«Укра­їн­ки в ГУЛАГу: ви­жи­ти зна­чить пе­ре­мог­ти»

Окса­на­КІСЬ: «Моя кни­га— про не­ви­ди­му жі­но­чу ді­є­зда­тність...»

Den (Ukrainian) - - Українці – Читайте! - Дми­тро ПЛАХТА, «День», Львів

Ре­пре­сив­на си­сте­ма, вті­ле­н­ням яко­ї­був ГУЛАГ, бу­ла по­кли­ка­на по­ка­ра­ти й пе­ре­ви­хо­ва­ти тих, хто на­смі­лив­ся про­ти­ді­я­ти ра­дян­сько­му ре­жи­мо­ві. До­лю по­літв’язнів від­чу­ли й чи­ма­ло укра­їн­ських жі­нок. «Укра­їн­ки в ГУЛАГу: ви­жи­ти зна­чить пе­ре­мог­ти» — пер­ше істо­ри­ко-ан­тро­по­ло­гі­чне до­слі­дже­н­ня пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя укра­ї­нок-по­літв’язнів ра­дян­ських кон­цен­тра­цій­них та­бо­рів. Ця книж­ка — мо­но­гра­фія укра­їн­ської вче­ної Окса­ни КІСЬ, ко­тра ви­йшла дру­ком на по­ча­тку ве­ре­сня і пре­зен­та­ція яко­їв рам­ках Форуму ви­дав­ців від­бу­де­ться сьо­го­дні у «Ко­паль­ні ка­ви» о 14.00.

Осно­вою до­слі­дже­н­ня ста­ли спо­га­ди жі­нок, які ма­ли до­свід по­лі­ти­чно­го ув’язне­н­ня в та­бо­рах і в’язни­цях ГУЛАГу пе­ред­усім у 1940— 1950-х ро­ках. Йде­ться про ме­му­а­ри, ли­сти, збір­ки спо­га­дів ко­ли­шніх ув’язне­них і за­пи­са­ні до­слі­дни­ка­ми усно істо­ри­чні ін­терв’ю. За­га­лом у кни­зі ви­ко­ри­ста­но спо­га­ди 120 жі­нок. Зде­біль­шо­го це бу­ли укра­їн­ки з за­хі­дних ре­гіо­нів, які так чи іна­кше бу­ли при­че­тні до на­ціо­наль­но­го під­пі­л­ля, спів­пра­цю­ю­чи з ОУН і УПА чи про­сто під­три­му­ю­чи на­ціо­наль­но­ви­зволь­ний рух. Та­кож ви­ко­ри­ста­но свід­че­н­ня і пред­став­ниць ін­ших на­ціо­наль­но­стей (по­льок, ро­сі­я­нок, єв­ре­йок, нім­кень), у спо­га­дах яких бу­ли ви­ра­зні сю­же­ти про укра­їн­ських жі­нок.

Зна­чна ча­сти­на об­ся­гу книж­ки — це фра­гмен­ти та ци­та­ти зі спо­га­дів ко­ли­шніх не­віль­ниць. «Зро­бле­но це бу­ло для то­го, щоб да­ти го­лос тим жін­кам. Ці­єю кни­гою я на­ма­га­ла­ся да­ти їм шанс бу­ти по­чу­ти­ми шир­шою ау­ди­то­рі­єю», — від­зна­чає ав­тор­ка.

Окса­на Кісь на­го­ло­шує, що її книж­ка не тіль­ки для на­у­ков­ців та істо­ри­ків, а й для шир­шо­го за­га­лу. Біль­шу ча­сти­ну ко­штів на ви­да­н­ня кни­ги ав­тор­ка отри­ма­ла у фор­мі ма­ло­го ви­дав­ни­чо­го гран­ту від Про­гра­ми ака­де­мі­чних обмі­нів іме­ні Фул­брай­та, за якою до­слі­дни­ця сво­го ча­су ста­жу­ва­ла­ся в США. Фонд іме­ні Гайн­рі­ха Бьо­л­ля та­кож фі­нан­со­во під­три­мав друк книж­ки на умо­вах, що ча­сти­на на­кла­ду бу­де без­ко­штов­но на­да­на у пу­блі­чні бі­бліо­те­ки для до­сту­пу шир­шо­го ко­ла чи­та­чів.

І все-та­ки: як укра­їн­ські жін­ки спри­йма­ти те, що з ни­ми від­бу­ва­є­ться? Що до­по­ма­га­ло їм ви­жи­ва­ти в не­люд­ських умо­вах і до­ла­ти най­кри­ти­чні­ші мо­мен­ти не­во­лі? Про до­лю укра­ї­нок у ГУЛАГу ми по­го­во­ри­ли з до­слі­дни­цею Окса­ною Кісь під час ін­терв’ю.

— Ми до­сі ма­ло зна­є­мо про пов­сяк­ден­не жи­т­тя ув’ язне­них ГУЛАГу, хоч це й за­че­пи­ло чи не ко­жну укра­їн­ську ро­ди­ну. Яки­ми бу­ли по­бу­то­ві умо­ви жи­т­тя ув’язне­них укра­ї­нок?

— У 90-х ро­ках та­бу на до­слі­дже­н­ня і обго­во­ре­н­ня по­лі­ти­чних ре­пре­сій бу­ло зня­то. У ЗМІ ця те­ма до­ста­тньо ча­сто зри­на­ла та обго­во­рю­ва­ла­ся, але в ду­же за­галь­них ри­сах. До кон­кре­ти­ки мо­ва пра­кти­чно ні­ко­ли не до­хо­ди­ла, хо­ча по­літв’язні і зга­ду­ва­ли про жа­хли­ві умо­ви та­бо­рів, в яких во­ни пе­ре­бу­ва­ли пра­кти­чно на ме­жі жи­т­тя та смер­ті.

