«Пе­ред тим, як за­йма­ти­ся жур­на­лі­сти­кою, ви­зна­чся, де твоя Ба­тьків­щи­на»

Про дис­ку­сій­ні те­ми в ме­діа під час вій­ни з жур­на­лі­стом і во­лон­те­ром Ми­ко­лою Са­ве­льє­вим

Den (Ukrainian) - - 25 - Дми­тро ПЛА­ХТА, «День», Львів

Ми­ко­ла Са­ве­льєв — у ми­ну­ло­му жур­на­ліст «Дня», зна­ний сьо­го­дні як ба­га­то­рі­чний го­лов­ний ре­да­ктор львів­сько­ї­га­зе­ти «Ра­ту­ша». Вхід до йо­го ка­бі­не­ту бу­кваль­но за­ба­ри­ка­до­ва­ний па­ле­та­ми во­ди, ко­роб­ка­ми хар­чів, де­ся­тка­ми кни­жок... Усе це на схід і для мі­сце­во­го вій­сько­во­го го­спі­та­лю. Ми­ко­ла Са­ве­льєв ра­зом із одно­дум­ця­ми актив­но во­лон­те­рить, пе­рі­о­ди­чно на­ві­ду­ю­чись у при­фрон­то­ві ре­гіо­ни. Йо­го ка­бі­нет аку­ра­тно за­став­ле­ний во­єн­ни­ми «тро­фе­я­ми», за ко­жним із яких є свій спо­гад, як на­при­клад, у ви­пад­ку з оскол­ком від «Гра­ду». Се­ред них — і ме­даль від Мі­н­обо­ро­ни «За спри­я­н­ня Зброй­ним си­лам Укра­ї­ни».

Се­ред цьо­го всьо­го атмо­сфер­но­го й до­ре­чно­го ан­ту­ра­жу ми роз­мов­ля­ли з Ми­ко­лою Са­ве­льє­вим про акту­аль­ні ви­кли­ки, які сто­ять пе­ред про­фе­сі­єю жур­на­лі­ста в час вій­ни.

— Вій­на на схо­ді ста­ла ви­кли­ком для всіх, зокре­ма й для ме­діа. Як, на ва­шу дум­ку, укра­їн- ська жур­на­лі­сти­ка справ­ля­є­ться зі сво­їм зав­да­н­ням?

— До вій­ни не бу­ли го­то­ві ні дер­жа­ва, ні ар­мія, ні жур­на­лі­сти­ка. Ми не го­ту­ва­ли спе­ці­аль­но жур­на­лі­стів, які пра­цю­ють в зо­ні бо­йо­вих дій. Не впев­не­ний, що ті жур­на­лі­сти, які пра­цю­ва­ли у вій­сько­вих ви­да­н­ня, бу­ли го­то­ві до ро­бо­ти у во­єн­них умо­вах. Із тих тре­нін­гів, які я про­хо­див для ро­бо­ти в зо­ні АТО, я ді­знав­ся ба­га­то, зда­ва­ло­ся б, еле­мен­тар­них, але ко­ри­сних ре­чей, про які ра­ні­ше не знав.

Жур­на­лі­стам до­во­ди­ло­ся ча­сто вчи­ти­ся на хо­ду. На жаль, бу­ло ба­га­то про­ко­лів. Ко­ли я від­кри­ваю га­зе­ту «Фа­кти» і там зу­стрі­чаю абзац, у яко­му ко­ре­спон­дент пи­ше, мов­ляв, у Слов’ян­ську бі­ля бу­дів­лі ко­ле­джу, де роз­мі­щу­є­ться штаб ко­ман­ду­ва­н­ня се­кто­ра «С», за­раз при­їха­ли з пе­ре­до­вої бій­ці ба­таль­йо­ну Куль­чи­цько­го...

— За­да­ю­ся пи­та­н­ням: а на­ві­що во­ро­гу по­си­ла­ти сю­ди ди­вер­сан­тів? Із та­ки­ми ЗМІ не по­трі­бні шпи­гу­ни з Ро­сії. Ко­лись у ви­да­н­нях бу­ли вій­сько­ві цен­зо­ри. Я про­ти вве­де­н­ня цен­зу­ри. Однак у час вій­ни в жур­на­лі­сто­ві має жи­ти са­мо­цен­зор.

