«Лі­те­ра­ту­ра – це жер­тов­ність»

Упо­ря­дник ан­то­ло­гії «По­ро­да» Ми­ки­та Гри­го­ров — про те, як по­збу­ти­ся ра­дян­сько­сті й по­вер­ну­ти сло­вам­си­лу

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

ЗМи­ки­тою Гри­го­ро­вим ми зу­стрі­ча­є­мось у ки­їв­сько­му пар­ку іме­ні Шев­чен­ка, то­жза всі­єю на­шою роз­мо­вою про сло­ва і лі­те­ра­ту­ру спо­сте­рі­гає з по­ста­мен­ту Ко­бзар. Вза­га­лі, з то­чки зо­ру то­по­гра­фії, це мі­сце ду­же лі­те­ра­тур­не: по­руч ву­ли­ці Льва Тол­сто­го і Пу­шкін­ська, Ан­то­но­ви­ча, що ко­лись бу­ла Горь­ко­го, вла­сне буль­вар Та­ра­са Шев­чен­ка. Ми­ки­та зі­зна­є­ться, що це мі­сце лю­бить у Ки­є­ві най­біль­ше, хо­ча вза­га­лі спри­ймає важ­ко. Зокре­ма то­му, що не­по­да­лік ча­сто зби­ра­ю­ться лі­те­ра­то­ри — влі­тку на­про­ти жов­то­го кор­пу­су Ки­їв­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Шев­чен­ка зав­жди мо­жна знайти ко­гось із ці­єї ту­сів­ки.

Ко­ли тіль­ки по­ча­ли з’яв­ля­ти­ся но­ви­ни про май­бу­тню ан­то­ло­гію укра­їн­ських пи­сьмен­ни­ків Дон­ба­су «По­ро­да», облич­чя Ми­ки­ти ви­да­лось ме­ні зна­йо­мим. При­га­да­ло­ся, що ро­ків шість то­му, сту­ден­ткою, вже ро­би­ла ін­терв’ю з ним — то­ді пе­ре­мож­цем між­на­ро­дної ін­тер­нет-олім­пі­а­ди з ро­сій­ської мо­ви. Те­пер ми роз­мов­ля­є­мо про збір­ку «По­ро­да», ра­дян­ське у мо­ві й ми­слен­ні, есте­ти­чну цен­зу­ру і «сло­ве­сне смі­т­тя», а ще про те, чо­му не тре­ба бо­я­ти­ся бу­ти ін­те­ле­кту­а­лом.

УКРА­ЇН­СЬКИЙ КАНОН ЗІ СХО­ДУ

— Ми­ки­то, на пер­ших пре­зен­та­ці­ях «По­ро­ди» зга­ду­ва­ли, що пред­став­ле­ні у ній пи­сьмен­ни­ки з Дон­ба­су ви­па­ли із за­галь­но­укра­їн­сько­го кон­текс­ту. На­віть ві­до­мі по­ста­ті, як Ва­силь Стус і Во­ло­ди­мир Со­сю­ра, не у всіх асо­ці­ю­ю­ться зі схо­дом. Чо­му, на ва­шу дум­ку, так від­бу­ло­ся?

— Ду­маю, то­му, що ні­хто не хо­тів про­во­ди­ти ка­та­ло­гі­за­цію куль­ту­ри Укра­ї­ни. Був сте­ре­о­тип, що існу­ють обла­сті, які є но­сі­я­ми і збе­рі­га­ча­ми укра­їн­ської куль­ту­ри, там її highlevel. А в ін­ших обла­стях укра­їн­ської куль­ту­ри не­має, це — ру­си­фі­ка­ція, Ро­сія, Ди­ке по­ле то­що. Та­ке ро­зу­мі­н­ня Укра­ї­ни, як чі­тко по­ді­ле­ної на умов­но ту, що збе­ре­гла цін­но­сті укра­їн­сько­го на­ро­ду, і та­ку, яка не зро­би­ла цьо­го, є по­га­ним, осо­бли­во у наш час. Але за­раз спо­сте­рі­га­є­мо про­дов­же­н­ня ці­єї тен­ден­ції. Варто по­ди­ви­ти­ся на пу­блі­ка­ції, які до­во­лі ре­гу­ляр­но з’яв­ля­ю­ться на «Збру­чі» — де пи­сьмен­ни­ки роз­по­від­а­ють нам, що Дон­бас не є Укра­ї­ною, що якщо ти ба­чиш сни ро­сій­ською мо­вою, ти не укра­ї­нець то­що. По­при те, що Ва­силь Стус мав ве­ли­кі зв’яз­ки з До­неч­чи­ною, що Іван Дзю­ба звід­ти, і Оле­кса Ти­хий, і Во­ло­ди­мир Со­сю­ра та­кож... Все це про­дов­жу­є­ться, й ан­то­ло­гія «По­ро­да», оче­ви­дно, має слу­гу­ва­ти ар­гу­мен­том у дискусії, щоб по­ка­за­ти — Укра­ї­на біль­ша, ні­жзда­є­ться де­яким на­шим куль­тур­ним ді­я­чам.