Сьо­го­дні до­слі­дже­н­ня ро­сій­ських вче­них, за­сно­ва­ні на ар­хів­них ма­те­рі­а­лах, да­ють мо­жли­вість ре­кон­стру­ю­ва­ти і зро­зу­мі­ти, як ви­гля­да­ла си­сте­ма ГУЛАГ як дер­жав­на ін­сти­ту­ція, а осо­би­сті спо­га­ди до­да­ють вла­сне люд­сько­го ви­мі­ру — че­рез до­свід ув’язне­них. Одна спра­ва — як це пред­став­ле­но в офі­цій­них до­ку­мен­тах са­мо­їстру­кту­ри ГУЛАГ, а ін­ша — як про це роз­по­від­а­ють оче­вид­ці, ко­трі ви­жи­ли.

Для жі­нок, як і для всіх в’язнів ГУЛАГу, важ­кий 12-го­дин­ний ро­бо­чий день був зви­чною спра­вою. Нор­ма про 8-го­дин­ний від­по­чи­нок на пра­кти­ці не ви­ко­ну­ва­ла­ся. Ча­сто цей від­по­чи­нок зво­див­ся до кіль­кох го­дин у ціл­ком не­прийня­тних по­бу­то­вих умо­вах в ба­ра­ках, які бу­ли пе­ре­на­се­ле­ні, хо­ло­дні, за­ду­шли­ві та ча­сто бру­дні. За нор­ма­ми ГУЛАГу, на ко­жно­го в’язня пе­ред­ба­ча­ло­ся 2 ква­дра­тних ме­три жи­тло­во­ї­пло­щі, але на пра­кти­ці це ча­стень­ко бу­ло 1—1,5 ква­дра­тних ме­три.

У ба­ра­ках па­ну­ва­ла ціл­ко­ви­та ан­ти­са­ні­та­рія, адже не бу­ло жо­дних умов для осо­би­сто­ї­гі­гі­є­ни. Від­по­від­но, по­ши­рю­ва­ли­ся рі­зно­ма­ні­тні за­хво­рю­ва­н­ня. У пе­рі­од вій­ни, ко­ли вся ра­дян­ська еко­но­мі­ка спря­мо­ву­ва- ла­ся на фронт, оче­ви­дно, по­літв’язні бу­ли най­більш упо­слі­дже­ною со­ці­аль­ною гру­пою в СРСР. Се­ред в’язнів ма­со­во по­ши­рю­ва­ли­ся стра­шні хво­ро­би — дистро­фія, пе­ла­гра, ту­бер­ку­льоз, тиф та ін­ші. Фа­кти­чно, во­ни бу­ли при­ре­че­ні на смерть, не отри­му­ю­чи ані до­ста­тньо хар­чу­ва­н­ня, ані одя­гу чи взу­т­тя, ані ме­ди­чно­ї­до­по­мо­ги.

Одяг не від­по­від­ав клі­ма­ти­чним умо­вам. Жін­ки зга­ду­ють, як про­мер­за­ло на­скрізь їхнє взу­т­тя — так зва­ні чу­ні з гру­бих ва­тя­них шта­нів, до яких при­крі­плю­ва­ла­ся дро­том ав­то­мо­біль­на гу­ма. Уся ця кон­стру­кція про­мо­ка­ла на­скрізь, при­мер­за­ла до но­ги, то­му іно­ді її до­во­ди­ло­ся зди­ра­ти ра­зом зі шкі­рою. Обмо­ро­же­н­ня бу­ли ма­со­вим яви­щем. Оче­ви­дно, що збе­рег­ти хо­ча б якесь здо­ров’я в та­ких жа­хли­вих умо­вах, бу­ло за ме­жею мо­жли­во­го.

«ШЛЯ­ХОМ СПРО­ТИ­ВУ РЕ­ЖИ­МУ ГУЛАГУ ВО­НИ ПРОДОВЖУВАЛИ СВОЮ БО­РОТЬ­БУ ПРО­ТИ РАДЯНСЬКОЇ СИ­СТЕ­МИ»

— Чим укра­їн­ки від­рі­зня­ли­ся від ін­ших ув’язне­них ГУЛАГу: по­льок, жи­те­льок бал­тій­ських кра­їн, ро­сі­я­нок?

— У спо­га­дах жі­нок рі­зних на­ціо­наль­но­стей до­сить ча­сто під­кре­слю­є­ться той факт, що укра­їн­ки три­ма­ли­ся зо­сі­бна. Однак за­га­лом це ха­ра­ктер­на ри­са кон­цен­тра­цій­них та­бо­рів: і на­цист­ських, і ГУЛАГу. В’язні гур­ту­ва­ли­ся, утво­рю­ю­чи пев­ні спіль­но­ти-зем­ля­цтва са­ме за на­ціо­наль­ною озна­кою.

У ба­га­тьох спо­га­дах жі­нок рі­зних на­ціо­наль­но­стей під­кре­слю­є­ться, що укра­їн­ки від­рі­зня­ли­ся тим, що ці­ле­спря­мо­ва­но на­ма­га­ли­ся на­бли­зи­ти свій по­бут до нор­маль­но­го: якось ви­ми­ти, обла­дна­ти, впо­ряд­ку­ва­ти і на­віть при­че­пу­ри­ти сво­ї­ба­ра­ки. Уяв­ле­н­ня, які змал­ку за­сво­ї­ли ці жін­ки про те, як по­вин­на по­во­ди­ти­ся го­спо­ди­ня зі сво­єю осе­лею, спо­ну­ка­ли їх пе­ре­тво­рю­ва­ти та­ке ер­зац-жи­тло на дім.

