Ко­ро­на чи «яр­лик»?

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те у «Дні» № 135-136 Ігор СМЕШКО, до­ктор те­хні­чних на­ук, про­фе­сор

■ Але, як це не раз вже тра­пля­ло­ся в істо­рії люд­ства, на­щад­ки та ді­ти не зав­жди бу­ва­ю­тьв­дя­чни­ми не тіль­ки сво­їм рі­дним і хре­ще­ним ба­тькам, а й ду­хов­но-куль­тур­ним на­став­ни­кам та ви­хо­ва­те­лям. Так і цей про­гре­сив­ний для роз­ви­тку сві­то­вої ци­ві­лі­за­ції вне­сок Ки­є­ва мав для йо­го вла­сної дер­жав­но­сті тра­гі­чні істо­ри­чні на­слід­ки...

Хре­сто­но­сці у 1204 ро­ці під час руй­ну­ва­н­ня та по­гра­бу­ва­н­ня мі­ста Свя­то­го Ко­стян­ти­на, оче­ви­дно, не бра­ли до ува­ги, що за­снов­ник Кон­стан­ти­но­по­ля був пер­шим хри­сти­ян­ським ім­пе­ра­то­ром, який зро­бив хри­сти­ян­ство сві­то­вою дер­жав­ною ре­лі­гі­єю. Сво­їм уда­ром у спи­ну пер­шій хри­сти­ян­ській ім­пе­рії во­ни при­ско­ри­ли про­цес ії руй­на­ції, що спри­я­ло у подаль­шо­му за­хо­плен­ню Кон­стан­ти­но­по­ля тур­ка­ми-осма­на­ми та, від­по­від­но, по­ши­рен­ню іслам­ської ре­лі­гії в Єв­ро­пі.

■ Син Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Юрія Дов­го­ру­ко­го та по­ло­ве­цької кня­жни — уділь­ний кня­зьВо­ло­ди­ми­ро-Су­здаль ської зем­лі Ан­дрій Бо­го­люб­ський — та­кож не взяв до ува­ги то­го, що без ци­ві­лі­за­цій­ної ро­лі Ки­є­ва не бу­ло б і хри­сти­ян­ських міст та за­род­ків єв­ро­пей­ської куль­ту­ри в Ро­сто­ві (мі­сто за­сно­ва­но 862 ро­ку, пер­ша хри­сти­ян­ська єпар­хія ство­ре­на Ки­їв­ською ме­тро­по­лі­єю в 991 ро­ці), у Во­ло­ди­ми­рі (за­сно­ва­ний Ве­ли­ким кня­зем Ки­їв­ським Во­ло­ди­ми­ром Мо­но­ма­хом у 1108 ро­ці) та в Су­зда­лі (впер­ше зга­ду­є­ться в лі­то­пи­су під 1024 ро­ком). А без цих міст не бу­ло би й Мо­скви (пер­ша лі­то­пи­сна згад­ка у 1147 ро­ці, впер­ше від­окрем­ле­но як окре­мий уділ у скла­ді Во­ло­ди­ми­ро­Су­здаль­сько­го кня­зів­ства у 1236 ро­ці)...

Руй­на­цію ме­тро­по­лії ім­пе­рії Рю­ри­ко­ви­чів — Ру­сі — кня­зьАн­дрій Бо­го­люб­ський (Бо­го­лю­бов — на­зва йо­го ро­до­во­го мі­сте­чка) роз­по­чав у 1155 ро­ці. У то­му ро­ці він ви­крав із жі­но­чо­го мо­на­сти­ря у мі­сті Виш­го­род, що під Ки­є­вом, іко­ну Свя­тої Бо­го­ро­ди­ці та втік із нею без до­зво­лу сво­го ба­тька — Ве­ли­ко­го кня­зя Ки­їв­сько­го Юрія Дол­го­ру­ко­го — до Во­ло­ди­ми­ра на Кля­зьмі. Згі­дно з ле­ген­дою, ця іко­на бу­ла пи­са­на ще Свя­тим Лу­кою та при­ве­зе­на до Ки­є­ва Рю­ри­ко­ви­ча­ми із Кон­стан­ти­но­по­ля. Пі­сля пе­ре­ве­зе­н­ня ця іко­на, уже під на­звою чу­до­твор­ної іко­ни «Во­ло­ди­мир­ської Бо­жої Ма­те­рі», ста­ла вва­жа­ти­ся спо­ча­тку най­біль­шою «мо­сков­ською», а зго­дом — най­біль­шою «ро­сій­ською свя­ти­нею»...

