«Iсто­рії – це ми»

Кі­но­зна­вець Сер­гій ТРИМБАЧ — про перспективи укра­їн­сько­го кі­не­ма­то­гра­фа, ва­жли­вість мі­фо­тво­ре­н­ня і... мо­раль­ну лю­ди­ну

Den (Ukrainian) - - Гість «дня» - Лю­бов РИ­БАЛ­КО, Іло­на ЛОЖЕНКО, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2017

«Нам по­трі­бно зв’яза­ти ча­си в куль­ту­рі. І ду­же до­бре, що се­ред нас є лю­ди­на, яка « за­ста­ла » два сто­лі­т­тя. Я ди­ву­ю­ся, скіль­кох лю­дей Сер­гій Ва­си­льо­вич знає осо­би­сто, і ду­же по­ща­сти­ло га­зе­ті «День», що він мо­же доносити нам цю цін­ні­сну ін­фор­ма­цію » , — так Ла­ри­са Івшина пред­ста­ви­ла лі­тньо­шко­ля­рам кі­но­кри­ти­ка та сце­на­ри­ста, ла­у­ре­а­та пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са, за­сту­пни­ка го­ло­ви Ко­мі­те­ту з На­ціо­наль­ної пре­мії Укра­ї­ни іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка, ав­то­ра га­зе­ти Сер­гія ТРИМБАЧА. Про­тя­гом всі­єї роз­мо­ви пан Сер­гій не тіль­ки ді­лив­ся вла­сним до­сві­дом і оцін­ка­ми кі­не­ма­то­гра­фі­чно­го про­це­су, а й по­ри­нав у ди­во­ви­жні спо­га­ди ми­ну­ло­го.

«СЛУХАЙТЕ ТЕ, ЩО ГО­ВО­РЯТЬ СТАРШІ»

— Одно­го ра­зу я го­во­рив із пи­сьмен­ни­ком Ан­дрі­єм Со­до­мо­рою, пи тав про йо го за пас па м’ я - ті — у скіль­кох сто­лі­т­тях він жи­ве. Він від­по­вів, що це десь зо три ти­ся­чі ро­ків, бо ж він, окрім всьо­го, пе ре кла дає з дав ньо г рець кої і рим­ської. А я от жи­ву зде­біль­шо­го на ру­бе­жі дев’ятнад­ця­то­го — двад­ця­то­го сто­літь, — так скла­ло­ся.

Ко­ли ме­ні бу­ло стіль­ки ж ро­ків, скіль­ки вам ни­ні, то я жив ба­га­то в чо­му спо­га­да­ми мо­єї ба­бу­сі. Пе­ре­бу­ва­ю­чи не­що­дав­но в Оде­сі, зга­дав істо­рію з її жи­т­тя, ко­ли во­на, про­ста сіль­ська мо­ло­ди­ця із Кі­ро­во­град­ської обла­сті, ви­ру­ши­ла в Оде­су до сво­го чо­ло­ві­ка, що ле­жав по­ра­не­ний у го­спі­та­лі. На той час, у 1916 ро­ці, це бу­ла зна­чна подія. Ба­бу­ся про це роз­по­від­а­ла і ді­тям, і ону­кам. Це за­раз двад­ця­ти­чо­ти­рьо­хрі­чні мо­жуть по­їха­ти ку­ди зав­го­дно, а для жін­ки, ко­тра да­лі дов­ко­ли­шніх сіл не бу­ла, по­до­рож в Оде­су ста­ла ве­ли­че­зною по­ді­єю. Ко­ли во­на роз­по­від­а­ла про це, то я на­зи­вав це Одіс­се­єю. На­справ­ді та­кі роз­по­віді роз­ши­рю­ють ча­со­про­стір на­шо­го жи­т­тя, то­му слухайте те, що роз­по­від­а­ють старші. Бо ча­сто мо­ло­де по­ко­лі­н­ня про­сто ігно­рує та­кі спо­га­ди. Істо­рії — це ми. Існує ба­га­то вер­сій зна­че­н­ня сло­ва «істо­рія», одна із них — «слу­ха­ти роз­по­відь».

