Ти­ся­ча та один ге­рой

Ху­до­жник Іл­ля Угні­вен­ко — про те, чо­му в ілю­стра­ції атмо­сфе­ра ва­жли­ві­ша за пер­со­на­жа

Den (Ukrainian) - - Наприкінці «дня» - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, фо­то Артема СЛІПАЧУКА, «День»

Кіль­ка со­тень ди­ва­ків — хтось у ска­фан­дрі, хтось із гіл­ка­ми за­мість во­лос­ся або комп’юте­ром за­мість го­ло­ви — зі­бра­ли­ся в цен­трі Ки­є­ва, пу­сту­ють і від­ри­ва­ю­ться. Сто­ли­чних або­ри­ге­нів во­ни ігно­ру­ють — по­дя­куй­те, що не за­хо­пи­ли який­не­будь жи­тло­вий бу­ди­нок.

Так мо­гло по­чи­на­тись не­сер­йо­зне опо­віда­н­ня в жан­рі фан­та­сти­ки, але йде­ться про гра­фі­чне пан­но ху­до­жни­ка Іл­лі УГНІВЕНКА — він ство­рив йо­го під час сво­єї ви­став­ки у про­сто­рі Orthodox, ор­га­ні­зо­ва­ної клу­бом ілю­стра­то­рів Pictoric. З одно­го бо­ку, в цій ро­бо­ті не­має го­лов­но­го ге­роя, а з ін­шо­го, ко­жна істо­та мо­же ра­птом ним ста­ти — якщо істо­рія, що з нею від­бу­ва­є­ться на цьо­му май­же во­сьми­ме­тро­во­му ва­тма­ні, при­вер­не ва­шу ува­гу.

Для кон­текс­ту — Іл­ля Угні­вен­ко бе­ре участь у все­укра­їн­ських та між­на­ро­дних ви­став­ках, про­во­дить вор­кшо­пи з ілю­стра­ції, ви­кла­дає у сто­ли­чній ди­тя­чій ху­до­жній шко­лі №9. Ми за­ві­та­ли до ху­до­жни­ка, ко­ли він за­вер­шу­вав пан­но, і роз­пи­та­ли, де зна­хо­дить сво­їх пер­со­на­жів. Да­лі — пря­ма мо­ва Іл­лі Угнівенка.

ЛЕЙТМОТИВ ЗА­ЛЕ­ЖИТЬ ВІД НАСТРОЮ

— На ви­став­ці в Orthodox я по­ка­зав сво­їх пер­со­на­жів із бло­кно­тів, яких на­ма­лю­вав з ну­ля. Во­ни ні­де не ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли­ся, це моє особисте. Ви­рі­шив «під­три­ма­ти» їх та­ким со­бі пер­фор­ман­сом, жи­вою ви­став­кою, яка по­стій­но змі­ню­є­ться — тоб­то ма­лю­ю­чи пан­но. Ідея взя­та ще з пер­шо­го фе­сти­ва­лю Kyiv Comic Con, де я роз­ма­льо­ву­вав три­ме­тро­вий ба­нер. Тіль­ки там я про­сто брав пер­со­на­жів зі сво­їх бло­кно­тів, а тут при­ду­мую їх на хо­ду. Змі­ню­є­ться на­стрій — і змі­ню­ю­ться основ­ні мо­ти­ви на ро­бо­тах. В одній ча­сти­ні пан­но пер­со­на­жі роз­та­шо­ва­ні не­рів­ни­ми лі­ні­я­ми. А на дру­гій стін­ці во­ни роз­мі­ще­ні трьо­ма ря­да­ми, на­че йдуть на­тов­пом, з’яви­ла­ся си­сте­ма­ти­чність. Я цим пе­ре­на­си­тив­ся і на тре­тій стін­ці зро­бив цен­траль­ну ком­по­зи­цію.

Не го­ту­вав ком­по­зи­цію всьо­го пан­но за­зда­ле­гідь. По-пер­ше, так ме­ні ці­ка­во ма­лю­ва­ти. По-дру­ге, лю­дям ці­ка­во спо­сте­рі­га­ти, як роз­ви­ва­є­ться сю­жет. До то­го ж, го­лов­ни­ми на ви­став­ці є ро­бо­ти в рам­ках, і сю­жет на ве­ли­ко­му пан­но че­рез них руй­ну­ва­ти­ме­ться. Щоб не від­во­лі­ка­ти ува­гу лю­дей від ро­біт у рам­ках, на пан­но я ство­рюю ки­ли­мо­ву ком­по­зи­цію — тут не­має го­лов­но­го чи дру­го­ря­дно­го, все одна­ко­ве за зна­чи­мі­стю. Ми ні­би за­ну­рю­є­мось у цей світ і блу­ка­є­мо ним.