Є та­кож ін­ші пи­та­н­ня, ко­трі три­во­жать. На­при­клад, так зва­на мо­ва во­ро­жне­чі, про яку ба­га­то го­во­рять і яку за­хи­ща­ють гран­ти. Мов­ляв, оку­пан­тів тре­ба на­зи­ва­ти не оку­пан­та­ми, а пов­стан­ця­ми. Які ж во­ни пов­стан­ці? Про­ти чо­го пов­ста­ли? Це ко­ла­бо­ран­ти, по­мі­чни­ки агре­со­ра, які во­ю­ють на сто­ро­ні оку­пан­тів. Які ж це опол­чен­ці, якщо во­ни взя­ли ро­сій­ську зброю і слі­ду­ють вка­зів­кам Мо­скви?

Та­кож де­хто лю­бить по­роз­по­від­а­ти, що жур­на­ліст має за­ли­ша­ти­ся без­сто­рон­нім. Га­разд, ко­ли бу­де кон­флікт на Бал­ка­нах чи в ін­ших кра­ї­нах, які для ме­не бу­дуть ли­ше про­ти­бор­чи­ми сто­ро­на­ми, я за­ли­ша­ти­му­ся без­сто­рон­нім. Але не то­ді, ко­ли це від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні. Пе­ре­фра­зо­ву­ю­чи ві­до­мий ви­слів, ска­жу: «Пе­ред тим, як за­йма­ти­ся жур­на­лі­сти­кою, ви­зна­чся, де твоя Ба­тьків­щи­на».

Якщо на вій­ні є не­до­лі­ки, то на них та­кож тре­ба вка­зу­ва­ти, але не кон­кре­ти­зу­ю­чи, на­при­клад, на яко­му блок­по­сті не ви­ста­чає боє­ком­пле­кту. Не мо­жна за­ли­ша­ти ли­ше «ура-ура-ма­те­рі­а­ли». Жур­на­лі­сти по­вин­ні бу­ти сві­до­ми­ми. При­кла­дів без­ліч. Є, на­при­клад, та­ка дум­ка, від­по­від­но до якої, якщо лю­ди­на бу­ла в АТО, то во­на свя­та і має ін­дуль­ген­цію на зло­чи­ни. На­справ­ді — ні. Якщо во­на по­во­дить се­бе ха­мо­ви­то, то тре­ба на це вка­за­ти. Пост­трав­ма­ти­чний син­дром? Зі 100 чо­ло­вік на фрон­ті во­ю­ють 20—25%, а при­хо­дять во­ї­на­ми АТО всі. Да­ле­ко не у всіх цей син­дром. Чи­ма­ло хто вій­ною при­кри­ває сво­ї­зло­чи­ни, бі­знес-схе­ми то­що. Якщо ми сьо­го­дні про це про­мов­чи­мо, то зав­тра це обер­не­ться про­ти нас.

— «День» ви­сту­пив із іні­ці­а­ти­вою «Укра­їн­ська жур­на­ліст­ська пла­тфор­ма». Ви під­три­му­є­те цю по­зи­цію? Чо­му не мо­жна сі­да­ти за стіл пе­ре­мо­вин із ро­сій­ськи­ми про­па­ган­ди­ста­ми?

— Я під­пи­сав­ся під звер­не­н­ням «Дня». «Дві кра­ї­ни — одна про­фе­сія»? Обур­ли­во, що пев­на гру­па жур­на­лі­стів на­ма­га­ла­ся роз­ви­ва­ти цей по­сту­лат, за­кли­ка­ю­чи до дру­жніх обіймів. Як я мо­жу со­бі це до­зво­ли­ти? Ти при­йшов у мою ха­ту, за­ру­бав мо­го бра­та, за­брав одну кім­на­ту, хо­чеш при­вла­сни­ти дру­гу. Ра­зом із то­бою при­йшов твій друг, який по­стій­но роз­по­від­ає, що все те, що ти зро­бив, пра­виль­но. Оцей друг — ро­сій­ські жур­на­лі­сти. Во­ни мо­жуть збре­ха­ти й ви­прав­да­ти будь-що. Яскра­вий при­клад для ме­не — си­ту­а­ція з Ту­реч­чи­ною. Ко­ли тур­ки зби­ли ро­сій­ський лі­так, ро­сій­ські жур­на­лі­сти по­ча­ли по­ли­ва­ти їх бру­дом і по­гро­жу­ва­ти. Тіль­ки-но Ер­до­ган ви­ба­чив­ся — в ро­сій­ських ЗМІ тур­ки від­ра­зу ста­ли бра­та­ми. Це ж усе пи­шуть ті са­мі жур­на­лі­сти. Це на­че Мі­ні­стер­ство Прав­ди у Ор­вел­ла.