Ко лись Ро ман Шир ман, за де - якої мо­єї учас ті, зро бив фільм « Не без печ но віль на лю ди на » — про Сер­гія Па­ра­джа­но­ва. А вла­сне про ньо го роз по ві дає сам ми тець, бо прак тич но все, що ми зна є мо про ньо го, опо вів він сам. Па рад - жа­нов є одним із при­кла­дів мі­фот - вор­ців, ко­ли лю­ди­на є твор­цем істо­рій-мі­фів. Міф — це те, що озву - чу­є­ться і пе­ре­тво­рю­є­ться на жи­ву ма­те­рію, це не ви­гад­ка і не бре­хня. Це щось та­ке, що ре­аль­но ма­те­рі­а­лі­зу­є­ться. Міф си­дить у мо­їй сві­до­мо­сті мі­цні­ше і ви­да­є­ться прав­ди­ві шим, ніж щось ре аль не. Тоб то міф — це гі­пер­ре­аль­ність.

В прин­ци­пі, це мо­же бу­ти осо­бли­ві­стю ко­жної лю­ди­ни, якщо во­на по ста вить за ме ту роз ка зу ва ти істо­рію про са­му се­бе, ство­рю­ва­ти свою істо­рію, то­му слухайте пе­ред­усім сво­їх рі­дних і близь­ких, ці­кав тесь іс то рі­єю сво го ро ду. Ра - дян­ський час ви­рі­зняв­ся тим, що в нас від­сі­ка­ла­ся істо­рія сво­го ро­ду. Ма­ло хто знав про свій рід, да­лі ді­да і ба­би не за­хо­ди­ли. За­раз ми жи­ве­мо у тро­хи ін­ший час. Зокре­ма, це по вин но ви яв ля ти ся у сфе рі пер­со­наль­но­го жи­т­тя. «На­род» скла да єть ся з « на » « рід » : ко жен на род скла да єть ся із ро дів — сі - мей­них гі­лок. А у нас на­віть не має до­ста­тньо тво­рів, які б роз­по­від­а­ли істо­рію сво­го ро­ду, ска­жі­мо, за 100 ро­ків. Тіль­ки не­дав­но бу­ло ство­ре­но се­рі­ал «Сто­лі­т­тя Яко­ва» на 1+1. Це пра виль ний під хід: пі знан ня сво­го ро­ду не на рів­ні епо­су, не на рів­ні ве­ли­кої істо­рії, а з бо­ку пер­со­наль­них істо­рій. То­му не со­ром­те ся ви га ду ва ти про се бе іс то рії. Тіль­ки ви­гад­ка має бу­ду­ва­ти­ся на чо­мусь ре­аль­но­му.

То­му вам та­ка моя ма­лень­ка пра­кти­чна по­ра­да: у будь-чо­му тре­ба роз­ви­ва­ти свою фан­та­зію і на­вчи­ти­ся цю фан­та­зію за­во­ди­ти у рі­чи­ща яко­їсь істо­рії, яка бу­де зро­зумі­ла. Бо істо­рії ро­блять не тіль­ки ге­рої, а й та­кі про­сті лю­ди, як на­ші ба­бу­сі, ді­ду­сі, ба­тьки. Тре­ба ро­зу­мі­ти, що жо­дній вла­ді ми не по­трі­бні як уча­сни­ки істо­рії. І не тре­ба че­ка­ти від вла­ди, що во­на бу­де лі­бе­раль­ною, де­мо­кра­ти­чною. Якщо ви са­мі не бу­де­те від­чу­ва­ти се­бе пов­но­цін­ни­ми уча­сни­ка­ми істо­ри­чно­го про­це­су, то так і за­ли­ши­тесь на пе­ри­фе­рії жи­т­тя. А якщо ви не хо­че­те опи­ни­ти­ся там, то ви­яв­ляй­те це не тіль­ки вчин­ка­ми, ай у сфе­рі тво­ре­н­ня текс­тів. Бо текст є лан­цюж­ком слів, ко­жне з яких не­се в со­бі при­хо­ва­ний вну­трі­шній образ.

