«Оле­кса Ти­хий – про­рок на Дон­ба­сі...»

«День» ді­знав­ся, як від­бу­ва­є­ться «по­вер­не­н­ня» іме­ні без­ком­про­мі­сно­го бор­ця про­ти ру­си­фі­ка­ції Укра­ї­ни

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ана­ста­сія РУДЕНКО, «День»

Якщо хо­че­мо зро­зу­мі­ти До­неч­чи­ну, ма­є­мо зна­ти її справ­жніх ге­ро­їв. По­при мо­жли­ві сте­ре­о­ти­пи, їх ба­га­то — це край ін­те­ле­кту­а­лів і гро­ма­дян, які зро­би­ли б честь будь-якій на­ції: Ми­ко­ла Руденко, Надія та Іван Сві­тли­чні, Ва­си­льСтус, Іван Дзю­ба, Пе­тро Гри­го­рен­ко. По­ста­ті з ха­ра­кте­ром, для яких че­сність пе­ред со­бою та лю­бов до Укра­ї­ни ста­ли прин­ци­пом жи­т­тя і твор­чо­сті. Се­ред них, без­пе­ре­чно, Оле­кса Ти­хий. Ви­да­тний пе­да­гог, який за­мість ка­фе­дри мав ка­тор­гу.

У ли­пні цьо­го ро­ку ми­ну­ло 40 ро­ків га­не­бно­му су­до­во­му про­це­су у «спра­ві Ру­ден­ка — Ти­хо­го», ко­трих за лі­те­ра­тур­ну твор­чі­сть­бу­ло зви­ну­ва­че­но в «ан­ти­ра­дян­ській агі­та­ції та про­па­ган­ді» й у «не­за­кон­но­му збе­рі­ган­ні зброї». Оле­ксі як «над­зви­чай­но не­без­пе­чно­му ре­ци­ди­ві­сту» при­су­ди­ли де­ся­тьро­ків по­збав­ле­н­ня во­лі у ви­прав­но-тру­до­вій ко­ло­нії осо­бли­во­го ре­жи­му із за­сла­н­ням на п’ятьро­ків. Це ув’язне­н­ня ста­ло для Ти­хо­го остан­нім — він брав актив­ну уча­стьв акці­ях про­те­стів у ко­ло­нії, кіль­ка ра­зів ого­ло­шу­вав го­ло­ду­ва­н­ня (най­дов­ше — 52 до­би) і 1984 ро­ку по­мер у тю­рем­ній лі­кар­ні.

У сво­їх чи­слен­них смі­ли­вих ста­т­тях він пря­мо пи­сав про за­не­пад Укра­ї­ни, при­чи­на­ми чо­го на­зи­вав ви­ка­чу­ва­н­ня ма­те­рі­аль­них ре­сур­сів, ви­хо­ва­н­ня і на­вча­н­ня укра­їн­ських ді­тей ро­сій­ською мо­вою (на «ро­дном языке» і «ро­дной ли­те­ра­ту­ре»); за­не­дба­н­ня укра­їн­сько­го па­трі­о­ти­чно­го ви­хо­ва­н­ня те­о­рі­єю «єди­ної бра­тньої ко­ли­ски», те­о­рі­єю «двох рі­дних мов», те­о­рі­єю зли­т­тя «бра­тніх на­ро­дів в єди­ний ве­ли­кий ра­дян­ський на­род». «Во­ни ста­ли бай­ду­жи­ми до рі­дної мо­ви та куль­ту­ри вна­слі­док за­про­гра­мо­ва­но­го зго­ри пе­ре­мі­шу­ва­н­ня лю­дей рі­зних на­ціо­наль­но­стей, че­рез зни­ще­н­ня та на­прав­ле­н­ня зна­чної ча­сти­ни укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції да­ле­ко від Укра­ї­ни, на­сла­н­ня на До­неч­чи­ну спе­ці­а­лі­стів з інших ре­спу­блік; вна­слі­док без­ли­ко­сті, без­хре­бе­тно­сті спе­ці­а­лі­сті­вукра­їн­ців, які за­ли­ши­ли­ся на ба­тьків­щи­ні ...»— скла­да­є­ться вра­же­н­ня, що за­раз Ти­хо­го осо­бли­во акту­аль­но про­чи­та­ти «з олів­цем».

