«Ві­та­лік» на шля­хах істо­рії

Про епа­та­жні та смі­ли­ві екс­пе­ри­мен­ти «Ди­ко­го те­а­тру»

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець

Шо­ку­ю­чий, бру­дний, смі­ли­вий, вуль­гар­ний, тре­ше­вий, від­чай­ду­шний, яскра­вий, ма­ло­про­фе­сій­ний, ха­о­ти­чний, на­ха­бний, аван­гар­дний, не­при­стой­ний... Яких тіль­ки епі­те­тів не на­чув­ся «Ди­кий те­атр» за час сво­го існу­ва­н­ня, що на­лі­чує тро­хи біль­ше ро­ку.

Сам ко­ле­ктив у чи­слен­них анон­сах до про­е­ктів що­ра­зу че­сно по­пе­ре­джає: йо­го ви­ста­ви «мо­жуть трав­му­ва­ти й обу­рю­ва­ти, не ре­ко­мен­до­ва­ні до пе­ре­гля­ду лю­дям з хи­ткою пси­хі­кою». Але у цьо­го «ди­ко­го» пер­со­на­жа — мов­би у че­хов­сько­го ге­роя — під обо­лон­кою епа­та­жно­ї­зов­ні­шно­сті є «тон­ка, ні­жна ду­ша».

На­тяк на не­ї­мо­жна роз­гле­ді­ти і у «при­грі­то­му» під йо­го вір­ту­аль­ним да­хом «Ві­є­ві 2.0», і у геть не­зви­чно­му фор­ма­ті « ви­ста­ви- про­ме­на­ду у зоо­пар­ку»(!), і в так са­мо екс­клю­зив­ній дра­ма­ти­чній по­ста­нов­ці на сце­ні цир­ку — «Афро­ді­зі­а­ку» (те­атр не про­сто, а ска­за­ти б, ви­кли­чно ман­друє по рі­зних, ча­сто геть не при­сто­со­ва­них для цьо­го ло­ка­ці­ях, що­ра­зу окре­мо обі­гру­ю­чи та ре­кла­му­ю­чи це)... Та най­кра­ще йо­го ду­ша роз­кри­ва­є­ться у спо­від­аль­но-ав­то­біо­гра­фі­чній ви­ста­ві «Ві­та­лік» за до­ку­мен­таль­ною п’єсою Ві­та­лія Чен­сько­го «Улісс», на­пи­са­ній спе­ці­аль­но для «Ди­ко­го те­а­тру».

Вла­сне, на­віть не так: скла­де­ній ав­то­ром на про­ха­н­ня ди­ре­ктор­ки та го­лов­но­ї­на­тхнен­ни­ці ко­ле­кти­ву Яро­сла­ви Крав­чен­ко із вла­сних по­стів на « Фейс­бу­ці » , фра­гмен­тів обго­во­рень та сво­їх пі­зні­ших, уже геть «ху­до­жніх» ко­мен­та­рів до них. Цей, за ав­тор­ським ви­зна­че­н­ням, «мо­но­е­пос» охо­плює — пун­кти­ром, а не пря­мою лі­ні­єю — по­дії2004—2016 ро­ків, але — ре­тро­спе­ктив­но: по­сти да­то­ва­ні 2015—2016 рр. Це ва­жли­во — адже ре­аль­ний час зав­жди є пов­но­прав­ним пер­со­на­жем дра­ми та­ко­го шти­бу — до­ку­мен­таль­ної.

...Основ­на ав­тор­ська ме­та­фо­ра — ото­то­жне­н­ня лі­ри­чно­го ге­роя (вла­сне, са­мо­го се­бе, але «від­сто­ро­не­но­го» і від­ре­фле­кто­ва­но­го) з Уліс­сом-Одіс­се­єм, а вла­сно­го жит­тє­во­го шля­ху — із дов­же­ле­зною ман­дрів­кою остан­ньо­го у по­шу­ках Ба­тьків­щи­ни. П’єса скла­да­є­ться з 15 «пі­сень», тоб­то те­ма­ти­чно та хро­но­ло­гі­чно від­окрем­ле­них епі­зо­дів. Ав­тор­ську іро­нію що­до ці­є­їа­на­ло­гії те­атр ли­ше по­мно­жує: сце­ні­чний ви­твір фі­гу­рує на афі­ші не як «Улісс», а як «Ві­та­лік», до то­го ж обра­н­ня са­ме та­ко­ї­на­зви бу­ло « про­те­сто­ва­не » у фор­ма­ті Facebook — дис­ку­сі­ї­на сто­рін­ці те­а­тру.

