«В умо­вах вій­ни всі «тан­ці ней­траль­но­сті» – від бо­я­гуз­тва»

Оле­на СТЯЖКІНА — про те, як укра­їн­цям по­до­ла­ти зне­ві­ру та ста­ти не­пе­ре­мо­жни­ми

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

По­при підза­го­ло­вок, схо­жий на на­зву одні­єї з ба­га­тьох « мо­ти­ву­ю­чих кни­жок » , зві­сно, ця роз­мо­ва з істо­ри­ком та лі­те­ра­то­ром Оле­ною Стяж­кі­ною не про «ре­це­пти успі­ху». Во­на — про тяж­кий, але не­об­хі­дний шлях до до­ро­слі­ша­н­ня, який нам як су­спіль­ству ще тре­ба по­до­ла­ти. При­чо­му — не факт, що по­тім на нас че­кає при­го­лом­шли­вий успіх і жи­т­тя в по­ту­жній за­мо­жній кра­ї­ні. Мо­же, ста­не­ться і так — усе за­ле­жа­ти­ме від нас. До­ро­сла лю­ди­на, до­ро­сле су­спіль­ство, до­ро­сла кра­ї­на то­му й на­зи­ва­ю­ться до­ро­сли­ми, бо са­мі ви­зна­ча­ю­ть­вла­сне май­бу­тнє і впер­то йду­тьдо ньо­го — хоч скіль­ки б ча­су на це пі­шло.

Оле­ну Стяж­кі­ну на­зи­ва­ють іде­о­ло­гом ру­ху де оку­па­ції. У пев­но­му сен­сі це справ­ді так, але ме­ні це ви­зна­че­н­ня зда­є­ться не над­то влу­чним, бо са­ма Оле­на не лю­би­тьпа­фо­сних слів. Так чи іна­кше, «Дню», який по­стій­но по­ру­шує те­му де­о­ку­па­ції, ду­же ва­жли­во ма­ти та­ко­го одно­дум­ця. Вже пе­ре­чи­ту­ю­чи це ін­терв’ю, ме­ні по­ду­ма­лось, що си­ла слів па­ні Оле­ни не стіль­ки в то­му, що во­ни ро­зум­ні, «пра­виль­ні», а в то­му, що во­на го­во­ри­ть­про бо­лю­чі ре­чі так, що ти від­чу­ва­єш по­лег­ше­н­ня. Вла­сне, роз­мо­ву ми по­ча­ли з одної з та­ких трав­ма­ти­чних тем — зі зга­да­ної де­о­ку­па­ції. Та­кож го­во­ри­ли про звіль­не­н­ня сві­до­мо­сті від ра­дян­ської спад­щи­ни, а ще про те, як від­рі­зни­ти «мо­ву во­ро­жне­чі» від «мо­ви во­ро­га».

«ПАТЕРНАЛІЗМ — ЦЕ ПАСТКА ІЗ СУВОРИМИ УМО­ВА­МИ УТРИ­МА­Н­НЯ»

— Оле­но, по­над три ро­ки три­ває оку­па­ція ча­сти­ни схо­ду Укра­ї­ни. Вла­да кра­ї­ни до­сі не ви­ро­би­ла стра­те­гії де­о­ку­па­ції цих те­ри­то­рій. Тож лю­ди, які там жи­вуть, мо­жуть від­чу­ва­ти по­ки­ну­тість і від­чу­же­н­ня. Щоб їх по­до­ла­ти, ва­жли­ві дії са­ме вла­ди, але че­ка­ти їх мо­жна ду­же дов­го. Що мо­жуть зро­би­ти зви­чай­ні гро­ма­дя­ни, щоб жи­те­лі оку­по­ва­них те­ри­то­рій не від­чу­ва­ли се­бе по­ки­ну­ти­ми? На чо­му за­раз кон­цен­тру­є­ться ро­бо­та про­е­кту «Де­о­ку­па­ція. По­вер­не­н­ня. Осві­та»?

— Ме­ні б не хо­ті­ло­ся зви­ну­ва­чу­ва­ти «вла­ду» в усіх не­га­ра­здах, бо одним із по­ту­жних ви­кли­ків, на який має від­най­ти від­по­відь укра­їн­ське су­спіль­ство( і яма ю від­най­ти ),— це по­збав­ле­н­ня па­тер на­ліст­сько­го спосо­бу ми­сле­н­ня, аз тим і схиль­но­сті до ши­ро­ких де пер­со­на­лі­зо­ва­них уза­галь­нень. Якщо ми роз­ду­му­є­мо над яко­ю­сь­про­бле­мою у ка­те­го­рі­ях «вла­да по­вин­на зро­би­ти», про­бле­му не бу­де ви­рі­ше­но, бо «вла­да» — це всі й ні­хто, бо «по­вин­на» — це ча­сті­ше про на­ші мрії що­до спра­ве­дли­вої сві­то­бу­до­ви, а не про ре­аль­ність за­ко­нів і вза­га­лі ре­аль­ні­стьяк та­ку.

