На­ві­що кри­ти­ка?

Но­та­тки на по­лях одні­єї дис­ку­сії

Den (Ukrainian) - - Культура - Сер­гій ТРИМБАЧ

Не­що­дав­но і зов­сім не­спо­ді­ва­но здійня­лась дис­ку­сія. І про що? Про кі­но­кри­ти­ку. По­ча­ло­ся мир­но — на фе­сти­ва­лі Де­КІНО, вла­што­ва­но­му сту­ді­я­ми FilmUA і 1+1 media. Не­що­дав­но по­ді­бна дис­ку­сія ви­да­ва­лась річ­чю аб­со­лю­тно зай­вою або при­найм­ні ні­ко­му не­ці­ка­вою. Філь­мів в Укра­ї­ні зні­ма­ло­ся ні­кчем­но ма­ло, пи­са­ти бу­ло ні про що... Те­пер от ситуація ра­ди­каль­но змі­ни­ла­ся, ві­тчи­зня­ні філь­ми один за одним ви­хо­дять на екра­ни кі­но­те­а­трів — так що на­віть Пре­зи­дент Укра­ї­ни Пе­тро По­ро­шен­ко у сво­є­му не­що­дав­ньо­му по­слан­ні пар­ла­мен­ту по­хва­лив­ся кі­но­здо­бу­тка­ми.

«МО­ЖЛИ­ВО, ЩО ПОМИРАЄ НЕ КІНО...»

Одна лиш бі­да — ці кі­но­стрі­чки ко­ри­сту­ю­ться за­над­то ма­лим по­пи­том. І це про­бле­ма. Спра­ве­дли­во­сті за­ра­ди ска­же­мо: не на­ба­га­то біль­ше хо­дять і на філь­ми ін­ших кра­їн, ба на­віть гол­лі­вуд­ські. По-пер­ше, в ба­га­тьох мі­стах вза­га­лі не­має кі­но­те­а­трів або їх обмаль. А по-дру­ге, тут є й ін­ші при­чи­ни. Пі­рат­ство, ска­жі­мо, адже на­ві­що ме­ні ку­пу­ва­ти кви­ток на се­анс, ко­ли я знаю: за мі­сяць-дру­гий усе це мо­жна бу­де по­ди­ви­ти­ся в ін­тер­не­ті. Не зав­жди й не­за­кон­но, до ре­чі. От за­ли ки­їв­ських те­а­трів за­пов­ню­ю­ться ду­же до­бре — і то­му, що тут жи­вий кон­такт із ви­ста­вою та її ви­ко­нав­ця­ми, а та­кож то­му, що в ін­тер­не­ті цьо­го не по­ба­чиш: є від­чу­т­тя уні­каль­но­сті по­дії...

А пе­ре­гляд філь­му втра­тив оцю уні­каль­ність. Ти­ра­жо­ва­ність зав­жди ці­ка­ви­ла те­о­ре­ти­ків як ва­жли­ва скла­до­ва при­ро­ди кіно (одно­ча­сно в со­тнях за­лів рі­зні лю­ди пе­ре­гля­да­ють один і той же фільм), про­те са­ме ни­ні від­чу­тною, як на ме­не, ста­ла про­бле­ма втра­ти оті­єї са­ме уні­каль­но­сті, ко­ли пе­ре­гляд філь­му не є по­ді­єю — ні осо­би­стою, для ко­жно­го з нас, ні су­спіль­ною. А ще — за­над­то ко­ро­ткий пе­рі­од про­ка­ту кі­но­стрі­чки, не ви­пад­ко­во ж йо­го успіх уже зви­чно оці­ню­є­ться збо­ра­ми під ча­спер­шо­го ві­кен­ду. А опі­сля кар­ти­на май­же га­ран­то­ва­но про­ва­лю­є­ться у не­бу­т­тя...

