...I пе­кло за­го­во­ри­ло

Про пе­ре­бу­ва­н­ня у за­по­різь­ко­му Бу­дин­ку не­мов­ля­ти у 1932 — 1933 ро­ках

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» - За­пи­сав Зі­но­вій ПАРТИКО, За­по­ріж­жя-Львів

У« Дні » від 31 лип ня — 1сер п ня 2015 р. ( № 135136) під на­звою «Бер­нар­де Шоу, лас ка во про си мо у пек ло » бу ло опуб лі ко ва не ін - терв’ю з проф. Ф. Г. Тур­чен­ком, в яко­му йшло­ся про те, що в пе­рі од з 1932 по 1933 рр. у За по - ріж жі по вул. Ро зи Люк сем - бург, 7, у Бу­дин­ку не­мов­ля­ти по­мер­ло май­же 800 ді­тей ві­ком від двох тиж нів до трьох ро ків. Оскіль ки свід ків тих по дій роз - шу ка ти не вда ло ся, то, зда ва - лось, те­ма на цьо­му ета­пі жур­на­ліст­сько­го до­слі­дже­н­ня ви­чер­па­на. Про те... на при кін ці 2015 р. до Ф. Г. Тур чен ка звер ну ла ся жи тель ка За по різь кої об лас ті Ан­на Оле­ксі­їв­на Ну­жна, яка по­ві­до­ми­ла, що її ті­тка (Ма­рія Ти­хо нів на Си до рен ко) роз по ві да ла їй про своє пе­ре­бу­ва­н­ня у вка­за­но му Бу дин ку не мов ля ти. На жаль, са­ма ті­тка по­мер­ла 2012 р. Пу­блі­ку­є­мо роз­по­відь А. Н. Ну­жної про спо­га­ди М. Си­до­рен­ко, в яких йшло­ся про її пе­ре­бу­ва­н­ня у цьо­му Бу­дин­ку не­мов­ля­ти.

Я на­ро­ди­ла­ся в 1953 р. в се­лі Сте­пне За­по­різь­кої обла­сті. Моя ті­тка, Ма­рія Ти­хо­нів­на Си­до­рен­ко, на­ро­ди­ла­ся у 1928 р. у с. Ян­чик рак ( те пер — Кам’ янсь ке) За по різь кої об лас - ті. У неї бу ла стар ша сес т ра (моя ма­ти, 1926 р. на­ро­дже­н­ня) й мо­лод­ша — Ні­на Ти­хо­нів­на Си­до рен ко ( 1930 р. на род жен ня). Їхній ба­тько був у се­лі до­во­лі за - мож ною лю ди ною, оскіль ки мав млин. Сім’я не бі­ду­ва­ла, їсти зав­жди бу­ло що, хо­ча на­йма­них ро­бі­тни­ків не ма­ли.

У 1932 р. під час утво­ре­н­ня кол­го­спів їхню ро­ди­ну роз­кур­ку­ли­ли: за­бра­ли всю ху­до­бу, бу­ди­нок, ре­ма­нент, ви­ли­ли на­віть пра­н­ня з ми­ски, а ба­тька — Ти­хо­на Пан­те­лі­йо­ви­ча Си­до­рен­ка — ув’язни­ли в тюр­му. Про при­чи­ну йо­го ув’язне­н­ня ска­за­ти не мо­жу ні­чо­го, мо­жли­во, десь в ар­хі­вах НКВС збе­ре­гли­ся до­ку­мен­ти, в яких ця при­чи­на за­фі­ксо­ва­на. До­да­ти мо­жу ли­ше те, що їхньо- го ба­тька в се­лі по­ва­жа­ли, оскіль­ки він, як твер­ди­ли су­сі­ди вже в наш час (у 80-90-х ро­ках ми­ну­ло­го сто­лі­т­тя), по­ло­ви­ну се­ла вря­ту­вав від го­ло­дної смер­ті. Мо­жли­во, са­ме це в якийсь спо­сіб і спри­чи­ни­ло йо­го ув’язне­н­ня.

Пі­сля то­го, як ба­тька ув’ язни­ли, ма­ти за­бра­ла мо­ю­ті­тку ( Ма­рію) та мо­лод­шу се­стру (Ні­ну) й від­ве­зла їх у За­по­ріж­жя до сво­їх ро­ди­чів. При­чи­ною, як твер­ди­ли пі­зні­ше ро­ди­чі, бу­ло те, що ма­те­рі тре­ба бу­ло тер­мі­но­во ку­дись по­їха­ти «ви­зво­ля­ти бра­тів » ( що це озна­ча­ло, так і за­ли­ши­лось не­зро­зумі­лим). Мо­жли­во, дру­го­ю­при­чи­но­ю­за­ли­ше­н­ня ді­тей бу­ло те, що ма­те­рі не бу­ло чим їх го­ду­ва­ти.

На­сту­пно­го дня зран­ку ро­ди­чі ви­ве­ли двох дів­ча­ток у ра­йон те­пе­рі­шньо­го рин­ку, що на ву­ли­ці Ан­го­лен­ка, і за­ли­ши­ли там на ву­ли­ці, за­бо­ро­нив­ши на­зи­ва­ти своє справ­жнє прі­зви­ще.

Ско­ро роз­по­чав­ся дощ, і дів­ча­тка про­мо­кли. Їх за­бра­ла до се­бе на ні­чліг якась за­по­рі­жан­ка, що ме­шка­ла в бу­дин­ку по­руч. На­сту­пно­го дня зран­ку во­на від­ве­ла дів­ча­ток у Бу­ди­нок не­мов­ля­ти.

