«Ма­ра­фон Iва­на Усі­чен­ка»

«Швид­ка до­по­мо­га», То­ва­ри­ство Чер­во­но­го Хре­ста — про уні­каль­ний до­свід ві­до­мо­го лі­ка­ря

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Юрій ВІЛЕНСЬКИЙ

Іно­ді змі­на до­лі окре­мої лю­ди­ни по­ста­є­ра­птом зна­ком не­зба­гнен­них гу­ма­ні­тар­них вчин­ків та кро­ків ба на­віть су­спіль­ної за­ко­но­мір­но­сті. Так сьо­го­дні ви­ма­льо­ву­є­ться пре­це­дент обра­н­ня, а то­чні­ше при­зна­че­н­ня Іва­на Гна­то­ви­ча Усі­чен­ка, то­ді очіль­ни­ка стан­ції «Швид­кої ме­ди­чної до­по­мо­ги» в Ки­є­ві, на­ве­сні 1986 ро­ку го­ло­вою То­ва­ри­ства Чер­во­но­го Хре­ста Укра­ї­ни. Ста­ло­ся так, що це обра­н­ня від­бу­ло­ся 22 кві­тня то­го ро­ку, за п’ять днів до ви­бу­ху на Чор­но­биль­ській АЕС. І но­вий про­від­ник чер­во­но­хре­сно­го ін­те­гра­ла ре­спу­блі­ки мав те­пер ді­я­ти фа­кти­чно за су­во­ри­ми не­від­кла­дни­ми стра­те­гі­я­ми служб «Швид­кої до­по­мо­ги». Адже що­до ти­сяч ме­шкан­ців за­бру­дне­них ра­діо­актив­ни­ми ви­ки­да­ми те­ри­то­рій і ве­ли­кої кіль­ко­сті лю­дей, ева­ку­йо­ва­них звід­ти, осе­ред­ки Чер­во­но­го Хре­ста в цих ра­йо­нах, за йо­го тра­ди­ці­я­ми, ма­ли ви­сту­пи­ти по­ту­жною, а в ре­а­лі­ях ча­су — і май­же єди­ною ді­є­вою си­лою ме­ди­ко-со­ці­аль­но­го опі­ку­ва­н­ня та ва­го­мої рі­зно­ма­ні­тної до­по­мо­ги по­стра­жда­лим.

■ Про­те що­би ді­я­ти ши­ро­ко й ре­зуль­та­тив­но в усіх та­ких екс­тре­маль­них лан­ках, не­об­хі­дна бу­ла по­ту­жна ма­те­рі­аль­но- фі­нан­со­ва під­трим­ка з бо­ку між­на­ро­дних чер­во­но­хре­сних ін­сти­ту­цій. Ко­му­ні­сти­чна си­сте­ма ще па­ну­ва­ла, й го­лов­не бю­ро Все­со­ю­зно­го То­ва­ри­ства Чер­во­но­го Хре­ста в Мо­скві, до стру­кту­ри яко­го за то­ді­шнім по­ряд­ком на­ле­жа­ли й від­по­від­ні об’єд­на­н­ня в Укра­ї­ні, впер­то опи­ра­ло­ся сто­сов­но та­ко­го вкрай по­трі­бно­го звер­не­н­ня: ЦК пар­тії цьо­го не ра­ди­ло, бо щось про­си­ти, мов­ляв, не від­по­від­а­є­прин­ци­пам «ра­дян­ській гор­до­сті». І то­ді Усі­чен­ко вдав­ся до рі­шу­чих, різ­ких ба на­віть ви­рі­шаль­них кро­ків та мо­ти­ва­цій. З до­по­мо­гою очіль­ни­ків бі­ло­ру­сько­го То­ва­ри­ства Чер­во­но­го Хре­ста Во­ло­ди­ми­ра Си­му­хи та чер­во­но­хре­сної ор­га­ні­за­ції в За­кар­пат­ті Га­брі­ел­ли Ма­най­ло, ко­тра емо­цій­но ви­сту­пи­ла на під­трим­ку на­по­ля­гань Усі­чен­ка, цей спіль­ний на­ступ на бю­ро­кра­тизм і бо­яз­кість цен­тру та­ки зму­сив го­ло­ву пре­зи­дії Все­со­ю­зно­го То­ва­ри­ства Чер­во­но­го Хре­ста Ве­не­ди­кто­ва звер­ну­ти­ся вре­шті з від­по­від­ним кло­по­та­н­ням до Мі­жна­ро­дної фе­де­ра­ції То­ва­ри­ства Чер­во­но­го Хре­ста і Чер­во­но­го Пів­мі­ся­ця. Кри­га скре­сла...