— Чи є спіль­ні чин­ни­ки, які впли­ва­ли на лі­те­ра­то­рів Дон­ба­су?

— Зві­сно. По-пер­ше, ланд­шафт. До­нецьк, Лу­ганськ, Дон­бас вза­га­лі яв­ля­ють со­цре­а­лі­сти­чну кон­це­пцію. Це кон­це­пція міст, які ви­бу­до­ву­ва­ли­ся за Ра­дян­сько­го Со­ю­зу і слу­гу­ва­ли сво­го ро­ду за­по­від­ни­ком ра­дян­ської ар­хі­те­кту­ри, іде­о­ло­гії то­що. Якщо на Дон­ба­сі на­ро­джу­ва­ли­ся хо­ро­ші пи­сьмен­ни­ки, во­ни ін­стин­ктив­но на­ма­га­ли­ся ви­йти з цьо­го ін­ду­стрі­аль­но­го ко­ла, з цих сте­ре­о­ти­пів про те­ри­ко­ни, ша­хти й та­ке ін­ше. То­му з’яви­ли­ся но­ві ар­хе­ти­пи: абри­ко­си Дон­ба­су, кві­ту­чі са­ди Дон­ба­су, йо­го пло­дю­ча земля то­що. Це все на­справ­ді є, але тра­ди­цій­ни­ми сим­во­ла­ми за­ли­ша­ю­ться ша­хти і те­ри­ко­ни.

Пи­сьмен­ни­ки, які вто­ми­ли­ся від шту­чно­го ра­дян­сько­го кон­стру­кту Дон­ба­су як про­ми­сло­во­го ре­гіо­ну, на­ма­га­ю­ться якось йо­го ожи­ви­ти на­сам­пе­ред за до­по­мо­гою при­ро­ди. До ре­чі, це ду­же ре­зо­нує із тра­ди­ці­єю всі­єї укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, де є акцент на ма­льов­ни­чо­сті при­ро­ди, її по­е­ти­за­ції. Фа­кти­чно, збір­кою «По­ро- да» ми до­ве­ли, що лі­те­ра­ту­ра Дон­ба­су є ор­га­ні­чною ча­сти­ною за­галь­но­укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри. Во­на пов­ні­стю в укра­їн­сько­му ло­ні.

«ДЕКЛАРАЦІЯ КУЛЬТУРНОСТІ ДОН­БА­СУ»

— Яка пер­ша ре­а­кція на збір­ку «По­ро­да»?

— На Фо­ру­мі ви­дав­ців у Льво­ві ре­а­кція бу­ла ду­же су­пе­ре­чли­ва. Де­які лю­ди ка­за­ли: «Чо­го ви па­пір псу­є­те? Всім зро­зумі­ло, що у До­не­цьку жи­вуть се­па­ра­ти­сти». Зви­чай­но, ба­га­то лю­дей дя­ку­ва­ли, ку­пу­ва­ли книж­ку то­що. І це для нас, ко­ман­ди, яка пра­цю­ва­ла над ан­то­ло­гі­єю, бу­ло на­ба­га­то ва­жли­ві­ше — та­ка по­зи­тив­на ре­а­кція.

