Будь мо­єю ди­ти­ною!

«Ро­бо­ти ви­ста­чить усім»: як в Укра­ї­ні пра­цює ме­ха­нізм уси­нов­ле­н­ня

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Дар’я ТРАПЕЗНІКОВА, «День»

ВУкра­ї­ні — 71 ти­ся­ча ді­тей­си­ріт. У біль­шо­сті з них є опі­ку­ни чи пі­клу­валь­ни­ки, а май­же 14 ти­сяч жи­ве у при­йом­них сім’ях чи дит­бу­дин­ках сі­мей­но­го ти­пу. Шість ти­сяч ви­хо­ван­ців ін­тер­на­тів ма­ють цей ста­тус і че­ка­ють на но­ву сім’ю чи ви­пуск із за­кла­ду та пов­но­лі­т­тя.

Та­ку ста­ти­сти­ку озву­чив Упов­но­ва­же­ний Пре­зи­ден­та Укра­ї­ни з прав ди­ти­ни Ми­ко­ла КУЛЕБА ефі­рі «5 ка­на­лу».

За­хи­сни­ки прав ді­тей пе­ре­ко­на­ні: ро­ди­на — най­кра­ще се­ре­до­ви­ще для роз­ви­тку ди­ти­ни не­за­ле­жно від ві­ку, ста­ну здо­ров’я чи осо­бли­во­стей по­ве­дін­ки. Це осо­бли­во акту­аль­но для ді­тей-си­ріт. Прі­о­ри­те­тним для них є уси­нов­ле­н­ня, оскіль­ки ди­ти­на при­хо­дить у но­ву ро­ди­ну на пра­вах рі­дної. «День» ді­знав­ся, че­рез які про­це­ду­ри ма­ють прой­ти май­бу­тні ба­тьки і чо­му де­які по­тен­цій­ні уси­нов­лю­ва­чі шу­ка­ють ди­ти­ну ро­ка­ми.

СПО­ЧА­ТКУ —

ПО­ВЧИ­ТИ­СЯ

«Той, хто ви­рі­шив прийня­ти у свою сім’ю ди­ти­ну, має спо­ча­тку оці­ни­ти вла­сні ре­сур­си, — акцен­тує Лю­бов ЛОРІАШВІЛІ, пси­хо­лог Ки­їв­сько­го мі­сько­го цен­тру со­ці­аль­них служб для сім’ї, ді­тей та

мо­ло­ді. — По­тен­цій­ні ба­тьки по­вин­ні ви­рі­ши­ти, чи го­то­ві во­ни від­мо­ви­ти­ся від чо­гось за­ра­ди ди­ти­ни, при­ді­ля­ти їй ба­га­то ча­су, спри­йма­ти її з усі­ма осо­бли­во­стя­ми, скла­дно­ща­ми по­ве­дін­ки та по­пе­ре­дньою істо­рі­єю. Тре­ба усві­до­ми­ти й те, що лю­бо­ві і зла­го­ди одра­зу мо­же і не бу­ти».

Шлях до зу стрі чі із си ном або до­чкою по­чи­на­є­ться у слу­жбі у спра­вах ді­тей за мі­сцем про­жи­ва­н­ня. Там фа­хів­ці до­по­мо­жуть ви­зна­чи­ти­ся із сі­мей­ною фор­мою, яка під­хо­дить лю­ди­ні най­біль­ше. Тут гра­ють роль і ба­жа­н­ня, і ма­те­рі­аль­ні об­ста­ви­ни. Мо­жли­во, лю­ди­на зу­пи­ни­ться на уси­нов­лен­ні чи все-та­ки від­чує в со­бі си­ли ста­ти «про­фе­сій­ним» ба­тьком чи ма­тір’ю у при­йом­ній сім’ї чи ди­тя­чо­му бу­дин­ку сі­мей­но­го ти­пу. «Ми в со­цслу­жбі спри­йма­є­мо та­ких ба­тьків як ко- лег, які ви­ко­ну­ють свою ро­бо­ту ці ло до бо во, без ви хід них, від - пу­сток і лі­кар­ня­них», — ка­же Лю­бов.

