Фі­ло­соф укра­їн­ської син­те­зи

Ідей­ні по­шу­ки Миколи Шлем­ке­ви­ча

Den (Ukrainian) - - Особистість - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

На­віть у ра­зі, ко­ли до­стой­ни­ків куль­ту­ри ша­ну­ють і пи­шуть про них в ен­ци­кло­пе­ди­чних до­від­ни­ках, це ще не озна­чає, що ша­ну­ють їхні ідеї, ба біль­ше, що по­лі­ти­чна елі­та Укра­ї­ни хо­ча б зна­йо­ма з ци­ми іде­я­ми. А якщо не зна­єш — то як мо­жеш узя­ти до ува­ги ре­зуль­тат чи­ї­хось ґрун­тов­них роз­ми­слів, ви­ві­ре­ний ло­гі­кою та істо­ри­чним до­сві­дом ви­сно­вок що­до не­об­хі­дних для кра­ї­ни дій? От і ви­хо­дить: ко­трий рік уже ма­є­мо те, що не му­си­ли би ма­ти...

«Основ­ний гріх на­шої істо­рії: твор­чі її си­ли ду­же рід­ко ви­сту­па­ють одно­згі­дно, одно­на­прям­ко­во. Во­ни най­ча­сті­ше пе­ре­бу­ва­ють у ста­ні при­хо­ва­ної, а то й одвер­тої гро­ма­дян­ської вій­ни. З неї ко­ри­стає зра­зу рі­дний цар-го­ло­та, а за ним іде чу­жа вла­да... Анар­хія го­ло­ти — це са­ме та со­ціо­ло­гі­чна по­ро­жне­ча, що її за­пов­няє чу­жа дер­жа­ва».

Ав­тор цих слів — Ми­ко­ла Шлем­ке­вич, один ізна­йосві­че­ні­ших укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів ХХ сто­лі­т­тя. Ми­сли­тель, який « за­ки­нув » у куль­тур­ний про­стір чи­ма­лу кіль­кість ду­же ці­ка­вих ідей. Ав­тор низ­ки кни­жок, як-от: «Фі­ло­со­фія » ( 1936), « Про­бле­ма укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції » ( 1936), « Укра­їн­ська син­те­за чи укра­їн­ська гро­ма­дян­ська вій­на » (1949), «За­гу­бле­на укра­їн­ська лю­ди­на » ( 1954), « Га­ли­чан­ство» (1956) то­що. Во­ни по­ча­сти пе­ре­ви­да­ні в сьо­го­дні­шній Укра­ї­ні; на­то­мість ве­ли­ке чи­сло жур­наль­них і га­зе­тних ста­тей Шлем­ке­ви­ча в Укра­ї­ні не пе­ре­ви­да­не зов­сім, а то­му, на жаль, пра­кти­чно не­ві­до­ме.

Май­бу­тній ми­сли­тель на­ро­див­ся 8 лю­то­го 1894 ро­ку в се­лі Пи­ля­вій на Тер­но­піль­щи­ні. Він на­вчав­ся у на­ро­дній шко­лі та в гім­на­зії у Бу­ча­чі, в гім­на­зії у Льво­ві та в уні­вер­си­те­ті у Ві­дні. 1915 ро­ку, під час оку­па­ції Га­ли­чи­ни ро­сій­ською ар­мі­єю, Шлем­ке­вич був ви­ве­зе­ний до Си­бі­ру і по­вер­нув­ся в Укра­ї­ну тіль­ки в 1917-му. Він жив у Ки­є­ві, пра­цю­вав тут се­кре­та­рем «Ро­бі­тни­чої га­зе­ти» та спів­ро­бі­тни­ком Все­укра­їн­ської ака­де­мії на­ук. Пі­сля оста­то­чно­го за­хо­пле­н­ня Ки­є­ва біль­шо­ви­ка­ми влі­тку 1920 ро­ку Шлем­ке­вич де­який час учи­те­лю­вав у сіль­ських шко­лах на пів­дні Чер­ка­щи­ни, а зго­дом ви­їхав до Га­ли­чи­ни.