Там дів­ча­ткам да­ли прі­зви­ще Ри­бас. Всі ді­ти хо­ди­ли роз­дя­гне­ні, го­лі. Ті­ла ко­жно­го з них бу­ли ви­ма­ще­ні зе­лен­кою(ма­буть, бу­ла по­ши­ре­на якась дер­ма­то­ло­гі­чна ін­фе­кція). Го­ду­ва­ли ді­тей, як при­га­ду­ва­ла ті­тка, « ба­лан­дою», без хлі­ба.

Че­рез якийсь час мо­лод­ша се­стра Ні­на за­хво­рі­ла й по­мер­ла ( їй бу­ло два ро­ки). При­чи­ною мо­гло ста­ти хар­чу­ва­н­ня, до яко­го ди­ти­на не зви­кла, оскіль­ки вдо­ма на се­лі до роз­кур­ку­ле­н­ня не­ста­чі хар­чів не бу­ло.

Ті­ла ді­тей, які по­ми­ра­ли, хо­ро­ни­ли в рів­ча­ку нав­про­ти ві­кон са мо го Бу дин ку не мов ля ти. Ко - ли ко­гось хо­ро­ни­ли, ді­ти збі­га­ли­ся до вік на й спо сте рі га ли за тим, як ті­ло при­си­па­ли зем­лею.

Спа­ли на го­лих до­шках, ні по­ду­шок, ні про­сти­радл, ні ковдр — зов­сім ні­чо­го в бу­дин­ку не­мов­ля­ти не бу­ло. Спа­ли на де­рев’яних дво­по­вер­хо­вих на­рах. У бу­дин­ку бу­ло ду­же ба­га­то щу­рів.

У 1934 р. ба­тька ви­пу­сти­ли з тюр ми, й він че рез ро ди чів роз - шу кав у За по ріж жі Бу ди нок не - мов­ля­ти. Щоб ви­яви­ти сво­їх ді­тей, він по про сив ви вес ти окре - мо всіх Нін і Ма­рій. Ро­з­гля­да­ю­чи дів­ча­ток з та­ки­ми іме­на­ми, від - най ти сво їх ді тей він не зміг, а тіт ка йо го та кож не впіз на ва - ла. Вже йду­чи з «огля­дин», ба­тько по чав каш ля ти ( він ба га то ка­шляв ще й до ув’язне­н­ня). Са­ме че рез цей ка шель тіт ка й упі­зна­ла ба­тька, ки­ну­лась йому на шию і за кри ча ла: « Тат ку! Тат ку! » . Во на роз по ві ла йо му про смерть Ні­ни.

Ко­ли Ма­рію за­би­ра­ли до­до­му, ви ник ла по тре ба її одяг ну ти. Ли­ше то­ді їй ви­да­ли якийсь одяг. При­чи­на то­го, що ді­тей три­ма­ли роз­дя­гну­ти­ми, мо­жли­во, бу­ла в то­му, що їхній одяг про­сто не бу­ло ко­му пра­ти.

Ма ти Ма рії по мер ла десь у 1935 р.

Ма­рія, вже ви­рі­сши, бу­ла ду­же сер ди та на ма тір за те, що та від­да­ла їх у Бу­ди­нок не­мов­ля­ти, а по­тім не хо­ди­ла їх звід­ті­ля за­би­ра­ти (зро­бив це ба­тько). «За­ли­ши­ла сво­їх кри­хі­ток на по­та лу вов кам » , — ка за ла во на про ма­тір.

У 1936 р. Ма рія, ма ю чи вже ві сім ро ків, роз но си ла вліт ку кол­го­спни­кам у по­лі во­ду.

Під час Дру­гої сві­то­вої вій­ни в скла ді ра дянсь кої ар мії Ти хон Си до рен ко був стар шим ку ле - ме­тни­ком. З отри­ма­них офі­цій­них до ку мен тів нам ві до мо, що за ги нув він 1943 р. ( міс це по хо - ва­н­ня не­ві­до­ме).

Уже пі­сля вій­ни ті­тка хо­ті­ла роз­шу­ка­ти той са­мий Бу­ди­нок не­мов­ля­ти, в яко­му про­ве­ла два ро­ки й де бу­ла по­хо­ва­на її се­стра, але зна­йти йо­го не змо­гла. Я ро­зу­мію те­пер, що це, ма­буть, бу­ло то­му, що бу­ди­нок сто­яв усе­ре­ди­ні квар­та­лу, і з ву­ли­ці йо­го не бу­ло ви­дно, а по­тім йо­го зне­сли. Та й са­му ву­ли­цю пе­ре­йме­ну­ва­ли (ву­ли­цю Ро­зи Лю­ксем­бург пе­ре­йме­ну­ва­ли на ву­ли­цю Дзер­жин­сько­го).

До жи ла тіт ка до 2012 р. Упер ше я ді зна ла ся від неї про те, що во­на пе­ре­бу­ва­ла в Бу­дин­ку не­мов­ля­ти в се­ре­ди­ні 60-х ро­ків, ко­ли ме­ні бу­ло ро­ків 13 —14. Роз по ві да ла во на про це зав ж ди важ ко, не хо хо че. Біль ше ста ла роз­по­від­а­ти про це пі­сля здо­бу­т­тя Укра­ї­ною не­за­ле­жно­сті. Не­на вис ті до ра дянсь кої вла ди не ма ла, хо ча, як що по мір ку ва ти, під ста ви для цьо го в неї ма­ли бу­ти ва­го­мі.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.