На­сту­пний крок — зби­ра­н­ня па­ке­та до­ку­мен­тів, яке три­ває близь­ко мі­ся­ця. До ньо­го вхо­дять ко­пії па­спор­тів і сві­до­цтва про шлюб, до­від­ки про до­хо­ди, стан здо­ров’я, не­су­ди­мість, а та­кож під­твер­дже­н­ня пра­ва вла­сно­сті або ко­ри­сту­ва­н­ня жи­тлом. По­тім со­цпра­ців­ник від­ві­дує ро­ди­ну, щоб оці­ни­ти її по­бут, та опи­сує свої вра­же­н­ня в акті про об сте жен ня жит ло вих умов, який до­лу­ча­ють до спра­ви.

Пе­ред по­ча­тком по­шу­ку охо­чі прийня­ти ди­ти­ну в сім’ю мо­жуть прой­ти спе­ці­аль­ні кур­си. У Ки­є­ві що­мі­ся­ця на­вча­н­ня роз­по­чи­нає одна гру­па. Біль­шість слу­ха­чів — май­бу­тні уси­нов­лю­ва­чі, які праг нуть кра ще зро зу мі ти осо­бли­во­сті та потреби ди­ти­ни, пра­гнуть на­вчи­ти­ся з нею вза­є­мо­ді­я­ти та ре­а­гу­ва­ти на скла­дно­щі у по­ве­дін­ці.

Курс мі­стить де­сять за­нять — по одно­му на ти­ждень. Тре­не­ри го­ту­ють сім’ї до змін та кри­зо­вих мо мен тів, руй ну ють мі фи про ви хо ван ня, вчать пра виль но ада­пту­ва­ти ді­тей до но­во­го се­ре­до­ви­ща і пе­ре­на­ла­што­ву­ва­ти­ся са мим, фор му ва ти міц ні, але гну­чкі ро­дин­ні зв’яз­ки. Кіль­ка бло­ків при­свя­че­ні вла­сне ди­ти­ні, її роз вит ку та по тре бам, втра - там, які во на пе ре жи ла. На остан­ніх за­ня­т­тях со­цпра­ців­ни­ки роз­по­від­а­ють про те, де і як мож на от ри ма ти до по мо гу чи спе­ці­аль­ні по­слу­ги.

На під­сум­ко­во­му за­нят ті ті, хто успі­шно впо­рав­ся з про­гра­мою, отри­му­ють до­від­ку про про-

хо­дже­н­ня кур­сів. По­пе­ре­ду на них че­кає най­скла­дні­ший етап — по­шук сво­єї ди­ти­ни.

БА­ЧИ­ТИ ДИ­ТИ­НУ,

А НЕ ДІ­А­ГНОЗ

За сло­ва­ми Миколи Ку­ле­би, що­ро­ку но­ву сім’ю зна­хо­дять близь­ко двох со­тень ді­тей. У чер зі на вси нов лен ня за раз сто­ять 1800 ро­дин, де­які з них че­ка­ють по­над три ро­ки. При цьо­му ста­тус си­ро­ти до­сі має шість ти­сяч ді­тей. Де по­мил­ка в цій ари­фме­ти­ці?

По­ясне­н­ня про­сте і сум­не во­дно­час: у май­бу­тніх уси­нов - лю­ва­чів за­над­то вузь­кі рам­ки по­шу­ку. «Ча­сто лю­ди­на не го­то­ва ба­чи­ти ре­аль­них ді­тей. Її ці­кав­лять, на­при­клад, ли­ше дів­ча­тка до ше­сти ро­ків слов’ян­ської зов­ні­шно­сті без за­три­мок у роз­ви­тку, — за­ува­жує Лю­бов Лоріашвілі. — Уси­нов­лю­ва­чі ча­сто не ба­чать плю­сів у під­лі­тків, за бу ва ють, що ма лень ка ди­ти­на ви­ма­гає на­ба­га­то біль­ше ува­ги, іно­ді скла­дно зро­зу­мі­ти, чо­го во­на хо­че. До­ро­слих ля­кає ін­ва­лі­дність ди­ти­ни чи сер­йо­зні хво­ро­би. При цьо­му у них час то теж є проб ле ми зі здо - ров’ям, але під час по­шу­ку це чо­мусь за­бу­ва­є­ться».