— Як текс­ти в ан­то­ло­гії вза­є­мо­ді­ють один з одним?

— Ні­як. Ав­то­ри ду­же рі­зні. Є пев­ні ма­гі­страль­ні лі­нії, ха­ра­ктер­ні не для яко­їсь су­ку­пно­сті ав­то­рів, а для укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри за­га­лом. Усі ав­то­ри пред­ста­ви­ли свої най­кра­щі тво­ри. Та­ка бу­ла за­дум­ка: про­де­кла­ру­ва­ти і нте­ле­кту­а­лізм, куль­тур­ність та укра­їн­ськість дон­ба­сько­го ре­гіо­ну.

«НАМ КОНЧЕ ПО­ТРІ­БНО ФОР­МУ­ВА­Н­НЯ ОСЕРЕДКУ ІНТЕЛЕКТУАЛІВ»

— Пер­ша на­зва книж­ки бу­ла «Сте­по­ві і сві­то­ві». По­тім во­на змі­ни­ла­ся на «По­ро­да» — сло­во з кіль­ко­ма зна­че­н­ня­ми. Ко­ли і чо­му ви­рі­ши­ли обра­ти ін­шу на­зву?

— Пер­ший ва­рі­ант на­зви був гро­мі­зд­кий. По­при те, що він був на­си­че­ний кон­це­пту­аль­но, це ци­та­та з по­сла­н­ня апо­сто­ла Пав­ла лю­дям. Це заклик сві­ту по­ди­ви­ти­ся у да­но­му ра- зі — на Дон­бас, це спро­ба від­кри­ти­ся, роз­по­ві­сти про се­бе. Але, по-пер­ше, це ду­же ам­бі­цій­на на­зва. По­дру­ге, во­на до­во­лі скла­дно чи­та­ла­ся.

На­зву «По­ро­да» при­ду­мав один з ав­то­рів ан­то­ло­гії — до­не­цький ху­до­жник Ана­то­лій Ме­ла­ній. Во­на озна­чає ам­бі­ва­лен­тне став­ле­н­ня до жи­те­лів Дон­ба­су і до цьо­го ре­гіо­ну вза­га­лі. При­чо­му і з ро­сій­сько­го бо­ку, і з ук- ра­їн­сько­го. З одно­го бо­ку, по­ро­да — ша­хтар­ська ви­роб­ка. Те, що ви­бра­ко­ву­є­ться. З ін­шо­го — це су­ку­пність рис, які ви­тон­чу­ють лю­ди­ну, ро­блять її шля­хе­тні­шою, чу­тли­ві­шою. Тоб­то йде­ться і про став­ле­н­ня до Дон­ба­су де­яких кіл, і про дон­ба­ських пи­сьмен­ни­ків-пе­ре­се­лен­ців, які ви­не­сли на своїх пле­чах вій­ну, пе­ре­жи­ли стра­ж­да­н­ня, що транс­фор­мує їх, про­во­дить крізь ка­тар­сис, і во­ни ста­ють тро­шки шля­хе­тні­ши­ми.

— За­га­лом, що мо­же фор­му­ва­ти шля­хе­тність в укра­їн­сько­му су­спіль­стві?

— На мою дум­ку, в укра­їн­сько­му су­спіль­стві до­во­лі не­ба­га­то інтелектуалів у за­галь­но­єв­ро­пей­сько­му сен- сі. На жаль, у нас не­має по­ту­жно­го ін­те­ле­кту­аль­но­го се­ре­до­ви­ща, яке мо­гло б про­ду­ку­ва­ти сен­си, ство­рю­ва­ти тон­кі ін­те­ле­кту­аль­ні ре­чі, а це ду­же ва­жли­во.

Укра­їн­ське су­спіль­ство за­то­че­не на щось ду­же про­сте. Не­о­дно­ра­зо­во сти­кав­ся з цим, ко­ли да­вав на пу­блі­ка­цію текс­ти — не тіль­ки свої, а рі­зних ці­ка­вих лю­дей, справ­жніх пись- мен­ни­ків. Єди­на пре­тен­зія, яка бу­ла до них: «Це ду­же скла­дно». Про­сять спро­сти­ти, щось ви­рі­за­ти то­що. Та­ка ар­гу­мен­та­ція, на мою дум­ку, — смерть. Смерть ін­те­ле­кту­а­лі­зму і куль­ту­ри.

