Со­вість про­ти то­та­лі­тар­ної си­сте­ми

До 110-річ­чя від дня на­ро­дже­н­ня ге­не­ра­ла Пе­тра Гри­го­рен­ка

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Оль­га ХАРЧЕНКО, «День»

Зна­го­ди 110-річ­чя з Дня на­ро­дже­н­ня ви­да­тно­го укра­їн­ця Пе­тра Гри­го­рен­ка, яке ви­пов­ни­ться 16 жов­тня, до Укра­ї­ни за­ві­тає йо­го син Ан­дрій, та­кож ві­до­мий пра­во­за­хи­сник, ко­трий ме­шкає у США й на­ле­жить до ко­ла ав­то­рів «Дня». Зви­чай­но, одні­єю з пер­ших від­бу­де­ться зу­стріч у ре­да­кції на­шої га­зе­ти. Ми по­спіл­ку­ва­ли­ся з одним із ор­га­ні­за­то­рів ві­зи­ту Ан­дрія Гри­го­рен­ка до Укра­ї­ни, ди­ре­кто­ром Хар­ків­ської пра­во­за­хи­сної гру­пи Єв­ге­ном ЗАХАРОВИМ, про за­пла­но­ва­ні за­хо­ди і роль Пе­тра Гри­го­рен­ка в йо­го жит­ті.

— Ким є Пе­тро Гри­го­рен­ко осо­би­сто для вас як для лю­ди­ни, ко­тра має ті­сні зв’яз­ки з ди­си­дент­ським ру­хом, і як для пра­во­за­хи­сни­ка? І що, на ва­шу дум­ку, сьо­го­дні має зна­ти про ньо­го ко­жен укра­ї­нець?

— Пе­тро Гри­го­ро­вич на­ле­жить до тих пра­во­за­хи­сни­ків, які, я вва­жаю, ви­яви­лись най­ближ­чи­ми до на­шо­го ча­су. Ійо­го ме­то­ди, йо­го спосо­би, йо­го «не мо­жу мов­ча­ти», йо­го прин­ци­по­вість — це на­справ­ді ду­же акту­аль­но сьо­го­дні. Осо­бли­во в на­ші скла­дні ча­си. Не­дар­ма він дав та­ку на­зву сво­їм спо­га­дам: «У під­піл­лі мо­жна зу­стрі­ти тіль­ки щу­рів». Бо прин­ци­по­во ви­сту­пав за від­кри­ту фор­му про­ти­сто­я­н­ня ра­дян­ській вла­ді. Він, що ду­же ва­жли­во для на­шо­го ча­су, і це є ду­же акту­аль­на річ, та­кож вва­жав, що не мо­жна за­ра­ди хо­ро­ших ідей вда­ва­ти­ся до по­га­них за­со­бів. Бо якщо так чи­ни­ти­меш, то сам ста­ва­ти­меш по­га­ним, і ні­чо­го до­бро­го з то­го не ви­йде. Він був ка­те­го­ри­чно про­ти на­силь­ни­цьких за­со­бів ви­бо­рю­ва­н­ня прав­ди. Про­ти за­кри­тих, під­піль­них, те­ро­ри­сти­чних за­со­бів. Усе це від­ки­дав аб­со­лю­тно.

Був ду­же актив­ний, пре­кра­сний ор­га­ні­за­тор, справ­жній лі­дер, ко­тро­му лю­ди ві­ри­ли. Був чо­ло­вік ду­же бра­вий, упев­не­ний у со­бі, ха­ра­ктер мав ду­же мі­цний, чу­до­вий. Іво­дно­час ду­же со­ві­сний. Бо Пе­тро Гри­го­ро­вич на­пи­сав «Спо­відь ко­ли­шньо­го ко­му­ні­ста», де ка­є­ться в то­му, що у все це ві­рив. Зро­зумі­ло, що лю­ди­на 1907 ро­ку на­ро­дже­н­ня ін­шою на­справ­ді бу­ти не мо­гла. В ті ча­си ду­же ба­га­то хто за­хо­плю­вав­ся іде­я­ми со­ці­а­лі­сти­чни­ми, ко­му­ні­сти­чни­ми, і, зві­сно, він не був ви­ня­тком у цьо­му сен­сі. Він був зви­чай­ний сіль­ський хло­пець. Але ін­те­лект мав ду­же силь­ний. Пе­тро Гри­го­рен­ко ж був одним із пер­ших кі­бер­не­ти­ків у Ра­дян­сько­му Со­ю­зі — ство­рив ка­фе­дру кі­бер­не­ти­ки у во­єн­ній ака­де­мії ім. М. Фрун­зе, її очо­лив ще на­при­кін­ці 1970-х ро­ків. Встиг до­ктор­ську на­пи­са­ти, але пі­сля то­го як він ви­сту­пив про­ти кур­су КПРС, йо­го спо­ча­тку пе­ре­ве­ли на Да­ле­кий Схід, а по­тім вза­га­лі роз­жа­лу­ва­ли в ря­до­ві, ви­гна­ли зві­ду­сіль, пра­цю­вав ван­та­жни­ком у ма­га­зи­ні. А бу­ло вже йо­му то­ді 56 ро­ків...