На Укра­ї­ну су­не ро­сій­ська вій­сько­во-по­лі­ти­чна ма­ши­на. Їхні жур­на­лі­сти — скла­до­ва цьо­го ме­ха­ні­зму. Отож, ви хо­че­те, щоб я весь танк не­на­ви­дів, а з лі­вим йо­го ко­ле­сом по­дру­жив­ся? Ма­я­чня. То- му я пов­ні­стю під­три­мую іні­ці­а­ти­ву «Дня».

— Чи змі­ни­ла вій­на на­справ­ді «сі­тку мов­ле­н­ня» в Укра­ї­ні?

— Вва­жаю, що ні. Цен­траль­ні ка­на­ли на­ма­га­ю­ться по­да­ва­ти те­му вій­ни не пер­шим і на­віть не дру­гим ін­фор­ма­цій­ним по­ві­дом­ле­н­ням. А якщо в цей день ні­хто не за­ги­нув, але ли­ше двоє-троє по­ра­не­них, то мо­жуть про­сто обме­жи­ти­ся ре­че­н­ням у стрі­чці но­вин.

Не­що­дав­но ав­тор­ка фо­то­ви­став­ки про вій­ну, ко­тра за­раз три­ває у Льво­ві, ме­ні роз­по­від­ає, як ме­шкан­ку Ки­є­ва пе­ре­ко­ну­ва­ла в то­му, що в нас іде вій­на. Чи­ма­ло лю­дей ду­ма­ють, що вій­на вже за­кін­чи­ла­ся. Але це на­справ­ді не так.

Я був не так дав­но в Че­хії, Поль­щі... На­ша вій­на, по су­ті, не по­трі­бна ні­ко­му, крім нас. Це тре­ба зро­зу­мі­ти. Всім про­по­ную ідею: чо­му б нам не ор­га­ні­зу­ва­ти блу­ка­ю­чу фо­то­ви­став­ку про вій­ну Єв­ро­пою? 100—200 фо­то­гра­фій із вій­ни роз­мі­сти­ти на стен­дах, за­про­си­ти на­шо­го ан­гло­мов­но­го гі­да і роз­по­ві­сти всім прав­ду. І не­хай ця ви­став­ка їзди­ти­ме кра­ї­на­ми Єв­ро­пи. Ро­сія ви­тра­чає ве­ли­че­зні ко­шти на про­па­ган­ду. Укра­ї­ні на ці ви­кли­ки тре­ба аде­ква­тно від­по­від­а­ти. Оскіль­ки у нас бра­кує гро­шей на Russia Today, то спро­буй­мо та­ким чи­ном сі­я­ти зер­на прав­ди.

Ві­дно­ви­ти у най­даль­шо­му ку­то­чку До­не­цька й Лу­ган­ська укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня — зав­да­н­ня, в яке пе­ре­дов­сім тре­ба вкла­да­ти ко­шти. Не­об­хі­дно, щоб во­ни ба­чи­ли по­зи­тив: біо­ме­три­чні па­спор­ти, но­ва по­лі­ція на ву­ли­цях...

— Так, ва­жли­во ві­дно­ви­ти укра­їн­ський си­гнал. Однак із яким ме­се­джем на­ші ка­на­ли мо­жуть звер­ну­ти­ся до укра­їн­ців в оку­па­ції та при­фрон­то­вих ре­гіо­нах?

— Ми го­во­ри­мо про вплив на тих, у ко­го ще є за­ли­шки вла­сно­го ми­сле­н­ня. Про тих, хто хо­тів ви­їха­ти, але в си­лу об­ста­вин не зміг. Ду­маю, та­ких там 10—15%. Утім, ко­ли зав­тра До­нецьк зно­ву ста­не укра­їн­ським, са­ме во­ни ста­нуть стов­пом, нав­ко­ло яко­го бу­де на­мо­ту­ва­ти­ся все укра­їн­ське, що є в цьо­му ре­гіо­ні.

Крім то­го, ми ма­є­мо ви­зна­чи­ти­ся, як ве­сти се­бе з про­ро­сій­ськи­ми еле­мен­та­ми, які за­ли­ша­ться. На­ша про­па­ган­да по­вин­на бу­ти ске­ро­ва­на на те, що той, хто ко­їв зло­чи­ни, хто ре­аль­но до­по­ма­гав оку­пан­там, хто ка­ту­вав і вби­вав по­ло­не­них, бу­де по­ка­ра­ний. По­ка­ра­ний Укра­ї­ною, ко­ли во­на не­за­ба­ром по­вер­не­ться. По­ка­ра­ний бу­де жор­сто­ко — тю­рем­ні тер­мі­ни бу­дуть ша­ле­ні. Це при­зве­де до від­то­ку цих еле­мен­тів із До­не­цька в Ро­сію. Нам за­раз на­ма­га­ю­ться під­су­ну­ти тро­ян­сько­го ко­ня. В одну пре­кра­сну мить від­чи­ня­ться двер­ця­та і з ньо­го ви­йдуть всі, хто про­ти Укра­ї­ни. На­ві­що нам їх так ба­га­то? Цьо­го іде­о­ло­гі­чно­го ба­ла­сту по­трі­бно по­збав­ля­ти­ся.