Га­даю, укра­їн­сько­му су­спіль­ству конче по­трі­бно фор­му­ва­н­ня осередку інтелектуалів ви­со­ко­го кла­су. Тоб­то лю­дей, які не со­ром­ля­ться ка­за­ти, що ось Му­зіль (Ро­берт Му­зіль, ав­стрій­ський пи­сьмен­ник та есе­їст. — Авт.), ось Джойс, і я їх лю­блю, так, я ві­дір­ва­ний від усьо­го про­сто­го і зро­зумі­ло­го. І я не по­чу­ваю не­зру­чно­сті з цьо­го при­во­ду. На­сто­ро­же­не став­ле­н­ня до ви­тон­че­но­го та ін­те­ле­кту­аль­но­го — це жа­хли­ва ра­дян­щи­на. Має бу­ти та­кий по­ту­жний осе­ре­док, який би урів­но­ва­жу­вав ін­ші гру­пи укра­їн­сько­го су­спіль­ства. Бо ко­ли цьо­го не­має, су­спіль­ство ду­же ба­га­то втра­чає.

«Я ТРАВМОВАНИЙ РАДЯНСЬКИМ СОЮЗОМ, ХО­ЧА НА­РО­ДИВ­СЯ ПІ­СЛЯ ЙО­ГО РОЗ­ПА­ДУ»

— В одно­му ін­терв’ю лі­те­ра­тор Оле­на Стяж­кі­на за­зна­ча­ла, що у нас за­ли­ши­ло­ся ба­га­то ра­дян­сько­го, зокре­ма у мо­ві та ми­слен­ні. На­при­клад, у та­ких кон­стру­кці­ях, як «пе­ре­ва­жна біль­шість». Як це змі­ню­ва­ти?

— Ра­дян­ські кон­стру­кції у мо­ві — це ще не так стра­шно. А от во­ни у жит­ті — це на­ба­га­то скла­дні­ше. Укра­їн­ське су­спіль­ство є кла­си­чним пост­ра­дян­ським су­спіль­ством. Лю­ди, які в Ра­дян­сько­му Со­ю­зі до­но­си­ли на ди­си­ден­тів, за­раз си­дять у ви­ши­ван­ках на по­ва­жних по­са­дах і ка­жуть, що во­ни — па­трі­о­ти.

Ра­дян­ськість — ко­ло­саль­на тра­ге­дія укра­їн­сько­го, ро­сій­сько­го, бі­ло­ру­сько­го та ін­ших пост­со­ці­а­лі­сти­чних су­спільств. Вза­га­лі усіх спіль­нот, до яких ра­дян­ське бу­ло до­ти­чне. Тре­ба без­жаль­но ви­ко­рі­ню­ва­ти все ра­дян­ське.

Ра­дян­ський Со­юз був мо­дер­ніст­ським про­е­ктом. Йде­ться про на­ма­га­н­ня во­лю одні­єї лю­ди­ни нав’яза­ти усім. А воля ця бу­ла не­здо­ро­вою. То­му лю­ди, які ста­ли про­ду­ктом ці­єї во­лі, які жи­ли у Ра­дян­сько­му Со­ю­зі, яким нав’язу­ва­ли пев­ні ша­бло­ни, є трав­мо­ва­ни­ми. Не хо­чу ні­ко­го обра­зи­ти — я сам травмований усім цим, хо­ча на­ро­див­ся пі­сля роз­па­ду СРСР. Ду­маю, лю­ди ма­ють усві­дом­лю­ва­ти, що у них є ра­дян­ські трав­ми, і на­ма­га­ти­ся їх до­ла­ти.

