чи це справ­ді вла­да на­ро­ду, оце пи­та­н­ня.

Це вій­на з Пу­ті­ним, пу­тін­ською Ро­сі­єю. А по­зи­цію свою ми­тці до­во­дять ви­сту­па­ми пе­ред за­хи­сни­ка­ми ві­тчи­зни.

«ДУМ­КИ МА­ЮТЬ БУ­ТИ І ГЛИБОКИМИ, І ДОСТУПНИМИ ВО­ДНО­ЧАС»

Лю­бов РИБАЛКО,

ОНУ ім. I.I.Ме­чни­ко­ва:

— Ви три­ва­лий час ке­ру­ва­ли фе­сти­ва­лем «Ки­їв Трав­не­вий», осо­бли­ві­стю яко­го був «ви­хід» те­а­траль­но­го жи­т­тя у ву­ли­чну пло­щи­ну. Чи є та­кі тенденції у єв­ро­пей­сько­му куль­тур­но­му про­сто­рі? Як, на ваш по­гляд, мо­жна ошля­хе­тни­ти мі­ське куль­тур­не се­ре­до­ви­ще? Яку роль у цьо­му мо­же зі­гра­ти те­атр?

О. К.: — Ми за­про­шу­ва­ли ко­ле­кти­ви, які пред­став­ля­ли та­кий жанр, як ву­ли­чний те­атр. За­зви­чай ці те­а­три фі­нан­су­ю­ться ме - рі­єю мі­ста, на них не про­да­ю­ться кви­тки. Є окре­мо ву­ли­чні фе­сти­ва­лі. На­при­клад, львів­ський те­атр «Во­скре­сі­н­ня» по­стій­но бе­ре участь у поль­ських ву­ли­чних за­хо­дах. Ву­ли­чні ви­ста­ви по­пу­ляр­ні по всьо­му сві­ту, ду­же ба­га­то ро­блять для ство­ре­н­ня не­по­втор­ної атмо­сфе­ри. Са­ме зав­дя­ки ву­ли­чним дій­ствам фор­му­ю­ться яскра­вість ха­ра­кте­ру спіль но­ти. Цим при­ва­бли­ві і зро­зумі­лі оде­си­ти, львів’яни, па­ри­жа­ни... З ки­я­на­ми по­ки що скла­дно. В чо­му не­по­втор­ність ці­єї спіль­но­ти? Від­чу­т­тя єд­но­сті, ха­ра­ктер близь­ко­сті у сто­сун­ках мі­стян, у став­лен­ні до го­стей — це не тіль­ки плід роз­ва­жаль­них та пі­зна - валь­них за­хо­дів, це та­кож фі­ло­соф­ські під­хо­ди до ро­зу­мі­н­ня лю­ди­ни і сві­ту. Оскіль­ки на ву­ли­ці ау­ди­то­рія про­тя­гом три­ва­ло­го ча­су не зда­тна утри­му­ва­ти ува­гу, то ідеї ву­ли­чних дійств, ма­со­вих за­хо­дів ма­ють бу­ти і глибокими, і доступними во­дно­час. На «Ки­їв Трав­не­вий» ме­ні сво­го ча­су вда­ло­ся за­про­си­ти іта­лій­ський те­атр Silence, зна­ний в усьо­му сві­ті. Це акто­ри, які се­бе гри­му­ють бі­лою гли­ною, а то­ді йдуть ву­ли­цею, і якщо щось ви­да­є­ться їм вар­тим ува­ги, во­ни без слів ство­рю­ють якусь ком­по­зи­цію, скуль­птур­но за­сти­га­ють у ній. Ку­ме­дно бу­ло ди­ви­ти­ся, як нав­про­ти на­шої ме­рії на Хре­ща­ти­ку во­ни ство­ри­ли щось по­ді­бне до «Ла­о­ко­о­на» з ку­пою до­чок і си­нів. Так, істо­рія з ву­ли­чни­ми те­а­тра­ми і те­а­тра­лі­за­ці­єю жи­т­тя, йо­го есте­ти­за­ці­єю в усьо­му сві­ті має мі­сце. Ін­ша річ, на­скіль­ки во­на про­ни­кає у су­тність гро­ма­дя­ни­на. Але ро­зу­мій­мо, дру­зі, що не мо­жна вря­ту­ва­ти світ, не змі­нив­ши йо­го.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.