«ЖУРНАЛІСТ — В ІДЕАЛІ МОРАЛЬНА ЛЮ­ДИ­НА»

— До ре­чі, на Оде­сько­му між­на­ро­дно­му кі­но­фе­сти­ва­лі я по­ди­вив­ся гру­зин­ський фільм, який на­зи­ва­є­ться «Ман­да­ри­ни» (2013), він є до­сить ві­до­мим і на­віть по­тра­пив у шор­тліст «Оска­ра» се­ред кра­щих іно­зем­них філь­мів. Фільм опо­від­ає істо­рію естон­ців, які жи­ли орі­єн­тов­но 100 ро­ків в Аб­ха­зії, і ко ли там по ча ли ся ві до мі во єн ні по­дії 1990-х ро­ків, біль­шість із них по­вер­ну­ли­ся на істо­ри­чну ба­тьків­щи­ну. Ли­ше кіль­ка за­ли­ши­ли­ся, се­ред них — го­лов­ний ге­рой, яко­го бли­ску­че грає Лем­біт Уль­фсак — зна ме ни тий за ра дянсь ких ча сів естон­ський актор. Сю­жет роз­гор­та­є­ться та­ким чи­ном, що в йо­го ха­ті опи ня ють ся двоє во ро гів: гру - зин­ський сол­дат, який во­ює на бо­ці Гру­зії, і че­чен­ський на­йма­нець, який во­ює на бо­ці Аб­ха­зії. Оби­два по­ра­не­ні, і оби­два го­рять не­на­ви­стю один до одно­го.

Ге­рой Лем­бі­та Уль­фса­ка є мо­раль­ною лю­ди­ною — за­бу­те ни­ні сло­во­спо­лу­че­н­ня. Вза­га­лі, що та­ке моральна лю­ди­на? Хо­чу зга­да­ти Ім­ма­ну­ї­ла Кан­та. Ви, ма­буть, зна­є­те зна­ме­ни­ту фра­зу Кан­та про те, що най­біль­ші два ди­ва у сві­ті — це «зо­ря­не не­бо над го­ло­вою і мо­раль­ний за­кон у са­мій лю­ди­ні». Ця кра­си­ва фра­за не є ви­пад­ко­вою для Кан­та. Він вва­жав, що мо­раль не є зов­ні­шнім прин­ци­пом. Це прин­цип, який ти сам зна­йшов у со­бі, ви­ро­бив і йо­му від­по­від­а­єш. Ге­рой Уль­фса­ка у філь­мі «Ман­да­ри­ни» — лю­ди­на за­лі­зних прин­ци­пів. Тож, по­тра­пив­ши в по­ле ці­єї мо­раль­ної лю­ди­ни, оці два во­ро­ги по­сту­по­во втра­ча­ють во­ро­жість один до одно­го і пе­ре­тво­рю­ю­ться на со­ра­тни­ків. Висновок про­стий: вій­ни по­чи­на - ються і три­ва­ють там, де під­мі­ня­ю­ться за­ко­ни мо­ра­лі, де не­має мо­раль­них лю­дей, не­має мо­раль­них ав­то­ри­те­тів.

В Укра ї ні во ни є, але їх від су - ну­то на пе­ри­фе­рію. Ска­жі­мо, Лі­на Ко­стен­ко є без­умов­ним мо­раль­ним ав­то­ри­те­том, до неї до­слу­ха­ли­ся б, але хто її чує? Хо ча пре зи ден ти обов’ яз ко во в день на род жен ня при їж д жа ють до неї до до му, кла - ня­ю­ться, роз­ка­зу­ють, як ша­ну­ють ба на­віть лю­блять її, але на­справ­ді це від бу ва єть ся ли ше то му, що во ни її по бо юють ся. Ви яв ля ють та кі со бі ри ту аль ні озна ки по ша - ни. Мо раль ні лю ди в цій сис те мі ко­ор­ди­нат не по­трі­бні.

До ре­чі, і журналіст — це теж, в ідеалі, моральна лю­ди­на. Лю­ди­на, яка вла­сним при­кла­дом, вла­сни­ми текс­та­ми і вчин­ка­ми пра­цює на ство­ре­н­ня та­кої атмо­сфе­ри, яка уне­мо­жлив­лює ці вій­ни, які ве­ду­ться.

«КІНО МАЄ ДАРУВАТИ ЛЮ­ДИ­НІ НА­ДІЮ»

Лю­бов РИ­БАЛ­КО,

ОНУ ім. I. Ме­чни­ко­ва:

— 22 ли­пня за­кін­чив­ся Одесь - кий мі­жна­ро­дний кі­но­фе­сти­валь. Цьо­го ро­ку бу­ло пред­став­ле­но ду­же ба га то ук ра їнсь ких стрі чок, тоб то, мож на ска за ти, віт чиз ня -

ний кі не ма тог раф зрос тає. Як ви оці ню є те за га лом цьо го річ ний фес ти валь? Яке вра жен ня на вас спра­ви­ли стрі­чки-пе­ре­мож­ці?

