Бу­кет лег­кої по­ве­дін­ки

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ко­ли ми вто­ми­ли­ся від сти­хій­но­го хо­ро­во­ду в dress-sharing (обмі­ну ре­ча­ми), що ви­пад­ко­во ви­ник пі­сля не­діль­но­го ро­дин­но­го сні­дан­ку, ні­би жар­то­ма, але, як ви­йшло по хо­ду п’єси, на­си­чу­ю­чись на­шою пра­гма­ти­чні­стю гру­по­во­го ана­лі­зу гар­де­ро­бно­го акти­ву, зі­зна­ли­ся від­вер­то одне одно­му — онов­лю­ва­ти­ся все важ­че, а ша­фа тим ча­сом за­пов­не­на вщерть. І що при­кро — там май­же всі ре­чі у від­мін­ній фор­мі, але не зро­зумі­ло чо­му... ста­ли на один-два роз­мі­ри мен­ше. Це ли­ше лег­ко­ва­жним дів­ча­ткам по­трі­бні еле­ган­тні ви­гад­ки, а нам по­трі­бні стій­кі про­ду­ма­ні ре­чі, але та­кі, щоб, не втом­лю­ю­чись ні на мить, роз­по­від­а­ли ли­ше про те­бе. Вла­сне, най­скла­дні­ше — твор­чо три­ма­ти свій стиль на­шо­го див­но­го жи­т­тя, ко­ли близь­кість хо­ло­диль­ни­ка, як і ра­ні­ше, охо­че псує фі­гу­ру, при цьо­му там ча­стень­ко бу­ває май­же по­ро­жньо. Один до­те­пний man із су­сі­дньо­го під’їзду якось ска­зав ме­ні, що жи­ве за прин­ци­пом — сіль, пе­рець і хлист за сма­ком. Ста­ло­ся так, що цей від­ва­жний спе­ре­чаль­ник та уї­дли­вий по­ле­міст аб­со­лю­тно не­спо­ді­ва­но і ме­ні зго­див­ся, на­віть зди­ву­ва­ла­ся — як це ра­ні­ше йо­го не по­мі­ча­ла. Ну, про­бі­жить ми­мо, ки­нув­ши на­ві­щось на хо­ду «за­сну­ли в де­мо­кра­тії, про­ки­ну­ли­ся — в ди­кта­ту­рі», або, по­ба­чив­ши ме­не ми­ну­лої не­ді­лі в кла­сно­му одя­зі, усмі­хне­ться, що «дзьоб на­то­че­ний, кіг­ті на­го­стре­ні». Див­ний якийсь — ми тут ли­ше в до­ма­шньо­му ар­хів­но­му ко­лі се­бе про­бу­ва­ли, на­тхнен­но шу­ка­ю­чи пе­ред дзер­ка­лом у так зва­ній сві­до­мій мо­ді, а він, ні­би уло­вив­ши, від­ра­зу — дзьоб, кіг­ті... Та все ж, ко­ли всі або май­же всі зайня­ті ре­по­ста­ми і лай­ка­ми в со­цме­ре­жах, ко­ке­ту­ю­чи і до­те­пно ви­слов­лю­ю­чись там про­пор­цій­но сво­є­му ро­зу­му та ві­ку, а ін­ко­ли й всу­пе­реч, умі­н­ня па­ра­до­ксаль­но жар­ту­ва­ти, не­зло­бно і зав­жди лег­ко ке­пку­ва­ти вже май­же рід­кість — і во­на то­ні­зує. Руй­нує, а йо­го сло­ва теж ну­дьга, по­рок і зли­дні. Ідо­дав, що за ста­ти­сти­кою ми ро­би­мо 22 000 вди­хів на день і хо­че­ться ди­ха­ти не в ско­ти­ня­чо­му су­спіль­стві.

