То хто ж при­хо­див до во­лин­ських се­лян уно­чі?

За­мов­чу­ва­на сто­рін­ка істо­рії по­тре­бує ви­вче­н­ня

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - Ро­ман НО­ВО­САД

Не­що­дав­но у га­зе­ті «День» (№130—131 від 28 — 29 ли­пня ц. р.) ви­йшла моя пу­блі­ка­ція «Ми — ді­ти вій­ни, кон­цта­бо­рів...», яка роз­по­від­ає про тра­гі­чну до­лю сім’ї Га­ве­лів із Още­ва на Во­ли­ні. У роз­мо­ві з єди­ним жи­вим свід­ком по­дій Сте­па­ном Га­ве­лем я по­чув кіль­ка див­них та ці­ка­вих фа­ктів, які не уві­йшли до стат­ті. Зокре­ма, він роз­по­від­ав, що під час вій­ни, в 1942 — 1943 ро­ках, до ньо­го в обій­стя вно­чі на­ві­ду­ва­ли­ся не­зна­йо­мі лю­ди, ча­сто ви­ма­га­ли у ба­тька по­ре­мон­ту­ва­ти їм те­хні­ку або ж сер­ди­то на­ка­зу­ва­ли ма­те­рі да­ти ве­че­ря­ти, не­рід­ко по­гро­жу­ю­чи го­спо­да­рям пі­сто­ле­том. Сте­пан Га­вельв­ва­жає, що це бу­ли во­ї­ни Укра­їн­ської пов­стан­ської ар­мії. При­найм­ні на це вка­зу­ва­ли роз­пі­зна­валь­ні зна­ки на їхньо­му одя­зі чи це бу­ло зро­зумі­ло з їхніх слів. Та й офі­цій­на ра­дян­ська істо­рі­о­гра­фія упро­довж по­над 45 ро­ків нав’язу­ва­ла лю­дям мі­фи про зло­чи­ни «ви­шкреб­ків із на­ціо­на­лі­сти­чно­го по­рі­д­дя».

Та от кіль­ка днів то­му я роз­по­від­ав сво­є­му ді­ду­се­ві Яко­ву Но­во­са­ду про роз­мо­ву зі Сте­па­ном Га­ве­лем. Він, по­чув­ши про не­зви­чай­них ні­чних го­стей, мо­вив: «Ти не зна­єш, хто це був? Це бу­ла «со­вєт­ська пар­ти­зан­ка!»

БА­ТЬКА ВДАРИВ ПРИ­КЛА­ДОМ ПО ГОЛОВІ

Про те, що Ра­дян­ський Со­юз ви­ни­щу­вав на­ціо­на­лізм в Укра­ї­ні пі­сля вій­ни, ві­до­мо чи­ма­ло. Але що­до дій ра­дян­ських пар­ти­за­нів, то во­ни ще й до­сі до кін­ця не до­слі­дже­ні.

«Ко­ли со­вє­ти при­йшли 1939 ро­ку, — зга­дує ді­дусь Яків, — ба­тько Гнат мав ве­ли­ке го­спо­дар­ство: зем­лі ге­кта­рів зо дев’ять в Още­ві, лі­су кіль­ка де­ся­тин у Ле­ме­ше­ві, ху­до­бу, ко­ні. Усе це йо­му не впа­ло з не­ба, до­во­ди­ло­ся всім дов­го і важ­ко пра­цю­ва­ти, не шко­ду­ю­чи ні сил, ні здо­ров’я. Пер­ші со­вє­ти нас не за­че­пи­ли, їхні пла­ни пе­ре­р­ва­ла вій­на».

А з по­ча­тком вій­ни лег­ко теж не бу­ло — стар­шо­го си­на пра­ді­да Гна­та, Сте­па­на, за­бра­ли на ро­бо­ти до Ні­меч­чи­ни, на­ци­сти вста­но­ви­ли оку­па­цій­ний ре­жим, яко­го не мо­жна бу­ло не до­три­му­ва­ти­ся.

«Так-от, ро­ку 1943-го, по­тім 1944го по се­лу по­ча­ли хо­ди­ти так зва­ні со­вєт­ські пар­ти­за­ни, — про­дов­жує ді­дусь Яків. — Якою ді­яль­ні­стю во­ни за­йма­ли­ся, ні­хто не ві­дав. Ко­ман­ду­вав ни­ми та­кий со­бі Кри­ла­тов, йо­го про­зва­ли між лю­дей «Кри­ла­тим». Та якось уно­чі до ха­ти по­сту­ка­ли. Ба­тько від­чи­нив две­рі, за­йшла ці­ла гру­па тих са­мих пар­ти­за­нів, одя­гне­них чо­мусь у фор­му УПА. Ка­жуть до ба­тька: «Да­вай ве­че­ря­ти!». А як на зло, ні­чо­го тої но­чі не бу­ло по­їсти. Ка­же ба­тько: «Не­ма», — а во­ни у від­по­відь: «Да­вай го­ріл­ки!».