ЗАСПОКІЙЛИВИЙ ОБРАЗ

— У цен­трі тре­тьої стін­ки на­ма­льо­ва­ний ве­ли­кий ді­дусь-де­ре­во. Це та­ка со­бі буд­до­по­ді­бна істо­та. Тут ми ба­чи­мо стар­ця, але та­кий ха­ра­ктер мо­же уосо­блю­ва­ти будь-який пер­со­наж, який гра­ни­чно спов­не­ний спо­кою і ви­ви­щу­є­ться над ін­ши­ми. Та­кий не­по­ру­шний образ, який ін­ко­ли зру­чно про­сто ма­лю­ва­ти для се­бе, для вла­сно­го ком­фор­тно­го ста­ну, щоб зу­пи­ни­ти дум­ки. Вза­га­лі цей пер­со­наж зі мною вже кіль­ка ро­ків — пе­рі­о­ди­чно ма­люю йо­го в рі­зних ва­рі­ан­тах. Та­кий образ му­дре­ця, який збе­рі­гає між до­лонь якийсь во­гонь або три­має ча­шу з якимсь сен­сом.

У мо­їх бло­кно­тах та­кож є пер­со­на­жі, з яких, нав­па­ки, во­да ви­ли­ва­є­ться. Во­ни ллють во­ду, бо не мо­жуть ска­за­ти щось ро­зум­не. Це ка­ри­ка­ту­ра на му­дре­ців, які бу­цім­то ста­ють буд­да­ми.

ГЕ­РОЙ У ПЛЯМЦІ ФАР­БИ

— Пер­со­на­жам на ви­став­ці десь рік, весь цей час во­ни «ле­жа­ли » у бло­кно­ті. Ось, на­при­клад, цей хло­пець, один із го­лов­них ге­ро­їв. Ба­га­то пер­со­на­жів, і цей зокре­ма, при­хо­дять із па­лі­три. На­рі­заю до­бір­ку пей­за­жів із плям фар­би, і де­які пе­ре­ро­ста­ють у пер­со­на­жів — за­ле­жно від то­го, що я зна­йду. Ось тут при­су­тні ри­би, по­пу­ляр­на в ме­не те­ма, а тут — ста­рець з чер­во­ною бо­ро­дою (по­ка­зує до­бір­ку рі­зно­ко­льо­ро­вих па­пір­ців у бло­кно­ті. — Авт.). Ін­ко­ли ду­блюю образ олів­цем, щоб не за­бу­ти, що са­ме я по­ба­чив у пля­мах.

Гру­па з трьох пер­со­на­жів на пер­шій сті­ні об’ єд­на­на істо­рі­єю. Во­ни — з одні­єї па­лі­три. У ме­не дум­ка одра­зу пра­цює у пло­щи­ні яко­їсь істо­рії. Тут є го­лов­ний пер­со­наж, по­мі­чник та ан­та­го­ніст. По­руч — ще одна гру­па пер­со­на­жів. Ін­ша па­лі­тра, ін­ший на­стрій та ін­ший бло­кнот, і во­ни ду­же по­хму­рі. А є оди­ни­чні пер­со­на­жі. Я роз­по­від­аю учням про при­ду­му­ва­н­ня обра­зів і ро­бо­ту з фор­ма­ми. І до­ки це ро­блю, ма- люю дрі­бні схе­ми. Ча­сто ці схе­ми під­хо­дять для ви­ко­ри­ста­н­ня в май­бу­тньо­му. І от один із пер­со­на­жів на ви­став­ці на­ро­див­ся ли­ше то­му, що я по­ясню­вав ко­мусь, як пра­цю­ва­ти з фор­мою.

