«Нав­чи ме­не кра­ще, що та­ке честь...»

Лу­цій Ан­ней Се­не­ка — про ми­сте­цтво му­дро жи­ти

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Су­во­ре, за­гар­то­ва­не не­лег­ким жи­т­тям та пе­кель­ни­ми роз­ду­ма­ми, су­то «рим­ське» облич­чя... Тра­гі­чна до­ля: сла­ва пи­сьмен­на й ви­да­тно­го фі­ло­со­фа-сто­ї­ка, по­че­сна при­двор­на мі­сія — ви­хо­ва­н­ня та «по­лі­ти­чна кон­суль­та­ція» ім­пе­ра­то­ра Не­ро­на (фі­ло­соф пра­гнув при­ще­пи­ти цьо­му во­ло­да­ре­ві ба­зо­ві за­са­ди гу­ма­ні­зму, осві­че­но­сті, ве­ли­ко­ду­шно­сті та куль­ту­ри, про­те за­знав дра­ма­ти­чної, стра­шної нев­да­чі)... Участь(оче­ви­дно, ду­же пе­ре­біль­ше­на су­ча­сни­ка­ми) у за­ла­штун­ко­вих спро­бах усу­ну­ти Не­ро­на-ма­те­ре­вбив­цю від вла­ди... Са­мо­губ­ство, ско­є­не за на­ка­зом ім­пе­ра­то­ра-ти­ра­на (Не­рон ба­жав, щоб йо­го на­став­ник не був при­лю­дно стра­че­ний від­да­ни­ми це­за­ре­ві сол­да­та­ми, а сам, вла­сно­руч, вскрив би со­бі ве­ни, що наш ге­рой і зро­бив)...

Це— Лу­ці й Ан­ней Се­не­ка (4 р. дон. е .—65 р. н. е .), кла­сик дав­ньо­рим­ської лі­те­ра­ту­ри й фі­ло­со­фії, все­сві­тньо ві­до­мий ав­тор «Мо­раль­них ли­стів до Лу­ци­лія», тра­кта­тів «Про бла­го­ді­я­н­ня», «Про ща­сли­ве жи­т­тя», «Про бла­жен­не жи­т­тя», са­ти­ри «На смер­тьім­пе­ра­то­ра Клав­дія», а та­кож чи­слен­них тра­ге­дій і по­лі­ти­ко-по­вчаль­них тво­рів. Йо­го спад­щи­на — чу­до­ве свід­че­н­ня то­го, що вер­шин­ні до­ся­гне­н­ня ан­ти­чної куль­ту­ри по­ді­бні ге­ні­аль­ним фре­скам; «від­ре­став­ру­вав­ши» їх, про­чи­стив­ши від «пи­лу за­бу­т­тя», зняв­ши пі­зні­ші на­ша­ру­ва­н­ня, при­брав­ши спо­тво­ре­н­ня, від­но­вив­ши яскра­ві фар­би лю­дей, по­дій, при­стра­стей— ми здо­бу­ва­є­мо не ли­ше есте­ти­чну на­со­ло­ду, ай во­дно­час( і на­сам­пе­ред !) зав­жди­на­су­щні­у­ро­ки­го­лов­но­го­ми­сте­цтва,го­лов­но­ї­на­у­ки—ми­сте­цтва­му­дро­жи­ти.Ці­у­ро­ки­до­ла­ю­ть­про­сто­ро­ві­а­бо­ча­со­ві­о­бме­же­н­ня.

Ось, при­мі­ром, як ви­ко­ри­сто­вує у сво­їх тво­рах Се­не­ка пра­дав­ню, про­те ціл­ком слу­шну, ві­чну ме­та­фо­ру шля­ху лю­ди­ни як по­до­ро­жі, не­зрід­ка — на­віть­блу­ка­н­ня (те, що це — са­ме блу­ка­н­ня, бу­ває, від­кри­ва­є­ться нам за­над­то пі­зно) мор­ським — або оке­а­ні­чним — про­сто­ром. Це — ме­та­фо­ра жит­тє­во­го шля­ху, ман­дрів че­рез бу­т­тя. Що тре­ба лю­ди­ні, щоб гі­дно звер­ши­ти ці ман­дри? Су­ма кон­кре­тних знань(то­ді, в ан­ти­чну до­бу, мі­ри­лом осві­че­но­сті бу­ло зна­н­ня текс­тів Го­ме­ра та вмі­н­ня їх ко­мен­ту­ва­ти, за­раз — во­ло­ді­н­ня но­ві­тні­ми те­хно­ло­гі­я­ми, ко­ло­саль­ним об­ся­гом ін­фор­ма­ції, але ось­про­бле­ма: чи до­по­мо­жу­тьса­мі зна­н­ня та­ко­го ро­ду вмін­ню гі­дно «плив­ти» оке­а­ном жи­т­тя, гі­дно зу­стрі­ти смерть— momento mori, як ві­до­мо, су­то рим­ська ма­кси­ма!). При­ро­да люд­ська не змі­ни­лась аж так кар­ди­наль­но за 2000 ро­ків, ці пи­та­н­ня з ча­сів Се­не­ки ні­ку­ди не зни­ка­ли, від них не схо­ва­є­шся, а якщо спро­бу­єш це зро­би­ти — ві­ра в хи­бну ілю­зію «успі­шно­сті» пом­сти­ться жор­сто­ко.