Пра­дід Гнат спир­тно­го не мав, то­му зно­ву від­мо­вив не­ж­да­ним го­стям. Аж тут сам Кри­ла­тов спе­ре­сер­дя уда­рив го­спо­да­ря при­кла­дом ру­шни­ці по голові. Кров за­ли­ла ли­це, пра­дід від бо­лю впав на під­ло­гу, а ні­чні го­сті пі­шли з ха­ти.

На­сту­пно­го дня зран­ку на по­ро­зі з’яви­ли­ся... ра­дян­ські пар­ти­за­ни і ста­ли зви­ну­ва­чу­ва­ти ді­да в «посо­бни­цтві бан­дам УПА». Ті са­мі лю­ди, що вчо­ра хо­ди­ли у фор­мі з три­зу­бом, сьо­го­дні при­хо­дять і ка­жуть, що во­ни «со­вє­ти». Отак по­ло­ви­ну се­ла ля­ка­ли, а тра­пля­ло­ся, що й уби­ва­ли лю­дей за не­по­слух.

«НІ­ХТО ІЗ СЕ­ЛА НЕ ПІ­ШОВ БИТИ ПО­ЛЯ­КІВ»

Та це був не єди­ний ві­зит «со­вєт­ської пар­ти­зан­ки» до осе­лі пра­ді­да. З’яви­ли­ся ще якось, по­про­си­ли від­вез­ти кінь­ми до Ло­кач. До­ро- га ту­ди да­ле­ка, з Още­ва — май­же со­рок кі­ло­ме­трів. Але не­ж­да­ні го­сті від­ра­зу ска­за­ли пра­ді­до­ві: «Якщо не по­ве­зеш, за­бе­ре­мо ко­ней!». Му­сив їха­ти, хоч не ві­до­мо бу­ло, чи вдасться жи­вим по­вер­ну­ти­ся до­до­му...

«А ще якось при­йшли, — при­га­дує ді­дусь, — і хо­ті­ли за­лу­чи­ти бра­та Фе­до­ра до се­бе. Йо­му 1944 ро­ку бу­ло ли­ше 20 ро­ків. Умов­ля­ли, щоб ішов з ни­ми бити по­ля­ків. А за що він мав їх бити. В Още­ві бу­ло по­над сто ну­ме­рів поль­ських, всі жи­ли мир­но, Фе­дір за­кін­чив поль­ську шко­лу, в ній учи­те­лі не при­ни­жу­ва­ли укра­їн­ських ді­тей».

І Фе­дір не пі­шов до пар­ти­зан­ських лав. А за кіль­ка днів по­ві­до­ми­ли, що УПА по­гро­ми­ла по­ля­ків в Още­ві. Це ще один при­клад то­го, що Во­лин­ську тра­ге­дію спро­во­ку­ва­ла «ру­ка Крем­ля». Зви­чай­но, во­ї­ни УПА теж ро­би­ли по­гро­ми, цьо­го не мо­жна за­пе­ре­чи­ти. Але Мо­сква не про­пу­ска­ла на­го­ди очор­ни­ти пов­стан­ців в очах не ли­ше укра­їн­ців, а й сві­то­вої спіль­но­ти.

«Ба­тько­ві ще 1918 ро­ку один офі­цер Пер­шої сві­то­вої вій­ни ска­зав: «Ти, хло­пче, ні­ку­ди не вмі­шуй­ся, ні в яку пар­тію не лізь, бо іна­кше не­до­бре то­бі бу­де», — про­дов­жує ді­дусь Яків. — І ба­тько так жив, ні з ким не хо­тів ма­ти спра­ву, а ли­ше ба­жав віль­но го­спо­да­рю­ва­ти на сво­їй зем­лі».

ТИ­ЖДЕНЬ ТРИМАЛИ У ПІДВАЛІ

У ли­пні 1944 ро­ку зно­ву ста­ла­ся бі­да. Че­рез се­ло про­хо­ди­ла лі­нія фрон­ту. Ро­ди­на Но­во­са­дів по­їха­ла в ева­ку­а­цію до су­сі­дніх сіл. Як по­вер­ну­ли­ся, то остов­пі­ли. За­мість гар­но­го обій­стя сто­я­ло зга­ри­ще. Дов­го пра­дід тру­див­ся, що­би десь ді­ста­ти кіль­ка до­шок і по­бу­ду­ва­ти тим­ча­со­ве жи­тло.

