Лю­ди­на і бренд

Ві­до­мий актор Ми­ко­ла Ру­шков­ський роз­по­чав 65-й се­зон у На­ціо­наль­но­му те­а­трі ім. Ле­сі Укра­їн­ки!

Den (Ukrainian) - - Культура - Ан­на ЛИПКІВСЬКА, те­а­тро­зна­вець

За­зви­чай у стат­ті не має бу­ти двох ін­фор­ма­цій­них при­во­дів. Один пре­дмет — одна ста­т­тя. Але що по­ро­биш, ко­ли ці «пре­дме­ти» на­стіль­ки з’єд­на­ні, що яв­ля­ють со­бою ні­би сві­та­нок — та за­хід сон­ця, мо­ло­дість — та му­дрість, а ра­зом — тя­глість, пер­спе­кти­ву, по­стій­не онов­ле­н­ня... Ко­ро­тко ка­жу­чи — жи­т­тя.

... Свій 65- й се­зон на ко­ну єди­но­го, рі­дно­го для се­бе На­ціо­наль­но­го те­а­тру ро­сій­ської дра­ми ім. Ле­сі Укра­їн­ки від­крив Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич Ру­шков­ський — на­ро­дний ар­тист, про­фе­сор, пе­да­гог На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім.І.К.Кар­пен­ка-Ка­ро­го, а та­кож «ба­тько- за­снов­ник » чо­ти­рьох (!) те­а­трів у Ки­є­ві.

УЧНІ «НІК НІКА»

Свій пер­ший се­зон — у при­мі­щен­ні Від­ді­лу ми­стецтв Пу­блі­чної бі­блі­о­те­ки ім.Ле­сі Укра­їн­ки на вул.Ве­ли­кій Жи­то­мир­ській у Ки­є­ві від­кри­ла «Те­а­траль­на май­стер­ня Миколи Ру­шков­сько­го » , но­вий те­атр на ма­пі Ки­є­ва, ство­ре­ний ви­пу­скни­ка­ми ле­ген­дар­но­го ро­сій­сько­го кур­су На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. І. К. Кар­пен­ка- Ка­ро­го. Для Миколи Ми­ко­ла­йо­ви­ча це вже 13-й ви­пуск, що є аб­со­лю­тним ре­кор­дом на ві­тчи­зня­них пе­да­го­гі­чних те­ре­нах!

...Ру­шков­ський, він же Нік Нік, він же Шеф — уні­каль­на пер­со­на на­шо­го те­а­траль­но­го ланд­ша­фту.

Но­сій тра­ди­цій — адже, ко­ли він по Дру­гій сві­то­вій вій­ні ви­пу­скав­ся з Шко­ли- сту­дії МХАТ, го­ло­вою ек­за­ме­на­цій­ної ко­мі­сії бу­ла са­ма Оль­га Ле­о­нар­дів­на Кні­пер-Че­хо­ва!

Взі­рець не­ви­чер­пно­го ін­те­ре­су до жи­т­тя, про­фе­сії, лю­дей. Зда­ва­ло­ся б, за 65 ро­ків на сце­ні та по­над 50 у пе­да­го­гі­ці йо­му ма­ли геть на­бри­дну­ти сту­ден­ти­не­ро­би, пар­тне­ри- его­їсти, ко­ле­ги­за­здрі­сни­ки, ре­жи­се­ри- ге­нії, « дат­ські » ви­ста­ви, хо­дуль­ні ро­лі... Але — ні: як і ра­ні­ше, Ру­шков­ський го­то­вий ре­пе­ти­ру­ва­ти й ре­пе­ти­ру­ва­ти, го­то­вий ді­ли­ти­ся із чер­го­ви­ми юни­ми те­ле­пня­ми усім, що знає та уміє. А на сце­ні — на­віть у най­дра­ма­ти­чні­ший мо­мент — ані на мі­лі­метр не ви­хо­дя­чи з вла­сної ро­лі, зир­кає у бік мо­ло­дої пар­тнер­ки, сво­єї учо­ра­шньої сту­ден­тки: чи впо­ра­є­ться? чи не по­трі­бна до­по­мо­га? чи не час під­ста­ви­ти пле­че — на­дій­не, як і 20, і 30, і 40, і 50 ро­ків то­му?

На­ре­шті, сим­вол пра­виль­но­го став­ле­н­ня до се­бе та сво­го актор­сько­го « ін­стру­мен­ту» — вла­сно­го ор­га­ні­зму. До­ки ба­га­то хто з акто­рів що­ден­но з не­аби­яким ен­ту­зі­а­змом уби­ва­ли ( й про­дов­жу­ють вби­ва­ти) се­бе усі­ма мо­жли­ви­ми за­со­ба­ми, М.М.Ру­шков­ський, нав­па­ки, за со­бою дбай­ли­во сте­жив. В ре­зуль­та­ті і «по­ро­да», і по­ста­ва, і га­лан­тність у ньо­му — не­змін­ні й вра­жа­ю­чі.