■ Для то­го, щоб зро­зу­мі­ти зна­че­н­ня хри­сти­ян­ських свя­тинь для се­ре­дньо­ві­чних мо­нар­хів то­го ча­су, зга­да­є­мо при­клад із по­соль­ством ко­ро­ля фран­ків Ген­рі­ха Пер­шо­го до Ки­є­ва у 1048 — 1049 ро­ках. Згі­дно із фран­цузь­кою хро­ні­кою, єпис­коп Ро­же де Ша­лон — ке­рів­ник цьо­го по­соль­ства — на про­ха­н­ня ар­хі­єпис­ко­па, на­сто­я­те­ля Рейм­сько­го со­бо­ру, в яко­му від­бу­ва­ли­ся ко­ро­на­ції май­же усіх фран­цузь­ких ко­ро­лів, мав спе­ці­аль­ну роз­мо­ву в Ки­є­ві з «ко­ро­лем Ге­ор­гом» (ім’я, яке, як ми уже зга­ду­ва­ли, Яро­слав Му­дрий отри­мав при хре­щен­ні) — сто­сов­но до­лі мо­щей Свя­то­го Кле­мен­та.

Там же мі­стив­ся звіт про роз­мо­ву із «ко­ро­лем Ру­сі» та за­зна­че­но, що ча­сти­ни мо­щей Свя­то­го Кле­мен­та та йо­го учня Фі­ви, дій­сно, збе­рі­га­ю­ться (на той час) і ша­ну­ю­ться у сто­ли­ці «йо­го ко­ро­лів­ства» — мі­сті Ки­є­ві. Єпис­коп Ро­же де Ша­лон мав осо­би­сту змо­гу їх огля­ну­ти. Мо­щі бу­ли при­ве­зе­ні з Хер­со­не­са до Ки­є­ва ба­тьком Яро­сла­ва Му­дро­го — Ве­ли­ким кня­зем Ки­їв­ським та хре­сти­те­лем Ру­сі Во­ло­ди­ми­ром Свя­тим та збе­рі­га­ли­ся у ті ча­си в Ки­є­ві — в Де­ся­тин­ній цер­кві...

■ Кня­зьАн­дрій не зу­пи­нив­ся тіль­ки на кра­діж­ці іко­ни Свя­тої Бо­го­ро­ди­ці. У 1160 ро­ці він зро­бив пер­шу не­вда­лу спро­бу ство­ре­н­ня на вла­сних зем­лях но­вої ме­тро­по­лії — ім­пе­рії. Із дру­гої спро­би, 12 бе­ре­зня 1169 ро­ку, «син зем­лі су­здаль­ської» у со­ю­зі з ко­чо­ви­ми пле­ме­на­ми по­лов­ців взяв при­сту­пом, зруй­ну­вав та по­гра­бу­вав ста­ро­дав­ній Ки­їв. Пі­сля цьо­го він про­го­ло­сив се­бе Ве­ли­ким кня­зем та за­явив про пе­ре­не­се­н­ня сто­ли­ці Ве­ли­ко­го кня­зів­ства із Ки­є­ва до Су­зда­ля.