2017 рік — 90-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня Оле­кси Ти­хо­го. Осо­бли­во при­єм­но, що 5 ли­пня ве­ле­лю­дний па­трі­о­ти­чний мі­тинг на День­звіль - не­н­ня Слов’ян­ська і Кр­ама­тор­ська йшов пі­шою хо­дою не ву­ли­ця­ми «Ор­джо­ні­кі­дзе» або «Мі­ра», а ву­ли­цею Оле­кси Ти­хо­го. Так і має ви­гля­да­ти но­ва До­неч­чи­на. «День» мав роз­мо­ву про істо­рію зу­си­льі до­ся­гне­н­ня гро­мад­сько­сті з Єв­ге­ном ШАПОВАЛОМ, го­ло­вою ГО «То­ва­ри­ство Оле­кси Ти­хо­го».

«ВІН ЗАВ­ЖДИ БУВ ДЛЯ ДО­НЕ­ЦЬКОЇ ВЛА­ДИ ЗАГРОЗОЮ»

— За­раз спо­сте­рі­га­є­ться сплеск актив­но­сті з по­пу­ля­ри­за­ції іме­ні Оле­кси Ти­хо­го — ви­хо­дять дру­ком йо­го збір­ки, від­бу­ва­ю­ться те­ма­ти­чні за­хо­ди. Чо­му ра­ні­ше не бу­ло при­ку­то стіль­ки ува­ги до ці­єї осо­би­сто­сті?

— Оле­кса Ти­хий зав­жди був для до­не­цької вла­ди­за­гро­зою.Адже­він­ка­зав,що­ми­по­вин­ні­ма­ти­му­жні­стько­ри­сту­ва­ти­ся­сво­є­ю­укра­їн­сько­ю­мо­вою.Якщо­вби­ва­ю­тьмо­ву— при­пи­ня­є­ться про­грес. А до­не­цька вла­да зав­жди ви­сту­па­ла за дво­мов­ність, під­три­му­ва­ла роз­ви­ток ро­сій­ської, їй це бу­ло ви­гі­дно. То­му во­ни во­лі­ли «за­мов­ча­ти», ігно­ру­ва­ти ім’я Ти­хо­го. На­віть за ча­сів не­за­ле­жно­сті про ньо­го не зга­ду­ва­ли, ба біль­ше то­го — чі­пля­ли яр­ли­ки. Бу­ло та­ке, що на за­пи­та­н­ня, хто та­кий Оле­кса Ти­хий, ка­за­ли: «аме­ри­кан­ский шпи­он», «бен­де­ро­вец». Все це шту­чно ро­би­ли мі­сце­ві «клі­ки» впли­ву. Був ви­па­док, що з Ки­є­ва на­да­ли ко­шти на дво­том­ник Оле­кси Ти­хо­го. Ні­ку­ди ді­ти­ся, по­трі­бно бу­ло ви­да­ва­ти. І 2012 ро­ку то­ді­шня вла­да та­ки на­дру­ку­ва­ла, ор­га­ні­зу­ва­ла кон­фе­рен­цію, при­йшло ба­га­то лю­дей, які зна­ли, під­три­му­ва­ли Оле­ксу Ти­хо­го, для всіх це бу­ло як свя­то. Та ви­яви­ло­ся, що за­мі­стьдвох ти­сяч при­мір­ни­ків на­дру­ку­ва­ли ли­ше «си­гналь­ник», і ні­чо­го біль­ше. Адже, по­ба­чив­ши про­бні ек­зем­пля­ри, во­ни зля­ка­ли­ся — мов­ляв, не мо­жна та­ке лю­дям да­ва­ти чи­та­ти. І жо­дна шко­ла, жо­дна бі­бліо­те­ка в обла­сті не отри­ма­ла при­мір­ни­ка дво­том­ни­ка Оле­кси Ти­хо­го, на який 2012 ро­ку бу­ло ви­тра­че­но 70 ти­сяч гри­вень.

— Яки­ми си­ла­ми за­раз від­бу­ва­є­ться «від­кри­т­тя» по­ста­ті Ти­хо­го?