Втім, є й за­галь­ні­ші при­чи­ни. «Мо­жли­во, однак, помирає не кіно, — на­пи­са­ла аме­ри­кан­ський кри­тик Сью­зен Зон­таґ,— а си­не­фі­лія: осо­бли­ве від­чу­т­тя лю­бо­ві, по­ро­дже­не кі­не­ма­то­гра­фом». Зда­є­ться, не­що­дав­но во­но бу­ло, те свя­то си­не­фі­лії, ко­ли кіно під­но­си­ло­ся до рів­ня чо­гось свя­щен­но­го, за­ма­ло не ре­лі­гій­но­го. У 1960 — 1970-х бу­ло са­ме так, і не ви­пад­ко­во ж збі­гло­ся, що са­ме в ці де­ся­ти­лі­т­тя від­бу­лось під­не­се­н­ня кі­но­фе­сти­валь­но­го ру­ху і роз­квіт кі­но­кри­ти­ки. Ска­жі­мо, ти­раж ґрун­тов­но­го со­лі­дно­го жур­на­лу «Искус­ство ки­но» ся­гав 50 ти­сяч при­мір­ни­ків, про ма­со­ві ілю­стро­ва­ні ча­со­пи­си го­ді й го­во­ри­ти: за­галь­но­со­ю­зний «Со­вет­ский экран» ти­ра­жу­вав­ся на два міль­йо­ни, а укра­їн­ські «Но­ви­ни кі­но­е­кра­на» — до 400 ти­сяч. На­дру­ку­вав­шись у то­му са­мо­му «Искус­ство ки­но», я знав: це про­чи­та­ють пра­кти­чно всі мої зна­йо­мі, все ін­те­ле­кту­аль­не се­ре­до­ви­ще Ки­є­ва. Ни­ні ж кри­ти­ка за­мкне­на зде­біль­шо­го в ін­тер­не­тів­ських «но­рах», звід­ки ви­хід — ли­ше на вкрай обме­же­ні гля­да­цько-чи­та­цькі спіль­но­ти...

«ЯКЩО СИ­НЕ­ФІ­ЛІЯ МЕРТВА, ТО­ДІ ФІЛЬ­МИ Є МЕРТВИМИ ТАК СА­МО...»

І все ж сьо­го­дні зга­да­ли, в по­шу­ках ви­хо­ду із ста­ну за­бло­ко­ва­но­сті кіно в ті­сних і не­за­тиш- них ні­шах, са­ме кри­ти­ку та кри­ти­ків. І справ­ді, хі­ба не во­ни зда­тні від­ре­фле­кту­ва­ти на­ші гля­да­цькі від­чу­т­тя, зро­би­ти ма­кси­маль­но про­зо­рою їхню гро­мад­ську, со­ці­аль­ну скла­до­ву, про­ана­лі­зу­ва­ти ми­сте­цькі гли­би­ни чи їхню від­су­тність. Бо ж кри­ти­ка — це ін­сти­тут, який най­ближ­че сто­їть до жур­на­лі­сти­ки, а са­ме жур­на­лі­сти, до при­кла­ду, на­да­ють ін­фор­ма­цій­ний су­про­від по­лі­ти­чним по­ді­ям ( а не­зрід­ка й під­но­сять якісь сло­ва і же­сти до рів­ня по­дії). Є там ще по­лі­то­ло­ги, ко­трим сьо­го­дні несть чи­сла: хоч який ка­нал те­ле­ба­че­н­ня увім­кни — по­тра­пиш на по­лі­то­ло­га, ко­трий му­дро чи не ду­же тлу­ма­чить, що і на­ві­що ска­зав Пре­зи­дент, що від­по­вів лі­дер опо­зи­ції то­що. По­лі­то­ло­ги, або ж по­лі­ткри­ти­ки, бо на­справ­ді існу­ють біль­ше в ча­со­про­сто­рі ЗМІ.

По­глянь­мо на кіно — якщо по­рів­ню­ва­ти з по­лі­ти­чни­ми пе­ри­пе­ті­я­ми, тут ін­фор­ма­цій­ні збу­ре­н­ня тра­пля­ю­ться на­ба­га­то рід­ше. Хоч са­ме в дис­ку­сії що­до кри­ти­ки во­но й від­бу­ло­ся. Втім, спо­ча­тку во­на про­хо­ди­ла рів­но і до­бро­зи­чли­во. Опі­сля фе­сти­ва­лю де­КІНО ди­ре­ктор кі­но­те­а­тру «Жов­тень» Лю­дми­ла Гор­де­ла­дзе на сво­їй сто­рін­ці у «Фейс­бу­ку» по­ді­ли­ла­ся дум­ка­ми. Зокре­ма, за­про­по­ну­ва­ла, що­би кри­ти­ки «да­ли обі­тни­цю мов­ча­н­ня» і пу­блі­ку­ва­ли свої вра­же­н­ня від укра­їн­ських філь­мів не ра­ні­ше, ніж че­рез три пер­ших про­ка­тних ти­жні. Аби не на­шко­ди­ти, аби не від­ля­ка­ти гля­да­чів. Та­ка про­по­зи­ція одра­зу на­ра­зи­лась на іро­нію: хі­ба кри­ти­ка, в її ни­ні­шньо­му ста­ні, може ко­гось від­ля­ка­ти?