1923 ро­ку Шлем­ке­вич про­дов­жив на­вча­н­ня у Ві­ден­сько­му уні­вер­си­те­ті, здо­був там сту­пінь до­кто­ра фі­ло­со­фії ( йо­го ди­сер­та­ція зва­ла­ся Das Wesen der Philosophie — « Су­тність фі­ло­со­фії » ) , а по­тім ще два ро­ки на­вчав­ся у Сор­бон­ні. По­вер­нув­шись до Га­ли­чи­ни, він ре­да­гу­вав ча­со­пи­си « Пе­ре­мо­га » і « На­ші дні » та га­зе­ту « Укра­їн­ські ві­сті » , ви­кла­дав в Укра­їн­сько­му віль­но­му уні­вер­си­те­ті. То­ді ж Шлем­ке­вич по­чав ши­ро­ко пу­блі­ку­ва­ти свої фі­ло­соф­ські та пу­блі­ци­сти­чні пра­ці — стат­ті, мо­но­гра­фії та бро­шу­ри.

У 1930-х ро­ках Шлем­ке­вич став одним із­ке­рів­ни­ків Фрон­ту на­ціо­наль­ної єд­но­сті та іде­о­ло­гом так зва­но­го твор­чо­го на­ціо­на­лі­зму. Він кри­ти­ку­вав як ра­ди­каль­ні іде­о­ло­гію та ді­яль­ність то­ді ще єди­ної Ор­га­ні­за­ції Укра­їн­ських На­ціо­на­лі­стів, так і не­до­ста­тню рі­шу­чість лі­бе­раль­но­го Укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чно­го об’ єд­на­н­ня. ФНЄ, втім, не встиг на пов­ну си­лу роз­гор­ну­ти свою ді­яль­ність до по­ча­тку Дру­гої сві­то­вої вій­ни.

На­ве­сні 1940 ро­ку Шлем­ке­вич, яко­му за­гро­жу­вав арешт, не­ле­галь­но пе­ре­йшов ізЗа­хі­дної Укра­ї­ни до оку­по­ва­ної на­ци­ста­ми Поль­щі, а пі­сля по­ча­тку ні­ме­цько-ра­дян­ської вій­ни по­вер­нув­ся до Льво­ва і пра­цю­вав там в Укра­їн­сько­му ви­дав­ни­цтві. На­при­кін­ці Дру­гої сві­то­вої вій­ни фі­ло­соф пе­ре­їхав до Ав­стрії, зго­дом осе­лив­ся у Ба­ва­рії, а 1949 ро­ку пе­ре­їхав до Спо­лу­че­них Шта­тів Аме­ри­ки. Там Шлем­ке­вич став спів­за­снов­ни­ком та­ких ор­га­ні­за­цій, як Укра­їн­ський на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чний со­юз, Со­ю­зукра­їн­ських на­ціо­наль­них де­мо­кра­тів і Укра­їн­ська на­ціо­наль­на ра­да. Він та­кож за­сну­вав ви­дав­ни­цтво «Клю­чі» та Укра­їн­ський пу­блі­ци­сти­чно-на­у­ко­вий ін­сти­тут у Чи­ка­го, ре­да­гу­вав жур­нал «Ли­сти до при­я­те­лів», го­лов­ним ав­то­ром яко­го був сам, до­лу­чив­ся до ви­да­н­ня Ен­ци­кло­пе­дії укра­ї­но­знав­ства.

Ми­ко­ла Шлем­ке­вич по­мер 14 лю­то­го 1966 ро­ку в мі­сті Пас­сейк (штат Нью-Джер­сі). За сло­ва­ми зна­но­го лі­те­ра­ту­ро­знав­ця Гри­го­рія Ко­стю­ка, був він «сві­то­гля­до­во — де­мо­крат у най­глиб­шо­му ро­зу­мін­ні цьо­го сло­ва, він го­стро по­бо­рю­вав то­та­лі­та­ризм у сві­ті, в то­му чи­слі й отруй­не йо­го від­лу­н­ня в укра­їн­ській спіль­но­ті».