Ма­рія Ай­лен — одна з тих уси­нов­лю­ва­чів, хто не зля­кав­ся де­ся­тків ар­ку­шів ме­ди­чної до­ку­мен­та­ції та не­зро­зумі­лих ді­а­гно­зів. «Свою до­чку я зна­йшла у пер­ший же ве­чір. Ко­ли їха ла че рез пів- Укра ї ни « на огля­ди­ни», ще не бу­ла пев­на, але вже до осо­би­стої зу­стрі­чі, слу­ха­ю­чи, як ди­ре­ктор за­чи­тує ме­ди­чну книж­ку, від­чу­ла: моя, — зга дує Ма рія. — До - не­чка має ін­ва­лі­дність, її за­хво­рю­ва­н­ня сер­йо­зне, по­тре­бує що­ден­но­го при­йо­му ліків про­тя­гом всьо­го жи­т­тя і кон­тро­лю у лі­ка­ря. Але я обду­ма­ла цей ва­рі­ант за­зда­ле­гідь і бу­ла го­то­ва по­ба - чи­ти ди­ти­ну, а не ді­а­гноз. Моя дів­чин­ка — аб­со­лю­тно зо­ло­та ди­ти­на. Ко­жно­го дня нам є чо­му ра­ді­ти і чим за­хо­плю­ва­тись, її хво­ро­ба не за­ва­жає нам бу­ти ща­сли­ви­ми. Про­те до ме­не во­на про­ве­ла в за­кла­ді рік, про­тя­гом яко го ніх то до неї не при хо - див. Ме ні страш но ду ма ти, скіль­ки ще та­ких ді­тей за­ли­ша­ю­ться там на мі­ся ці і ро­ки, бо по­тен­цій­них ба­тьків від ля­ку­ють ді­а­гно­за­ми».

Ко­ман­да фон­ду «Змі­ни одне жит тя » ви рі ши ла до по мог ти та­ким ма­лю­кам знайти своїх ба­тьків. Во­ни об’їзди­ли ба­га­то ін­тер­на­тів і зня­ли дво- чи три­хви­лин­ні ро­ли­ки про ді­тей-си­ріт і з усі­єї Укра ї ни. Кож на зйом­ка по­чи­на­ла­ся з роз­мо­ви пси­хо­ло­га з хло­пчи­ком або дів­чин­кою про хо­бі та ін­ди­ві­ду­аль­ні ри­си ха­ра­кте­ру. По­тім опе­ра­тор про­сив ди­ти­ну роз­по­ві­сти про се­бе і зро­би­ти щось у ка­дрі. Го­лос за ка­дром озву­чує де­які мо­мен­ти з роз­мо­ви з пси­хо­ло­гом. У під­сум­ку ди­ти­на отри­мує своє­рі­дну ві­део­ві­зи­тів­ку, яка роз­мі­щу­є­ться в ін­тер­не­ті й на те­ле­ба­чен­ні.

« У служ бі в спра вах ді тей лю ди на ба чить тіль ки ма лень - ку фо­то­гра­фію ди­ти­ни та ку­пу до ві док. І як що там на пи са но, що у ма­лю­ка сер­йо­зні хво­ро­би чи ін­ва­лі­дність, то ча­сто ця те­ка від­кла­да­є­ться вбік. Наш віде о ро лик про ди ти ну, який май бут ні бать ки по ба чать на

прий о мі у фа хів ця чи по те ле - ба чен ню, до зво лить їм са мо - стій­но оці­ни­ти гли­би­ну про­бле­ми та прийня­ти рі­ше­н­ня», — ко­мен­тує Ле­о­нід ЛЕБЕДЄВ, ди­ре­ктор фон­ду «Змі­ни одне жит

тя » . По руч із ро ли ком лю ди ба­чать кон­та­кти мі­сце­вих со­цслужб, до яких тре­ба звер­ну­ти­ся, щоб уси­но­ви­ти цю ди­ти­ну. Крім то го, ко ман да « Змі ни од - не жи­т­тя» кон­суль­тує тих, хто ще в по шу ку, та сім’ ї, які вже прийня­ли ма­лю­ка. Ни­ні в ба­зі фон­ду — по­над три ти­ся­чі ан­кет. За три ро ки йо го ді яль - нос ті свої сім’ ї знай ш ли три сот ні ді тей.