С. Т.: — Я не був на Оде­сько­му фес ти ва лі ли ше один раз за ві сім ро­ків, на пер­шо­му вза­га­лі був чле­ном жу­рі, тож мо­жу по­рів­ню­ва­ти. На мою дум­ку, це ду­же при­стой­ний фе­сти­валь. Зна­ме­ни­тий актор Бог дан Ступ ка, яко го, на жаль, уже п’ять ро­ків не­має з на­ми, ро­ків де­сять то­му ді­став чи­ма­лу су­му гро шей на Ки ївсь кий фес ти валь, але ко ман да, на жаль, у ньо го не скла­ла­ся. Так що не все впи­ра­є­ться у гро­ші. ОМКФ має до­сить про­фе­сій­ну ко­ман­ду. І якщо пер­ший фе­сти­валь 2010 ро­ку мав ма­ло укра їнсь ких філь мів, то за раз це не так. Що дня це бу ли не прос то по­ка­зи, а прем’єри. Се­ред яких — ви­да­тний фільм Сер­гія Бу­ков­сько­го «Го­лов­на роль». До ре­чі, в під­сум­ку фільм ви­явив­ся най­кра­щим у між­на­ро­дно­му кон­кур­сі до­ку­мен­таль­них філь­мів, і Ні­на Ан­то­но­ва ( ма ма Бу ковсь ко го) здо бу ла на го - ро­ду за кра­щу жі­но­чу роль.

Се­ред інших філь­мів мо­жу від­зна чи ти « При пут ні » Ар­ка дія Не - пи­та­лю­ка. Смі­ши­ти — це на­справ­ді рід кіс ний та лант. Сьо год ні ми ма­є­мо ду­же ма­ло ко­ме­дій­них акто­рів. Цьо­го ро­ку в Укра­ї­ні роз­по­ча­ла ро бо ту ук ра їнсь ка Кі но ака де - мія, ство­ре­на за прин­ци­пом «Оска­ра». Так-от, у но­мі­на­ції «кра­щий ко­ро­тко­ме­тра­жний фільм» ака­де­мі ки про го ло су ва ли за фільм «Кров’ян­ка» то­го ж Не­пи­та­лю­ка. А «При­пу­тні» — це рад­ше тра­гі­ко­ме дія, яка зроб ле на на ма те рі а лі Чер ні гівсь кої об лас ті: ма ти і доч - ка їдуть із Ні жи на в се ло до сво­єї баб­ці, і з ни­ми в до­ро­зі тра­пля­ю­ться рі­зні ку­ме­дні й тра­гі­чні істо­рії.

До ре­чі, ме­не ін­ко­ли за­пи­ту­ють жур­на­лі­сти, ко­ли са­ме по­но­ви­лось дер­жав­не фі­нан­су­ва­н­ня кіно. Па­ра­до­ксаль­но, але факт — за Ві­кто­ра Яну­ко­ви­ча, і це бу­ло 160 млн гри­вень — 20 млн до­ла­рів на той час. До ре­чі, сьо­го­дні­шні 500 млн, які пе­ред­ба­че­ні бю­дже­том на кіно, — це ті ж са­мі 20 млн до­ла­рів. А се­ре­дня вар­тість одно­го єв­ро­пей­сько­го філь­му на сьо­го­дні ста­но­вить при­бли­зно 10 — 15 млн. Тоб­то ми ро­би­мо пів­то­ра єв­ро­пей­ських філь­ми. А ка­жуть, що 500 млн — це та­кі ве­ли­кі гро­ші. Хо­ча при цьо­му уму­дря­ю­ться зро­би­ти до 100 кар­тин. Зви­чай­но, не тіль­ки пов­но­ме­тра­жні, а й ко­ро­тко­ме­тра­жні, ані­ма­цій­ні, до­ку­мен­таль­ні філь­ми. Але, перш за все, ін­ду­стрія ви­зна­ча­є­ться пов­но­ме­тра­жни­ми ігро­ви­ми філь­ма­ми.