До­ро­слі­ша­н­ня — ду­же важ­кий стан і про­цес, у яко­го не­має зво­ро­тно­го від­лі­ку. Не мо­жна одно­го дня вста­ти і ска­за­ти: «Все, від­сьо­го­дні ме­ні п’ятьро­чків, ви­рі­шуй­те все за ме­не, я вто­мив­ся». Ро­зу­мі­н­ня то­го фа­кту, що патерналізм — це тіль­ки ілю­зія по­лег­ше­н­ня жи­т­тя, це ма­на без­від­по­від­аль­но­сті, а на­справ­ді— пастка із суворими умо­ва­ми утри­ма­н­ня, ро­би­тьсвіт нав­ко­ло ду­же скла­дним. При­чо­му скла­дним ко­жної ми­ті. В цьо­му скла­дно­му сві­ті вла­да по­чи­нає отри­му­ва­ти ім’я, облич­чя, по­са­ди, ви­ма­льо­ву­ю­ться скла­дні обмеження — обмеження пов­но­ва­жень, за­ко­но­дав­ства, іно­ді — обмеження ін­те­ле­кту­аль­ні чи на­ві­ть­стра­хи «по­біг­ти по­пе­ред ба­тька в пе­кло». Якщо ми по­тре­бу­є­мо стра­те­гії, якщо ми її за­мов­ни­ки, то ма­є­мо ста­ти не тіль­ки її спо­жи­ва­ча­ми, а й спів­ав­то­ра­ми. Ще ва­жли­во по­стій­но три­ма­ти у голові про­сту річ: ні­хто з нас не був го­то­вий до вій­ни, до під­сту­пних і бре­хли­вих ме­то­дів її ве­де­н­ня, до що­ден­но­го жа­ху, що­ден­но­го очі­ку­ва­н­ня по­тен­цій­но­го ро­сій­сько­го бо­же­ві­л­ля. Нам як дер­жа­ві вда­ло­ся по­бо­ро­ти свою роз­гу­бле­ність, але нам як осо­би­сто­стям — не зав­жди й не усю­ди.

Від­чу­же­ні­стьі по­ки­ну­тись— це від­чу­т­тя не тіль­ки тих лю­дей, які за­раз жи­ву­тьна оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях, це роз­ді­ле­не на ба­га­тьох лю­дей, що­прав­да, для ко­жно­го із рі­зною пе­рі­о­ди­чні­стю чер­гу­ва­н­ня го­стрих і ти­хих фаз, емо­цій­не тло вій­ни. На­ві­тьу най­силь­ні­ших ду­хом во­лон­те­рів і акти­ві­стів є та­кі мо­мен­ти. У книж­ці пре­кра­сної Джен­ні Ер­пен­бек «Про­кля­т­тя до­му» є та­ка фра­за: «Ба­рон Мюнх­га­у­зен ви­тя­гнув се­бе за во­лос­ся з бо­ло­та, але це бо­ло­то не бу­ло йо­го до­мом». Тож ме­тод ба­ро­на не ду­же й під­хо­дить, бо ма­є­мо ду­ма­ти про те, яким бу­де дім, щоб в ньо­му хо­ті­ло­ся жи­ти, а не ви­тя­гу­ва­ти се­бе з ньо­го, як з бо­ло­та.