З ре­штою тре­ба пра­цю­ва­ти. Для по­ча­тку не­об­хі­дно ви­вчи­ти па­нів­ні на­строї. Тре­ба ду­же чі­тко роз­став­ля­ти акцен­ти, вкла­да­ю­чи пев­ні ме­се­джі їм у го­ло­ву. Не­має іде­аль­но­го ре­це­пту то­го, що ми по­вин­ні цим лю­дям роз­по­ві­сти. Якщо ви хо­че­те, щоб ре­гу­ляр­но бу­ла во­да, сві­тло, газ, пен­сія — це одне. Якщо хо­че­те, щоб бу­ло пев­не іде­о­ло­гі­чне на­пов­не­н­ня — ми по­ма­лень­ку, по­тро­шки бу­де­мо пра­цю­ва­ти. А мо­жли­во, во­ни й не хо­чуть по­ма­лень­ку. Спіл­ку­ю­чись із сол­да­та­ми, во­ни ча­сто за­зна­ча­ли, що ті, хто сьо­го­дні в ла­вах при­хиль­ни­ків Ро­сії, кра­ще ро­зу­мі­ють мо­ву си­ли. У та­ко­му ви­пад­ку тре­ба шу­ка­ти мі­сце­вих, які мо­гли б зна­йти та­ким чи­ном спіль­ну мо­ву з біль­ші­стю.

— Зав­дя­ки во­лон­тер­ці Ан­ні Дом­бров­ській ми що­ти­жня до­став­ля­є­мо у при­фрон­то­ву зо­ну 5 ти­сяч при­мір­ни­ків «Дня». На­скіль­ки це пра­виль­на по­зи­ція за умов сер­йо­зно­го де­фі­ци­ту ін­фор­ма­ції?

— Для ме­не ве­ли­кий плюс, ко­ли ми в па­ла­ту вій­сько­во­го го­спі­та­лю за­не­сли 6 кни­жок, а за­йшов­ши на­сту­пно­го ра­зу, я ба­чу, що хо­ча б одна лю­ди­на си­дить і чи­тає. В око­пах спра­ва де­що ін­ша. Га­зе­ту і книж­ку там чи­та­ти­муть не зав­жди. За­пи­тую в одно­го сол­да­та: «Чо­му книж­ки не чи­та­є­те?» Від­по­від­ає: «Та я кра­ще зброю почи­щу. Во­на ме­не мо­же вря­ту­ва­ти за мить».

Однак вва­жаю, що в ка­зар­мах, на тре­тій лі­ні­ї­обо­ро­ни по­вин­ні бу­ти сво­ї­бі­бліо­те­ки. По­трі­бен справ­жній «ви­хов­ник», який роз­по­від­а­ти­ме пев­ні іде­о­ло­гі­чні ре­чі. Мо­жна взя­ти бій під Кру­та­ми — і про­ве­сти йо­го су­то во­єн­ний ана­ліз, во­дно­час роз­по­вів­ши, яке ве­ли­ке зна­че­н­ня ма­ла ця по­дія. Со­тні ці­ка­вих істо­ри­чних мо­мен­тів мо­жна роз­гля­ну­ти в та­ко­му фор­ма­ті. Іде­о­ло­гі­чно спря­мо­ва­ні га­зе­ти тут та­кож ста­нуть у при­го­ді.

Один во­я­ка на схо­ді ме­ні на­пів­жар­то­ма ка­же: «Ось ми по­ди­ви­ли­ся «Сє­пар ТБ» — так пі­сля кіль­кох пе­ре­дач ми уже справ­ді по­ча­ли се­бе не­на­ви­ді­ти » . Че­рез укра­їн­ське те­ле­ба­че­н­ня, дру­ко­ва­ні ви­да­н­ня та ін­тер­нет-ме­діа тре­ба з ни­ми спіл­ку­ва­ти­ся. Ко­жно­му сол­да­то­ві при­єм­но про­чи­та­ти про се­бе на сто­рін­ках га­зе­ти. Та­кі ма­те­рі­а­ли ду­же ва­жли­ві, адже не ли­ше ме­да­лі во­ни по­ка­зу­ва­ти­муть сво­їм си­нам і ону­кам, роз­по­від­а­ю­чи про вій­сько­ве ми­ну­ле.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.