Хто для ме­не Гри­го­рен­ко? Він же був ду­же близь­ким до мо­їх хар­ків­ських дру­зів. При­їздив па­ру ра­зів до Хар­ко­ва, але то­ді я не був у мі­сті й так з ним і не по­зна­йо­мив­ся, на жаль. Але я знаю, був та­кий лист на йо­го за­хист, ко­ли Гри­го­рен­ко по­тра­пив у Та­шкен­ті до пси­хлі­кар­ні 1969 ро­ку, який під­пи­са­ли де­сять хар­ків’ян, за­га­лом був 61 під­пис. Че­тве­ро з тих хар­ків’ян отри­ма­ли то­ді три ро­ки по­збав­ле­н­ня во­лі за той лист. Про­те біль­ше ні­ко­го за це не по­са­ди­ли з під­пи­сан­тів. Іот Гри­го­рен­ко при­їздив у Хар­ків, ко­ли во­ни вже звіль­ни­ли­ся, во­ни зу­стрі­ча­ли­ся, і моя ма­ти теж бу­ла на тих зу­стрі­чах. Знаю, що Гри­го­рен­ко ду­же ці­ну­вав по­е­зії мо­єї ма­те­рі, Мар­ле­ни Ра­хлі­ної. У йо­го ко­лі був друг, бард Пе­тро Стар­чик, ко­трий пе­ре­кла­дав вір­ші на му­зи­ку. Він на де­які вір­ші мо­єї ма­ми теж зро­бив пі­сні, спів­ав їх там...

Пе­тро Гри­го­ро­вич був ду­же ба­дьо­рим, опти­мі­сти­чним і ще­дрим чо­ло­ві­ком. Ду­же силь­ним, му­жнім. Я про ньо­го до­бре знав, ще ко­ли на­вчав­ся у шко­лі, і ста­вив­ся до ньо­го з гли­бо­кою по­ва­гою. Мо­жна на­віть ска­за­ти, що це ду­же близь­ка ме­ні лю­ди­на. Аб­со­лю­тно без­стра­шна.

— На жаль, якщо го­во­ри­ти про укра­їн­ське су­спіль­ство за­га­лом, то ми, зда­є­ться, про­ско­чи­ли той етап, ко­ли слід бу­ло спер­ти­ся на ди­си­дент­ське «кри­ло». У на­шо­го го­лов­но­го ре­да­кто­ра на­віть є та­ке за­пи­та­н­ня-тест для уча­сни­ків Лі­тньої шко­ли жур­на­лі­сти­ки: «Хто та­кий Пе­тро Гри­го­рен­ко?». На жаль, ба­га­то ро­ків на­віть най­кра­щі з них не мо­гли від­по­ві­сти на ньо­го. У Бі­бліо­те­ці «Дня» ви­йшли дру­ком пу­блі­ци­сти­чні пра­ці цьо­го пра­во­за­хи­сни­ка, про яко­го ми не за­бу­ва­є­мо і на сто­рін­ках на­шо­го ви­да­н­ня, тож за­раз ситуація з на­ши­ми сту­ден­та­ми змі­ни­ла­ся на кра­ще, але не є іде­аль­ною. Як ви вва­жа­є­те, чо­му так ста­ло­ся в на­шо­му су­спіль­стві, що цей пласт не­за­сво­є­ний?

— Тут ба­га­то при­чин. Ста­ло­ся так, що пі­сля роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу вся істо­рія пра­во­за­хи­сно­го ру­ху, ди­си­дент­ська — ста­ла справ­ді істо­рі­єю. Це вже про ми­ну­ле. При­чо­му, біль­ше то­го, ра­дян­ські ча­си: хру­щов­ська від­ли­га, да­лі — 1960 — 1970 — 1980-ті ро­ки — й аж до пе­ре­бу­до­ви, — все це вже да­ле­ке ми­ну­ле, ба на­віть пе­ре­бу­до­ва — це вже ми­ну­ле для ду­же ве­ли­кої кіль­ко­сті лю­дей — тих, хто за­раз мо­лод­ший за 40 чи 35 ро­ків. Бо 1991 ро­ку шко­лу за­кін­чу­ва­ли ті, хто на­ро­див­ся 1974-го, ті, ко­му за­раз 43. Ія­кщо їхні ро­ди­ни не бу­ли пов’яза­ні з цим, то во­ни ні­чо­го про це і не зна­ють.

