Вій­на – це «не­мо­дно», «не­ці­ка­во»?..

У ви­дав­ни­цтві «Ві­ват» по­ба­чи­ла світ но­ва книж­ка Артема Че­ха «То­чка нуль»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Ана­ста­сія ФЕДЧЕНКО

«Цей ав­то­бус із про­во­ка­цій­ною ем­бле­мою «Тан­цю­ють всі» — зну­щаль­но ком­фор­тний, ні­би ве­зе па­са­жи­рів не на по­лі­гон, а на якісь «гря­зі». Со­рок один но­во­бра­нець і двоє офі­це­рів су­про­во­ду. Ми їде­мо до рів­нен­ської учеб­ки», — так по­чи­на­є­ться но­ва книж­ка Артема Че­ха «То­чка нуль».

Збір­ку есе­їв від­кри­ва­ють ко­ро­ткі роз­по­віді про «учеб­ку». Про біг та ін­ші фі­зи­чні впра­ви, про ко­ман­ду­ва­н­ня й тих, хто вчи­ться ра­зом із ним. Про пер­ших «дво­хсо­тих», які не скла­да­ють нор­ма­ти­ви че­рез вік чи стан здо­ров’я, і не­ві­до­мо, що з ни­ми бу­де да­лі.

А ще — про пер­шо­го де­зер­ти­ра, який при­йшов до­бро­воль­цем, а по­тім по­про­сив кіль­ка­ден­ну від­пус­тку че­рез сі­мей­ні об­ста­ви­ни — і не по­вер­нув­ся. Або про то­го, хто по­цу­пив де­зо­до­рант у крам­ни­ці.

Роз­по­від­ає Чех і про пер­ших дру­зів, які на­га­ду­ють ба­тьків чи бра­тів або ні­ко­го з них, на­то­мість всти­га­ють пу­сти­ти в сер­це ко­ре­ні сво­єї до­бро­ти і лю­дя­но­сті. А по­тім ота­ких дру­зів роз­ді­ля­ють по рі­зних під­роз­ді­лах, і стає зро­зумі­ло: дру­жба бу­ла ви­пад­ко­вою, не на ці­ле жи­т­тя.

За­га­лом за по­над рік слу­жби мо­бі­лі­зо­ва­но­му пи­сьмен­ни­ко­ві вда­є­ться по­ман­дру­ва­ти кра­ї­ною. Тут і ко­ро­тке пе­ре­бу­ва­н­ня в Гай­си­ні, і дов­ге — в Пар­ти­за­нах, по­тім — Фрун­зе і Ла­зур­не, по­се­ред спе­ко­тно­го й ли­пко­го, тро­хи со­ло­ну­ва­то­го від по­ту та за­па­ху мо­ря хер­сон­сько­го лі­та, де до­во­ди­ться охо­ро­ня­ти се­бе та об’єкт, ні­би це вже справ­жня вій­на. Де фер­ме­ри не ро­зу­мі­ють, що по­се­ред мир­но­го сте­пу з ка­ву­на­ми ро­бить гру­па вій­сько­вих, де ту­ри­сти тан­цю­ють на ні­чних ди­ско­те­ках, а вдень їдять мо­ро­зи­во, кре­ве­тки та ін­шу ти­по­во пля­жну їжу, ви­ки­да­ю­чи смі­т­тя про­сто в пі­сок бі­ля се­бе.

По­тім — по­лі­гон бі­ля Ми­ко­ла­є­ва, де на­ші ар­мій­ці про­хо­дять ви­шкіл ра­зом із аме­ри­кан­ця­ми. Що­прав­да, мо­бі­лі­зо­ва­них від­ді­ля­ють ледь не ко­лю- чим дро­том, щоб «ян­кі» не по­ба­чи­ли по­га­ну фор­му і кро­сів­ки за­мість бер­ців, а ще зброю, якій біль­ше ро­ків, ніж се­ре­дньо­ста­ти­сти­чно­му аме­ри­кан­сько­му де­сан­тни­ко­ві.

Спо­ча­тку за­хо­пле­ний і на­тхнен­ний іде­єю по­тра­пи­ти на фронт, де так хо­тів бу­ти ще в 2014-му, Чех ба­чить біль­ше «зра­ди». Але Са­ня Б., один із тих, ко­му при­свя­че­но книж­ку, вчить сто­ли­чно­го «на­пів­хіп­сте­ра» (ви­зна­че­н­ня ав­то­ра) ба­чи­ти пе­ре­ва­ги в усьо­му. Мов­ляв, мо­гло бу­ти й гір­ше. Са­ня ка­же, що в Че­ха дру­зі-жур­на­лі­сти, які мо­жуть зня­ти сю­жет чи на­пи­са­ти про по­га­не за­без­пе­че­н­ня в ар­мії, а в ньо­го, про­сто­го хло­пця, та­ких дру­зів не­має, то­му до­во­ди­ться зми­ри­ти­ся.