Як ме­ні зда­є­ться, ба­ра­ки ви­ко­ну­ва­ли фун­кцію до­му в пси­хо­ло­гі­чно­му сен­сі, адже са­ме тут жін­ки мо­гли се­бе від­чу­ти більш-менш віль­но. Це бу­ло мі­сце, де во­ни фор­му­ва­ли свою ко­ле­ктив­ну при­ва­тність. Тут во­ни спіл­ку­ва­ли­ся на те­ми, не до­зво­ле­ні у та­бо­рах, і за­га­лом за­йма­ли­ся ре­ча­ми, які бу­ли су­во­ро за­бо­ро­не­ні: спів­а­ли, ви­ши­ва­ли, пе­ре­ка­зу­ва­ли лі­те­ра­тур­ні тво­ри і на­віть на­вча­ли одна одну іно­зем­них мов. Ба­рак був мі­сцем, де фа­кти­чний кон­троль із бо­ку на­гля­да­чів був най­мен­шим. На ніч їх за­ми­ка- ли, хо­ча й вла­што­ву­ва­ли пе­рі­о­ди­чно при­ни­зли­ві об­шу­ки: зне­на­цька мо­гли се­ред но­чі всіх під­ня­ти та роз­дя­гну­ти до­го­ла, шу­ка­ю­чи за­бо­ро­не­ні ре­чі. Однак у будь-яко­му ра­зі са­ме в ба­ра­ках жін­ки по­чу­ва­ли­ся най­більш са­мо­стій­ни­ми в то­му, що во­ни ро­би­ли.

— Як про­яв­ля­ла­ся на­ціо­наль­на сві­до­мість укра­ї­нок у не­во­лі? За­го­стрю­ва­ла­ся?

— Ідея обра­ти для сво­го до­слі­дже­н­ня са­ме 40—50-ті ро­ки — не ви­пад­ко­ва. З одно­го бо­ку, це зу­мов­ле­но тим, що най­біль­ший ма­сив спо­га­дів жі­нок, які опи­ни­ли­ся в по­лі­ти­чно­му ув’язнен­ні, сто­су­є­ться са­ме цьо­го пе­рі­о­ду до­би ста­лі­ні­зму. З ін­шо­го бо­ку, ва­жли­во, що час­тка й укра­їн­ців за­га­лом, і жі­нок зокре­ма се­ред не­віль­ни­ків ГУЛАГу ду­же стрім­ко зро­ста­ла са­ме в по­во­єн­ні ро­ки. Цей пе­рі­од ви­да­є­ться най­більш по­ка­зо­вим для ви­вче­н­ня са­ме до­сві­ду укра­ї­нок- по­літв’язнів.

Жін­ки, які опи­ни­ли­ся в цей час у та­бо­рах, бу­ли за­су­дже­ні на три­ва­лі тер­мі­ни (від 10 до 25 ро­ків). Це бу­ли зде­біль­шо­го мо­ло­ді жін­ки і дів­ча­та з За­хі­дно­ї­Украї ни, так чи іна­кше при­че­тні до на­ціо­на­лі­сти­чно­го під­пі­л­ля. Їхня на­ціо­наль­на сві­до­мість, їхні по­лі­ти­чні по­гля­ди, оче­ви­дно, бу­ли за­са­дни­чо опо­зи­цій­ні до ра­дян­сько­ї­вла­ди. Це сут­тє­во від­рі­зняє цю гру­пу по­літв’язнів від жі­нок, які опи­ни­ли­ся в по­лі­ти­чно­му ув’язнен­ні в ін­ші пе­рі­о­ди.

По­тра­пив­ши в ГУЛАГ, во­ни вже спри­йма­ли ра­дян­ську вла­ду як во­ро­жу та оку­па­цій­ну. У та­бо­рах во­ни асо­ці­ю­ва­ли се­бе як гру­пу, яка про­ти­сто­їть си­сте­мі. Во­ни ба­чи­ли своє зав­да­н­ня в то­му, щоб не да­ти си­сте­мі їх зла­ма­ти, і та­ким чи­ном пе­ре­мог­ти її. Шля­хом дрі­бних, але ма­со­вих і си­сте­ма­ти­чних по­ру­шень ре­жи­му ГУЛАГу во­ни продовжували свою бо­роть­бу про­ти ра­дян­сько­ї­си­сте­ми. Для них ви­сто­я­ти й не зда­ти­ся озна­ча­ло про­дов­жи­ти бо­роть­бу.

— Ізо­льо­ва­ні не­віль­ни­ці не мо­гли три­ма­ти ру­ку на пуль­сі жи­т­тя ре­шти су­спіль­ства... Чи все-та­ки їм вда­ва­ло­ся ді­зна­ти­ся хо­ча б якусь звіс­тку?

— Одним зі спосо­бів зла­ма­ти лю­ди­ну бу­ло ізо­лю­ва­ти її ін­фор­ма­цій­но. Від­чу­т­тя за­гу­бле­но­сті та ві­дір­ва­но­сті — це те, що під­ри­ває пси­хі­ку, зму­шу­ю­чи лю­ди­ну зне­ві­ри­ти­ся. То­му у спо­га­дах жін­ки ча­сто на­го­ло­шу­ють, на­скіль­ки бо­лі­сним для них бу­ло від­чу­т­тя не­ві­до­мо­сті. Во­ни не зна­ли про до­лю сво­їх ро­ди­чів і по­бра­ти­мів по бо­роть­бі. Во­ни не зна­ли вза­га­лі, що ді­є­ться у кра­ї­ні.