— Оле­кса Ти­хий — ро­дом із пів­ні­чно­го Дон­ба­су, це та­кі мі­ста, як Друж­ків­ка, Ко­стян­ти­нів­ка, Кр­ама­торськ, Слов’янськ, із яких по­ча­ла­ся вій­на. Не хо­чу нас хва­ли­ти, але са­ме звід­си йду­тьзу­си­л­ля із «по­вер­не­н­ня» йо­го іме­ні. 2006 ро­ку, вже по­над де­ся­тьро­ків то­му, хто­сьо­бля­пав пам’ятну до­шку Оле­кси Ти­хо­го. І ми зі­бра­ли­ся, щоб ви­рі­ши­ти, що з цим ро­би­ти. І при­йшли до ідеї То­ва­ри­ства. Роз­по­від­а­ли за­га­лу, ким він був, про­во­ди­ли до­слі­дни­цьку ро­бо­ту, спіл­ку­ва­ли­ся з йо­го по­бра­ти­ма­ми, скру­пу­льо­зно ви­вча­ли біо­гра­фію, са­мі жер­тву­ва­ли ко­шти і дру­ку­ва­ли книж­ки про Оле­ксу Ти­хо­го. Та­кож ми «вла­зи­ли» у шкіль­ні про­гра­ми і про­во­ди­ли у шко­лах що­рі­чні «Оле­кси­ні читання».

І так ста­ло­ся, що Оле­кса Ти­хий нас згур­ту­вав, лю­ди зро­зумі­ли, хто він та­кий. Уявіть, він здо­був пре­кра­сну осві­ту — за­кін­чив фі­ло­соф­ський фа­куль­тет МДУ і... пі­шов пра­цю­ва­ти про­стим учи­те­лем до сіль­ської шко­ли. Не за­ли­шив­ся в мо­сков­сько­му ви­ші, як йо­му про­по­ну­ва­ли. Він був лю­ди­ною, ко­тра від­да­ва­ла се­бе спра­ві до кін­ця. Оле­кса Ти­хий — це син сво­го краю та йо­го про­рок. У ньо­го є ста­т­тя «Дум­ки про рі­дний до­не­цький край», де він на­зи­вав до­неч­чан «не­втом­лен­ни­ми тру­да­ря­ми». Ще в ті ро­ки він ні­би про­ро­ку­вав, що бу­де сьо­го­дні. Здій­сни­ли­ся йо­го сло­ва про те, що куль­тур­ний і на­ціо­наль­ний роз­ви­ток До­неч­чи­ни мо­же по­слу­жи­ти або гар­ним при­кла­дом для всі­єї Укра­ї­ни в ра­зі її нор­маль­но­го роз­ви­тку, або га­не­бним, хо­ле­ро­по­ді­бним, ко­ли й ін­ші ра­йо­ни пі­ду­тьшля­хом збай­ду­жі­н­ня до на­ціо­наль­ної куль­ту­ри та мо­ви. І в дру­го­му ра­зі гань­ба та про­кля­т­тя впа­ду­тьна го­ло­ви ко­жно­го з нас, дон­ба­сів­ців, хто ба­чив, усві­дом­лю­вав на­су­ва­н­ня за­ги­бе­лі й мов­чав, хто на до­го­ду че­ре­ву за­був, яко­го він ро­ду-пле­ме­ні, зра­див свій на­род, із чу­жих рук брав отруй­ну зброю аси­мі­ля­ції й до­по­ма­гав ни­щи­ти укра­їн­ську мо­ву, куль­ту­ру, тра­ди­ції, обря­ди.

«У «РОЗСТРІЛЬНОМУ СПИ­СКУ» ТЕ­РО­РИ­СТІВ БУ­ЛИ ВСІ ЧЛЕНИ «ТО­ВА­РИ­СТВА ОЛЕ­КСИ ТИ­ХО­ГО»

— Чи є пев­ний опір мі­сце­вої вла­ди або ме­шкан­ців?

— Сьо­го­дні — ні. 2014 ро­ку опір був силь­ним. Спо­ча­тку озбро­є­ні лю­ди, що пред­став­ля­ли­ся «ДНР», ці­ле­спря­мо­ва­но зни­щи­ли у Друж­ків­ці пам’ятну до­шку Оле­ксі Ти­хо­му, а в се­ли­щі Оле­ксі­є­во-Друж­ків­ка, на по­двір’ї шко­ли, де він ви­кла­дав, вчив­ся, во­ни зни­щи­ли пам’ятник йо­му. При­чо­му зни­щу­ва­ли з не­на­ви­стю, ча­сти­на­ми, кіль­ка ти­жнів.