Біль­ше то­го, бу­ла ситуація, ко­ли ви­яви­ло­ся, що один мій ко­ле­га, ду­же ро­зум­ний пра­во­за­хи­сник і до­брий прав­ник, тоб­то справ­жній про­фе­сіо­нал, вза­га­лі ні­чо­го не знає про спра­ву Да­ні­е­ля і Си­няв­сько­го. Я за­пи­тав йо­го: «Як же так? Чо­му ви ні­чо­го про це не зна­є­те?» Він ка­же: «А на­ві­що це ме­ні? Це вже да­ле­ка істо­рія. Це ні- як не впли­ває на наш час». Він аб­со­лю­тно щи­ро так вва­жав. Я по­чав йо­му по­ясню­ва­ти, що він не має ра­ції, він при­слу­хав­ся, став біль­ше чи­та­ти, роз­ши­рю­ва­ти свій кру­го­зір. Але це вза­га­лі ре­а­кція ти­по­ва. На­справ­ді у нас на­віть не усві­дом­лю­ють, що за ча­сів так зва­ної пе­ре­бу­до­ви су­спіль­ство пов­ні­стю спи­ра­ло­ся на ідей­ну спад­щи­ну са­ме ди­си­ден­тів, ось так. Ів­за­га­лі усві­дом­ле­н­ня цьо­го зв’яз­ку укра­їн­ських ди­си­ден­тів з укра­їн­ським ви­зволь­ним ру­хом (яким ці­кав­ля­ться, до ре­чі, біль­ше, ніж ди­си­ден­та­ми, але то теж уже «ду­же дав­ня» істо­рія) на­справ­ді до­по­ма­гає зро­зу­мі­ти, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні й чо­му ста­ло­ся так, а не іна­кше. На пре­ве­ли­кий жаль, ду­же ма­ло хто це ро­зу­міє. А про це тре­ба го­во­ри­ти.

— Чи не мо­гли б ви роз­по­ві­сти де­таль­ні­ше про за­пла­но­ва­ні за­хо­ди зі вша­ну­ва­н­ня пам’яті Пе­тра Гри­го­рен­ка з уча­стю йо­го си­на?

— За­хо­ди з уча­стю Ан­дрія Гри­го­рен­ка від­бу­ду­ться в Ки­є­ві, Хар­ко­ві та Льво­ві.

От­же, в Ки­є­ві 15 жов­тня, о 14.00, від­кри­є­ться ви­став­ка, при­свя­че­на Пе­тро­ві Гри­го­рен­ку, й від­бу­де­ться зу­стріч з Ан­дрі­єм Гри­го­рен­ком у Му­зеї ші­ст­де­ся­тни­ків (вул. Оле­ся Гон­ча­ра, 33).

16 жов­тня, о 17.00, від­бу­де­ться зу­стріч у На­ціо­наль­но­му му­зеї лі­те­ра­ту­ри Укра­ї­ни (вул. Бо­г­да­на Хмель­ни­цько­го, 11). Там ми по­ка­же­мо дво­том­ник спо­га­дів про Пе­тра Гри­го­ро­ви­ча, який ви­йшов ро­сій­ською мо­вою в Хар­ко­ві два ро­ки то­му за упо­ря­дни­цтвом Ан­дрія Гри­го­рен­ка.

17 жов­тня від­бу­де­ться прес-кон­фе­рен­ція уже в Хар­ко­ві, і на­сту­пно­го дня — від­кри­т­тя ме­мо­рі­аль­ної до­шки на бу­дів­лі гур­то­жи­тку Хар­ків­сько­го по­лі­те­хні­чно­го уні­вер­си­те­ту. Там Пе­тро Гри­го­ро­вич ме­шкав з 1929-го до 1931 ро­ку, на­вча­ю­чись у то­ді­шньо­му те­хно­ло­гі­чно­му ін­сти­ту­ті. Там він не до­вчив­ся до кін­ця й по­їхав слу­жи­ти в ар­мію. Са­ме то­ді Пе­тро Гри­го­рен­ко став про­фе­сій­ним вій­сько­вим. Але ме­шкав там, і там у ньо­го на­ро­див­ся стар­ший син. Та­кож від­бу­де­ться зу­стріч зі сту­ден­та­ми в цьо­му уні­вер­си­те­ті.

По­тім Ан­дрій Гри­го­рен­ко від­ві­дає ба­тьків­щи­ну ба­тька — се­ло Бо­ри­сів­ка За­по­різь­кої обла­сті, у При­мор­сько­му ра­йо­ні.

У Льво­ві в 20-х чи­слах в Укра­їн­сько­му ка­то­ли­цько­му уні­вер­си­те­ті від­бу­де­ться ве­чір пам’яті Гри­го­рен­ка, який ор­га­ні­зо­вує Ми­ро­слав Ма­ри­но­вич.

ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ АНДРІЯГРИГОРЕНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.