То­му ба­га­то зу­силь ішло на те, щоб від­но­ви­ти кон­такт зі сві­том. Рі­зним ув’язне­ним або вза­га­лі бу­ло за­бо­ро­не­не ли­сту­ва­н­ня (ка­тор­жа­нам), або ж во­ни ма­ли пра­во від­си­ла­ти два ли­сти на рік, отри­му­ю­чи їх без обме­жень. Утім. оче­ви­дно, що вся ко­ре­спон­ден­ція ре­тель­но пе­ре­ві­ря­ла­ся на не­ба­жа­ний зміст. І на­віть цих мі­зер­них мо­жли­во­стей ли­сту­ва­н­ня не­віль­ни­цю мо­гли по­зба­ви­ти за по­ру­ше­н­ня ре­жи­му. Як зга­ду­ють жін­ки, для них це бу­ло над­зви­чай­но бо­лі­сне по­ка­ра­н­ня — мо­жли­во, на­віть гір­ше, ніж по­збав­ле­н­ня їжі.

По­за тим, не­віль­ни­ці на­ма­га­ли­ся якось на­ла­го­ди­ти не­ле­галь­не ли­сту­ва­н­ня, щоб на­ді­сла­ти про се­бе віс­тку до­до­му. Во­ни за вся­ку ці­ну шу­ка­ли спосо­би від­пра­ви­ти лист. Най­ча­сті­ше зна­хо­ди­ли спів­чу­тли­вих лю­дей з чи­сла ци­віль­них пра­ців­ни­ків та­бо­рів, де­ко­ли — се­ред охо­рон­ців, ча­сом із ви­пад­ко­вих лю­дей на ву­ли­ці, ко­ли їх ве­ли пі­шки на ро­бо­ту. Жін­ки з вдя­чні­стю зга­ду­ють по­оди­но­кі ви­яви спів­чу­т­тя і лю­дя­но­сті, хо­ча во­ни в ра­дян­ській си­сте­мі й вва­жа­ли­ся зра­дни­ка­ми ба­тьків­щи­ни та во­ро­га­ми на­ро­ду. Однак усе-та­ки зна­хо­ди­ли­ся спів­чу­тли­ві лю­ди, які на­ва­жу­ва­ли­ся пі­ді­бра­ти ки­ну­тий у на­товп лист, на­кле­ї­ти до ньо­го ма­ро­чку і ві­ді­сла­ти за адре­сою.

— Що бу­ло силь­ні­шим: ві­ра чи страх? Яку роль для укра­ї­нок у не­во­лі ві­ді­гра­ла ре­лі­гія та мо­ли­тва?

— Се­ред ув’язне­них зде­біль­шо­го бу­ли жін­ки із за­хі­дно­го ре­гіо­ну, де пе­ре­ва­жно жи­ли лю­ди ві­ру­ю­чі, хри­сти-

яни. Їхня хри­сти­ян­ська іден­ти­чність бу­ла ду­же силь­ною. У жі­нок в та­бо­рах бу­ла по­тре­ба пра­кти­ку­ва­ти свою ре­лі­гій­ність: мо­ли­ти­ся, звер­та­ти­ся до Бо­га. По­ча­сти це зу­мов­ле­но без­ви­хі­дні­стю їхньої си­ту­а­ції. За най­скру­тні­ших об­ста­вин не за­ли­ша­ло­ся біль­ше на ко­го по­кла­да­ти­ся, окрім як на по­міч Бо­га та Ма­те­рі Бо­жої. Чи­ма­ло спо­га­дів, як во­ни га­ря­че мо­ли­ли­ся гур­том за тих, ко­го за­бра­ли на до­пит або за тих, хто важ­ко не­зду­жає.

По­тре­ба ре­лі­гій­но­го ри­ту­а­лу та­кож існу­ва­ла, по­при те, що це бу­ло су­во­ро за­бо­ро­не­но в умо­вах ГУЛАГу. Жін­кам вда­ва­ло­ся ви­го­тов­ля­ти з чор­но­го хлі­ба вер­ве­чки, із зубних щі­то­чок — хре­сти­ки, ви­ши­ва­ти на яки­хось кла­пти­ках тка­ни­ни ікон­ки, до яких во­ни звер­та­ли­ся як до справ­жньо­го цер­ков­но­го обра­зу. Во­ни вла­што­ву­ва­ли спіль­ні гру­по­ві мо­ле­бні у не­ді­лі та ім­про­ві­зо­ва­ні лі­тур­гії на ве­ли­кі свя­та. Жін­ки са­мі ви­ко­ну­ва­ли лі­тур­гій­ні ро­лі свя­ще­ни­ка й дя­ка, які в зви­чай­но­му жит­ті бу­ли аб­со­лю­тно не­до­сту­пні для жі­нок. У тих умо­вах їхня по­тре­ба в Слу­жбі Бо­жій як фор­мі ко­ле­ктив­но­го спіл­ку­ва­н­ня з Бо­гом бу­ла силь­ні­ша за при­пи­си цер­ков­но­го ка­но­ну.

«ТВОРЧІСТЬ ДА­ВА­ЛА ЖІН­КАМ МО­ЖЛИ­ВІСТЬ ПСИХОЛОГІЧНО РОЗВАНТАЖИТИСЯ»

— Чим іще жін­ки за­пов­ню­ва­ли ду­хов­ну по­ро­жне­чу?