З одно­го бо­ку, це слаб­кість, — за­плю­щу­ва­ти очі на про­бле­ми, ді­ли­ти «зра­ду» на­двоє чи на­де­ся­те­ро. А з дру­го­го — у цьо­му є жит­тє­ва му­дрість. Від­пу­сти­ти ситуацію і до­ві­ри­ти­ся їй, якщо ні­чо­го не мо­жеш змі­ни­ти. Шу­ка­ти по­зи­тив скрізь, бо він скрізь і є, ве­ли­кий чи ма­лень­кий, але є. Як-от іта­лій­ська ка­ва чи ка­вун на обід, як про­гноз те­плої по­го­ди на най­ближ­чі кіль­ка днів, як ба­вов­ня­на, а не син­те­ти­чна фор­ма.

А по­тім по­чи­на­є­ться вій­на. Во­на не ге­ро­ї­чна, як у філь­мах чи книж­ках. Во­на — справ­жня. Один вій­сько­вий спив­ся до «бі­ло­чки» — йо­му зда­є­ться, ні­би оскол­ка­ми мі­ни ви­би­ло сер­це, хо­ча сам дня­ми не ви­ла­зить зі сво­єї но­ри.

Ко­ман­дир за­стре­лив­ся в «зе­лен­ці» во­се­ни, і йо­го зна­йшли лиш че­рез кіль­ка мі­ся­ців, на­пів­роз­кла­де­не, на­півз’їде­не го­ло­дни­ми ди­ки­ми дон­ба­ськи­ми тва­ри­на­ми ті­ло. Увесь час від зни­кне­н­ня йо­го вва­жа­ли де­зер­ти­ром, який або пе­ре­йшов на бік во­ро­га, або по­їхав на за­ро­бі­тки за кор­дон.

Вій­на — це ко­ли вно­чі мо­жеш пе­ре­плу­та­ти ко­та, що ша­ру­дить у ку­щах, із ди­вер­сан­том, і ви­пу­сти­ти обо­йму на­бо­їв. Вій­на — це ко­ли блін­даж за­ли­ває та­ла во­да так, що він пе­ре­тво­рю­є­ться на під­зем­не озе­ро, в яко­му пла­ває все, що сто­я­ло на під­ло­зі. І тіль­ки ма­тра­ци ди­вом за­ли­ша­ю­ться су­хи­ми.

Вій­на — це ко­ли стра­шно, що за­ги­неш від ку­лі чу­жо­го чи п’яно­го сво­го. Або що весь блін­даж ви­рі­жуть че­чен­ці. Або по­тра­пиш у по­лон.

Вій­на — це ко­ли хо­че­ться до­до­му, хо­че­ться по­ба­чи­ти дру­жи­ну, але на­ви­чки спіл­ку­ва­н­ня з ти­ми, хто ні­ко­ли не ба­чив фрон­ту, втра­че­но, і тя­гне на­зад, щоб зно­ву мріяти у вог­ко­му око­пі про рі­дних.

Вій­на — це зна­йом­ство з мі­сце­ви­ми, біль­шість із яких мріє про мир, про при­пи­не­н­ня во­гню, і їм бай­ду­же, чи во­ни бу­дуть в Укра­ї­ні, чи в «ЛНР».

Чех у цій книж­ці ду­же щи­рий. Він ци­ні­чний, ко­ли роз­по­від­ає про ко­ше­ня чи про фрон­то­вих по­вій. Лі­ри­чний, ко­ли опи­сує кра­є­ви­ди. Щем­кий, ко­ли зга­дує ба­бу­сю, якій ні­чим то­пи­ти в гру­бі, тож во­на зби­рає но­во­рі­чні ялин­ки.

У цих есе­ях ба­га­то ав­то­ра і йо­го до­сві­ду, який би Са­ня Б. на­звав ін­шим, лай­ли­вим, сло­вом.

Хто шу­кає ге­ро­ї­ки чи по­дви­гів, то­му «То­чка нуль» на­вряд чи спо­до­ба­є­ться. Бо тут є бу­дні — смі­шні, гір­кі, сум­ні, стра­шні, ра­ді­сні. Бу­дні, че­рез які про­хо­дять ті, хто опи­нив­ся на «ну­лі». Книж­ка пі­ді­йде тим, хто шу­кає прав­ди.

Пов­сяк­ден­ність око­пної вій­ни змі­нює тих, хто був там, на­зав­жди, — під­ні­має сво­єю книж­кою ва­жли­ву про­бле­му Чех. І тут уже пи­та­н­ня до су­спіль­ства: на­скіль­ки ми го­то­ві прийня­ти цих ка­му­фльо­ва­них лю­дей із їхні­ми ка­му­фльо­ва­ни­ми «тар­га­на­ми», із їхні­ми бо­лю­чи­ми спо­га­да­ми і при­тлум­ле­ним по­чу­т­тям не­без­пе­ки.

«Вій­на — це не­мо­дно», — ствер­джує Чех. Важ­ко з ним не по­го­ди­ти­ся. Су­спіль­ство «вто­ми­ло­ся» від но­вин із фрон­ту.

«Вій­на — це не­ці­ка­во», — пи­ше він. І сво­єю книж­кою спро­сто­вує вла­сне твер­дже­н­ня.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.