У на­шо­му ру­сі «Де­о­ку­па­ція. По­вер­не­н­ня. Осві­та» ду­же ба­га­то рі­зних лю­дей, ко­жен з яких роз­ро­бляє яку­сьсвою ді­лян­ку — те­о­ре­ти­чну, за­ко­но­твор­чу, пра­кти­чну. Є зна­чна кіль­кість тих, хто ду­же зди­ву­вав­ся б то­му, що ми йо­го (чи її) при­вла­сни­ли і вва­жа­є­мо їхню ді­яль­ність, їхні пра­кти­чні кей­си ча­сти­ною стра­те­гії де­о­ку­па­ції. Ска­жі­мо, Пи­лип Ду­хлій, який ор­га­ні­зу­вав у Бро­ва­рах ди­тя­чу лі­тню шко­лу з ро­бо­то­те­хні­ки, еко­но­мі­чних та інших ко­ри­сних знань— наш ге­рой. У то­му сен­сі, що са­ме йо­го кейс — це пла­тфор­ма і те­хно­ло­гія осві­тньої ді­яль­но­сті, які ми ма­є­мо роз­гор­ну­ти на де­о­ку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях одра­зу пі­сля вста­нов­ле­н­ня кон­тро­лю над на­шим кор­до­ном. Дми­тро Чи­че­ра в Ма­рі­у­по­лі та­кож ство­рив «ан­ти­та­бір», де влі­тку ді­ти на­вча­ю­ться то­го, яким скла­дним і ці­ка­вим мо­же бу­ти світ, якщо по­ба­чи­ти йо­го че­рез но­ві­тні те­хно­ло­гії. Чи «Жи­ва бі­бліо­те­ка» в Кр­ама­тор­ську, Слов’ян­ську та Ба­хму­ті — не­мо­жли­во на­ві­тьна­зва­ти це про­е­ктом, оскіль­ки «Жи­ва бі­бліо­те­ка» — це істо­рія по­стій­но­го спіл­ку­ва­н­ня лю­дей із лю­дьми, істо­рія зі сво­єю кро­во­твор­ною си­сте­мою, із ди­ха­н­ням, пуль­сом, в якій бе­руть участь пи­сьмен­ни­ки, ху­до­жни­ки, по­е­ти, на­у­ков­ці, що раз у раз при­їздя­тьна звіль­не­ні те­ри­то­рії схо­ду Укра­ї­ни. І ця істо­рія, що на­ди­ха­є­ться Оле­ксан­дрою Па­пі­ною, Ма­кси­мом По­та­пчу­ком, Те­тя­ною Пи­ли­пець, Ві­рою Ше­лест, за­раз в одно­му тіль­ки кро­ці, щоб ста­ти вла­сним про­дов­же­н­ням на но­вих звіль­не­них те­ри­то­рі­ях.

Зре­штою, про­сто за­раз про­го­ло­ше­но відкритим лі­те­ра­тур­ний кон­курс «Каль­мі­юс», який за­про­шує до уча­сті лю­дей, що пи­шу­тьукра­їнсь - кою мо­вою і жи­ву­тьу схі­дних обла­стях Укра­ї­ни. То­рік одну з пре­мій ви­бо­ро­ла дів­чи­на з оку­по­ва­ної те­ри­то­рії. З оку­по­ва­ної укра­їн­ської те­ри­то­рії. І в цьо­му сен­сі лі­те­ра­тур­ний кон­курс — це не план на зав­тра, на пі­сля, а вже ді­є­вий по­ту­жний чин­ник де­о­ку­па­ції сві­до­мо­сті. Ще ми­ну­ло­го ро­ку ме­ні важ­ко бу­ло від­по­ві­сти на за­пи­та­н­ня, яким бу­де пер­ший крок на­шо­го по­вер­не­н­ня. Те­пер я ясно ро­зу­мію, що це бу­де лі­тня (мо­же, осі­н­ня чи зи­мо­ва) шко­ла, і не одна, що це бу­де «Жи­ва бі­бліо­те­ка», що це бу­дуть«книж­ки на схід», і ще ве­ли­ка кіль­кість ні­би ду­же про­стих, але ду­же ва­жли­вих пра­кти­чних кей­сів гу­ма­ні­тар­ної ві­та­мі­ні­за­ції.

Із дер­жав­ною стра­те­гі­єю, га­даю, впо­ра­є­мо­ся та­кож — для ко­ро­тко­стро­ко­вої та се­ре­дньо­стро­ко­вої перспективи, для рі­зних ва­рі­ан­тів від­нов­ле­н­ня укра­їн­сько­го су­ве­ре­ні­те­ту. Мо­жли­во, це бу­ду­тьрі­зні до­ку­мен­ти, мо­жли­во, один — за­галь­ний. Я знаю то­чно, що зна­чна кіль­кість ін­сти­ту­цій над цим пра­цює. Не так швид­ко, як хо­ті­ло­ся б, але хто мо­же ска­за­ти на­пев­но, яка швид­кі­сть­бу­ла б най­більш ра­ціо­наль­ною?