— Твор­чі­стю. Са­ме це вра­зи­ло ме­не чи не най­біль­ше в жі­но­чих спо­га­дах. У цих не­люд­ських умо­вах, які ма­ли би вби­ти в лю­ди­ні все люд­ське, до­вів­ши її до рів­ня тва­рин­них ін­стин­ктів, ра­птом ви­яв­ля­є­ться, що в жі­нок від­бу­вав­ся сплеск кре­а­тив­но­сті. За­го­стрю­ва­ла­ся по­тре­ба в пре­кра­сно­му. Про­я­ви твор­чо­сті бу­ли аб­со­лю­тно не­ймо­вір­ни­ми. На­віть жін­ки, які ні­ко­ли не спо­сте­рі­га­ли за со­бою хи­сту до по­е­ти­чної твор­чо­сті, по­чи­на­ли скла­да­ти вір­ші чи тво­ри­ти пі­сні. Ви­ши­ва­ли пра­кти­чно всі. І як ви­я­ви­ло­ся, ви­ши­ва­ли не тіль­ки жін­ки, а й чо­ло­ві­ки, що вза­га­лі не­ха­ра­ктер­но за зви­чай­них об­ста­вин. У Льво­ві в Му­зеї ви­зволь­ної бо­роть­би Укра­ї­ни є чу­до­ві зраз­ки і жі­но­чої, і чо­ло­ві­чої ви­шив­ки.

Творчість на­віть у та­ких при­мі­тив­них фор­мах да­ва­ла їм мо­жли­вість психологічно розвантажитися, де­що ві­ді­рва­ти­ся від тих жа­хли­вих ре­а­лій, в яких во­ни опи­ни­ли­ся. Якщо по­е­ти­чна творчість да­ва­ла їм мо­жли­вість про­я­ви­ти емо­ції, по­мрі­я­ти, по­фан­та­зу­ва­ти, то ви­шив­ка, як ме­ні ви­да­є­ться, ма­ла ін­шу фун­кцію. Та­бір­на ви­шив­ка — це да­ле­ко не ви­ши­та со­ро­чка, а ма­лень­кий кла­птик, на яко­му ви­ши­ті ма­лень­кі блі­день­кі кві­то­чки, ан­ге­ли, хре­сти­ки то­що. Ця ма­лень­ка сер­ве­то­чка ста­ва­ла сим­во­лом спіль­но­ти, зна­ком при­че­тно­сті до сво­го ко­ла. Най­ча­сті­ше їх ви­ши­ва­ли не для се­бе, а да­ру­ва­ли по­дру­зі чи дру­гу, та­ким чи­ном по­зна­ча­ю­чи се­ре­до­ви­ще сво­їх. Ви­шив­ка в умо­вах не­во­лі — це й кре­а­тив­ність, яка до­зво­ляє психологічно пе­ре­жи­ти над­скла­дні умо­ви, і со­ці­аль­на фун­кція, яка до­зво­ляє згур­ту­ва­ти, по­зна­чи­ти свою со­лі­дар­ність.

— Лю­дя­ність, жі­но­чність... Як по­не­во­ле­ні укра­їн­ки збе­рі­га­ли ці ри­си?

— ГУЛАГ як ре­пре­сив­на ін­сти­ту­ція мав на ме­ті зруй­ну­ва­ти особистість в’язня, пе­ре­тво­ри­ти осо­бу на слу­хня­но­го бу­дів­ни­ка ко­му­ні­зму. Якщо лю­ди­на не під­да­ва­ла­ся та­ко­му ви­хо­ван­ню, у неї був один шлях — на той світ. То­му зав­да­н­ням по­літв’язня, яка хо­ті­ла за­ли­ши­ти­ся ці­лі­сною осо­би­сті­стю, бу­ло збе­рег­ти пер­ві­сну си­сте­му цін­но­стей, мо­раль­них орі­єн­ти­рів, со­ці­аль­них норм. Для жі­нок ва­жли­во та­кож бу­ла за­ли­ша­ти­ся жін­ка­ми. Спо­га­ди вка­зу­ють на те, що за до­по­мо­гою ру­тин­них пов­сяк­ден­них жі­но­чих пра­ктик укра­їн­ки на­ма­га­ли­ся збе­рег­ти свою ген­дер­ну іден­ти­чність — за­ли­ша­ти­ся жін­ка­ми.

В’язнів по­збав­ля­ли імен вза­мін на но­ме­ри. Це один із при­йо­мів де­гу­ма­ні­за­ції. Не­віль­ни­ця, яка має но­мер, уже не має ста­ті. Мі­шку­ва­тий, без­барв­ний, гру­бий одяг та­кож був по­збав- ле­ний ознак жі­но­чно­сті. Утім, укра­їн­ки до­кла­да­ли зу­силь до при­сто­су­ва­н­ня сво­єї оде­жі, яка не­рід­ко бу­ла зня­та з вій­сько­во­по­ло­не­них чи, мо­жли­во, на­віть уби­тих. Жін­ки на­ма­га­ли­ся йо­го до­па­су­ва­ти до сво­єї фі­гу­ри. Пе­ре­ши­ва­ли, пе­ре­кро­ю­ва­ли, оздо­блю­ва­ли одяг, при­ши­ва­ю­чи до ньо­го якесь при­мі­тив­не ме­ре­жи­во. Зві­сно, ви­сна­же­ні на­дрив­ною пра­цею, не­люд­ськи­ми умо­ва­ми, го­ло­дом та хво­ро­ба­ми, оче­ви­дно, що во­ни ма­ли жа­лю­гі­дний ви­гляд. Але у ба­га­тьох спо­га­дах, як чо­ло­ві­чих, так і жі­но­чих, ко­ли­шні в’язні під­кре­слю­ють те, що жін­кам вда­ва­ло­ся кра­ще се­бе збе­рег­ти. Во­ни не так швид­ко де­гра­ду­ва­ли фі­зи­чно й мо­раль­но, як чо­ло­ві­ки.