Сво­є­му 10-рі­чно­му ону­ку пан Стас ще при на­ро­джен­ні ди­ти­ни роз­ро­бив бе­не­фі­ці­ар­ну схе­му — роз­мір не­по­га­ної ви­на­го­ро­ди, ко­ли ви­ро­сте, бу­де ціл­ком за­ле­жа­ти від по­ве­дін­ки хло­пчи­ка. То­ді він ще не знав, як швид­ко за­ста­ріє йо­го стра­те­гія — сьо­го­дні вже і да­ча про­да­на, і ха­тня ро­бі­тни­ця дав­но звіль­не­на. Жи­т­тя по­ла­ма­ло пла­ни, ко­ли йо­го обі­кра­ли в одній ки­їв­ській кре­ди­тній спіл­ці, а він ні­би й не знав, що тиф і ле­бе­ді одно­го твор­ця. Обі­кра­ли, як він ви­сло­вив­ся — ви­со­ко­воль­тно, але від цьо­го йо­го до­те­пність не по­тьмя­ні­ла, на від­мі­ну від га­ман­ця, зви­чай­но. Він на­віть лю­бить по­фі­ло­соф­ству­ва­ти на ві­чні теми і пе­ре­ко­на­ний, що ві­зу­аль­но­сце­нар­но вже все бу­ло і пев­на се­ре­дньо­ста­ти­сти­чна си­ме­трія існує з тих, хто по жи­т­тю не­се руй­ну­ва­н­ня, і тих, хто на осно­ві цьо­го на­бу­ває сво­го ко­лю­чо­го до­сві­ду, в йо­го ви­пад­ку — де­кіль­ка про­гра­них су­дів у спро­бі до­мог­ти­ся спра­ве­дли­во­сті. Не знаю то­чно, але зда­є­ться, йо­му по­ясни­ли, що гро­ші він до­ві­рив до­бро­віль­но, а зло­дії на те й зло­дії, аби пра­цю­ва­ти без ви­хі­дних, за прин­ци­пом — по­га­но ле­жить, зна­чить їх шанс, і він сам про­си­ться до рук. Якщо не­має ди­я­воль­сько­го чу­т­тя, а ста­ро­мо­дної до­вір­ли­во­сті че­рез край, то всі жит­тє­ві сту­са­ни — за свій ра­ху­нок. Та­ка, зда­є­ться, си­ме­трія, це вже я йо­му ска­за­ла. Не­що­дав­но він, ху­до­жник за про­фе­сі­єю, зди­ву­вав сво­єю па­ро­ді­єю на ві­до­му кар­ти­ну аван­гар­ди­ста «Го­ло­ва чо­ло­ві­ка на по­ро­зі ста­ро­сті». У ній удо­сталь на­смі­яв­шись над со­бою і сво­єю гро­шо­вою зе­лен­ню, яку втра­тив, і тим са­мим ні­би оно­вив­шись, об­тру­сив за­пи­ле­ні дум­ки, і зно­ву до­во­лі див­но по­жар­ту­вав «апель­син вран­ці — зо­ло­то, а вве­че­рі — сви­нець». Ска­жу від­вер­то, не зав­жди улов­люю йо­го гу­мор і то­му за­пи­та­ла — що ж йо­го за­раз на­ди­хає, мо­же, ма­не­ра одя­га­ти­ся, на по­верх­ні — ди­на­мі­чна роз­ку­тість в одя­зі. Від­по­відь бу­ла в йо­го сти­лі: «Ні, це про­сто сту­сан де­пре­сив­ної но­сталь­гії. Ізна­є­те, до­по­ма­гає. Бо­ю­ся одно­го — сто­сун­ків, у яких стлі­ває мер­твий час. Ті­каю від­ра­зу». По­го­ди­ла­ся, що де­які ре­чі ро­зу­мі­єш на­ба­га­то кра­ще в кон­флі­кті, ніж за ти­хою бе­сі­дою, і спро­бу­ва­ла ді­зна­ти­ся, з чим він за­раз ше­по­че­ться або кон­флі­ктує, при­ро­дно, окрім со­ба­ки, який, під­твер­дять усі, аб­со­лю­тний жай­во­ро­нок, чо­го і всьо­му бу­дин­ку, схо­же, ба­жає. Не­дов­го ду­ма­ю­чи той по­яснив: «Со­ба­ці зо­бов’яза­ний ран­ко­ви­ми про­біж­ка­ми, а ше­по­чу з тра­ва­ми. Якщо мов­на гра по­чи­на­є­ться для вас із за­го­лов­ка, ви са­мі ка­за­ли, я за­пам’ятав, то я — не жа­ді­бний, не его­їсти­чний, не хи­трий, що­прав­да, ча­сом бле­фо­ман, зна­йшов со­бі від­ду­ши­ну — ти­ху, ні­жну, ла­ска­ву, за­па­шну. Бав­лю­ся тра­ви­чкою, тіль­ки не при­ду­муй­те ви­крив­ле­ний сю­жет — ви­ро­щую ли­ше ко­ри­сні тра­ви, при­чо­му не ви­їжджа­ю­чи на да­чу, яку, до то­го ж, дав­но про­дав. Мої тра­ви — мі­ські ме­шкан­ки — влі­тку ла­стя­ться до сон­ця на бал­ко­ні, а за­раз у ро­зум­них гор­щи­ках. Зви­чай­но, все мо­жна ку­пи­ти, але мої осо­бли­ві, во­ни справ­жні па­нян­ки. Всю свою лю­бов від­даю в’яле­ним по­мі­до­рам і тра­вам — тут по­трі­бна і до­зо­ва­на во­ло­гість, і осо­бли­ва цукри­стість ком­бі­на­ції, ні­би зна­ють усі но­ти ща­стя».