Лу­цій Ан­ней Се­не­ка чу­до­во ро­зу­мів це. Йо­го не­ща­дне по­пе­ре­дже­н­ня адре­со­ва­не й нам. Вчи­тай­мо­сьу ці сло­ва: «Ме­ні зда­є­ться геть не­ці­ка­вим до­слі­джу­ва­ти, хто був стар­шим, Го­мер чи Ге­сі­од, чо­му так швид­ко зі ста­ри­лась Г е ку­ба, хоч во­на бу­ла мо­лод­шою за Є ле­ну, або ви­зна­ча­ти вік Ахіл­ла або дру­га йо­го Па­тро­кла. Нев­же ко­ри­сні­ше ви­вча­ти, де са­ме блу­кав у сво­їх мор­ських ман­драх Одіс­сей, аніж тур­бу­ва­ти­сь­про те, аби не за­блу­ка­ти са­мо­му?». І да­лі: «Гра­ма­ти­ки не лі­ну­ю­ться роз­би­ра­ти про­бле­му, де по­не­ві­ряв­ся Одіс­сей, між Іта­лі­єю та Си­ци­лі­єю або вза­га­лі за ме­жа­ми ві­до­мо­го нам сві­ту, бо, зда­ва­лось­би, не­мо­жли­во блу­ка­ти так дов­го у та­ко­му ті­сно­му про­сто­рі... А тим ча­сом нас са­мих що­дня роз­ри­ва­ють ду­шев­ні бу­рі, а на­ше без­си­л­ля на­си­лає на нас усі ли­ха, що їх за­знав був Одіс­сей!

Справ­ді ж бо, тут не бра­кує ні чу­до­виськ, стра­хі­тли­вих на ви­гляд, ані во­ро­гів. У на­ших блу­ка­н­нях ду­ші теж є чу­до­ви­ська, що п’ють люд­ську кров та спів­а­ють при цьо­му під­сту­пні, смер­тель­ні пі­сні, на­пов­не­ні со­лод­ки­ми ле­сто­ща­ми; є й ка­та­стро­фи су­ден, і все роз­ма­ї­т­тя не­щасть. Отож кра­ще нав­чи ме­не, як лю­би­ти Ві­тчи­зну, ба­тька, дру­жи­ну, як при­плив­ти до да­ле­ко­го бе­ре­га по­ря­тун­ку, хай на­ві­тьпі­сля ко­ра­бель­ної ава­рії. Бо до чо­го нам роз­би­ра­ти пи­та­н­ня, по­ру­ши­ла Пе­не­ло­па за­ко­ни по­дру­жньої вір­но­сті або до­три­ма­ла сво­го сло­ва? Нав­чи ме­не кра­ще, що та­ке че­стьта цно­та, і яким ве­ли­ким є бла­го, вті­ле­не у них, і чи має во­но обме­жу­ва­ти­сьті­лом — або ж на­сам­пе­ред по­вин­но збе­рі­га­ти­сьу по­ми­слах?»

Га­даю, чи­та­чу, що ко­ри­сним бу­де пе­ре­чи­та­ти цей текст ве­ли­ко­го рим­ля­ни­на. Адже про­ни­ка­є­мо в та­єм­ни­ці Все­сві­ту та мі­кро­сві­ту (на на­но­рів­ні) — а ха­ос у ду­шах не мен­шає. А зло­ба, не­на­ви­стьу на­шо­му (і да­ле­ко не ли­ше на­шо­му) су­спіль­стві за­гроз­ли­во зро­стає. І са­ме Се­не­ка, той, хто, між ін­шим, одним із пер­ших ви­сло­вив дум­ку про рів­ні­стьу­сіх лю­дей (це у ра­бо­вла­сни­цько­му Ри­мі! До ре­чі, зга­да­є­мо, як по­чи­на­є­ться Де­кла­ра­ція про не­за­ле­жність США, 1776 рік: «Ми вва­жа­є­мо са­мо­о­че­ви­дним, що всі лю­ди ство­ре­ні Бо­гом рів­ни­ми та на­ді­ле­ні Твор­цем пев­ни­ми не­від­чу­жу­ва­ни­ми пра­ва­ми — на жи­т­тя, сво­бо­ду та пра­гне­н­ня до ща­стя...), са­ме Се­не­ка му­жньо й су­во­ро звер­та­є­ться до нас за­раз: «Хо­чеш бу­ти Лю­ди­ною — здо­лай чу­до­виськ все­ре­ди­ні се­бе!».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.