На ОМКФ, зокре­ма, бу­ли пред­став­ле­ні та­кож філь­ми кра­їн Бал­тії — Ла­твії, Есто­нії та Ли­тви. Від­так ме­не не мо­гла не вра­зи­ти ци­фра. В Есто­нії жи­ве удві­чі мен­ше лю­дей, аніж у Ки­є­ві, але там на­да­є­ться 10 млн євро на філь­мо­ви­ро­бни­цтво, тоб­то 300 млн гри­вень. А в нас ка­жуть, що 500 млн — це за­ба­га­то для Укра­ї­ни. Ра­зом з тим, час тка естон­ських філь­мів у про­ка­ті ди­во­ви­жним чи­ном ста­но­вить 10%.

Iло­на ЛОЖЕНКО,

КНУТКіТ ім. I. Кар­пен­ка-Ка­ро­го:

— Під час бе­сі­ди з уча­сни­ка­ми Лі­тньої шко­ли «Дня» 2013 ро­ку ви ска­за­ли, що основ­на про­бле­ма укра їнсь ко го кі не ма тог ра фа — змі - на по ко лінь. Стар ші ре жи се ри втра ти ли фор му, а мо ло ді ще не на бу ли до сві ду та смі ли вос ті. То - му роз май ук ра їнсь ко го кі но ще по пе ре ду. Від то ді ми ну ло чо ти ри ро­ки, чи є які­сні змі­ни на кра­ще? Що за­раз не­об­хі­дно укра­їн­сько­му кі но ви роб ниц т ву най пер ше: тех - но ло гіч на під трим ка, за лу чен ня іно зем них фа хів ців, мож ли во, про ве ден ня на кон кур с ній осно ві від­бо­ру кра­щих сце­на­рі­їв?

С. Т.:

— По-пер­ше, за ці чо­ти­ри ро­ки справ­ді все змі­ни­ло­ся на кра­ще. Одна пе чаль — жо ден ук ра - їн­ський фільм справ­жньо­го ко­мер­цій но го успі ху не мав. Сьо год ні, як що ви хо че те зро би ти фільм з уча­стю дер­жа­ви, то ви по­вин ні по­да­ти проект на кон­курс у Дер­жав­ний ко мі тет з пи тань кі но. Са ме там про­во­ди­ться кон­курс цих про­е­ктів, і, за но­вим за­ко­ном, ви мо­же те от ри ма ти до 80% бюд же ту. Але це ве­ли­кі су­ми — ін­ші 15, 20, 30%. А ко­ли про­да­но 50 — 100 ти­сяч кви­тків, це ду­же ма­ло.

Кіно має дарувати лю­ди­ні на­дію. На жаль, в укра­їн­сько­му кіно від­су­тній кон­такт з ау­ди­то­рі­єю, з її ко­ле­ктив­ною під­сві­до­мі­стю. За­раз, на жаль, ми май­же не ма­є­мо ко­ме­дій. Вза­га­лі, по­трі­бна ін­ду­стрія, а в нас 160 кі­но­те­а­трів на всю Укра­ї­ну. Це ду­же ма­ло. Тут все йде в ком­пле­ксі. Та­кож є ве­ли­ка про­бле­ма сце­нар­них ка­дрів. Тож якщо ви від­чу­ва­є­те в со­бі зді­бно­сті до цьо­го — роз­ви­вай­те їх, по­за­як про­фе­сія дра­ма­тур­га до­сить за­пи­та­на за­раз.

«ТРЕ­БА ВИ­ВЧА­ТИ ЗА­ПИ­ТИ АУ­ДИ­ТО­РІЇ»

Оле­ксандр ПОДВИШЕННИЙ, На­ціо­наль­ний уні­вер­си­тет «Острозь­ка ака­де­мія»:

— Сер­гію Ва­си­льо­ви­чу, в по­стмай дан но му кі не ма тог ра фі ак ти - ві­зу­ва­ла­ся істо­ри­чна те­чія, та­кож бу­ли спро­би па­ро­ді­ю­ва­н­ня гол­лі - вуд­ських мо­ло­ді­жних стрі чок. Яким має бу­ти су­ча­сний кі­не­ма - то­граф? Які жан­ри вар­то роз­ви­ва­ти най­пер­ше?