«ЗРАДА» Й «ПЕРЕМОГА» ДЛЯ МЕ­НЕ ВИГЛЯДАЮТЬ КУ­ДИ ЯК КРА­ЩЕ, НІЖ ПСЕВДОПАЦИФІЗМ»

— Не­дав­но на за­мов­ле­н­ня Укра­їн­сько­го ін­сти­ту­ту май­бу­тньо­го ав­тор­ка «Дня» На­та­ля Іщенко до­слі­ди­ла екс­пер­тну дум­ку що­до су­ча­сно­го ста­ну та на­пря­мів роз­ви­тку ЗМІ. Як во­на за­зна­чи­ла по ре­зуль­та­тах, «зов­сім не­ве­ли­чка ча­сти­на ре­спон­ден­тів впев­не­на, що в пе­ре­ва­жної біль­шо­сті укра­їн­ських ме­діа є стат­ті та сю­же­ти, при­свя­че­ні ви­рі­шен­ню про­бле­ми Дон­ба­су». Но­ви­ни зі схо­ду при­су­тні, пев­но, в усіх ме­діа, але пе­ре­ва­жно сто­су­ю­ться за­го­стре­н­ня бо­йо­вих дій або ста­ти­сти­ки за­ги­бе­лі вій­сько­вих. Як ви оці­ню­є­те по­да­чу те­ми Дон­ба­су в ЗМІ? Які пи­та­н­ня, пов’яза­ні зі схо­дом, за­мов­чу­ю­ться або за­бу­ва­ю­ться?

— У «Дні» пра­цю­ю­тьду­же фа­хо­ві жур­на­лі­сти. На­та­ля Іщенко — лю­ди­на, яка ду­же ясно й ду­же ар­гу­мен­то­ва­но по­ясни­ла, на­при­клад, ме­ні, що озна­чає для Укра­ї­ни «хор­ват­ський сце­на­рій», і за яких об­ста­вин він мо­же від­бу­ти­ся, і чим за­гро­жує так зва­ний бо­сній­ський і ба­га­то чо­го ще. Я ба­чи­ла ре­зуль­та­ти цьо­го до­слі­дже­н­ня, однак про­ко­мен­ту­ва­ти йо­го не мо­жу. Зна­є­те, у нас ча­сто прийня­то вва­жа­ти се­бе «екс­пер­том ши­ро­ко­го про­фі­лю» і ви­да­ва­ти на пу­блі­ку дур­ню під ви­гля­дом ана­лі­ти­ки. Ме­ні б не хо­ті­ло­ся ви­гля­да­ти не­про­фе­сій­но на тлі та­кої хо­ро­шої ро­бо­ти. Це не озна­чає, що я не маю ін­те­ре­су до те­ми, це озна­чає тіль­ки, що я ба­чу її до­си­тьвузь ко, — моя стрі­чка но­вин на­ла­што­ва­на пе­ре-

ва­жним чи­ном на мі­сце­ві ЗМІ — на ЗМІ, ін­тер­нет-ре­сур­си, лі­де­рів ду­мок, на акти­ві­стів із До­не­цької та Лу­ган­ської обла­стей. На цих сто­рін­ках — май­же зав­жди би­тви, ме­ні во­ни зда­ю­ться не ло­каль­ни­ми, а ду­же по­ка­зо­ви­ми, бо тут акти­ві­сти б’ються із чи­нов­ни­ка­ми, які ча­сто по­во­дя­тьсе­бе як мі­сце­ві «царь­ки», з дур­нею та по­ка­зу­хою, яка ви­да­є­ться ни­ми за ін­но­ва­цію чи па­трі­о­тизм. На­справ­ді ви­рі­шу­ю­ться ні­би то­чко­ві про­бле­ми, але во­ни зав­да­ю­тьве­ли­кий тренд то­го, як від­бу­ва­є­ться де­о­ку­па­ція сві­до­мо­сті і як ці про­це­си бу­ду­тьі­ти да­лі.

— Вій­на ро­бить лю­дей більш ка­те­го­ри­чни­ми, ча­сто во­ни по­чи­на­ють ді­ли­ти всіх на во­ро­гів і «на­ших». Во­дно­час сьо­го­дні це на­бу­ває пев­ної ка­ри­ка­тур­но­сті — на­при­клад, ко­жну по­дію на­пів­жар­то­ма від­но­сять до «зрад» чи «пе­ре­мог». Про що це свід­чить?