Із лі­то­пи­сних дже­рел ві­до­мо, що де­кіль­ка днів «су­здаль­ці», «по­лов­ці» та «смо­лен­ча­ни» жор­сто­ко гра­бу­ва­ли та па­ли­ли «ма­тір міст ру­ських». Ве­ли­ка кіль­кість ки­ян бу­ла взя­та у по­лон та від­ве­де­на у раб­ство. Із більш ніж 400 ки­їв­ських мо­на­сти­рів та цер­ков бу­ли за­бра­ні та ви­ве­зе­ні не ли­ше ко­штов­но­сті, а й іко­ни, дзво­ни та ри­зи. Го­лов­ний Ми­тро­по­ли­чій храм Ру­ської цер­кви — Со­фій­ський со­бор, в яко­му зна­хо­ди­ла­ся ві­до­ма бі­бліо­те­ка Яро­сла­ва Му­дро­го, був та­кож упер­ше жор­сто­ко по­гра­бо­ва­ний. Азі­ат­ська ма­те­рин­ська скла­до­ва ко­чів­ни­ка­по­лов­ця, оче­ви­дно, пе­ре­мо­гла у кро­ві кня­зя Ан­дрія над єв­ро­пей­ською ба­тьків­ською.

■ Мі­жу­со­би­ці між кня­зя­ми з ро­ду Рю­ри­ко­ви­чей, як і у ба­га­тьох інших мо­нар­ших ди­на­сті­ях Європи то­го ча­су, не бу­ли істо­ри­чним фе­но­ме­ном, во­ни від­бу­ва­ли­ся і ра­ні­ше. Але при цьо­му не руй­ну­ва­ли­ся осно­ви си­сте­ми єв­ро­пей­сько­го тра­ди­цій­но­го пра­ва, які вже по­ча­ли скла­да­ти­ся і на Ру­сі. При­клад — «Ру­ська прав­да» Яро­сла­ва Му­дро­го. Дії кня­зя Ан­дрія при­зве­ли до то­го, що на­сту­пний пер­ший пра­во­вий збір­ник Мо­сков­ської дер­жа­ви з’яви­ться у ній май­же че­рез п’ятсот ро­ків — тіль­ки у 1649 ро­ці — у ви­гля­ді «Со­бор­но­го уло­же­н­ня» ца­ря Оле­ксія Ми­хай­ло­ви­ча Ро­ма­но­ва. А ядро дер­жав­ної те­ри­то­рії Мо­ско­вії, що сфор­му­є­ться до ХVI сто­лі­т­тя, пе­ре­бу­ва­ти­ме де­кіль­ка сто­літь осто­ронь­сві­то­вих тор­го­вель­них шля­хів.

«... До то­го ча­су (за­хо­пле­н­ня Ки­є­ва у 1169 ро­ці. — Авт.) зва­н­ня стар­шо­го ве­ли­ко­го кня­зя бу­ло не­по­діль­но пов’яза­но із во­ло­ді­н­ням ним ки­їв­ським сто­лом. Князь, яко­го ви­зна­ва­ли стар­шим се­ред ро­ди­чів, за зви­ча­єм, сі­дав у Ки­є­ві. Князь, який си­дів у Ки­є­ві, за зви­ча­єм, ви­зна­вав­ся стар­шим се­ред ро­ди­чів. Та­ким був по­ря­док. Ан­дрій упер­ше від­ді­лив стар­шин­ство від мі­сця. При­му­сив­ши се­бе ви­зна­ти ве­ли­ким кня­зем усі­єї Ру­ської зем­лі, він не за­ли­шив сво­єї Су­здаль­ської во­ло­сті й не по­їхав до Ки­є­ва сісти на стіл сво­їх ба­тька та ді­да. Та­ким чи­ном, кня­же стар­шин­ство, ві­ді­рвав­ши­сьвід мі­сця, по­лу­чи­ло особисте зна­че­н­ня... ви­йшло з ко­ла ру­ських обла­стей, яки­ми во­ло­ді­ють по стар­шин­ству...» (В. Клю­чев­ский «Курс рус­ской исто­рии», ле­кция 18).

