Як во­ли­ня­нин Ва­силь Швець лі­ку­вав Юзе­фа Піл­суд­сько­го

Den (Ukrainian) - - День Планети - За кни­гою Р. Ми­тка­ли­ка «Моє се­ло, мої одно­сель­ча­ни...» пі­дго­ту­вав Ва­силь ФЕДЧУК, Луцьк

Не­спо­кій­ні 20-ті ро­ки ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя. На об­па­ле­ну во­єн­ним ли­хо­лі­т­тям Во­лин­ську зем­лю по­ча­ли по­вер­та­ти­ся з те­ре­ні вВ е ли­ко поль­щі її ко­ли­шні жи­те­лі, які за­ли­ши­ли свої осе­лі під час жор­сто­ких бо­їв Пер­шої сві­то­вої. Зго­дом при­бу­ва­ли і ко­ли­шні ле­гіо­не­ри Піл­суд­сько­го та від­да­ні йо­му офі­це­ри, ко­трим дер­жа­ва від­дя­чу­ва­ла зе­мель­ни­ми на­ді­ла­ми і ма­є­тка­ми та до­зво­ли­ла тут по­се­ля­ти­ся. Адже, згі­дно з Ризь­ким до­го­во­ром (бе­ре­зень 1921 ро­ку), поль­ський кор­дон з со­вє­цькою Україною бувв изна­че­ний по рі­чці Збруч.

Про ці да­ле­кі по­дії, і не тіль­ки, йде­ться ві­сто­ри­ко-кра­є­знав чій книж­ці ве­те­ра­на осві­тян­ської ни­ви Ро­ма­на Ми­тка­ли­ка з При­лі­сно­го Ма­не­ви­цько­го ра­йо­ну «Моє се­ло, мої одно­сель­ча­ни... » Ду­маю, що чи­та­чів­га­зе­ти «День» за­ці­кав­лять фра­гмен­ти на­ри­су, вя­ко­му роз­по­від­а­є­ться про ма­ло­ві­до­му сто­рін­ку з жи­т­тя На­чаль­ни­ка від­ро­дже­ної Поль­ської дер­жа­ви і пер­шо­го її мар­ша­ла Юзе­фа Піл­суд­сько­го.

***

«... День і ніч че­рез За­хі­дний Буг із Вар­ша­ви на Во­ло­ди­мир, з Бре­ста до Ко­ве­ля, че­рез Но­ву Ру­ду на Ма­не­вич­чи­ну їха­ли без­пе­рерв­ні вал­ки по­ля­ків. Во­ни на­йма­ли мі­сце­вих пе­ре­ві­зни­кі­ві шу­ка­ли свої ко­ли­шні «оса­ди» та філь­вар­ки.

— Де до­ро­га на ма­йон­тки Ду­бро­ви­ці? — ці­ка­ви­ли­ся.

— Як про­їха­ти до ко­ло­нії Ку­нин­ська? — до­пи­ту­ва­лись у се­лян но­во­при­бу­лі, зу­пи­ня­ю­чись на всіх пе­ре­хре­стях до­ріг.

То бу­ла «га­ря­ча по­ра» і до­брі «за­ро­бі­тки» для на­ших се­лян. Усе поль­ське май­но ви­ван­та­жу­ва­ло­ся на пла­тфор­ми стан­ції Ма­не­ви­чі з вій­сько­вих еше­ло­нів або слі­ду­ва­ло від са­мо­го кор­до­ну на на­йма­них під­во­дах. На­віть сам Юзеф Піл­суд­ський відмовився від по­слуг за­лі­зни­ці, а доби­рав­ся на Схід до при­лу­че­ної те­ри­то­рії, ра­зом зі сво­ї­ми вір­ни­ми во­я­ка­ми, гу­жо­вим транс­пор­том. Він хо­тів­на вла­сні очі по­ба­чи­ти, як вла­што­ву­ю­ться тут пе­ре­се­лен­ці та від­но­ви­ти зв’яз­ки із по­ля­ка­ми-ста­ро­жи­ла­ми.