КРИ­ЗИ ТА ВЗАЄМОДІЯ

Ко ли лю ди на зро би ла ви - бір, її спря мо ву ють у служ бу в спра вах ді тей, яка кон т ро лює за клад пе ре бу ван ня ди ти ни. Там­те­шні фа­хів­ці ма­ють бу­ти при сут ні ми під час пер шо го кон так ту. За ві зи том спо сте рі - га­ють і пра­ців­ни­ки за­кла­ду — ди рек тор, го лов ний лі кар, ви - хо ва тель то що. Це ство рює до - дат ко вий тиск на лю ди ну. Шквал емо­цій та по­чу­ті «стра­шил ки » про хво ро би, ха рак - тер та спад­ко­вість мо­жуть зби­ти ві дві­ду­ва­ча з пан те ли ку і зму си ти від мо ви тись від ні би - то « не йо го » ма лю ка.

Лю бов Ло рі аш ві лі ра дить при пер­шо­му кон­та­кті зо­се­ре­ди­ти­ся на го­лов­но­му — ди­ти­ні. Тре ба по спіл ку ва ти ся з нею, по­гра­ти­ся, але в жо­дно­му ра­зі не обру­шу­ва­ти одра­зу за­над­то ба­га­то ува­ги та лю­бо­ві й не за­си­па­ти по­да­рун­ка­ми чи со­ло­до­ща­ми. Якщо пазл склав­ся, то пі­сля рі­ше­н­ня су­ду ди­ти­на мо­же пе­ре­їжджа­ти до но­во­го до­му.

Про­те це не кі­нець іс то­рії, адже чле­ни ро­ди­ни ще ма­ють прой­ти ада­пта­цію та по­бу­ду­ва­ти мі­цні сто­сун­ки. У цен­трах при со­цслу­жбах є фа­хів­ці з теми си ріт ст ва, які кон суль ту - ють сім’ї, до­по­ма­га­ють їм впо­ра­ти­ся з тру­дно­ща­ми чи кри­за­ми. При­йом­ні сім’ї та дит­бу­дин­ки сі мей но го ти пу суп ро вод - жує со­ці­аль­ний пе­да­гог. У Ки­є­ві є дві без­кош тов­ні гру­пи, де та­кі ба­тьки зу­стрі­ча­ю­ться й ді­ля­ться до­сві­дом одне з одним.

Іно­ді ба­тьки та ді­ти не мо­жуть по­до­ла­ти вла­сні бар’єри і знайти по­ро­зу­мі­н­ня. У ба­га­тьох ви­пад­ках кри­зи тра­пля­ю­ться че­рез ві­сім-дев’ять мі­ся­ців пі­сля по­тра­пля­н­ня ди­ти­ни у сім’ю. Во­на по­чи­нає бе­шке­ту­ва­ти, ви­про­бо­ву­ва­ти ме­жі лю­бо­ві й тер­пі­н­ня ба­тьків. Ма­сла у во­гонь до­ли­ва­ють ті, хто від по­ча­тку не під три му вав уси нов лен ня. Якщо лю­ди­на вча­сно при­йде зі сво­ї­ми сум­ні­ва­ми до со­цпра­ців­ни­ків чи пси­хо­ло­гів, во­ни спро­бу­ють уря­ту­ва­ти си­ту­а­цію. Про­те ви­хо­дить не зав­жди.

На жаль, ані про ве­ли­кі тра­ге­дії ма­лень­ких лю­дей, ані про су­ху ста­ти­сти­ку та­ких «роз­лу - чень» май­же не го­во­рять. Утім, у ці­ло­му те­ма си­ріт­ства та по­шу­ку но­вих ба­тьків за­раз на­бу­ває роз­го­ло­су. «Со­ці­аль­ні слу­жби го­то­ві спів­пра­цю­ва­ти з рі­зни­ми ор­га­ні­за­ці­я­ми та під­три­му­ва­ти їхні іні­ці­а­ти­ви для ді тей­си­ріт, — за­пев­няє Лю­бов Лоріашвілі. — У цій те­мі не мо­же бу­ти кон­ку­рен­ції. Ро­бо­ти ви­ста­чить усім — як з вла­шту­ва­н­ня ді­тей у сім’ї, так і з подаль­шо­го су­про­во­ду та під­трим­ки».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.