Як це зро­би­ти? Га­даю, тре­ба ста­ви­ти на мо­ло­ді по­ко­лі­н­ня — зов­сім но­ві, на­ро­дже­ні у «гли­бо­ко» не­за­ле­жній Укра­ї­ні. Тре­ба ін­те­гру­ва­ти їх у єв­ро­пей­ський про­стір, роз­по­від­а­ти про цін­но­сті як на­ціо­наль­ні, так і за­галь­но­сві­то­ві. Не мо­жна допу­сти­ти, щоб ми за­ми­ка­ли­ся на на­ціо­наль­них аспе­ктах — це теж­смерть. Нам по­трі­бно все: всі куль­ту­ри, єв­ро­пей­ськість, ба­га­то­ша­ро­вість, плю­ра­лізм. Тре­ба ство­рю­ва­ти від­кри­те су­ча­сне мо­дер­но­ве укра­їн­ське су­спіль­ство.

Світ гло­ба­лі­зо­ва­ний. По­трі­бна від­кри­тість до но­во­го, до рі­зних куль­тур. Це під­штов­хує і до ши­ро­ти ми­сле­н­ня, і до ре­форм, і, го­лов­не, до сво­бо­ди. А, на мою дум­ку, нам най­біль­ше не­об­хі­дно, щоб лю­ди від­чу­ли сво­бо­ду і на­вчи­лись її кон­тро­лю­ва­ти та при­йма­ти як дар і обов’язок.

ПРО ЕЛЬФІВ, ОРКІВ І ПОСТМОДЕРН

— В укра­їн­сько­му су­спіль­стві існує пев­на роз­дво­є­ність у ви­ко­ри­стан­ні сло­ве­сних кон­стру­кцій. На­при­клад, вжи­ва­ють фор­му­лю­ва­н­ня «АТО», хо­ча йде­ться про вій­сько­ву агре­сію. У прин­ци­пі, всі ро­зу­мі­ють це, але сло­во ви­ко­ри­сто­ву­ють ін­ше...

— Це кла­си­чна по­стмо­дер­на ситуація, яку фран­цузь­кий фі­ло­соф Жан Бо­дрійяр ха­ра­кте­ри­зу­вав як си­му­лякр. Це не щось, а уяв­ле­н­ня про щось. Ко­ли у нас ка­жуть «вій­на», ні­хто не має на ува­зі вій­ну. Всі ро­зу­мі­ють під цим якесь уяв­ле­н­ня про вій­ну. На мій по­гляд, це одна з най­по­ту­жні­ших не­до­ско­на­ло­стей на­шо­го су­спіль­ства.

“На­зву «По­ро­да» при­ду­мав один з ав­то­рів ан­то­ло­гії — до­не­цький ху­до­жник Ана­то­лій Ме­ла­ній. Во­на озна­чає ам­бі­ва­лен­тне став­ле­н­ня до жи­те­лів Дон­ба­су і до цьо­го ре­гіо­ну вза­га­лі. При­чо­му і з ро­сій­сько­го бо­ку, і з укра­їн­сько­го. З одно­го бо­ку, по­ро­да — ша­хтар­ська ви­роб­ка. Те, що ви­бра­ко­ву­є­ться. З ін­шо­го — це су­ку­пність рис, які ви­тон­чу­ють лю­ди­ну, ро­блять її шля­хе­тні­шою, чу­тли­ві­шою. Тоб­то йде­ться і про став­ле­н­ня до Дон­ба­су де­яких кіл, і про дон­ба­ських пи­сьмен­ни­ків-пе­ре­се­лен­ців, які ви­не­сли ”на своїх пле­чах вій­ну, пе­ре­жи­ли стра­ж­да­н­ня, що транс­фор­мує їх, про­во­дить крізь ка­тар­сис, і во­ни ста­ють тро­шки шля­хе­тні­ши­ми

Одна спра­ва, ко­ли по­стмо­дер­ні по­ня­т­тя ви­зрі­ва­ють на ба­зі мо­дер­ну — істо­рія куль­ту­ри роз­ви­ва­є­ться ло­гі­чно. Ін­ша спра­ва, ко­ли ти си­дів у «сов­ку», в со­цре­а­лі­змі, а по­тім одра­зу ви­стри­бу­єш у постмодерн, і він ґрун­ту­є­ться не на мо­дер­ні, як у здо­ро­во­му су­спіль­стві, а на со­цре­а­лі­змі, який я б на­звав зні­ве­че­ною фор­мою мо­дер­ну. Це на­че ель­фи та ор­ки: ель­фи — це мо­дерн, а ор­ки — со­цре­а­лізм. За та­ких умов постмодерн стає чу­до­ви­ськом.