У мій бу­ди­нок 2 трав­ня се­па­ра­ти­сти ки­ну­ли «ко­ктей­лі Мо­ло­то­ва». У ньо­му то­ді но­чу­ва­ли моя дру­жи­на та ону­чка ві­ком у три з по­ло­ви­ною ро­ку. Нам по­гро­жу­ва­ли, при­їжджа­ли, я від них і ло­па­тою від­би­вав­ся. По­тім я вже ба­чив, що стає де­да­лі гір­ше, зі­брав сім’ю і ви­їхав за ме­жі До­не­цької обла­сті. І то­ді во­ни при­йшли у мій бу­ди­нок, за­хо­пи­ли йо­го і ста­ли в ньо­му жи­ти. Нам СБУ пі­сля ви­зво­ле­н­ня офі­цій­но на­да­ла «роз­стріль­ний спи­сок» те­ро­ри­стів, у яко­му бу­ли всі члени «То­ва­ри­ства Оле­кси Ти­хо­го». Це стра­шно — за­ли­ши­ти все і ви­їха­ти в ні­ку­ди, але ми пе­ре­мо­гли.

«ПРОСПЕКТ ОЛЕ­КСИ ТИ­ХО­ГО — У КНИ­ГУ РЕ­КОР­ДІВ ГІННЕСА»

— 2017 ро­ку з’явив­ся на­ре­шті проспект Оле­кси Ти­хо­го — най­дов­ший проспект Європи (по­над 50 км), який спо­лу­чає п’ять міст До­не­цької обла­сті. Це бу­ла гро­мад­ська іні­ці­а­ти­ва, як вда­ло­ся її ре­а­лі­зу­ва­ти на мі­сці?

— Всі де­ся­тьро­ків, що діє на­ше То­ва­ри­ство, ми на­ма­га­ли­ся пе­ре­йме­ну­ва­ти одну ма­лень­ку ву­ли­цю з 15 бу­дин­ків в Оле­ксі­є­во-Друж­ків­ці. І не змо­гли цьо­го зро­би­ти, бо вла­да бу­ла про­ти. А сьо­го­дні ім’ям Оле­кси Ти­хо­го на­зва­на цен­траль­на ву­ли­ця Ко­стян­ти­нів­ки — ко­ли­шня Ле­ні­на, ве­ли­че­зна ву­ли­ця в Оле­ксі­є­во-Друж­ків­ці, у Друж­ків­ці, у Кр­ама­тор­ську — ко­ли­шня ву­ли­ця Ор­джо­ні­кі­дзе, яка про­хо­ди­тьче­рез все мі­сто, й у Слов’ян­ську. Ці всі ву­ли­ці роз­та­шо­ва­ні по одній тра­сі. Ми за­про­по­ну­ва­ли Пав­лу Же­брів­сько­му — да­вай­те зро­би­мо проспект. Він під­три­мав, ар­хі­те­кто­ри роз­ро­би­ли. За­раз пла­ну­є­ться зро­би­ти су­ціль­ну ну­ме­ра­цію від Ко­стян­ти­нів­ки до Слов’ян­ська і по­да­ти проспект Оле­кси Ти­хо­го в Кни­гу ре­кор­дів Гіннеса.

— Що вва­жа­є­те най­ва­жли­ві­шим до­ся­гне­н­ням у спра­ві вша­ну­ва­н­ня пам’яті Оле­кси Ти­хо­го?

— Про­ве­де­н­ня вже де­ся­ти «Оле­кси­них чи­тань» на ба­зі Де­пар­та­мен­ту осві­ти До­не­цької обла­сті. Ді­ти го­ту­ю­тьі за­хи­ща­ю­тьсвої ро­бо­ти, а по­тім пе­ре­мож­ці їду­тьдо Ки­є­ва, де зу­стрі­ча­ю­ться з Лев­ком Лук’янен­ком, Ва­си­лем Ов­сі­єн­ком та ін­ши­ми. Учні ду­же ра­ді. Пер­ші уча­сни­ки на­ших чи­тань­за­кін­чи­ли уні­вер­си­те­ти і го­ту­ють уже сво­їх ді­тей на читання.

Ти­хий — на­сам­пе­ред учи­тель, пе­да­гог, він по­клав все жи­т­тя на це, і йо­го пе­да­го­гі­чні ме­то­ди по­трі­бно роз­ви­ва­ти. На це спря­мо­ва­на на­ша ді­яль­ність.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.