— Це свід­чи­ть­про те, що ми — на вій­ні. Ми як су­спіль­ство — на вій­ні. І на­ві­тья­кщо пев­ні лю­ди чи ці­лі спіль­но­ти уни­ка­ють че­сно ви­зна­ти хо­ча б для се­бе цей факт, са­мо­го фа­кту це не ска­со­вує. Різ­кість, ка­те­го­ри­чність, па­ні­ка та­кож, але й по­до­ла­н­ня від­чаю, зда­тні­сть­ана­лі­зу­ва­ти і ді­я­ти швид­ко — це озна­ки жи­во­го ор­га­ні­зму, що бо­ре­ться із зов­ні­шньою на­ва­лою та її вну­трі­шні­ми по­сі­па­ка­ми. «Зрада» й «перемога» для ме­не ви­гля­да­ю­тьку­ди як кра­ще, ніж псевдопацифізм і по­ка­зо­ва «на­дмир­ність», в якій ні­би не існує ані вій­ни, ані жо­дних за­гроз. Єди­не, що іно­ді на­сто­ро­жує, це мо­мент мо­жли­во­го ви­ко­ри­ста­н­ня «зра­ди» як те­хно­ло­гії, на­ці­ле­ної на фор­му­ва­н­ня со­ці­аль­ної вто­ми, зне­ві­ри, роз­ча­ру­ва­н­ня. Крем­лів­ський во­рог, ко­трий роз­ра­хо­ву­вав на вій­сько­вий бліц­криг, те­пер по­ста­вив на під­рив укра­їн­сько­го су­спіль­ства зсе­ре­ди­ни. Мо­ско­вія ви­ко­ри­сто­вує це не впер­ше. А з тим по­стає що­ден­ний ви­клик — між не­об­хі­дні­стю по­стій­но­го кон­тро­лю, під­штов­ху­ва­н­ня, ви­мо­ги зві­тів від вла­ди (з ім’ям, прі­зви­щем і по­са­дою) і нев­па­ді­н­ням у ба­жа­не Крем­лем со­ці­аль­не за­слі­пле­н­ня та су­ціль­ну зне­ві­ру. Ду­ма­є­ться, що цей ви­бір да­є­ться не­лег­ко. Але до­ро­слі­ша­н­ня та со­ці­аль­не по­ста­ва­н­ня зво­ро­тної си­ли не ма­ють.

«ПОЧИНАТИ ЗІ СЛО­ВА — ЦЕ НА­ВІТЬ СИМВОЛІЧНО»

— Не­дав­но ста­ло ві­до­мо про пла­ни ви­да­ти ан­то­ло­гію укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків Дон­ба­су «По­ро­да», де ма­ють бу­ти й ва­ші тво­ри. Чи мо­жна на­зва­ти це ви­да­н­ня тим са­мим «го­ло­сом Дон­ба­су», який тре­ба по­чу­ти?

— Ідея книж­ки на­ле­жи­тьчу­до­во­му до­не­цько­му ви­дав­це­ві Ве­ні­а­мі­ну Бе­ляв­сько­му. Одра­зу, на са­мих по­ча­тках вій­ни, він му­дро ви­рі­шив по­ка­за­ти Укра­ї­ні й сві­то­ві, на­скіль­ки без­со­ві­сною є во­ро­жа про­па­ган­да, яка зма­льо­ву­ва­ла До­неч­чи­ну та Лу­ган­щи­ну як на­се­ле­ну ди­ки­ми й не ду­же ро­зум­ни­ми лю­дьми. Ця ідея бу­ла не тіль­ки про тя­глість лі­те­ра­тур­ної тра­ди­ції, а й про твор­чі­стьяк та­ку, про твор­чі­стьяк спо­сіб жи­т­тя, при­та­ман­ний лю­дям скрі­зьі усю­ди. За­раз ідею взя­ли­ся ре­а­лі­зу­ва­ти лю­ди, що ство­ри­ли Укра­їн­ську на­ро­дну ра­ду До­неч­чи­ни і Лу­ган­щи­ни, — Ста­ні­слав Фе­дор­чук, Те­тя­на За­ров­на, Олег Са­а­кян, Ні­кі­та Гри­го­ров, Са­їд Ісма­гі­лов.