Жит­тє­ва по­до­рож су­ча­сно­го Одіс­сея скла­да­є­ться з пе­ре­їзду з Ма­рі­у­по­ля до Ки­є­ва, ве­шта­н­ня на­йма­ни­ми квар­ти­ра­ми, ро­ма­нів — три­ва­лих і не ду­же, се­ксу­аль­них фан­та­зій, по­стій­них до­слу­хань до вла­сно­го здо­ров’я, жур­на­ліст­сько­ї­ро­бо­ти — і, по до­ти­чній, ві­тчи­зня­но­го со­ці­аль­но-по­лі­ти­чно­го кон­текс­ту остан­ніх ро­ків. При цьо­му Ві­та­лік не є ані па­трі­о­том, ані «ан­ти­па­трі­о­том», ані акти­ві­стом, ані сві­до­мим гро­ма­дя­ни­ном, ані, тим біль­ше, ге­ро­єм...

Тож Ві­та­лік — кла­си­чна « ма­лень­ка лю­ди­на», яка по­тра­пляє у вир істо­рії, са­ма не ба­жа­ю­чи цьо­го, ба, на­віть, «зни­жу­ю­чи» сенс ці­є­їі­сто­рі­ї­че­рез су­ціль­ну іро­нію і пру­ча­ю­чись до остан­ньо­го: «Єди­ний спо­сіб дії, до­сту­пний ме­ні, по­ля­гав у то­му, аби не ди­ви­ти­ся. Ме­ні зда­ва­ло­ся, що ко­ли я не ди­ви­ти­му­ся на це, ні­чо­го поганого не ста­не­ться». Та ге­рой усе ж по­ди­вив­ся в очі сво­їй Гор­го­ні (хо­ча во­на — з ін­шо­ї­о­по­віді) — роз­стрі­ло­ві та похо­ро­ну Не­бе­сно­ї­Со­тні — і зро­зу­мів: « На­ста­ва­ли ча­си му­че­ни­ків та ге­ро­їв. Але це бу­ли якісь ін­ші ге­рої, з чу­жо­го мі­фу, і мо­є­му Уліс­со­ві мі­сця се­ред них не бу­ло...», — за­зна­чає ав­тор п’єси.

...Геть чу­жий до­свід. Лю­ди­на ін­шо­го сві­то­гля­ду, ін­ших пе­ре­ко­нань (якщо во­ни в ньо­го вза­га­лі є), ін­ших ін­те­ре­сів, ін­шо­го по­ко­лі­н­ня, на­ре­шті, ін­шої, ніж твоя, ста­ті... — Але чо­му ж так за­чі­пає, так роз­бур­хує йо­го істо­рія — на­віть на па­пе­рі?! І ло­виш се­бе на ба­жан­ні зу­стрі­ти­ся з ге­ро­єм на­о­дин­ці, по­го­во­ри­ти, спро­бу­ва­ти пе­ре­ко­на­ти — чом же ти, дур­ни­ку, шу­ка­єш Ба­тьків­щи­ну десь, ко­ли во­на тут, ось­де­чки?! Але ро­зу­мі­єш — мар­но, все мар­но...

Ви­ста­ва ж по­си­лює ці від­чу­т­тя на де­кіль­ка по­ряд­ків.

... Ви­ди­мість діа­ло­гу, яка у мо­ноп’єсі Чен­сько­го до­ся­га­є­ться за­лу­че­н­ням ко­мен­тів та пе­ре­по­щу­ва­н­ням ін­ших до­пи­су­ва­чів, «пе­ре­ко­до­ва­на» ре­жи­се­ром Ма­кси­мом Го­лен­ком згі­дно із за­ко­на­ми сце­ни.

Тож на ко­ну ма­є­мо дві іпо­ста­сі ге­роя — ци­ні­чно- бру­таль­ну ( Ан­дрій Крон­глев­ський — не­го­ле­ний, у «сі­мей­них» тру­сах та май­ці-«ал­ко­го­лі­чці» із зо­бра­же­н­ням олім­пій­сько­го Мі­шки) та жі­но­чно-тен­ді­тну (Оле­ксій До­ри­чев­ський, який пе­ре­ва­жну ча­сти­ну сце­ні­чно­го ча­су про­во­дить у ве­сіль­ній су­кні, грає тут і не транс­ве­сти­та, і не жін­ку, а па­ро­дію на жі­но­че як та­ке — вра­зли­вість, істе­ри­чність, прим­хли­вість, що їх ге­рой на­ма­га­є­ться «за­ду­ши­ти» у са­мо­му со­бі). До­ри­чев­ський ви­сту­пає та­кож від іме­ні ін­ших пер­со­на­жів, тож по­тік ін­ди­ві­ду­аль­них ре­фле­ксій на­бу­ває ігро­во­го вті­ле­н­ня, пе- ре­ро­стає у спіл­ку­ва­н­ня, по­де­ко­ли вель­ми кон­флі­ктне.