С. Т.:

— Ці­ка­вий факт: рік на­род жен ня кі не ма тог ра фа — 1896-й — збі­га­є­ться з да­тою ви­хо­ду книж ки Зиґ мун да Фрей да « Тлу ма чен ня сно ви дінь » . Тоб то, по су­ті, кі­но­те­а­траль­ний пе­ре­гляд — це сон. Із са­мо­го по­ча­тку, ко­ли бра ти Люм’ єри від кри ли кі не ма - то­граф для сві­ту, во­ни ду­ма­ли, що від­кри­ли про­сто трюк, і все. І то­му кіно пер­ших двох де­ся­ти­літь бу­ло скла до вою то діш ніх яр мар ко вих по дій. До ре чі, за раз до цьо го прак тич но по вер ну ли ся. Чи ма ло кі­но­за­лів роз­та­шо­ва­ні в тор­го­вель­них цен­трах. Від­по­від­но, і філь­ми

та­кі, там смі­шно по­ка­зу­ва­ти щось сер­йо­зне. Пер­ші два де­ся­ти­лі­т­тя се­анс скла­дав­ся із 10—20 стрі­чок. Ча­сто все зні­ма­ли одним ка­дром. Із ча­сом кіно ста­ло ми­сте­цтвом.

Укра­їн­ський кі­не­ма­то­граф для то­го, щоб ста­ти по­пу­ляр­ним, має зва­жа­ти на за­пи­ти ау­ди­то­рії. Істо­ри­чні бо­йо­ви­ки по­трі­бні теж. Але це до­во­лі вар­ті­сна річ — зня­ти на­віть не­ве­ли­кий істо­ри­чний епі­зод, тим біль­ше — зі спе­це­фе­кта­ми. Ко­ме­дії про­сті­ші в пла­ні бю­дже­ту, але по­трі­бні та­лан­ти. Мо­же бу­ти ду­же смі­шний сце­на­рій, але якщо акто­ри не смі­шні, то це не ма­ти­ме сен­су. І ме­ло­дра­ми, бе­зу­мов­но. До ре­чі, фільм Оле­ся Са­ні­на «По­во­дир» у цьо­му сен­сі — ду­же силь­на кар­ти­на. Чи «ТойЩо­Про­йшо­вКрі­зьВо­гонь» Михайла Іл­лєн­ка — теж при­клад та­ко­го фор­ма­ту, який по­трі­бен на­шо­му кі­не­ма­то­гра­фу.

... Тре­ба ви­вча­ти за­пи­ти ау­ди­то­рії і про­гно­зу­ва­ти, які філь­ми, які жан­ри, на яко­му ма­те­рі­а­лі бу­дуть успі­шни­ми.

«ДОВЖЕНКО РО­БИВ НЕ ПРО­СТО ФІЛЬ­МИ, А Й ТВОРИВ ПЕВ­НУ МІФОЛОГІЮ»

Ан­тон СЕСТРИЦИН, уні­вер­си­тет Карл­тон, м. От­та­ва, Ка­на­да:

— Ви зна­ли осо­би­сто, а та­кож до­слі­джу­ва­ли твор­чість ба­га­тьох ве­ли­ких ми­тців. Чий до­свід, мо­жли­во, най­біль­ше на вас впли­нув, про ко­го най­ча­сті­ше зга­ду­є­те? До чи­єї спад­щи­ни ра­ди­те звер­ну­ти­ся нам?

С. Т.: — За­раз я ви­кла­даю істо­рію кіно в уні­вер­си­те­ті іме­ні Шев­чен­ка на ка­фе­дрі кіно і те­ле­ба­че­н­ня, яка з’яви­ла­ся там не­що­дав­но. Якось пі­сля ле­кції про Дов­жен­ка до ме­не пі­ді­йшла сту­ден­тка і ска­за­ла: «Зна­є­те, як­би я не зна­ла, ко­ли по­мер Довженко, я по­ду­ма­ла б, що ви бу­ли з ним осо­би­сто зна­йо­мі!» Я на­пи­сав книж­ку про Дов­жен­ка, в якій є рів­но 800 сто­рі­нок. Річ не в кіль­ко­сті, але і в ній та­кож. Ця лю­ди­на мі­фо­ло­гі­чна. І він, як і Па­ра­джа­нов, спри­яв ство­рен­ню мі­фу про се­бе як про осо­би­стість.