Про ідею са­мої Ра­ди вар­то го­во­ри­ти не мен­ше, ніж про ан­то­ло­гію «По­ро­да». Зна­є­те, у тих, хто по­їхав із оку­по­ва­них те­ри­то­рій, і у тих, хто жи­ве там, пра­цю­ю­чи на пе­ре­мо­гу Укра­ї­ни чи про­сто че­ка­ю­чи на Укра­ї­ну, ще 2014 ро­ку ви­ни­кли пи­та­н­ня, яким ні­як і ні­хто не міг да­ти ра­ду: «Чо­му лю­ди, які не оби­ра­ли со­бі до­лю ста­ти на­се­ле­н­ням крем­лів­ських зон оку­па­ції, в жо­дний спо­сіб не пред­став­ле­ні на між­на­ро­дних пе­ре­мо­ви­нах, де ви­рі­шу­є­ться май­бу­тнє ча­сти­ни До­неч­чи­ни й Лу­ган­щи­ни? Чо­му дум­ка лю­дей, які вста­ли до бо­роть­би про­ти ро­сій­ської агре­сії ще в бе­ре­зні 2014 ро­ку, не ар­ти­ку­лю­є­ться у ве­сьмі­жна­ро­дний го­лос при фор- му­ван­ні ма­пи пі­сля­во­єн­но­го вре­гу­лю­ва­н­ня? Чо­му мо­сков­ські ляль­ки­га­у­ляй­те­ри оку­по­ва­них те­ри­то­рій в очах усьо­го сві­ту є ти­ми, хто ні­би­то пре­зен­тує ін­те­ре­си місцевого на­се­ле­н­ня?». Але то­ді, на са­мо­му по­ча­тку, сил бу­ло тіль­ки на те, щоб про­дов­жу­ва­ти ро­би­ти те, за що вже взя­ли­ся: хтось­до­по­ма­гав ар­мії, хтось— пе­ре­се­лен­цям, хто­сьв­зяв­ся до ро­бо­ти із ді­тьми, хтось — встав до би­тви за по­лі­ти­чні пра­ва, хто­сьпар­ти­за­нив на оку­по­ва­них те­ри­то­рі­ях. Гро­мад­ська актив­ність бу­ла і є по­ту­жною, однак... Вла­сне, че­рез це «однак» акти­ві­сти й за­по­ча­тку­ва­ли Укра­їн­ську на­ро­дну ра­ду До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни. Пи­сьмен­ни­цька ан­то­ло­гія «По­ро­да» — це пер­ший проект, проект гу­ма­ні­тар­ний і до­брий в усіх сми­слах. Якщо ми хо­че­мо до­мог­ти­ся між­на­ро­дної і по­лі­ти­чної ар­ти­ку­ля­ції, при­су­тно­сті як гро­ма­ди, як по­лі­ти­чно­го суб’єкта, то починати зі Сло­ва — це на­ві­тьсим­во­лі­чно.

Ні­хто за­раз не знає, як бу­де, — чи змі­ни­ться «мін­ський фор­мат», «нор­манд­ський», чи за­ли­ши­ться як ба­зо­вий, але бу­де до­пов­не­ний. Зре­штою, ми про­сто му­си­мо бу­ти го­то­ві до змін, які — че­рез Укра­їн­ську на­ро­дну ра­ду До­неч­чи­ни та Лу­ган­щи­ни — ви­яв­ля­тьсві­то­ві по­лі­ти­чну во­лю пе­ре­се­ле­них і оку­по­ва­них лю­дей, які бу­ли й за­ли­ша­ю­ться укра­їн­ця­ми.

«ОДНИМ ІЗ ЗАВДАНЬ, ЯКЕ ПОСТАЛО ПЕ­РЕД НА­МИ, Є РО­БО­ТА З ПЕРСОНАЛЬНИМ МИНУЛИМ»

— Ча­сти­на ме­дій­ни­ків ка­же про не­об­хі­дність бо­роть­би із мо­вою во­ро­жне­чі. На­при­клад, що не мо­жна вжи­ва­ти сло­во «те­ро­ри­сти» що­до тих, хто во­ює про­ти укра­їн­ських вій­сько­вих. Оле­но, як ви для се­бе фор­му­лю­є­те по­ня­т­тя мо­ви во­ро­жне­чі? Як го­во­ри­ти про схід так, щоб не обра­зи­ти жи­те­лів оку­по­ва­них те­ри­то­рій і при цьо­му на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми?

— Іно­ді у цих ба­та­лі­ях про­гля­да­ю­тьта­кі ву­ха Крем­ля, що не по­мі­ти­ти їх важ­ко. Я не ме­дій­ник, але ча­сто ба­чу, як «бо­роть­ба з мо­вою во­ро­жне­чі» — ні­би до­бра та ко­ри­сна спра­ва — пе­ре­тво­рю­є­ться на про­су­ва­н­ня «мо­ви во­ро­га» в на­ше ін­фор­ма­цій­не по­ле. Зре­штою, оцей мем «по­чу­ти Дон­бас», «го­лос Дон­ба­су» — це, як на ме­не, ін­фор­ма­цій­на спе­цо­пе­ра­ція, на­ці­ле­на на фор­му­ва­н­ня уяв­ле­н­ня про якийсь­ду­же спе­ци­фі­чний ре­гіон «Дон­бас», лю­ди яко­го є одна­ко­ви­ми но­сі­я­ми яко­ї­сьтам уні­каль­но­сті чи на­віть«іден­ти­чно­сті». Ко­ли ми ви­мов­ля­є­мо «Дон­бас», ко­ри­сту­є­мо­сьцим тер­мі­ном, то по­чи­на­є­мо роз­ду­му­ва­ти про ньо­го як про щось це­мен­тно-ці­лі­сне, а з тим, іно­ді ми­мо­во­лі, від емо­цій­но­го на­ка­лю­ва­н­ня всту­па­ю­чи в га­не­бні дис­ку­сії про «від­да­ти-від­рі­за­ти Дон­бас», втя­гу­є­мо­сьв обго­во­ре­н­ня «від­да­ва­н­ня-від­рі­за­н­ня» те­ри­то­рії на­ві­тьне за лі­ні­єю фрон­ту, не з ура­ху­ва­н­ням сил, які ви­тра­ти­ли на звіль­не­н­ня на­ших міст і мі­сте­чок, а ні­би чо­го­сь­єди­но­го не­ро­зрив­но­го. Сим­во­лі­чна гео­гра­фія цих без­со­ві­сних дис­ку­сій є ка­та­стро­фі­чною пас­ткою. Ма­ло то­го, що ми вза­га­лі впу­ска­є­мо та­кі дум­ки в на­ше ін­фор­ма­цій­не по­ле, ми ще під­та­ку­є­мо апе­ти­там Мо­ско­вії й ми­сли­мо те­ри­то­рію вій­ни в тих кор­до­нах, у яких цьо­го хо­че Кремль.