Лі­со­ві до­ро­ги Ма­не­вич­чи­ни при­хо­ву­ва­ли жов­нє­жів від блу­ка­ю­чої по лі­сах ко­ли­шньої цар­ської сол­да­тчи­ни. Да­лі до­ро­ги ве­ли їх до ма­є­тно­стей во­ло­да­рів го­род оц ь ко­го лі­со­во­го ур­очи­ща Вал по­мі­щи­ків Має в сько­го і Кор­чев­сько­го, а там, че­рез Смо­ло­дав­ку, — до ма­не­ви­цько­го па­на Бі­ра­ра та до ко­ли­шньої поль­ської «оса­ди» Ку­нин­ська. Кін­це­вий шлях про­ля­гав че­рез Цу­мань — ближ­че до ма­є­ткі­ві зам­ку оли­цьких кня­зів Ра­дзи­віл­лів.

«На­га­да­є­мо: Піл­суд­ський в1922 ро­ці ві­ді­йшов від актив­но­го по­лі­ти­чно­го жи­т­тя, але три­мав­ті­сний зв’язок зі сво­ї­ми ле­гіо­не­ра­ми. Во­ни скла­да­ли кі­стяк бри­га­ди, якою він ко­ман­ду­вав, і яка в 1914—1918 ро­ках на сто­ро­ні ав­стрій­ської ар­мії во­ю­ва­ла про­ти ро­сій­ських військ на Схі­дно­му фрон­ті. Зго­дом з до­по­мо­гою вір­них йо­му жол­нє­жів він 12 трав­ня 1926 ро­ку здій­снив дер­жав­ний пе­ре­во­рот і став прем’єр-мі­ні­стром Поль­щі. Під йо­го про­во­дом мо­ло­да кра­ї­на ста­ла активно роз­бу­до­ву­ва­тись.

...Ось уже по­над де­сять ро­ківз Ко­стю­хнів­ки, що в Ма­не­ви­цько­му ра­йо­ні, де зна­хо­див­ся штаб бри­га­ди Піл­суд­сько­го і де є від­нов­ле­не кла­до­ви­ще йо­го ле­гіо­не­рів, на по­ча­тку ли­сто­па­да стар­тує хар­цер­ська еста­фе­та. За­па­ле­ний тут во­гонь во­ни ве­зуть че­рез усю Во­линь до Вар­ша­ви. У День не­за­ле­жно­сті Поль­щі — 11 ли­сто­па­да під час уро­чи­стої це­ре­мо­нії за­па­лю­ють йо­го на мо­ги­лі Не­ві­до­мо­го сол­да­та». — Уто­чне­н­ня Ва­си­ля Фед­чу­ка.

***

У мі­сце­вих жи­те­лів збе­ре­гли­ся окре­мі спо­га­ди, пов’яза­ні з про­їздом Піл­суд­сько­го че­рез на­ші те­ре­ни.

...До пе­ре­ві­зни­ка Ра­діо­на Ру­жи­цько­го (він жи­ву се­лі Га­лу­зія і мав­па­ру мі­цних ко­ней) пі­ді­йшов­чо­лов ік у ци­віль­но­му, бі­ля яко­го сто­я­ли вій­сько­ві чи­ни, і за­мо­вив йо­го під­во­ду. Їха­ли во­ни лі­со­вою до­ро­гою від Ва­лу до Смо­ло­дав­ки по­мі­щи­ка Бі­ра­ра, осте­рі­га­ю­чись зу­стрі­чі із «во­ю­ю­чи­ми» ва­та­га­ми вже ні­ким не ке­ро­ва­ної ар­мії. Во­ни роз­бре­ли­ся по нав­ко­ли­шніх лі­сах, ве­ду­чи свій гра­бі­жни­цький «про­ми­сел».

Не­ві­до­мий па­са­жир був за­сту­дже­ний. Він по­стій­но ка­шляв, від­так на­ка­зав зу­пи­ни­ти­ся бі­ля край­ньої ха­ти Ма­не­вич, що при­ту­ли­ла­ся май­же бі­ля са­мої рі­че­чки Ма­нев­ки. То бу­ло обій­стя ста­ро­го Ва­си­ля Шве­ця. При роз­ра­хун­ку з го­спо­да­рем під­во­ди не­зна­йо­мець по­хва­лив їздо­во­го.