Був та­кий ре­жи­сер Ігор Сав­чен­ко, се ред йо го ро біт — « Бог дан Хмель­ни­цький». Хо­ро­ший фільм на­справ­ді, кла­сний фільм, про­фе­сіо­наль ний, кра ще, мо же, аніж у Дов жен ка. Але хто за раз зга дує про Іго ря Сав чен ка? На віть йо го учні, се­ред яких був Сер­гій Па­ра­джа­нов, ні­чо­го про ньо­го не роз­ка­зу­ють. То­му Довженко — це ще й при­клад лю­ди­ни, яка ро­би­ла не прос то філь ми, а й тво ри ла пев ну міфологію, яка є мі­фо­ло­гі­єю пер­со­наль ною, і вод но час це міф про Укра­ї­ну. Ви зна­є­те, ма­буть, що йо­го вря­ту­вав Ста­лін. Довженко опи­нив­ся у спи­сках укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів, які бу­ли по­став­ле­ні «на ви­літ». На ньо­го че­ка­ла до­ля Миколи Ку­лі­ша, Ле­ся Кур­ба­са і ба­га­тьох де­ся­тків інших ми­тців.

Уявіть со­бі 1933 рік, йо­го остан­ній фільм «Іван» під­да­но не­ща­дній кри­ти­ці в пре­сі. Довженко, зна­ю­чи вже, що він у спи­сках, ра­зом із дру­жи­ною Юлі­єю Солн­це­вою їде в Су­ху­мі й, по су­ті, там пе­ре­хо­ву­є­ться. Але то­ді­шній ке­рів­ник Держ­кі­но йо­го зна­хо­дить і ви­кли­кає в Мо­скву, обі­ця­ю­чи ау­ді­єн­цію зі Ста­лі­ним, по­пе­ре­див­ши, що в жо­дно­му ра­зі не мо­жна за­їжджа­ти ні в Ки­їв, ні в Хар­ків, то­му що там че­кає арешт. Ро­зу­мі­є­те ситуацію: з одно­го бо­ку — не­без­пе­ка аре­шту, а з дру­го­го — на те­бе че­кає сам Ста­лін. Зда­ва­ло­ся б, якщо на те­бе че­кає вождь, то який мо­же бу­ти арешт? І справ­ді, Ста­лін йо­го при­ймає, під­во­дить до ма­пи Ра­дян­сько­го Со­ю­зу... Довженко по­чи­нає го­во­ри­ти, що тре­ба бу­ду­ва­ти но­ві мі­ста, ство­рю­ва­ти ко­му­ні­сти­чне май­бу­тнє... Він справ­ді був лі­вим. То­ді май­же всі ми­тці бу­ли лі­ви­ми, і це по­яснює, чо­му єв­ро­пей­ські ін­те­ле­кту­а­ли зі спів­чу­т­тям та сим­па­ті­єю ста­ви­ли­ся до Ста­лі­на, адже він теж був «лі­вак», тоб­то лю­ди­на, ціл­ко­ви­то пе­ре­ко­на­на в то­му, що все, що є, по­трі­бно зруй­ну­ва­ти, на­си­па­ти но­вий шар і бу­ду­ва­ти аб­со­лю­тно но­ве су­спіль­ство. А за то­ді­шніх умов лю­ди­на бу­ла, по су­ті, ра­бом. Раб­ське існу­ва­н­ня — не до­стой­не лю­ди­ни. Ба­чи­те, за ві­до­мим ви­сло­вом про до­ро­гу в пе­кло... Хо­ті­ли-то ін­шо­го — роз­ку­ва­ти лю­ди­ну, а на­то­мість обер­ну­ли в раб­ство міль­йо­ни лю­дей. Я вже не ка­жу, що їх мо­ри­ли го­ло­дом, ни­щи­ли й та­ке ін­ше...