У на­шо­му су­спіль­стві лю­ди за­зви­чай го­во­рять га­сла­ми. Їхні сло­ва — по­ро­жне­ча, за ни­ми ні­чо­го не сто­їть. Ці сло­ва пі­ді­бра­ні за прин­ци­пом най­біль­шої уні­вер­саль­но­сті, щоб впли­ва­ти на яко­мо­га шир­ші ко­ла лю­дей. А тон­ко­щі — це го­лов­не, це яв­ляє фун­да­мент лі­бе­раль­но­го су­спіль­ства. Зав­жди ма­ють бу­ти тон­ко­щі й ню­ан­си. Ко­ли лю­ди починають го­во­ри­ти за­галь­ни­ми га­сла­ми, тон­ко­щів не­має, це не­здо­ро­ва ситуація.

Ін­те­ле­кту­аль­ний осе­ре­док, про який я ка­зав, якраз по­ви­нен за­йма­ти­ся тон­ко­ща­ми. Він має про­ти­ді­я­ти га­слам, по­ка­зу­ва­ти, що світ скла­да­є­ться з ню­ан­сів.

— Ми­ки­то, ви го­во­ри­ли про на­дії на мо­ло­де по­ко­лі­н­ня. Але йо­го хтось ви­хо­вує. І, ско­рі­ше за все, це лю­ди, які ма­ють трав­му...

— Так. Але, на мою дум­ку, про­бле­ма не в цьо­му. Знаю ба­га­тьох кла­сних мо­ло­дих ді­я­чів куль­ту­ри, які по­до­ла­ли у со­бі ра­дян­ське. Про­бле­ма в то­му, що ці су­ча­сні лю­ди ви­їжджа­ють з Укра­ї­ни. Бо тут не­має осе­ред­ків, де во­ни мо­гли б роз­ви­ва­ти­ся. Ко­ли ти ро­биш щось справ­ді кру­те та ін­те­ле­кту­аль­не, то­бі ка­жуть, що це не зро­зу­мі­ють. Це та­кий ва­рі­ант есте­ти­чної цен­зу­ри. І я не знаю, яка цен­зу­ра стра­шні­ша — по­лі­ти­чна чи есте­ти­чна. Ме­ні все-та­ки зда­є­ться, що есте­ти­чна цен­зу­ра ва­жить, при­найм­ні, не мен­ше, а в Укра­ї­ні за­раз во­на є. Во­на не про­яв­ля­є­ться офі­цій­но, але на під­сві­до­мо­му рів­ні, без­пе­ре­чно, існує.

«МО­ВА — ЦЕ КОНЦЕПТ СВІ­ТО­С­ПРИЙНЯ­Т­ТЯ»

— Як, на ва­шу дум­ку, за­раз змі­ню­є­ться роз­мов­на мо­ва?

— Що ме­ні не по­до­ба­є­ться — в Укра­ї­ні ба­га­то лю­дей роз­мов­ля­ють сур­жи­ком. Це не ро­сій­ська і не укра­їн­ська. Тоб­то ти не зна­єш жо­дної мо­ви. Як фі­ло­лог, ска­жу, що мо­ва — не про­сто за­сіб спіл­ку­ва­н­ня, це концепт тво­го сві­то­с­прийня­т­тя. Ко­ли лю­ди­на на­ро­джу­є­ться і по­чи­нає го­во­ри­ти, це на фун­да­мен­таль­но­му рів­ні за­кла­дає осно­ви її сві­то­с­прийня­т­тя. Лю­ди­на стає не­від­діль­ною від мо­ви. Єди­не, що від­рі­зняє лю­ди­ну від тва­рин, — во­на мо­же ре­а­лі­зу­ва­ти­ся у сло­ві. То­му ко­ли лю­ди­на не во­ло­діє жо­дною мо­вою, а мо­ва — це кон­це­пту­аль­но ви­вер­ше­ний світ, у неї не­має кон­це­пту­аль­но­го ба­че­н­ня сві­ту, нею мо­жна лег­ко ма­ні­пу­лю­ва­ти. За­раз я ба­чу ба­га­то лю­дей, які пе­ре­хо­дять на лі­те­ра­тур­ну укра­їн­ську, і це вті­шає.