■ Цій руй­нів­ній, орі­єн­то­ва­ній на Схід та азій­ській, по сво­їй су­ті, дер­жа­во­твор­чій по­лі­ти­ці кня­зя Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го про­ти­сто­я­ла у ті ча­си ін­ша, за­хі­дно орі­єн­то­ва­на та єв­ро­пей­ська дер­жа­во­твор­ча по­лі­ти­ка кня­зя Ро­ма­на Мсти­сла­во­ви­ча. Йо­го ба­тько — Мсти­слав Ізя­сла­вич — був та­кож Рю­ри­ко­вич, а у 1167 ро­ці був Ве­ли­ким кня­зем Ки­їв­ським. Не­вдов­зі, пі­сля по­гро­му Ки­є­ва Ан­дрі­єм Бо­го­люб­ським, він по­мер у 1170 ро­ці.

Пі­сля цих по­дій йо­го син — кня­зьРо­ман Мсти­сла­во­вич — об’єд­нав на За­хо­ді зем­лі Во­ли­ні та Га­ли­чи­ни, ство­рив­ши Га­ли­цько-Во­лин­ське кня­зів­ство. У 1200 ро­ці він уже кон­тро­лю­вав біль­шу ча­сти­ну зе­мель ни­ні­шньої Пра­в­обе­ре­жної Укра­ї­ни та за­про­по­ну­вав вла­сний проект збе­ре­же­н­ня єд­но­сті та подаль­шо­го обла­шту­ва­н­ня ім­пе­рії Ру­сі зі сто­ли­цею в Ки­є­ві. Осьцей проект:

■ «... Ви, бра­т­тя, зна­є­те, що в Ки­є­ві є най­го­лов­ні­ший пре­стол у Ру­ській зем­лі, й на­ле­жить кня­жи­ти на ньо­му най­стар­шо­му і най­ро­зум­ні­шо­му се­ред бра­тії, щоб міг до­бре ке­ру­ва­ти й зем­лю Ру­ську всю­ди бо­ро­ни­ти й утри­му­ва­ти по­ря­док се­ред бра­тії, щоб не обра­жав один одно­го і не на­па­дав на чу­жу во­лость. А се ни­ні ба­чим, що не те ро­би­ться: на­па­да­ють мо­лод­ші та нев­мі­лі, ко­трі не мо­жу­тьзем­лю утри­ма­ти і се­ред бра­тії лад вста­но­ви­ти, а й на­ві­тьсе­бе обо­ро­ни­ти. Че­рез те ви­ни­кає вій­на се­ред бра­тії, при­во­дя­тьпо­га­них і гу­бля­тьзем­лю Ру­ську і за­би­ра­ю­тьзем­лі в бра­тів, які їм ду­же хо­че­ться...

...Я же вам та­ке мов­лю, якщо за­хо­че­те, то ко­ли кня­зя Бог у Ки­є­ві за­бе­ре, не­хай зій­ду­ться до Ки­є­ва мі­сце­ві кня­зі — во­ло­ди­мир­ський і чер­ні­гів­ський, і га­ли­цький, і смо­лен­ський, і по- ло­цький, і ря­зан­ський, і по­ду­мав­ши, ви­бе­ру­ть­ста­рі­шо­го і най­більш гі­дно­го му­жа со­бі й за­твер­дя­тьхре­сним ці­лу­ва­н­ням, як у інших зем­лях ро­зум­но ро­би­ться. Мо­лод­ших кня­зів при цьо­му не тре­ба, не­хай по­слу­ха­ють цих го­лов­них. І ко­ли кня­зьве­ли­кий в Ру­ську зем­лю бу­де обра­ний, має со­бі най­стар­шо­го си­на ли­ша­ти в сво­їй во­тчи­ні, а мо­лод­шим по­ді­ли­ти або там, або в Ру­ській зем­лі від Го­ри­ні й за Дні­про, оскіль­ки мі­ста там зда­вен тя­гну­ться до Ки­є­ва. А якщо хто­сьіз бра­тії по­за­здри­тьін­шо­му і на­ско­чить на чу­жу во­лость, ве­ли­кий князь має су­ди­ти із мі­сце­ви­ми кня­зя­ми й по­ми­ри­ти їх. А якщо на ко­го пі­ду­тьвій­ною по­лов­ці, або угри, або ля­хи, або який­сьін­ший на­род, і сам кня­зьобо­ро­ни­ти не змо­же, а ли­ше кня­зьве­ли­кий, то він, зв’язав­ши­сьіз бра­ті­єю, мі­сце­ви­ми кня­зя­ми, не­хай по­шле до­по­мо­гу від усі­єї зем­лі Ру­ської, скіль­ки по­трі­бно.