До­ля роз­по­ря­ди­ла­ся так, що га­ли­ча­нин Шлем­ке­вич не тіль­ки мав ґрун­тов­ну єв­ро­пей­ську осві­ту, а й осо­би­сто від­чув та осми­слив рі­зно­ма­ні­тні сю­же­ти жи­т­тя Над­дні­прян­щи­ни, Ро­сій­ської ім­пе­рії та СРСР, а та­кож рі­зних за­хі­дних кра­їн. Йо­му бу­ло що зі­став­ля­ти й по­рів­ню­ва­ти, і, мо­жли­во, са­ме то­му стри­жнем йо­го фі­ло­соф­сько­по­лі­ти­чних мір­ку­вань ста­ла ідея син­те­зу рі­зних скла­до­вих укра­їн­сько­го бу­т­тя. Ін­ші те­о­ре­ти­ки у яв­ній чи при­хо­ва­ній фор­мі ве­ли мо­ву про по­до­ла­н­ня тих чи ін­ших «не­пра­виль­них» явищ на­ціо­наль­но­го жи­т­тя «пра­виль­ни­ми», у кра­що­му ра­зі — про ге­ге­лів­ське «зня­т­тя» сен­су цих «не­пра­виль­них» явищ, тоб­то про утри­ма­н­ня по­зи­тив­ної час­тки їхньо­го змі­сту яви­ща­ми но­ви­ми, до­ско­на­ли­ми. Шлем­ке­вич ста­вив пе­ред со­бою ін­ше за- вда­н­ня: окре­сли­ти спе­ци­фі­ку кон­ку­ру­ю­чих скла­до­вих укра­їн­сько­го жи­т­тя і пе­ре­ко­на­ти осві­че­ний за­гал у не­об­хі­дно­сті по­єд­на­н­ня цих скла­до­вих.

« Спо­кон­ві­ку ді­ють в укра­їн­сько­му сві­ті три твор­чі си­ли, що на­ма­га­ю­ться ор­га­ні­зу­ва­ти, під­во­ди­ти на що­раз­то ви­щий ща­бель укра­їн­ську со­ціо­ло­гі­чну ма­су, на­рід. Ті си­ли — це укра­їн­ське єди­но­влад­ство ( мо­нар­хія), укра­їн­ське на­ро­до­влад­ство (де­мо­кра­тія) і укра­їн­ське про­від­ни­цтво, — пи­сав він. — Окрім па­сив­ної без­вла­дно­сті ма­си, му­сять твор­чі си­ли пе­ре­мог­ти в со­ціо­ло­гі­чній се­ре­до­ви­щі ще й актив­ний спро­тив асо­ці­яль­них, су­то від­о­се­ре­дніх, анар­хій­них перв­нів, що зор­га­ні­зо­ва­ні — най­ча­сті­ше ізго­я­ми зтрьох зга­ду­ва­них твор­чих сфер, да­ють мо­гу­тню тем­ну си­лу, чор­но­го де­мо­на та­кож і на­шої істо­рії, що ді­став ко­льо­ри­тну на­зву ца­ря-го­ло­ти...»

За 70 ро­ків кон­фі­гу­ра­ція та на­зви цих сил, без­умов­но, змі­ни­ли­ся, але чи змі­ни­ла­ся по­су­тньо за­галь­на ситуація?

Не­твор­че, то­таль­не й то­та­лі­тар­не, не­са­мо­кри­ти­чне і не­зда­тне на сприйня­т­тя всьо­го ефе­ктив­но­го і не­стан­дар­тно­го, що є у сві­ті, — тіль­ки це для ньо­го бу­ло со­ці­аль­ним злом. Про­дов­жу­ю­чи роз­ми­сел про не- об­хі­дність по­єд­на­н­ня трьох го­лов­них скла­до­вих укра­їн­сько­го по­лі­ти­чно­го жи­т­тя, Шлем­ке­вич за­зна­чав: «...Не мо­же­мо ска­за­ти, що тіль­ки де­мо­кра­тія га­ран­тує ро­зум­ність вла­ди, тіль­ки про­від­ни­цтво — си­лу і тіль­ки мо­нар­хія — тя­глість. Але утвер­джу­є­мо, що де­мо­кра­тія кла­де го­лов­ну ва­гу на ро­зум­ність ла­ду і вла­ди; про­від­ни­цтво — на її си­лу і во­ле­ву спро­мо­жність, мо­нар­хія — на тя­глість, по­стій­ність. В са­мім по­нят­ті до­бро­го ла­ду й до­брої вла­ди ма­ли ми всі три ви­мо­ги, ви­су­ну­ті одно­ча­сно». За­мі­ни­мо мо­нар­хію у цій фор­му­лі на «силь­ну і від­по­від­аль­ну пре­зи­дент­ську вла­ду», про­від­ни­цтво — на «по­ту­жні гро­мад­ські стру­кту­ри на чо­лі з па­трі­о­ти­чни­ми лі­де­ра­ми», де­мо­кра­тію — на «ефе­ктив­ний пар­ла­мен­та­ризм та са­мов­ря­ду­ва­н­ня» — і по­ба­чи­мо сьо­го­дні­шні ви­мі­ри тих проблем, про які Ми­ко­ла Шлем­ке­вич пи­сав кіль­ка де­ся­ти­літь то­му.