— Яка те­ма бу­ла най­більш та­бу­йо­ва­на у спо­га­дах ко­ли­шніх ув’язне­них жі­нок?

— Про це не важ­ко здо­га­да­ти­ся. У жі­но­чих спо­га­дах ми вкрай рід­ко мо­же­мо на­тра­пи­ти на згад­ки про жі­но­че ті­ло й, осо­бли­во, про се­ксу­аль­ність. Час від ча­су тра­пля­ю­ться сю­же­ти про зни­ще­не до­пи­та­ми та не­во­лею ті­ло — ска­лі­че­не, ви­сна­же­не, бру­дне, хво­ре. Рід­ше жін­ки го­во­рять про се­ксу­а­лі­зо­ва­не на­силь­ство у сен­сі при­му­со­во­го ого­ле­н­ня під час до­пи­тів і об­шу­ків, або ву­айє­ри­зму, тоб­то під­гля­да­н­ня за жін­ка­ми з бо­ку на­гля­да­чів у ла­знях.

Однак вкрай рід­ко мо­ва за­хо­дить про се­ксу­аль­не на­силь­ство, ко­тре, як ві­до­мо з ін­ших дже­рел, на жаль, бу­ло ду­же по­ши­ре­не в та­бо­рах. Оче­ви­дно, що ба­га­то укра­ї­нок ста­ли жер­тва­ми зґвал­ту­вань (бо жо­дна не­віль­ни­ця не бу­ла від цьо­го за­стра­хо­ва­на!), але в їхніх спо­га­дах ми про це пра­кти­чно ні­чо­го не зна­йде­мо. Мов­ча­н­ня — це на­слі­док ду­же гли­бо­кої трав­ми, по­чу­т­тя со­ро­му й бо­лю, і пев­ний страх не­ро­зу­мі­н­ня та сти­гма­ти­за­ції. До сло­ва, жер­тви зґвал­ту­ва­н­ня в зви­чай­но­му жит­ті та­кож до­ста­тньо ча­сто мов­чать про це, осте­рі­га­ю­чись зви­ну­ва­че­н­ня за «не­пра­виль­ну», «про­во­ка­цій­ну» по­ве­дін­ку.

На­то­мість, у спо­га­дах чо­ло­ві­ків­по­літв’язнів є роз­по­віді про те, що не­віль­ни­ці ста­ва­ли жер­тва­ми ма­со­вих зґвал­ту­вань кри­мі­наль­ни­ми зло­чин­ця­ми за по­ту­ра­н­ня на­гля­да­чів і зло­вжи­ва­н­ня са­мих охо­рон­ців, які ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли свою вла­ду і до­ступ до ре­сур­сів для то­го, щоб за шма­ток хлі­ба ку­пи­ти жі­но­че ті­ло. Ви­му­ше­на про­сти­ту­ція за­ра­ди ви­жи­ва­н­ня — яви­ще, яке існу­ва­ло в ба­га­тьох кри­зо­вих об­ста­ви­нах: і під час Го­ло­до­мо­ру, і на оку­по­ва­них нац иста­ми те­ре­нах, і в ні­ме­цьких кон­цта­бо­рах.

«ЖІН­КИ ПРАГНУЛИ СТВО­РИ­ТИ У ЦИХ ЗВІРЯЧИХ УМО­ВАХ МАЛЕНЬКУ ОАЗУ ЛЮ­ДЯ­НО­СТІ»

— Ув’язне­ні чо­ло­ві­ки та жін­ки утри­му­ва­ли­ся окре­мо й не ма­ли пра­ва кон­та­кту­ва­ти. На­пев­но, за­бо­ро­ну все ж вда­ва­ло­ся об­хо­ди­ти. Чи бу­ло в ГУЛАГу мі­сце сто­сун­кам із чо­ло­ві­ка­ми: дру­жбі, ко­хан­ню?

— Хоч як це див­но, так. Дар­ма що в по­во­єн­ні ча­си адмі­ні­стра­ція ГУЛАГу вжи­ва­ла су­во­рих за­хо­дів, щоб роз­ме­жу­ва­ти чо­ло­ві­ків і жі­нок. Ре­жим роз­діль­но­го утри­ма­н­ня існу­вав. Однак аб­со­лю­тно ізо­лю­ва­ти їх бу­ло не­мо­жли­во, то­му що так чи іна­кше по­трі­бна бу­ла чо­ло­ві­ча пра­ця в жі­но­чих зо­нах і нав­па­ки. Та­кож в’язні пе­ре­ти­на­ли­ся на об’єктах ви­ро­бни­цтва, де їх ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли як ро­бо­чу си­лу. Па­ра­до­ксаль­ним чи­ном кіль­кість жі­нок, які ва­гі­тні­ли та на­ро­джу­ва­ли, не ду­же ско­ро­ти­ла­ся пі­сля усіх за­хо­дів із роз­ді­ле­н­ня в’язнів рі­зної ста­ті.

У спо­га­дах жі­нок, окрім істо­рій про не­ба­жа­ні сто­сун­ки (се­ксу­аль­не на­силь­ство), є істо­рії про те, як зав’язу­ва­ла­ся мі­цна дру­жба, яка з ча­сом пе­ре­ро­ста­ла в ко­ха­н­ня. Пі­сля звіль­не­н­ня ця лю­бов мо­гла на­віть за­вер­ши­ти­ся ство­ре­н­ням сім’ї між не­віль­ни­ка­ми, які утри­му­ва­ли­ся в рі­зних зо­нах.