На ку­хні мо­го су­сі­да від­ра­зу впа­дає в очі пла­кат з текс­том, що ви­зна­чає про­гра­му го­спо­да­ря. Ось що про­чи­та­ла: «Рву сві­жу зе­лень за хви­ли­ну до по­да­чі, і це не­ймо­вір­но при­єм­но та кра­си­во. Лю­блю не ку­по­ва­ний аро­мат. Ви­ро­щу­ю­чи свою зе­лень, я що­дня піджив­люю не ли­ше ті­ло, але й ду­шу. Про­ве­де­не в Ні­дер­лан­дах до­слі­дже­н­ня по­ка­за­ло: ро­бо­та на го­ро­ді, на­віть та­ко­му лег­ко­му, зни­жує стрес у 86% ви­пад­ків. Бри­тан­ські, аме­ри­кан­ські та ки­тай­ські вче­ні та­кож ре­ко­мен­ду­ють ви­ро­щу­ва­н­ня ово­чів як один із за­со­бів те­ра­пії пси­хі­чних роз­ла­дів. Хай жи­ве со­вок і са­па!». Гу­ля­ю­чи по цьо­му ми­ло­му го­ро­ди­ку, із за­до­во­ле­н­ням за­пам’ято­ву­ва­ла: ось кер­вель — один з фа­во­ри­тів фран­цузь­кої ку­хні, тар­хун — з ним усі стра­ви від ом­ле­ту до кур­ки по­жвав­лю­ю­ться, ли­сто­ва гір­чи­ця для со­усів, ча­бер, ро­дич ча­бре­цю, роз­бур­хує силь­ним пер­це­вим аро­ма­том і при­но­сить ко­ристь трав­лен­ню, шнітт-ци­бу­ля для са­ла­тів... Якась зе­ле­на ра­псо­дія, зе­ле­не тан­го, і у всьо­му цьо­му ім­про­ві­зо­ва­но­му бу­ке­ті бу­ло щось сюр­ре­а­лі­сти­чне, а ось фар­ши­ро­ва­ний по­мі­дор зі сві­жою тра­ви­чкою, во­ло­ськи­ми го­рі­ха­ми та грей­пфру­том був чу­до­вий. Він ще роз­по­від­ав про те, як са­ди­ти і ро­сти­ти, який ін­вен­тар при­дба­ти, але я не осо­бли­во кло­по­та­ла­ся, і вже май­же не по­чу­ла, як ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти пра­виль­но дре­наж, як пі­клу­ва­ти­ся в су­ху по­го­ду, як гра­ти з тін­ню...

Я вже при­ду­му­ва­ла за­го­ло­вок, і в дум­ках по­ча­ла пи­са­ти свій ма­те­рі­ал, із за­до­во­ле­н­ням від­чу­ва­ю­чи де­лі­ка­тний при­смак кер­ве­лю. Він теж, зви­чай­но, увій­де до га­зе­тної за­ма­льов­ки. Все по-ха­зяй­ськи, все в дім. Десь я вже, зда­є­ться, чу­ла це, не пам’ятаю. На­то­мість, ню­ха­ю­чи по­да­ро­ва­ний бу­ке­тик ві­чної мо­ло­до­сті, з кер­ве­лю, тар­ху­ну і га­бе­ра, зро­зумі­ла — на осін­ню ну­дьгу має пра­во ли­ше той, хто мо­же за неї спла­ти­ти. У ме­не ін­ші пла­ни.

Лю­дми­ла ЗАСЄДА, спе­ці­аль­но для «Дня»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.