■ «У сі­чні на­сту­пно­го ро­ку до Ки­є­ва при­їха­ла екс­пер­тна ко­мі­сія із Мі­жна­ро­дної фе­де­ра­ції Чер­во­но­го Хре­ста, до якої вхо­ди­ли пред­став­ни­ки Япо­нії, Бель­гії, Ве­ли­ко­бри­та­нії, — зга­ду­єІ. Усі­чен­ко у сво­їй книж­ці «На пе­ре­хре­сті ви­кли­ків жи­т­тя » . — І ось ра­зом із пред­став­ни­цею Мін­здра­ву Укра­ї­ни Оль­гою Бо­би­льо­вою, а та­кож із фа­хів­ця­ми Ін­сти­ту­ту ра­ді­а­цій­ної ме­ди­ци­ни та Ін­сти­ту­ту ен­до­кри­но­ло­гії ми по­ї­ха­ли по Жи­то­мир­ській, Рів­нен­ській, Во­лин­ській обла­стях. Ко­ро­тше ка­жу­чи, ви­сно­вок був оче­ви­дний: не­гай­но на­да­ва­ти гу­ма­ні­тар­ну до­по­мо­гу! Та­ким чи­ном, Чор­но­биль став мо­їм бо­йо­вим хре­ще­н­ням на но­вій по­са­ді».

■ Та чо­му са­ме на до­кто­рі Усі­чен­ко­ві зо­се­ре­див­ся до­ле­но­сний ви­бір? Адже са­ме зав­дя­ки йо­го енер­гій­ній по­зи­ції та вчин­кам Чер­во­ний Хрест Укра­ї­ни, ця най­більш ма­со­ва та впли­во­ва гро­мад­ська ін­сти­ту­ція на­шої дер­жа­ви, на­бу­ла ви­со­ко­го мі­жна­ро­дно­го ав­то­ри­те­ту, уві­йшов­ши як пов­но­прав­ний член до цих між­на­ро­дних то­ва­риств. І та­ку мі­сію ха­ри­зма­ти­чно­го зна­че­н­ня Іван Гна­то­вич не­се вже по­над три де­ся­ти­лі­т­тя. Це не­втом­ні іні­ці­а­ти­ви. Зокре­ма, по­їзд­ка І. Усі­чен­ка на Схід істо­тно до­по­мо­гла роз­шу­ку і з’ ясу­ван­ню до­лі чи­слен­них ко­ли­шніх ра­дян­ських сол­да­тів із Укра­ї­ни, ко­трі не за сво­єю во­лею по­тра­пи­ли під час бо­їв на те­ри­то­рії Аф­га­ні­ста­ну, ті­єї во­йов­ни­чої аван­тю­ри ко­ли­шньої крем­лів­ської вер­хів­ки, у по­лон до мо­джа­хе­дів. Ко­ли ж ве­сти мо­ву про остан­ні на­пру­же­ні ро­ки, то Чер­во­ний Хрест Укра­ї­ни пе­ре­бу­ва­єв пе­ре­до­вих ла­вах до­по­мо­ги по­стра­жда­лим під час во­гне­во­го кон­флі­кту на схо­ді кра­ї­ни та чи­слен­ним вну­трі­шнім пе­ре­се­лен­цям. Цьо­му істо­тно спри­яв й Указ Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни від 28 жов­тня 1992 р. про То­ва­ри­ство Чер­во­но­го Хре­ста, де на­го­ло­ше­но, що це єди­не в Укра­ї­ні на­ціо­наль­не чер­во­но­хре­сне то­ва­ри­ство, яке ді­є­на те­ри­то­рії всі­єї Укра­ї­ни.

■ Про свої жит­тє­ві схо­дин­ки й роз­по­від­а­є­Іван Гна­то­вич у на­про­чуд від­вер­тих і прав­ди­вих спо­га­дах. Мо­жна без пе­ре­біль­ше­н­ня ска­за­ти, що пе­ред на­ми дзер­ка­ло бу­т­тя, до яких па­су­є­ря­док Ва­си­ля Си­мо­нен­ка: « І ла­дна­є­со­вість гар­ма­ти...» Тож ру­ши­мо у цю ман­дрів­ку.