З лег­кої ру­ки Миколи Ми­ко­ла­йо­ви­ча Ки­їв зба­га­тив­ся чи­ма­лою кіль­кі­стю те­а­трів. Спо­ча­тку — на ру­бе­жі 1980 — 1990-х, у ча­си «фе­сти­валь­но­го бу­му», ко­ли Ру­шков­ський за­ймав­ся мо­ло­ді­жною по­лі­ти­кою та сту­дій­ним ру­хом у Спіл­ці те­а­траль­них ді­я­чів, а по­тім очо­лю­вав її Ки­їв­ське від­ді­ле­н­ня. Да­лі — 2000-го, ко­ли йо­го чер­го­вий ви­пуск ста­вав по­пу­ляр­ним ни­ні «Но­вим дра­ма­ти­чним те­а­тром» на Пе­чер­ську (під ору­дою йо­го ж учня Оле­ксан­дра Кри­жа­нів­сько­го). І ось — те­пер.

Ігор Сла­він­ський, Со­фія Пі­сьман, Сер­гій Си­пли­вий, На­та­ля Ку­дряв­це­ва, Ка­те­ри­на Ти­жно­ва. Це — пе­да­го­ги май­стер­ні Ру­шков­сько­го, які без­по­се­ре­дньо сто­су­ю­ться на­ро­дже­н­ня но­во­го те­а­тру. Йо­го ди­плом­ні ви­ста­ви — « Ан­ті­го­на » Жа­на Ануйя, « Ди­ва­ки » ( « Чу­ди­ки » русс.) за опо­віда­н­ня­ми Ва­си­ля Шу­кши­на, «По ули­це мо­ей...» та ін­ші — два ро­ки ман­дру­ва­ли рі­зни­ми май­дан­чи­ка­ми, аж до­ки осе­ли­ли­ся на сво­є­му. Обла­дна­но­му вла­сно­руч (і обла­шту­ва­н­ня ще три­ває) — на скром­ні за­ро­бі­тки та ви­ру­чку з не­до­ро­гих кви­тків. І вза­га­лі тут усе — на пов­но­му ен­ту­зі­а­змі. За прин­ци­пом: тре­ба са­мим по­ча­ти щось ро­би­ти — а не ски­гли­ти про від­су­тність гро­шей та пер­спе­ктив.

Пер­ший се­зон від­кри­ли, як го­ди­ться прем’ єрою — « Якось во­но бу­де... » ( на фото) за тво­ра­ми Оста­па Ви­шні ( по­ста­нов­ка Іго­ря Сла­він­сько­го). І хо­че­ться ду- ма­ти, що це не про­сто да­ни­на ча­су та про­це­со­ві «но­вої укра­ї­ні­за­ції», а щи­рий сві­до­мий крок. При­найм­ні й українська мо­ва, і на­ціо­наль­ний ха­ра­ктер, вті­ле­ні ко­ли­шнім « ро­сій­ським кур­сом » , ви­яв­ля­ють свою ціл­ко­ви­ту ор­га­ні­чність та при­ро­дність.

У ці­ло­му ж ця ви­ста­ва — з роз­ря­ду тих, що го­ду­ва­ти­муть те­атр де­ся­ти­лі­т­тя­ми. Бо — «шкіль­на про­гра­ма». Але це не по­жу­хлі сто­рін­ки хре­сто­ма­тії, а жи­ві по­чу­т­тя та уні­вер­саль­на ігро­ва фор­ма («фі­шка» І.Сла­він­сько­го, як ре­жи­се­ра — умі­н­ня «дра­ма­ти­зу­ва­ти» будь-який про­зо­вий чи по­е­ти­чний текст, пе­ре­кла­сти йо­го на мо­ву сце­ни, «підзву­чи­ти» пі­сня­ми та му­зи­кою, ро­зі­гра­ти в етю­дний спо­сіб). І де­щи­ця па­фо­су — ку­ди ж без неї? У фі­на­лі «Ве­сна» Оле­га Скри­пки роз­спі­ву­є­ться а ка­пе­ла — і пе­ре­тво­рю­є­ться на мо­ли­тву? пса­лом? При­найм­ні те, що в Оста­па Ви­шні є при­хо­ва­ним під грай­ли­во-іро­ні­чною обгор­ткою, тут у під­сум­ку стає ле­две не са­краль­ним.

«ЗНАК ЯКО­СТІ»

...А Ми­ко­ла Ми­ко­ла­йо­вич си­дить пі­сля прем’ єри на сто­лі, те­лі­па­ю­чи но­га­ми, ку­па­є­ться в за­галь­ній лю­бо­ві та кло­по­че­ться про всі­ля­кі по­бу­то­ві дрі­бни­ці.

... Ни­ні ми жи­ве­мо в ін­ших ри­тмах, се­ред ін­ших прі­о­ри­те­тів, у ін­шій си­сте­мі су­спіль­но­го « кро­во­го­ну » . Один- єди­ний за­пи­су тру­до­вій книж­ці ( до­сі не­по­хи­тний ру­ди­мент « сов­ка » . ..), цей ра­дян­ський фе­тиш, сьо­го­дні є, рад­ше, не­га­тив­ною ха­ра­кте­ри­сти­кою. Але ко­ли ба­чиш, як не­ква­пли­во М. Ру­шков­ський пе­ре­хо­дить Хре­ща­тик (зов­сім не­дав­но тут по­но­ви­ли го­рі­шній пе­ре­хід, як за йо­го мо­ло­до­сті), іду­чи на ро­бо­ту, — не­змін­но стає те­пло на ду­ші.

А йо­го ім’я як на­зва для но­во­го те­а­тру — це не­по­хи­тний «знак яко­сті». Про­те — й аванс, що йо­го тре­ба від­пра­цьо­ву­ва­ти. Що­дня. Дов­гі ро­ки. Усе жи­т­тя.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.