А вже по вій­ні, в со­рок шо­сто­му — не­вро­жай. На по­лі по­сі­я­ли не­ве­ли­ку пло­щу зер­на, яке ще за­ли­ши­ло­ся.

«Че­рез місяць до нас до­до­му при­йшли упов­но­ва­же­ні із ра­йо­ну з по­ві­дом­ле­н­ням про при­му­со­ву зда­чу по­да­тку для дер­жа­ви. При­чо­му роз­мір по­да­тку був біль­ший, ніж роз­мір зер­на з усі­єї пло­щі. У нас то­ді стіль­ки збіж­жя не бу­ло. Зда­ли ли­ше одну на­пов­не­ну зер­ном під­во­ду», — роз­по­від­ає ді­дусь.

Не за­ба­ри­ли­ся й упов­но­ва­же­ні, про­ве­ли об­шук, але біль­ше зер­на не зна­йшли. Так сім’я про­жи­ла рік, від го­ло­ду вря­ту­ва­ло те, що ма­ли тро­хи за­ко­па­ної кар­то­плі.

У бе­ре­зні пра­ді­да Гна­та ви­кли­ка­ли в кон­то­ру то­ді­шньо­го сфор­мо­ва­но­го кол­го­спу іме­ні Мо­ло­то­ва, де по­ста­ви­ли уль­ти­ма­тум: «Або всту­па­єш у кол­госп, або у Си­бір!». Але він не по­слу­хав, хоч на той час май­же все на­се­ле­н­ня вже всту­пи­ло до кол­го­спу.

У кві­тні Гна­та по­кли­ка­ли ще раз у кон­то­ру, де дов­го ви­ма­га­ли всту­пи­ти до кол­го­спу, а ко­ли не до­че­ка­ли­ся зго­ди, то по­са­ди­ли йо­го на ти­ждень у під­вал. Та пра­дід зно­ву не зда­вав­ся.

«На­став час са­ди­ти кар­то­плю, про­те її уже не бу­ло. По­чав­ся го­лод, — зга­дує ді­дусь Яків. — Ва­ри­ли жи­то, со­ли­ли та їли. Ба­тька вмов­ля­ла ма­ти й се­стри та­ки всту­пи­ти у кол­госп. То­ді він уран­ці пі­шов і на­пи­сав за­яву. За­мість гро­шей на­ста­ла ро­бо­та і тру­до­дні. Ко­ли в кол­го­спі са­ди­ли кар­то­плю, то се­стра за­ко­пу­ва­ла ча­сти­ну, десь зо пів­ко­ши­ка, а вве­че­рі зі мною йшла і за­би­ра­ла».

Вро­ди­ла кар­то­пля то­ді до­бре, і во­се­ни сім’я вже не го­ло­ду­ва­ла. Про­те увесь ре­ма­нент, ко­ні та під­во­ду за­бра­ли. Ли­ше ді­ду­се­ві та йо­го се­стрі Ма­рії вда­ло­ся уни­кну­ти при­му­со­вої ко­ле­кти­ві­за­ції.

Ця істо­рія пе­ре­сі­чної во­лин­ської родини — ще одне свід­че­н­ня то­го, що при­хід со­вє­тів на за­хі­дно­укра­їн­ські зем­лі аж ні­як не був ви­зволь­ним. Той, хто пе­ре­жив це, знає, що ні­чо­го до­бро­го в ра­дян­сько­му ре­жи­мо­ві не бу­ло. Яків Но­во­сад ро­бить висновок: «Ті ра­дян­ські «ге­рої», які вби­ва­ли зви­чай­них лю­дей, аби роз­ді­ли­ти Укра­ї­ну, не мо­жуть бу­ти ви­прав­да­ні!».

P. S.

У п’ ят де ся тих ро ках брат Яко­ва Но­во­са­да Фе­дір їздив у вій­сько­вий ар­хів до Ле­нін­гра­да. Там при­на­гі­дно по­ці­ка­вив­ся, як скла­ла­ся до­ля ке­рів­ни­ка «со­вєт­ської пар­ти­зан­ки» на Го­ро­хів­щи­ні Кри­ла­то­ва. Йо­му від­по­ві­ли: «Був та­кий Кри­ла­тов. Ви­со­ко лі­тав, то йо­му і кри­ла під­рі­за­ли...».

ФО­ТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.