І тут до дис­ку­сії до­лу­чив­ся пер­ший за­сту­пник го­ло­ви Держ­кі­но Сер­гій Не­ре­тін. « Кі­но­кри­ти­ки, — за­явив він, — які не зня­ли жо­дно­го філь­му, не зі­гра­ли жо­дної ро­лі, не на­пи­са­ли жо­дно­го сце­на­рію, — ав­то­ма­ти­чно йдуть у то­пку... Це про­сто ба­зі­ки, які ні­чим не від­рі­зня­ю­ться від ба­бусь бі­ля під’ їзду » . Тоб­то кри­ти­ки, які не пра­цю­ва­ли в кіно чи на те­ле­ба­чен­ні, не ма­ють пра­ва ма­ти свою дум­ку, це не біль­ше, аніж оби­ва­тель­ське про­сто­рі­ку­ва­н­ня.

Зві­сно, кри­ти­ки обра­зи­ли­ся. Ба на­віть роз­сер­ди­ли­ся. І ма­ли ра­цію. Чу­ти та­ке, та ще й з уст чи­нов­ни­ка до­во­лі ви­со­ко­го ран­гу... За ло­гі­кою Не­ре­ті­на, ви­хо­дить, що той, хто не був пре­зи­ден­том дер­жа­ви, не має пра­ва пи­са­ти про йо­го ро­бо­ту. А не був ти нар­де­пом — за­мов­кни, ко­ли йде­ться про пар­ла­мент. І так да­лі. Хо­ча по­ді­бне до­во­ди­ло­ся чу­ти не раз — від са­мих кі­не­ма­то­гра­фі­стів. « От як­би ти зняв хоч один фільм — по­ди­вив­ся би я на те­бе. А пи­са­ти... То і я пи­шу, і су­сід мій Ва­силь пи­ше » , — ла­ска­во ка­зав ме­ні один із на­ших ме­трів кіно. « Та­ке кіно, яке ро­би­те ви, — від­по­від­ав я, — ме­ні ро­би­ти не хо­че­ться. Бо ро­би­ти йо­го — не­скла­дно».

Не­ре­ті­ну по­ча­ли за­пе­ре­чу­ва­ти. Він, ні­би сха­ме­нув­шись, за­явив, що це, мов­ляв, сві­до­ма про­во­ка­ція — аби ви­тя­гну­ти на роз­мо­ву що­до акту­аль­ної про­бле­ми. Тіль­ки да­лі чо­мусь збив­ся уже на від­вер­те хам­ство. Кіно не по­мре без кри­ти­ків, на­пи­сав він. « А зна­чить, во­ни так са­мо бу­дуть існу­ва­ти зав­дя­ки йо­му! Тоб­то я вас теж тро­хи під­го­до­вую. Ви їж­те, не бій­тесь. Я не за­бе­ру ми­ску » . Та­кий со­бі ха­зяй­чик — ви­яв­ля­є­ться, Держ­кі­но нас, кри­ти­ків, «під­го­до­вує».

Отак дис­ку­сія зби­лась на від­вер­ту вуль­га­ри­за­цію, на хам­ський при­мі­тив. Чи тре­ба вза­га­лі від­по­від­а­ти на по­ді­бні ар­гу­мен­ти? Тре­ба, хо­ча б то­му, що Не­ре­тін транс­лю­вав до­во­лі по­ши­ре­ну дум- ку що­до аб­со­лю­тної за­ле­жно­сті кри­ти­ків, пу­блі­ци­стів, жур­на­лі­стів за­га­лом від тих, хто «пра­цю­є­ви­ро­бляє про­дукт» — ко­ри­сний, зви­чай­но, — а всі ці «щел­ко­пе­ры, ли­бе­ра­лы про­кля­тые, чер­то­во се­мя» (ле­кси­кон­чик го­го­лів­сько­го Го­ро­дни­чо­го не ви­хо­дить з ужи­тку) ли­ше тов­чуть во­ду в сту­пі й під­си­па­ють не­га­ти­ву, а ко­ри­сті від них жо­дної...