Елі Ві­зель, но­бе­лів­ський ла­у­ре­ат, лю­ди­на, що ви­жи­ла у Го­ло­ко­сті, ска­зав: «Ми ма­є­мо зав­жди оби­ра­ти сто­ро­ну. Ней­траль­ність до­по­ма­гає лю­до­гу­бу, але ні­ко­ли не жер­тві». В умо­вах вій­ни тре­ба зав­жди пам’ята­ти, що Україна — жер­тва агре­сії, а всі «тан­ці ней­траль­но­сті» — від бо­я­гуз­тва. Від лу­ка­во­го, якщо то­чні­ше. Ві­до­мий бло­гер Фа­шик До­не­цький, який в ін­фор­ма­цій­но­му пла­ні зро­бив для оку­по­ва­них лю­дей хі­ба не біль­ше, ніж ці­ле мі­ні­стер­ство, яко­сьна­пи­сав, як ви­гля­да­ти­ме на «мо­ві без во­ро­жне­чі» фра­за «На­ци­сти вно­чі спа­ли­ли укра­їн­ське се­ло»: «Гру­па ні­ме­цьких ман­дрів­ни­ків, що в одя­зі від­да­ва­ли пе­ре­ва­гу мі­лі­та­рі-стайл, ді­ста­ли­ся укра­їн­сько­го се­ла. Вно­чі се­ло спі­тка­ла по­же­жа».

І от, щоб не гра­ти­ся у «мі­лі­та­рі­стайл»-ме­та­мор­фо­зи, сло­во «те­ро­ри­сти» вар­то бу­ло за­мі­ни­ти на «вій­сько­ві ко­ла­бо­ран­ти ро­сій­ської ар­мії» чи «пред­став­ни­ки ко­ла­бо­рант­ських під­роз­ді­лів ар­мії РФ». На­вряд чи б це фор­му­лю­ва­н­ня обра­зи­ло оку­по­ва­них лю­дей, бо во­ни по­тер­па­ю­тьвід ко­ла­бо­ран­тів ко­жно­го дня, ко­жно­го Бо­жо­го дня.

— А як, за ва­ши­ми спо­сте­ре­же­н­ня­ми, за­раз змі­ню­є­ться мо­ва лю­дей? В одно­му з ін­терв’ю ви го­во­ри­ли, що ра­дян­ське до­сі з на­ми, зокре­ма в сло­вах і спосо­бі ду­ма­н­ня. Як звіль­ни­ти мо­ву від ці­єї спад­щи­ни? Яких слів нам не ви­ста­чає?

— Ра­дян­ське з на­ми, так. Якщо на­ві­ть­прой­ти­ся по вер­хах, мо­жна на­зва­ти оче­ви­дні мар­ке­ри цьо­го «ра­дян­сько­го» в мо­ві, в пра­ви­лах ор­га­ні­за­ції про­сто­ру й ча­су, у фор­му­ван­ні ін­стру­ктив­но­го та са­мо­ін­стру­ктив­но­го пи­сьма, де му­зе­єм ра­дян­сько­го сти­лю мо­жуть­бу­ти на­ві­тье­ти­чні ко­де­кси уні­вер­си­те­тів, ухва­ле­ні у 2014 — 2016 ро­ках. Усі ці «...ве­сти здо­ро­вий та актив­ний спо­сіб жи­т­тя, до­три­му­ва­ти­сьпра­вил осо­би­стої гі­гі­є­ни, бу­ти охай­ним і аку­ра­тним», «здо­бу­ва­чі ви­щої осві­ти ма­ю­ть­зна­ти ви­кла­да­чів на ім’я та по ба­тько­ві, а та­кож звер­та­ти­ся до них на «Ви», «...за­без­пе­чу­ва­ти зраз­ко­ву вла­сну по­ве­дін­ку на ро­бо­чо­му мі­сці, в ро­ди­ні та по­бу­ті» — не про­сто від­тво­ре­н­ня ра­дян­сько­го бю­ро­кра­ти­чно­го пи­сьма, а й про­бле­ма то­го, що П’єр Бур­дьє на­зи­вав не­ро­зу­мі­н­ням по­збав­ле­н­ня. Тоб­то лю­ди не ро­зу­мі­ють , що во­ни са­мі чи їх са­мих у та­кий спо­сіб по­збав­ля­ю­тьін­шої опти­ки, інших мо­жли­во­стей по­гля­ду на се­бе і своє мі­сце у сві­ті.