Ли­сту­ва­ли­ся чо­ло­ві­ки та жін­ки за до­по­мо­гою «та­бір­ної по­шти» — не­ле­галь­ної си­сте­ми цир­ку­лю­ва­н­ня за­пи­сок і ли­стів по­між в’язня­ми. Так мо­гли за­пі­зна­ти­ся, ба­га­то ро­ків під­три­му­ю­чи зв’язок, ді­ли­ти­ся най­со­кро­вен­ні­ши­ми дум­ка­ми. Ча­сом на­віть не ба­чив­ши ні­ко­ли одне одно­го в облич­чя, пі­сля звіль­не­н­ня жін­ка або чо­ло­вік ро­ка­ми че­ка­ли на во­лі одне одно­го.

— Ма­те­рин­ство за гра­та­ми: це бу­ло бла­го­сло­ве­н­ня чи про­кля­т­тя?

— Ча­сти­на жі­нок, які отри­ма­ли ве­ли­кі тер­мі­ни ув’язне­н­ня — 20—25 ро­ків, усві­дом­лю­ва­ли, що, мо­жли­во, ні­ко­ли не ви­йдуть з цьо­го та­бо­ру, то ж для де­ко­го на­ро­ди­ти ди­ти­ну у не­во­лі — мо­гло бу­ти сві­до­мим рі­ше­н­ням. Жін­ки прагнули ма­ти то­го, ко­му мо­жна бу­ло б від­да­ти свою лю­бов і тур­бо­ту, ство­рив­ши в цих звірячих умо­вах ма­ле­сень­ку оазу лю­дя­но­сті.

Ко­ли йшло­ся про зґвал­ту­ва­н­ня чи при­му­со­ву про­сти­ту­цію, то ма­те­рин­ство, яке бу­ло ре­зуль­та­том та­ких сто­сун­ків, на­вряд чи бу­ло ра­ді­сним.

Для ін­ших жі­нок, які за­ва­гі­тні­ли в ув’язнен­ні чи бу­ли за­су­дже­ні з не­мов­лям у ру­ках, це бу­ла справ­жня тра­ге­дія, то­му що їхні на­ро­дже­ні або при­не­се­ні в не­во­лю ді­ти не ду­же дов­го мо­гли за­ли­ша­ти­ся по­руч. Не­мов­лят ві­ком 1—2 ро­ки пе­ре­да­ва­ли­ся в ра­дян­ські си­ро­тин­ці. У по­оди­но­ких ви­пад­ках, якщо ро­ди­чі не­віль­ни­ці актив­но кло­по­та­ли в рі­зних ін­стан­ці­ях, вда­ва­ло­ся пе­ре­да­ти ди­ти­ну на ви­хо­ва­н­ня рі­дним. Це був шанс ко­лись, мо­жли­во, по­вер­ну­ти­ся до ди­ти­ни. Втім для ба­га­тьох ді­ти бу­ли втра­че­ні на­зав­жди десь у ра­дян­ських дит­бу­дин­ках.

Для ко­гось ма­те­рин­ство бу­ло по­ря­тун­ком і мо­жли­ві­стю ре­а­лі­зу­ва­ти свою люд­ську жі­но­чу фун­кцію, а для ко­гось — бо­лем і тра­ге­ді­єю. Однак ба­га­то до­слі­дни­ків за­зна­ча­ють, що рі­ше­н­ня про на­ро­дже­н­ня ди­ти­ни, як і ба­га­то ін­ших дрі­бні­ших по­ру­шень та­бір­но­го ре­жи­му, — це якраз спо­сіб лю­ди­ни, по­збав­ле­ної всіх прав, прийня­ти хо­ча б якесь рі­ше­н­ня са­мо­стій­но, щоб не втра­ти­ти від­чу­т­тя, що во­ни зда­тні кон­тро­лю­ють бо­дай щось у сво­є­му жит­ті.

«ДБАЮЧИ ОДНА ПРО ОДНУ, ЖІН­КИ ЕФЕКТИВНІШЕ ВИЖИВАЛИ СПІЛЬ­НО»

— Ви від­зна­ча­ли, що жін­ки не так швид­ко де­гра­ду­ва­ли, як чо­ло­ві­ки. Чо­му?

— Справ­ді, свід­че­н­ня про це єі з бо­ку чо­ло­ві­ків, і жі­нок, то­му я не схиль­на ста­ви­ти під сум­нів той факт, що жін­кам вда­ва­ло­ся дов­ше за­ли­ша­ти­ся фі­зи­чно та психологічно менш ура­же­ни­ми ти­ми умо­ва­ми, в яких во­ни опи­ня­ли­ся. Тут тре­ба вра­хо­ву­ва­ти ці­лу низ­ку чин­ни­ків. Один із них — су­то фі­зіо­ло­гі­чний. Жін­ки для сво­го пов­сяк­ден­но­го жи­т­тя по­тре­бу­ють мен­шої кіль­ко­сті їжі. Їхнє ті­ло менш за­тра­тне, то­му обме­же­н­ня хар­чо­во­го ра­ціо­ну для них не так дра­ма­ти­чне. Крім то­го, жі­но­че ті­ло мі­стить біль­шу кіль­кість жи­ро­вих від­кла­день, то­му мо­же дов­ше про­три­ма­ти­ся в умо­вах різ­ко­го ско­ро­че­н­ня ра­ціо­ну, ви­ко­ри­сто­ву­ю­чи вну­трі­шні ре­сур­си ті­ла. До то­го ж, уна­слі­док осо­бли­во­стей ген­дер­ної со­ці­а­лі­за­ції жін­ки ма­ють біль­ші зна­н­ня і на­ви­чки упо­ряд­ку­ва­н­ня сво­го по­бу­ту, під­три­ма­н­ня са­ні­тар­них умов. Під­три­му­ю­чи лад нав­ко­ло се­бе, во­ни де­що впо­ряд­ко­ву­ва­ли своє сприйня­т­тя ре­аль­но­сті. На мою дум­ку са­ме то­му, що жін­ки зда­тні бу­ли кра­ще по­дба­ти про се­бе (одяг, жи­тло, гі­гі­є­ну), їм вда­ва­ло­ся дов­ше збе­рі­га­ти свої ті­ла і пси­хі­ку в прийня­тно­му ста­ні.