Сло­вом, Довженко пі­сля цьо­го пе­ре­тво­рю­є­ться на та­ко­го со­бі при­двор­но­го ре­жи­се­ра. Ста­лін фа­кти­чно стає йо­го про­дю­се­ром. На­при­клад, він за­мов­ляє йо­му фільм «Щорс», біль­ше то­го — чи­тає ва­рі­ан­ти сце­на­рію, не при­ймає їх. Він вва­жав, що по­трі­бно, що­би Щорс був ін­те­ле­кту­а­лом. Ста­лін іно­ді на­віть за­про­шу­вав Дов­жен­ка на ні­чні про­гу­лян­ки Мо­сквою. Про це я мо­жу ду­же ба­га­то го­во­ри­ти, але Довженко про­дов­жує ме­не над­зви­чай­но ці­ка­ви­ти, по­при все.

Що­до тих, ко­го я до­сить близь­ко знав. На­при­клад, Бо­г­да­на Сту­пку. Я до­во­лі ча­сто з ним зу­стрі­чав­ся. У ньо­го зав­жди бу­ли ве­ли­кі ро­лі в те­а­трі, а це важ­ко. Я за­хо­див до ньо­го пі­сля ви­ста­ви до гри­мер­ки і ба­чив, яка то бу­ла важ­ка пра­ця. Він про­жив май­же 70 літ. Ви­ста ву « Тев’ є- Те вель » я ба чив не мен­ше ніж де­сять ра­зів. Во­на йшла десь 25 ро­ків, уяв­ля­є­те? Упро­довж чвер­ті сто­лі­т­тя не­мо­жли­во бу­ло ді­ста ти квит ки. Ступ ка — це ве ли - че­зний та­лант, по­мно­же­ний на дис цип лі ну. Акто ри за зви чай не до­жи­ва­ють до та­ко­го ві­ку. А ті, хто залишається, мо­жуть бу­ти не­ці­ка­ви­ми. А от Сту­пка доби­рав і доби­рав, ви хо дя чи на но ві рів ні. Він зна­чною мі­рою сам се­бе ство­рив...

«ДЖЕЙМС МЕЙС — ЗРА­ЗОК АБ­СО­ЛЮ­ТНО МО­РАЛЬ­НОЇ ЛЮ­ДИ­НИ В СУЧАСНОМУ СВІ­ТІ»

Ма­рія ОРИЩИНА,

ЛНУ ім. I. Фран­ка:

— Ми­ну­ло­го ро­ку ви ста­ли ла­у­ре­а­том Пре­мії іме­ні Джейм­са Мей­са. Що для вас озна­чає ця пре­мія?

С. Т.: — Ви, на­пев­но, зна­є­те, що Пре мія іні цій о ва на ре дак ці­єю га - зе­ти «День». Ви зна­є­те, ма­буть, чо­му? Бо Джеймс Мейс — це аме­ри­ка­нець, який так ба­га­то зро­бив для Укра­ї­ни і для то­го, щоб пе­рі­од Го­ло­до­мо­ру був ін­сти­ту­ці­а­лі­зо­ва­ний. Але ко ли він пе ре їхав в Укра ї ну, то він тут ви­явив­ся не ду­же по­трі­бним. І то­ді га­зе­та «День», Ла­ри­са Івшина при­хи­сти­ли йо­го тут. От­же, жо­дна ін­ша га­зе­та, жо­дна ін­ша ре­да­кція не ма­ли б мо­раль­но­го пра ва при суд жу ва ти та ку пре - мію. То­му для ме­не, як я за­зна­чив на по­ча­тку про мо­раль­ну лю­ди­ну і си лу її впли­ву, Джеймс Мейс справ ді до міг ся то го, чо го він до - міг­ся, ще й то му, що в ньо­му був цей мо­раль­ний стри­жень. Він ви­ро бив якісь уяв лен ня про той же Го­ло­до­мор та ін­ші істо­ри­чні по­дії і йшов за ни­ми, не від­сту­па­ю­чи. До ре­чі, та­ка лю­ди­на не зне­ві­рю­є­ться, по­за­як не роз­ра­хо­вує на якісь зов­ніш ні по чес ті, по хва ли чи ова ції. То­му для ме­не Мейс — зра­зок аб­со­лю­тно мо­раль­ної лю­ди­ни в сучасному сві­ті. І ця на­го­ро­да ви­яви­лась для ме не при єм ною не спо ді ван - кою. Але ра­зом із тим ця не­спо­ді­ван­ка зму­си­ла ме­не за­ми­сли­тись що­до фе­но­ме­на Мей­са і то­го, що по­трі­бно бу­ти гі­дним ці­єї Пре­мії.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.