...І НА ПІД­ЛО­ЗІ В МЕТРО

— Ін­ко­ли сю­же­ти на­ро­джу­ю­ться са­мі по со­бі. Якось зга­дав ілю­стра­ції з бу­ква­ря, на­ма­лю­вав у та­кій сти­лі­сти­ці хло­пчи­ка, тіль­ки до­пов­нив образ стім­пан­ків­ськи­ми за­лі­зни­ми ру­ка­ми (стім­панк — під­вид фан­та­сти­ки, ко­ли дія від­бу­ва­є­ться у сві­ті, де по­ши­ре­ні те­хно­ло­гії па­ро­вих машин. — Авт.). По­тім по­ду­мав — тре­ба да­ти цьо­му хло­пцю якусь ре­плі­ку. От він і ка­же: «А по­тім я за­хо­плю пла­не­ту! » Так жар­то­ма з’ явив­ся цей ге­рой, а зго­дом до ньо­го до­да­лась дів­чин­ка.

Де­яких пер­со­на­жів зна­хо­джу в яки­хось па­тьо­ках, по­тер­то­стях на під­ло­зі в метро. Ін­ко­ли во­ни на­ро­джу­ю­ться з на­чер­ків, але то­ді ви­хо­дять рад­ше со­ці­аль­ні ка­ри­ка­ту­ри.

ЖИ­Т­ТЯ, ПІДГЛЯНУТЕ НА ЗУПИНЦІ

— На мою дум­ку, в ілю­стра­ції пер­со­наж не є го­лов­ним. Головне — атмо­сфе­ра. Якщо атмо­сфе­ри не­має, ні­чо­го не пра­цює. Зна­чно кра­ще бра­ти ко­ктейль з ілю­стра­ції та атмо­сфе­ри і за­ну­рю­ва­ти се­бе в неї, жи­ти там ра­зом із ци­ми пер­со­на­жа­ми. Але в цьо­му кон­кре­тно­му ра­зі, на цій ви­став­ці є тіль­ки пер­со­на­жі. І пер­со­на­жі на пан­но — на­че підглянуте жи­т­тя на зупинці. Ко­жен за­йма­є­ться сво­єю спра­вою, і всі че­ка­ють на якийсь ав­то­бус.

ДИ­ТЯ­ЧІ СТЕ­РЕ­О­ТИ­ПИ

— Ви­кла­даю са­ме у ді­тей. Во­ни при­хо­дять до шко­ли у ві­сім­дев’ ять ро­ків, уже на­ди­вив­шись муль­тфіль­мів, і то­му пра­цю­ють тро­хи клі­шо­ва­но. За­раз во­ни осо­бли­во по­лю­бля­ють За­лі­зну лю­ди­ну та пер­со­на­жів із « Мо­го ма­лень­ко­го по­ні » . Я ви­ко­ри­сто­вую всі мо­жли­во­сті, щоб зла­ма­ти їхні сте­ре­о­ти­пи, щоб во­ни ро­зумі­ли — мо­жна при­ду­му­ва­ти пер­со­на­жів са­мо­му. До­во­ди­ться на­віть ста­ви­ти умо­ву: якщо ми ма­лю­є­мо щось за фан­та­зі­єю, то не ви­ко­ри­сто­ву­є­мо щось, що вже є в куль­ту­рі. Твор­чу уяву ді­тей тре­ба роз­кру­чу­ва­ти. У цьо­му ві­ці, ме­ні зда­є­ться, во­ни по­чи­на­ють ко­сте­ні­ти, за­ба­га­то по­вто­рю­ва­ти те, що ба­чать нав­ко­ло і вва­жа­ють за свій ідеал.

«ТУТ НІ­ХТО НЕ БУ­ДЕ ВБИ­ВА­ТИ»

— Ко­ли за­кін­чу пан­но, мо­жли­во, до­ма­льо­ву­ва­ти­му ма­лень­кі сюр­при­зи. «По­роз­ки­даю» ди­тя­чі ігра­шки — хо­ро­ший мо­тив, який до­дає шар­му не­сер­йо­зно­сті. На­че всі пер­со­на­жі гра­ють у щось сер­йо­зне, на­віть ві­рять у це, але ми ба­чи­мо, що це ли­ше гра. Одна зна­йо­ма ска­за­ла, що ці ге­рої на­че гра­ють у вій­ну­шку, але все за­кін­чу­є­ться по-до­бро­му. Ні­хто, на­віть якщо має ба­га­то зу­бів, не бу­де ко­гось вби­ва­ти. Зві­сно, кі­нець ці­єї істо­рії хо­ро­ший.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.