Але син­тез(чи, як пи­сав Шлем­ке­вич, «син­те­за», в якій по­єд­ну­ю­ться, але не зга­са­ють, як у Ге­ге­ля, і те­за, й ан­ти­те­за, й ін­ша ан­ти­те­за, хоч би скіль­ки їх бу­ло) — це не про­сто по­єд­на­н­ня кіль­кох го­лов­них стру­ме­нів укра­їн­ської по­лі­ти­ки. Це й зби­ра­н­ня у на­ціо­наль­ну ці­лі­сність усіх ре­гіо­нів кра­ї­ни, зу­сі­ма їхні­ми від­мін­но­стя­ми ( при цьо­му, від­зна­чав фі­ло­соф, Укра­ї­на не ста­не со­бою, по­ки одну з«пер­ших скри­пок» у ній не по­чне гра­ти Дон­бас, але для цьо­го сам Дон­бас має до­ко­рін­но змі­ни­ти­ся, де­ра­дя­ни­зу­ва­ти­ся), це стру­кту­ри­за­ція над­скла­дних си­стем — су­спіль­ства та куль­ту­ри, на­ре­шті, « зши­ва­н­ня » до­ку­пи ро­зір­ва­ної ду­ші оті­єї са­мої са­кра­мен­таль­ної за­гу­бле­ної укра­їн­ської лю­ди­ни.

А для то­го, щоб та­ка со­ці­аль­но-куль­тур­на й по­лі­ти­чна сув’язь вда­ла­ся, не тре­ба іде­а­лі­зу­ва­ти жо­дну су­спіль­ну си­лу: «Світ не сто­їть на са­мих ге­ро­ях і ге­ні­ях, та­кож не мо­же сто­я­ти на са­мих па­сив­них і ча­сто его­їсти­чних ма­сах «по­ря­дних лю­дей». В упо­ряд­ко­ва­но­му су­спіль­стві зо­бов’язує іє­рар­хія ор­га­ні­чних ви­рів­нянь і мо­раль­них вар­то­стей, які не за­ле­жать від бан­ко­во­го кон­та (як акту­аль­но зву­чить остан­нє! — Про­від­ні лю­ди зру­шу­ють, по­ряд­ку­ють і ве­дуть «по­ря­дних лю­дей». Але й су­спіль­ство «по­ря­дних лю­дей» за­здро бе­ре­же, щоб та ви­ща ідей­на лю­ди­на не ви­ко­ри­ста­ла сво­єї сво­бо­ди, не ви­зна­ла одно­го ра­зу се­бе віль­ною від мо­раль­но­го за­ко­ну, який зо­бов’язує в ма­лій дер­жа­ві «по­ря­дних лю­дей» — в ро­ди­ні. По­ру­ше­н­ня рів­но­ва­ги між сві­том вар­то­стей про­во­ду й сві­том «по­ря­дної лю­ди­ни» — це не­ду­га су­спіль­ства». А не­ду­ги слід лі­ку­ва­ти, був пе­ре­ко­на­ний Ми­ко­ла Шлем­ке­вич — і най­кра­ще со­ці­аль­но-те­ра­пев­ти­чно, а не рі­шу­чим скаль­пе­лем ре­во­лю­ціо­не­ра. Про­те у ра­зі, ко­ли тре­ба рі­шу­че ді­я­ти, слід ді­я­ти, але не ім­пуль­сив­но, а ра­ціо­наль­но...

Ось та­ким був, во­че­видь, не­до­оці­не­ний сьо­го­дні фі­ло­соф Ми­ко­ла Шлем­ке­вич. І щоб ще раз пе­ре­ко­на­ти­ся в йо­го про­ни­кли­во­сті — де­кіль­ка зна­ко­вих ци­тат із тво­рів цьо­го ми­сли­те­ля:

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.