■ А щоб мі­сце­ві кня­зі не дрі­бни­ли­ся, то не мо­жна во­ло­сті між си­на­ми ді­ли­ти, але від­да­ти стіл пі­сля се­бе одно­му стар­шо­му зі сво­єю во­ло­стю. Мен­шим же да­ти на по­корм по мі­сту або по се­лу. І во­ни му­ся­тьхо­ди­ти під ру­кою стар­шо­го бра­та. Якщо не­має в ко­го­сьси­на, то­ді від­да­ти рі­дно­му бра­то­ві. Якщо не­ма бра­та рі­дно­го, то­ді да­ти ста­рі­шо­му в йо­го ро­ді, аби ру­ська си­ла не дрі­бни­ла­ся. Ра­зом до­бре: ко­ли не­ба­га­то кня­зів у Ру­ській зем­лі бу­ло і ста­рі­шо­го слу­ха­ли, то­ді всі нав­ко­ли­шні бо­я­ли­ся й ша­ну­ва­ли і не смі­ли во­ю­ва­ти, як ба­чи­мо ни­ні. І якщо вам лю­бо, то зій­де­мо­ся до Ки­є­ва і, по­ду­мав­ши, вста­но­ви­мо за­кон...» (В. Та­ти­щев «Исто­рия Рос­сий­ская»).

...Цей проект мо­жна вва­жа­ти яскра­вою пам’яткою по­лі­ти­чної дум­ки на­ших да­ле­ких пред­ків. Як­би вда­ло­ся ре­а­лі­зу­ва­ти йо­го, від­цен­тро­ві тенденції на Ру­сі бу­ли би бло­ко­ва­ні.

■ На жаль, проект так і не вда­ло­ся ре­а­лі­зу­ва­ти. Про­ти ньо­го ви­сту­пив мо­гу­тній во­ло­ди­ми­ро-су­здаль­ський князь Все­во­лод Ве­ли­ке Гні­здо. Не зна­йшов він під­трим­ки і се­ред інших ру­ських кня­зів. Не­вдов­зі пі­сля ви­су­не­н­ня цьо­го про­е­кту кня­зьРо­ман за­ги­нув. Ста­ло­ся це в 1205 ро­ці (ймо­вір­но, 19 черв­ня) не­по­да­лік поль­сько­го мі­ста Сан­до­ми­ра в мі­сци­ні під на­звою За­ви­хвост.

Син же Ро­ма­на Мсти­сла­ви­ча — Да­ни­ло Ро­ма­но­вич Га­ли­цький, став ко­ро­лем — єди­ним із ро­ду Рю­ри­ко­ви­чів, який отри­мав ко­ро­ну і цей єв­ро­пей­ський ти­тул від Па­пи Рим­сько­го. На­щад­ки ж кня­зя Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го та інших Во­ло­ди­ми­ро-Су­здаль­ських кня­зів, по­чи­на­ю­чи із се­ре­ди­ни ХVIII сто­лі­т­тя, бу­ду­тьо­три­му­ва­ти яр­ли­ки на кня­жі­н­ня у сво­їх зем­лях від іме­ні ха­на та зби­ра­ти із сво­їх під­да­них да­ни­ну для та­та­ро-мон­го­лів ...