Та­кож ва­жли­ва так зва­на ети­ка тур­бо­ти. Жі­нок змал­ку на­ці­лю­ють на тур­бо­ту про ін­ших. Як на­слі­док, ця фун­кція тур­бо­ти стає одні­єю з клю­чо­вих у стру­кту­рі жі­но­чої ген­дер­ної іден­ти­чно­сті, і її во­ни ре­а­лі­зу­ва­ли, опі­ку­ю­чись сво­ї­ми по­се­стра­ми по не­ща­стю у та­бо­рах. Дбаючи одна про одну, жін­ки ефективніше виживали спіль­но. По­ді­бне яви­ще по­мі­ти­ли і до­слі­дни­ці на­цист­ських та­бо­рів смер­ті: жін­ки фор­му­ва­ли стій­кі­ші та ефе­ктив­ні­ші гру­пи вза­є­мо­до­по­мо­ги, а у чо­ло­ві­ків ча­сті­ше ви­ни­ка­ли кон­флі­кти і кон­фрон­та­ції.

Та­кож жін­ки ча­сто зга­ду­ють про ва­жли­вість пси­хо­ло­гі­чної вза­є­мо­під­трим­ки. Ра­но чи пі­зно чи не ко­жна не­віль­ни­ця впа­да­ла у від­чай, зне­ві­рю­ва­ла­ся, ін­ко­ли хо­ті­ла вко­ро­ти­ти со­бі ві­ку, однак по­дру­ги її роз­ра­джу­ва­ли, вті­ша­ли й пе­ре­ко­ну­ва­ли жи­ти да­лі. Йде­ться і про тра­ди­цію «жі­но­чої роз­мо­ви». Те, що в пов­сяк­ден­но­му жит­ті називають жі­но­чи­ми ба­ла­чка­ми, ко­ли жін­ки ді­ля­ться сво­ї­ми пе­ре­жи­ва­н­ня­ми, дум­ка­ми, тур­бо­та­ми. У тих кри­ти­чних умо­вах це спра­цю­ва­ло як пси­хо­те­ра­пев­ти­чний спо­сіб про­го­во­рю­ва­н­ня го­ря, який до­зво­ляв жін­кам роз­ді­ли­ти емо­цій­ні тя­га­рі одна одної і не за­не­па­сти ду­хом. Адже лю­ди­на, яка опу­ска­ла ру­ки, пе­ре­ста­ва­ла бо­ро­ти­ся, як пра­ви­ло, вже не ма­ла шан­су ви­йти за во­ро­та ГУЛАГу.

За­га­лом ця книж­ка не про ГУЛАГ, а про те, як жи­ли у ньо­му укра­їн­ські не­віль­ни­ці. Нам зви­чно ду­ма­ти про жі­нок-по­літв’язнів як про без­прав­них жертв то­та­лі­тар­но­го ре­жи­му, опи­су­ю­чи їхнє існу­ва­н­ня у ка­те­го­рі­ях стра­ж­дань, при­ни­жень, на­ру­ги, яких во­ни за­зна­ли у та­бо­рах. Однак та­кий по­гляд не до­зво­ляє нам по­ба­чи­ти у цих жін­ках лю­дей, які не під­ко­ри­ли­ся си­сте­мі та са­мим фа­ктом сво­го існу­ва­н­ня продовжували чи­ни­ти спро­тив ре­жи­мо­ві. Моя книж­ка, вла­сне, про оцю не­ви­ди­му жі­но­чу ді­є­зда­тність — про жі­но­чі стра­те­гії при­сто­су­ва­н­ня, ви­жи­ва­н­ня і про­ти­дії руй­нів­но­му впли­ву та­бо­рів на особистість не­віль­ниць. Укра­їн­ки, як свід­чать спо­га­ди ко­ли­шніх не­віль­ниць, не по­чу­ва­ли се­бе без­си­ли­ми та без­по­мі­чни­ми жер­тва­ми, які па­сив­но прийня­ли свою до­лю, аж ні­як! Нав­па­ки, во­ни шу­ка­ли і зна­хо­ди­ли спосо­би збе­рег­ти хо­ча б якесь фі­зи­чне і пси­хі­чне здо­ров’я, під­три­му­ю­чи одна одну. Всу­пе­реч за­бо­ро­нам, во­ни гур­ту­ва­ли­ся у спіль­но­ти, тво­ря­чи та­ку со­бі «укра­їн­ську ді­а­спо­ру» в та­бо­рах, во­ни спів­а­ли, ма­лю­ва­ли, пи­са­ли вір­ші, ви­ши­ва­ли, мо­ли­ли­ся і від­зна­ча­ли свя­та, на­ро­джу­ва­ли ді­тей і ко­ха­ли... Да­ле­ко не усім вда­ло­ся ви­жи­ти, але ті, хто зміг по­до­ла­ти ре­жим, свід­чать про­ти ньо­го. Ця кни­га про пе­ре­мо­гу над смер­тю і про жі­но­че облич­чя ці­єї пе­ре­мо­ги.

ФО­ТО ПАВ­ЛА ПА­ЛА­МАР­ЧУ­КА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.