Обрам­ле­не це спіл­ку­ва­н­ня мо­но­хром­ною — з окре­ми­ми ко­льо­ро­ви­ми пля­ма­ми — ані­ма­ці­єю на «за­дни­ку» (ві­део­ху­до­жник — Оле­на Ов­ра­мен­ко).

Чор­но-бі­лий стиль збе­рі­га­є­ться і в одя­зі ге­ро­їв — так, у фі­на­лі пер­со­наж О. До­ри­чев­сько­го пе­ре­в­дя­га­є­ться у та­ку са­му май­ку із Мі­шкою, тіль­ки — у «не­га­тив­но­му» від­обра­жен­ні.

До­мі­нан­тою ж сце­ні­чно­го про­сто­ру ста­ють бі­лі две­рі (ху­до­жник — Оле­ся Го­ло­вач, ди­зайн — Оле­на Ні­ку­лі­на) — за ни­ми хо­ва­ю­ться, з-за них ви­зи­ра­ють, у них сту­ка­ють, під ни­ми за­си­на­ють, їх на­ма­га­ю­ться ви­ла­ма­ти у мо­мент ду­шев­но­го сум’ят­тя... Усі ба­жа­ю­чі мо­жуть про­дов­жи­ти куль­тур­но-істо­ри­чний асо­ці­а­тив­ний ряд, по­ро­дже­ний ци­ми две­ри­ма, до не­скін­чен­но­сті.

Жанр ви­ста­ви мо­жна ви­зна­чи­ти як бур­леск, ко­трий, як ві­до­мо, пе­ре­дба­чає «низь­кий стиль що­до най­пі­дне­се­ні­шо­го, або ж пи­шно­мов­ство на най­ниж­чу те­му». Але до­хо­дя­чи до те­ми Не­бе­сно­ї­Со­тні та вій­ни, цей бур­леск якось «роз­чи­ня­є­ться» у тка­ни­ні сце­ні­чно­го дій­ства. Ма­ксим Го­лен­ко — май­стер та­ких емо­цій­них «зрі­зок» (зга­дай­мо фі­нал йо­го «Вія 2.0», ко­ли всі пер­со­на­жі­фрі­ки пе­ре­тво­рю­ю­ться на бі­лих пта­хів і від­ри­ва­ю­ться від грі­шно­ї­зем­лі). У на­шо­му ви­пад­ку фі­нал теж зна­ко­вий: ге­рой хоч і не зна­йшов Ба­тьків­щи­ну, але у «пі­сні п’ятнад­ця­тій, остан­ній» две­рей уже не­має, і дво­єди­ний пер­со­наж гре­бе ве­сла­ми, пе­ре­тво­рив­ши на чо­вен «під­ру­чні ма­те­рі­а­ли»... Він — жи­вий, тож ман­дрів­ка — три­ває.

У «за­ли­шку» все ви­хо­дить хо­ча й бе­шке­тно, і «відв’язно», й ча­сом на ме­жі фо­лу, але не всу­пе­реч пра­ви­лам і нор­ма­ти­вам. Ска­за­ти б, на­віть «ака­де­мі­чно». Є ав­тор, є лі­ри­чний ге­рой — во­дно­час і йо­го alter ego, і об’єкт від­сто­ро­не­но­го іро­ні­чно­го до­слі­дже­н­ня. Є гра­мо­тний ре­жи­сер, який пе­ре­во­дить мо­но­лог у ре­жим діа­ло­гу, тим са­мим «дра­ма­ти­зу­ю­чи» йо­го. Є акто­ри, ко­трі «вла­зять у шкі­ру зо­бра­жу­ва­но­ї­осо­би» (бо в ін­ших ви­ста­вах во­ни геть іна­кші). Є гля­дач, який впі­знає ре­а­лі­ї­вла­сно­го жи­т­тя, до­бре зна­йо­мі гео­гра­фію та да­ти, та іден­ти­фі­кує ге­роя — якщо і не з со­бою са­мим, то з ти­ми, хто їде по­ряд у мар­шру­тці, си­дить у кав’яр­ні, ли­шає ко­мен­та­рі у со­цме­ре­жі...Аж ну­дно від та­ко­ї­пра­виль­но­сті.

Хо­ча ви­ста­ва — яка зав­го­дно, ли­ше не ну­дна. Че­сний, щи­рий текст. Вправ­ний ре­жи­сер. Ха­ри­зма­ти­чні ви­ко­нав­ці. Аде­ква­тний, до­бро­зи­чли­вий гля­дач. — Все це і є те­атр. Бо­дай і «Ди­кий».

На­сту­пний по­каз ви­ста­ви «Ві­та­лік» від­бу­де­ться 23 ве­ре­сня у «Дов­жен­ко-Цен­трі» на «Сце­ні 6».

ФО­ТО ОЛЕ­КСІЯ ТОВПИГИ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.