— Ви­дно, пан — мі­цний го­спо­дар, ко­ли має та­кі фай­ні ко­ні.

— У ме­не тіль­ки ба­тіг мій, а ко­ні пан­ські, — по­спі­шив­по­ясни­ти Ру­жи­цький. Мо­жли­во, по­ду­мав про на­мір сво­їх па­са­жи­рів ре­кві­зу­ва­ти ці ко­ні.

—А як зва­ти ва­шо­го па­на ?— за­пи­тав не­зна­йо­мець.

— Зва­ти на­шо­го па­на Ми­ко­лай Бі­рар, а йо­го ма­є­ток зна­хо­ди­ться он там, за лі­сом, — від­по­вів Ра­діон.

По­чув­ши зна­йо­ме для се­бе прі­зви­ще, па­са­жир пі­ді­йшовв при­тул до їздо­во­го і ти­хо зро­нив:

— Ко­ли при­їдеш до сво­го па­на, то, в пер­шу чер­гу, пе­ре­дай йо­му при­віт від Юзе­фа Піл­суд­сько­го, і якщо бу­де там все ти­хо, то зав­тра я бу­ду в ньо­го.

За та­кий «при­віт» пан Бі­рар на­го­ро­див­св ого їздо­во­го Ра­діо­на зе­мель­ним на­ді­лом і той обла­шту­вав тут своє сі­мей­не обій­стя.

А що ста­ло­ся із за­сту­дже­ним па­са­жи­ром, май­бу­тнім мар­ша­лом від­нов­ле­ної Поль­щі?

На йо­го ща­стя, вха­ті ста­ро­го Шве­ця бу­ла ве­ли­ка сіль­ська піч, яку до по­чер­во­ні­н­ня на­па­лив ще­дрий го­спо­дар, хоч сам і не ві­дав, хто на ній бу­де ви­грі­ва­ти­ся. Грів­ся Піл­суд­ський на пе­чі, на ячмін­ній со­ло­мі, за­сте­ле­ній до­мо­тка­ною ря­дни­ною. Ці­лу ніч, обли­ва­ю­чись по­том, він по­пи­вав із де­рев’яно­го по­лов­ни­ка ка­ли­но­вий узвар, який при­го­ту­ва­ла для ньо­го го­спо­ди­ня — ба­ба Мо­тру­на. За її щи­рість і «курс лі­ку­ва­н­ня» гість під­ніс їй пу­хо­вий шарф, у який до цьо­го мо­мен­ту ку­тав­св оє хво­ре гор­ло:

— Бар­дзо дзень­кує, до­бра ко­бє­то! Те­пер шарф ме­ні не по­трі­бний...

Аз ас па­ле­нів пе­чі дро­ва Пі лсуд­ський на­ка­зав сво­їм під­ле­глим да­ти ді­до­ві Ва­си­ле­ві вза­мін ли­ко­вих по­сто­лів офі­цер­ські чо­бо­ти« на­ри пах ». Во­ни до са­мої смер­ті збе­рі­га­ли­ся у до­ма­шній скри­ні йо­го мо­лод­шо­го бра­та Кін­дра­та, який зго­дом роз­ді­лив своє сі­мей­не ща­стя з ба­бою ав­то­ра кни­ги — Ули­тою Ми­тка­лик, чо­ло­вік якої не по­вер­нув­ся з цар­ської вій­ни».

Ви­кла­де­ні ви­ще по­дії вар­то бу­ло б кон­кре­ти­зу­ва­ти у ча­сі: хо­ча б на­зва­ти місяць і рік. Але Ра­діон Ру­жи­цький по­мер у 1968 ро­ці у ві­ці 90 ро­ків, а дід Ва­силь Швець — ще ра­ні­ше. Тож Ро­ман Ми­тка­лик не взяв на се­бе смі­ли­вість до­ми­слю­ва­ти да­ти. Але факт пе­ре­бу­ва­н­ня твор­ця не­за­ле­жної Поль­ської Ре­спу­блі­ки, мар­ша­ла Юзе­фа Піл­суд­сько­го на ма­не­ви­цькій зем­лі до­сто­вір­ний.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.