■ Що ж сто­су­є­ться су­ча­сно­сті, то усіх, хто вва­жає «шту­чною» на­зву «Українська дер­жа­ва», вклю­чно із при­хиль­ни­ка­ми остан­ньо­го Крем­лів­сько­го про­е­кту «Ма­ло­ро­сія», мо­же­мо ли­ше на­пра­ви­ти до не­за­ле­жно­го екс­пер­та ХVIII сто­лі­т­тя. Ці ряд­ки бу­ли на­пи­са­ні Ве­ли­ким Фран­цу­зом у ча­си, ко­ли в Єв­ро­пі ще не зов­сім за­сво­ї­ла­ся но­ва на­зва Мо­ско­вії — «Ро­сія». А ли­сту­ва­н­ня із ав­то­ром цих ряд­ків — Воль­те­ром — бу­ло че­стю для ім­пе­ра­три­ці Ка­те­ри­ни Дру­гої, «при­хиль­ни­ці» тер­мі­ну «Ма­ло­ро­сія», яка са­ма вва­жа­ла се­бе йо­го «учи­ни­цєю».

«...Україна зав­жди пра­гну­ла бу­ти віль­ною; але, бу­ду­чи ото­че­ною Мо­ско­ві­єю, Ту­реч­чи­ною та Поль­щею, во­на бу­ла зму­ше­на шу­ка­ти со­бі по­кро­ви­те­ля се­ред одні­єї з цих трьох дер­жав. Во­на спо­ча­тку під­да­ла­ся під про­те­кто­рат Поль­щі, яка по­во­ди­ла­ся із нею більш, ніж як із за­ле­жною; пі­сля цьо­го во­на звер­ну­лась до Мо­ско­вії, яка управ­ля­ла нею, як ра­бом, на­стіль­ки, як це мо­гла. На по­ча­тку укра­їн­ці на­со­ло­джу­ва­ли­ся при­ві­ле­єм оби­ра­ти со­бі прин­ца під ім’ям геть­ма­на, але не­вдов­зі во­ни бу­ли по­збав­ле­ні цьо­го пра­ва, та їх геть­ма­на по­чав при­зна­ча­ти мо­сков­ській двір...» (Воль­тер: «Істо­рія Кар­ла XII»/Histoire de Charles XII, 1730).

■ Під­су­мо­ву­ю­чи, за­зна­чи­мо, що при­чи­ни пе­ре­р­ван­но­го у ча­сі — спо­ча­тку в ХІІ—ХІІІ сто­лі­т­тях, а по­тім у ХVII-му та XX-му — ево­лю­цій­но­го роз­ви­тку єв­ро­пей­ської де­мо­кра­тії в Укра­ї­ні-Ру­сі ма­ють­бу­ти пре­дме­том пиль­но­го ви­вче­н­ня для су­ча­сної Укра­ї­ни. Істо­рія свід­чить, що без вла­сної, по-єв­ро­пей­ськи осві­че­ної, ви­со­ко­куль­тур­ної укра­їн­ської по­лі­ти­чної елі­ти, від­нов­ле­н­ня вла­сної ари­сто­кра­тії на­ціо­наль­но­го ду­ху Укра­ї­ні важ­ко спо­ді­ва­ти­ся на май­бу­тнє. Як зна­ти, мо­жли­во, Укра­ї­ні до­ве­де­ться ще раз скла­да­ти іспит з істо­рії і від­но­ви­ти в се­бе або ко­ро­ну Ру­сько­го ко­ро­лів­ства, або геть­ман­ську бу­ла­ву...

Воль­тер, най­більш зна­ме­ни­тий ми­сли­тель Європи ХVIII ст., пи­сав про Укра­ї­ну так: «Во­на зав­жди пра­гну­ла бу­ти віль­ною; але, бу­ду­чи ото­че­ною Мо­ско­ві­єю, Ту­реч­чи­ною та Поль­щею, бу­ла зму­ше­на шу­ка­ти со­бі по­кро­ви­те­ля се­ред одні­єї з цих трьох дер­жав»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.