■ Іван на­ро­див­ся в се­лян­ській ро­ди­ні в се­лі Вер­гу­ни те­пе­рі­шньої Чер­ка­ської обла­сті. Він був три­рі­чним ма­лю­ком, ко­ли сю­ди всту­пи­ли ні­ме­цькі вій­ська. «Че­рез двір від нас жи­ла сім’я Ко­смі­них, во­ни ма­ли двох си­нів і до­чку, — пи­ше він. — Хло­пча­ки бу­ли стар­ши­ми за ме­не на два й чо­ти­ри ро­ки. У них у бу­дин­ку та­кож осе­ли­ли­ся нім­ці. У дво­рі сто­я­ла ні­ме­цька ма­ши­на з не­зви­чною для на­шо­го ока зрі­за­ною пе­ре­дньою ча­сти­ною — ка­бі­на ли­ше для во­дія та па­са­жи­ра, ре­шта — ван­та­жний від­сік, у яко­му одно­го ра­зу ми ви­яви­ли па­тро­ни й по­ча­ли їх по­ти­хень­ку кра­сти. Хо­ва­ли в льо­ху пря­мо на по­двір’ї Ко­смі­них. Че­рез де­який час не­до­ста­чу па­тро­нів по­мі­ти­ли, стра­шен­но роз­лю­че­ний ні­мець зі­брав нас, щось кри­чав, стрі­ляв уго­ру. А На­дя Ко­смі­на стра­шно го­ло­си­ла, па­да­ла пе­ред ним на ко­лі­на, про­си­ла, бла­га­ла не чі­па­ти ді­тей. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що це три­ва­ло ві­чність — на­стіль­ки бу­ло стра­шно від усьо­го, що від­бу­ва­ло­ся. Є му­дрий ви­слів: «У ко­жно­го по­ко­лі­н­ня своя вій­на...»

■ Та все ми­лу­ю­ся. Сіль­ську се­ми­рі­чку Іван за­кін­чив на «від­мін­но» й по­сту­пив до фельд­шер­сько- аку­шер­сько­го учи­ли­ща в Чер­ка­сах. Зна­н­ня­ми озбро­ю­ва­ли до­бре, на сто­рін­ках ав­тор із вдя­чні­стю зга­ду­єв­сіх ви­кла­да­чів. На­вчив­ся при­йма­ти по­ло­ги, до­ско­на­ло ро­би­ти вну­трі­шньо­вен­ні ін’єкції: ще учнем учи­ли­ща був при­зна­че­ний тим­ча­со­во ке­ру­ва­ти фельд­шер­сько-аку­шер­ським пун­ктом і впо­рав­ся зі скла­дні­ши­ми обов’яз­ка­ми до­ско­на­ло.

■ Був на­віть ре­ко­мен­до­ва­ний до всту­пу у Вій­сько­во-ме­ди­чну ака­де­мію в Ле­нін­гра­ді, та ту­ди по­їхав одно­кла­сник, ба­тько ко­тро­го був на той час « впли­во­вою осо­бою». Тож 1957 ро­ку всту­пив до Дні­про­пе­тров­сько­го ме­ди­чно­го ін­сти­ту­ту. Нав­чав­ся на­по­ле­гли­во, був ком­со­моль­ським акти­ві­стом. Ре­ко­мен­ду­ва­ли до аспі­ран­ту­ри, та ра­зом з дру­зя­ми ви­рі­шив ру­ши­ти за при­зна­че­н­ням до Кри­во­го Ро­га.

■ Як се­бе по­во­див в ін­сти­ту­ті? «Це бу­ло справ­жнє­сту­дент­ське бра­тер­ство, — зга­ду­єІ. Усі­чен­ко. Мо­їм хо­ро­шим дру­гом був Ва­ле­рій Смир­нов, на­да­лі ві­до­мий уче­ний, ко­ли­шній ди­ре­ктор НДІ мі­кро­біо­ло­гії та ві­ру­со­ло­гії іме­ні Д. К. За­бо­ло­тно­го. Вчив­ся ду­же до­бре, брав участь у ро­бо­ті сту­дент­сько­го гур­тку на ка­фе­дрі епі­де­міо­ло­гії. Але ви­йшло так, що не йо­го на­пра­ви­ли в аспі­ран­ту­ру, а ко­гось там із тих, хто, ска­жі­мо так, не ха­пав зі­рок з не­ба. І я пі­шов до се­кре­та­ря пар­тор­га­ні­за­ції, до де­ка­на фа­куль­те­ту і пря­мо ви­клав все, що про це ду­мав. Якщо у нас та­ка спра­ве­дли­вість та об’єктив­ність, то я йду з ком­со­моль­ської ро­бо­ти...»