На­га­даю па­ну Не­ре­ті­ну ду­же ко­ро­тко: кри­ти­ка — то є пов­но­цін­ний та пов­но­ва­жний ін­сти­тут, по­за яким ще до­не­дав­на уяви­ти со­бі фун­кціо­ну­ва­н­ня лі­те­ра­ту­ри і ми­сте­цтва бу­ло не­мо­жли­во. Ска­жі­мо, в 1920-х са­ме кри­ти­ки зайня­лись осми­сле­н­ням при­ро­ди кіно та кі­но­мо­ви, і са­ме зав­дя­ки їм кіно по­ча­ло ре­фле­кту­ва­ти са­мо­го се­бе як ми­сте­цтво, а не «кі­но­шка», роз­ва­га для плеб­су. У 1950-х гру­па фран­цузь­ких кри­ти­ків, жур­на­лі­стів згур­ту­ва­ла­ся нав­ко­ло жур­на­лу Les Cahiers du Cinemaі, і во­ни за­про­по­ну­ва­ли но­вий по­гляд на кіно, но­ву кон­це­пцію кіно. А по­тім, до ре­чі, ті кри­ти­ки (Фран­суа Трюф­фо, Жан- Люк Го­дар, Ерік Ро­мер та ін­ші) за­хо­ди­ли­ся ре­а­лі­зу­ва­ти свої кон­це­пту­аль­ні на­пра­цю­ва­н­ня і са­мі ста­ви­ти філь­ми, ви­тво­рив­ши одне з най­біль­ших явищ сві­то­во­го кіно — фран­цузь­ку «Но­ву хви­лю». І по­ді­бних при­кла­дів чи­ма­ло, про­сто на­ле­жить їх зна­ти, осо­бли­во ко­ли ви очо­лю­є­те по­ва­жну кі­не­ма­то­гра­фі­чну уста­но­ву.

Та й в Укра­ї­ні — від жур­на­лу «Кіно» в 1920 — 1930-х, а по­тім у 1960 — 1970-х, ко­ли кри­ти­ки осми­сли­ли фе­но­мен укра­їн­сько­го по­е­ти­чно­го кіно, і до 1990-х та «ну­льо­вих», ко­ли жур­нал «Кі­nо­Ко­ло» на чо­лі з Во­ло­ди­ми­ром Вой­тен­ком під­го­ту­вав ті змі­ни, сві­то­гля­дні, мі­фо­по­е­ти­чні, які є оче­ви­дни­ми ни­ні в укра­їн­ських філь­мах...

Тіль­ки ж, за­ци­тую ще раз кри­ти­ка Сью­зен Зон­таґ: « Якщо си­не­фі­лія мертва, то­ді філь­ми є мертвими так са­мо...» А без кри­ти­ки та її по­нов­ле­н­ня, у но­во­му кон­текс­ті, зви­чай­но, не во­скре­сне лю­бов до кіно. Так і бу­дуть си­па­тись із кон­ве­є­ра кі­но­про­ду­кти, які по­ми­ра­ти­муть за ти­ждень- дру­гий. Ви цьо­го хо­че­те? То­ді про­шу ду­же, про­дов­жуй­те в то­му ж ду­сі.

P.S.

Кри­зо­вий стан кри­ти­ки ті­сно пов’яза­ний з кри­зою са­мо­го кіно, а від­так най­гір­ша ме­то­да по­шу­ку ви­хо­ду з цьо­го ста­ну — про­ти­став­ля­ти один се­гмент кі­но­куль­ту­ри ін­шо­му. Ма­буть, сха­ме­нув­шись, Держ­кі­но вже за­про­по­ну­ва­ло до­лу­чи­ти до при­зів не­що­дав­но упро­ва­дже­ної Укра­їн­ською кі­но­а­ка­де­мі­єю «Зо­ло­тої дзи­ґи» та­кож приз від кі­но­кри­ти­ків. Ви­зна­н­ня — аван­сом? — то­го про­сто­го фа­кту, що кри­ти­ка і кри­ти­ки по­вин­ні бу­ти, що кі­но­бу­т­тя без них у чо­мусь не­пов­но­цін­не, не­до­о­сми­сле­не, а від­так філь­ми з’яв­ля­ю­ться на світ «не­до­но­ше­ни­ми».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.