Ду­маю, ко­ли роз­ва­лив­ся Ра­дян­ський Со­юз, в Укра­ї­ні тре­ба бу­ло про­ве­сти на­ту­ра­лі­за­цію, і це ви­рі­ши­ло б усі про­бле­ми нав­ко­ло мов. Як це зро­би­ли в Есто­нії, де близь­ко 25% на­се­ле­н­ня — ро­сі­я­ни, це біль­ше, ніж в Укра­ї­ні. Там є умо­ва: щоб го­ло­су­ва­ти, щоб бра­ти участь у дер­жа­во­твор­чо­му про­це­сі, ти му­сиш скла­сти іспит на зна­н­ня естон­ської та істо­рії Есто­нії. Хо­чуть лю­ди роз­ви­ва­ти ро­сій­ську — не­хай. Хо­чуть роз­ви­ва­ти ро­сій­сько­мов­ну куль­ту­ру — не­хай. Але є дер­жа­во­твор­чий про­цес, і якщо хо­чеш бра­ти участь у тво­рен­ні дер­жа­ви, ма­єш зна­ти її істо­рію та мо­ву. Це фун­да­мент.

«АКЦІЇ У СО­ЦМЕ­РЕ­ЖАХ ВИКРИВАЮТЬ ПЕВ­НІ ВАДИ СУ­СПІЛЬ­СТВА»

— Сьо­го­дні лю­ди ба­га­то ча­су про­во­дять у со­цме­ре­жах. Як це впли­ває на якість спіл­ку­ва­н­ня?

— Біль­шість то­го, що пи­шуть у со­цме­ре­жах, — мер­тві сло­ва. Знаю кіль­кох по­ту­жних укра­їн­ських бло­ге­рів, кіль­кох ро­сій­ських, які дій­сно пи­шуть у «Фейс­бу­ці» кла­сні ре­чі, й він стає які­сним май­дан­чи­ком для транс­лю­ва­н­ня ідей. Але 95% то­го, що пи­шуть у «Фейс­бу­ці», — смі­т­тя. При­чо­му лю­ди не від­по­від­а­ють за ці сло­ва.

Фле­шмо­би, акції у со­цме­ре­жах викривають пев­ні вади су­спіль­ства. Лю­дям по­до­ба­є­ться тра­ви­ти, го­ло­си­ти, жа­лі­ти. При цьо­му в лю­дей ду­же швид­ко змі­ню­є­ться оцін­ка то­го чи ін­шо­го по­сту, по­дії то­що. Ду­маю, це теж ве­ли­ка су­спіль­на хво­ро­ба.

Я ін­ко­ли чи­таю «Фейсбук» са­ме для то­го, щоб по­ба­чи­ти вади су­спіль­ства. Бо ін­тер­нет-дискусії не є фун­да­мен­таль­ни­ми, там не­має роз­мір­ко­ву­вань то­що. Тіль­ки за­галь­ні сло­ва, пе­ре­ва­жно — не­на­ви­сті чи роз­дра­ту­ва­н­ня. А так не­мо­жли­во по­бу­ду­ва­ти щось по­зи­тив­не.

— Сло­ва сьо­го­дні біль­ше об’єд­ну­ють чи роз’єд­ну­ють?

— Без­пе­ре­чно, роз’ єд­ну­ють. Укра­їн­ське су­спіль­ство сьо­го­дні вза­га­лі ду­же роз’єд­на­не. Во­но роз­ко­ло­те, і зокре­ма зав­дя­ки лю­дям, які роз­па­лю­ють не­при­єм­ні пи­та­н­ня, що на час вій­ни і скла­дної си­ту­а­ції у дер­жа­ві варто від­кла­сти. На­то­мість тре­ба зайня­ти­ся спра­вою об’єд­на­н­ня, як це ро­бить Сер­гій Жа­дан. Вза­га­лі, на мою дум­ку, він є сим­во­лом на­шої епо­хи. Він про­во­дить ко­ло­саль­ну ро­бо­ту, на­ма­га­є­ться об’єд­ну­ва­ти укра­їн­ське су­спіль­ство.