Ми не мо­же­мо про­сто взя­ти й звіль­ни­ти мо­ву від ра­дян­ської спад­щи­ни, ми ма­є­мо зро­зу­мі­ти, як, на під­ста­ві чо­го ді­я­ли і ді­ю­тьме­ха­ні­зми ра­дян­сько­го, скіль­ки в них ар­ха­ї­ки, скіль­ки то­го, що мо­жна на­зва­ти «від­со­тком ГУЛАГу», чо­му є до­бро­віль­на зго­да на са­мо­від­чу­т­тя бу­ти «ко­лі­ща­тком і гвин­ти­ком» на­ві­тьу тих, для ко­го ра­дян­ський до­свід не був вла­сним. Ме­ні ду­ма­є­ться, що одним із завдань, яке постало пе­ред на­ми як пе­ред су­спіль­ством, є ро­бо­та з минулим, персональним минулим, со­ці­аль­ним. Мо­жли­во, ми по­тре­бу­є­мо та­ко­го ж про­це­су над ко­му­ні­змом, який би за­су­див і за­бо­ро­нив йо­го у той са­мий спо­сіб, у який бу­ло за­су­дже­но й за­бо­ро­не­но на­цизм.

«ОБРА­ТИ ЗНЕ­ВІ­РУ — ЦЕ ЗГОЛОСИТИСЯ НА НЕБУТТЯ ЧИ ВТЕЧУ»

— Так чи іна­кше, три ро­ки Україна бо­ре­ться і не є пе­ре­мо­же­ною. По­віль­но і з по­хиб­ка­ми, але впро­ва­джу­ю­ться ре­фор­ми — змі­ню­є­ться си­сте­ма осві­ти, ме­ди­ци­на, укра­їн­ці ство­рю­ють стар­та­пи. Зре­штою, є «без­віз». Але чи усві­дом­лю­є­мо ми са­мі ці біль­ші чи мен­ші пе­ре­мо­ги? Чи мо­жна ствер­джу­ва­ти, що укра­їн­ці, по­при, між ін­шим, опти­мізм на по­бу­то­во­му рів­ні, гло­баль­но все ба­чать над­то пе­си­мі­сти­чно? Як по­до­ла­ти цю зне­ві­ру в со­бі та лю­дях нав­ко­ло?

— Зна­є­те, ми по­ча­ли з то­чки «Україна бо­ре­ться і не є пе­ре­мо­же­ною». За­раз ми в ін­шо­му ре­чен­ні — «Україна бо­ре­ться і є не­пе­ре­мо­же­ною». А ма­є­мо ді­йти «Україна бо­ре­ться і є не­пе­ре­мо­жною». І оце мо­жна ствер­джу­ва­ти то­чно. Бо якщо бу­де не так, укра­їн­ців — і опти­мі­сти­чних, і пе­си­мі­сти­чних — про­сто не бу­де. Обра­ти зне­ві­ру — це зголоситися на небуття чи втечу, чи на те й ін­ше одра­зу. Ме­ні зда­є­ться, що це глуп­ство і від­су­тні­стьса­мо­по­ва­ги: прой­ти та­кий шлях, гі­дно прой­ти, не­злам­но й не ді­ста­ти­сьто­чки не­пе­ре­мо­жно­сті... Нам ще ж в то­чці не­пе­ре­мо­жно­сті стіль­ки всьо­го тре­ба на­вчи­ти­ся. Як у Жа­да­на: «Сто­я­ти на цій зем­лі, в сво­є­му гур­ті/ Ще стіль­ки по­трі­бно всти­гну­ти в цьо­му жит­ті/ на­вчи­ти абе­тки нав­ко­ли­шню ді­тво­ру/ по­лю­би­ти зем­лю, в якій по­мру».

ФО­ТО З САЙТА LIFEINBOOKS.NET

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.