«Пря­мо ви­клав, що ду­мав... » « Спра­ве­дли­вість та об’ єктив­ність...» Це справ­ді клю­чо­ві сло­ва до порт­ре­та Усі­чен­ка. У Кри­во­му Ро­зі йому, не­що­дав­ньо­му сту­ден­то­ві, до­ру­чи­ли ке­ру­ва­ти мі­ською стан­ці­єю «Швид­кої ме­ди­чної до­по­мо­ги » , з 12 під­стан­ці­я­ми, роз­ки­да­ни­ми на ве­ли­ких від­ста­нях. Цей за­клад, зно­ву ж та­ки, зде­біль­шо­го осо­би­сти­ми зу­си­л­ля­ми Усі­чен­ко пе­ре­тво­рив на зраз­ко­вий. Пра­цю­вав тут до 1970-х ро­ків. До ре­чі, мав хист до фа­ху хі­рур­га-ото­ла­рин­го­ло­га, де­який час за­ймав­ся цим за су­мі­сни­цтвом. Та основ­на ро­бо­та на чо­лі стан­ції бу­ла на­стіль­ки від­по­від­аль­ною, що від улю­бле­ної спра­ви му­сив від­мо­ви­ти­ся.

■ Тож до­ру­че­н­ня са­ме Іва­но­ві Усі­чен­ко­ві очо­ли­ти стан­цію «Швид­кої до­по­мо­ги» у сто­ли­ці бу­ло ло­гі­чним. І зно­ву по­ка­зо­вий ню­анс. До цьо­го при­зна­че­н­ня Іва­но­ві Гна­то­ви­чу за­про­по­ну­ва­ли одну з ке­рів­них по­сад у Мі­ні­стер­стві со­ці­аль­но­го за­без­пе­че­н­ня, га­ран­ту­ва­ли квар­ти­ру, йо­го на­віть умов­ляв мі­ністр, дві­чі Ге­рой Ра­дян­сько­го Со­ю­зу Фе­до­ров, але кри­во­ро­жа­нин рі­шу­че від­мо­вив­ся.

■ І но­ві що­ден­ні штур­ми. Зокре­ма, су­ча­сна дис­пе­тчер­ська на цен­траль­ній стан­ції «Швид­кої до­по­мо­ги» в Ки­є­ві та під­стан­ції в усіх ра­йо­нах мі­ста — без­по­се­ре­дні, так би мо­ви­ти, ді­ти­ща Іва­на Гна­то­ви­ча. За­га­лом, ро­бо­ті у «Швид­кій» він від­дав двад­цять три ро­ки жи­т­тя. І ще одна хви­лю­ю­ча по­дро­би­ця. На ке­рів­ній по­са­ді стан­ції Усі­чен­ко мав за­мі­ни­ти її ба­га­то­рі­чну очіль­ни­цю, Ге­роя Со­ці­а­лі­сти­чної пра­ці, ле­ген­ду ме­ди­ци­ни На­та­лю Ан­дрі­їв­ну Лен­га­у­ер. Він на­по­ліг, що­би бу­ло за­про­ва­дже­но по­са­ду за­сту­пни­ка го­лов­но­го лі­ка­ря з ке­рів­ни­цтва під­стан­ці­я­ми, са­ме для подаль­шої про­фе­сій­ної ді­яль­но­сті На­та­лі Ан­дрі­їв­ни, і це до­да­ло їй ро­ків плі­дно­го жи­т­тя.

■ На одно­му з фо­то ми ба­чи­мо їх обох — мо­ло­до­го ле­ге­ня та ли­цар­ку в лі­тах. «Сер­цем до сер­ця» і «Чер­во­не — то лю­бов» — ось роз­ді­ли тво­ру. Книж­ка не­мов­би охо­плює, в ма­ра­фо­ні одні­єї лю­ди­ни, й по­вчаль­ну су­спіль­ну па­но­ра­му. Див­но, але пе­ред на­ми пе­ред­усім кон­цен­трат фа­ктів, і то­му ві­риш ко­жно­му сло­ву, вдив­ля­є­шся в низ­ку уні­каль­них істо­ри­чних для на­шо­го ча­су фо­то­знім­ків, та­кож ре­тель­но збе­ре­же­них. За­га­лом, цей твір бу­ло б ко­ри­сно про­чи­та­ти ба­га­тьом, бо, як від­зна­ча­єв пі­сля­мо­ві ві­до­ма гро­мад­ська ді­я­чка Ва­лен­ти­на Шев­чен­ко, «жи­ти — зна­чить бо­ро­ти­ся...» Це уза­галь­ню­ю­ча фор­му­ла не­пе­ре­сі­чних сто­рі­нок книж­ки.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.