«СЛО­ВО ВТРА­ЧАЄ ПО­ЗИ­ЦІЇ, БО СА­МІ ЛІ­ТЕ­РА­ТО­РИ ЙДУТЬ ВІД НЬО­ГО»

— Чи мо­жна го­во­ри­ти про не­до­оці­не­ність сло­ва сьо­го­дні?

— Я вва­жаю, що епо­ха слів від­хо­дить у ми­ну­ле. Бу­ла трі­а­да: Лю­бов, Бог і Сло­во. У су­ча­сно­му сві­ті — осо­бли­во у кра­ї­нах, які сто­ять на по­ро­зі со­ці­аль­них ка­та­клі­змів, як Укра­ї­на, чи пе­ре­жи­ва­ють їх, — сло­во втра­чає свою фун­кцію. Текс­ти, яким ми на­да­є­мо зна­че­н­ня — пу­блі­ци­сти­чні, по­лі­то­ло­гі­чні то­що, — це не є Сло­во у сен­сі, в яко­му це по­ня­т­тя спри­йма­ли на­ші пред­ки. Справ­жня лі­те­ра­ту­ра, справ­жнє Сло­во бу­ли ду­же впли­во­ви­ми у XVII — ХХ сто­лі­т­тях, ко­ли ці­ну­ва­ло­ся пи­сьмен­ство і гли­би­на текс­ту. Вза­га­лі сло­во цін­не, бо ти пи­шеш ре­че­н­ня, не­ве­ли­кий текст, і в ньо­му мо­же бу­ти ба­га­то сен­сів. А ті, хто це чи­та­ти­муть, мо­жуть « зло­ви­ти » жит­тє­вий до­свід, яко­го не ма­ють. У цьо­му си­ла сло­ва. За­раз цьо­го не­має, і в лі­те­ра­ту­рі це теж ви­дно. Ро­сій­ський фі­ло­соф Ми­хай­ло Кур­тов на­звав лі­те­ра­ту­ру кра­їн СНД гі­по­есте­ти­чною. Тоб­то есте­ти­чно осла­бле­ною.

Сло­во втра­чає по­зи­ції, і ба­га­то в чо­му то­му, що са­мі лі­те­ра­то­ри йдуть від сло­ва. Йдуть від справ­жньої лі­те­ра­ту­ри, яка по­тре­бує ко­ло­саль­ної вну­трі­шньої ро­бо­ти, біль­ше на­віть не ін­те­ле­кту­аль­ної, а емо­цій­ної. У нас за­раз це не­мо­жли­во, зокре­ма з фінансових при­чин. Бо щоб на­ро­ди­ла­ся по­ту­жна лі­те­ра­ту­ра, тре­ба під­три­му­ва­ти її фі­нан­со­во. В Укра­ї­ні лі­те­ра­ту­ра за­раз у по­га­но­му ста­ні. Для ду­же ве­ли­кої єв­ро­пей­ської кра­ї­ни з на­се­ле­н­ням у 40 міль­йо­нів це жа­хли­ва ситуація.

— Але з’яв­ля­ю­ться обна­дій­ли­ві зна­ки. Той са­мий «Книж­ко­вий Ар­се­нал» з йо­го чер­га­ми.

— Бу­де­мо спо­ді­ва­ти­ся. За­раз з’яви­ло­ся ба­га­то лі­те­ра­ту­ри укра­їн­ською мо­вою, але по­ста­ла ін­ша про­бле­ма: ні­хто не хо­че ви­хо­ди­ти з вла­сної зо­ни ком­фор­ту. Ми пи­ше­мо про все, що — ми зна­є­мо — «пі­де». А це не є лі­те­ра­ту­ра. Лі­те­ра­ту­ра — це зав­жди по­шук. Це жер­тов­ність і без­ком­про­мі­сність. Це — кон­цен­тра­ція. Але во­на то­го всьо­го вар­тує!

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.