Усе тіль­ки по­чи­на­є­ться!

Ке­ро­ва­ний фу­гас за­ли­шив Ана­то­лія Гор­бен­ка без ніг, але не зла­мав йо­го во­лі до жи­т­тя

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Оле­ся ШУТКЕВИЧ, Він­ни­ця

Цьо­го ро­ку 38- рі­чний бо­єць АТО, який актив­но за­йма­є­ться во­лон­тер­ством, ре­а­лі­зу­вав одну зі своїх най­за­по­ві­тні­ших мрій — всту­пив на юри­ди­чний фа­куль­тет До­нНУ іме­ні Ва­си­ля Сту­са.

То­рік про Ана­то­лія Гор­бен­ка із по­зив­ним «Бу­гор» пи­са­ли га­зе­ти і роз­по­від­а­ли ма­ло не всі те­ле­ка­на­ли. Отри­мав­ши тяж­ке по­ра­не­н­ня, він опи­нив­ся на ме­жі між жи­т­тям і смер­тю — у ко­мі. Йо­го бо­йо­ві по­бра­ти­ми сту­ка­ли в усі две­рі з про­ха­н­ням до­по­мог­ти вря­ту­ва­ти «Бу­гра», бо та­ких як він — один на міль­йон. Він брав участь у звіль­нен­ні По­па­сної, Ли­си­чан­ська, Пер­во­май­ська і Мар’їн­ки, про­йшов пе­кель­ний «ко­ри­дор смер­ті» й ви­брав­ся з по­ло­ну — йо­го по­дви­ги на­зи­ва­ють не­ймо­вір­ни­ми, а лю­бов до жи­т­тя ста­ле­вою. По­при те що лі­ка­рі не да­ва­ли на­дії на йо­го по­вер­не­н­ня до пов­но­цін­но­го жи­т­тя, він ви­жив. Те­пер, ка­же, бу­де жи­ти на пов­ні гру­ди — усе тіль­ки по­чи­на­є­ться!

«Остан­ні ро­ки я ра­зом із сім’єю жив у Ма­рі­у­по­лі. Пра­цю­вав бри­га­ди­ром бу­ді­вель­ної бри­га­ди, са­ме че­рез це ме­не на­зи­ва­ли «Бу­гор», тоб­то бри­га­дир. Уже по­тім я ді­знав­ся, що бу­гор — це ав­то­ри­тет у зло­чин­но­му сві­ті, але я зов­сім не та­кий, — смі­ю­чись, роз­по­від­ає Ана­то­лій. — Ко­ли во­рог пе­ре­йшов кор­дон, по­чав «ка­ча­ти» свої пра­ва і Ма­рі­у­поль на­пов­нив­ся фаль­ши­вою атмо­сфе­рою про­ро­сій­ських ло­зун­гів і га­сел, я пі­шов во­ю­ва­ти у до­бро­воль­чий ба­таль­йон «Дон­бас». Вдо­ма за­ли­ши­ли­ся дру­жи­на і на той час ше­сти­рі­чна до­не­чка.

Слу­жив у скла­ді гр­ана­то­ме­тно­го взво­ду. Си­ту­а­ції тра­пля­ли­ся рі­зні — фар­то­ві й не ду­же... То­го дня, 16 черв­ня 2016 ро­ку, ми ви­йшли на бо­йо­ве зав­да­н­ня. Я йшов по­пе­ре­ду гру­пи, бо до­бре знав цю мі­сце­вість, кіль­ка ра­зів уже хо­див ти­ми стеж­ка­ми. До­ро­гою зу­стрі­ли мі­сце­во­го, то­ді я не на­дав цьо­му зна­че­н­ня, але, пев­но, то він «ма­я­кнув» про нас. Не знаю... Тре­ба бу­ло по­вер­та­ти­ся... Як тіль­ки ми на­бли­зи­ли­ся до во­ро­жо­го блок­по­ста, спра­цю­вав ке­ро­ва­ний фу­гас, ви­бу­хну­ло злі­ва. За­че­пи­ло тіль­ки ме­не. Я упав. По­ди­вив­ся на но­ги і по­ба­чив, що їх вже не бу­ло. Мит­тє­во про­май­ну­ла дум­ка: « Те­пер бу­деш жи­ти без ніг...». Що да­лі від­бу­ва­ло­ся, ме­ні важ­ко зга­да­ти. Хло­пці роз­по­від­а­ють, що я сті­кав кров’ ю, по­ки ме­не до­пра­ви­ли до Дні­пра. Але я ви­жив і цей шанс не зби­ра­ю­ся роз­мі­ню­ва­ти на дріб’яз­ко­ві мо­мен­ти, тре­ба жи­ти на пов­ну!!!

...Те­пер у ме­не су­ча­сні ав­стрій­ські про­те­зи з до­ві­чною га­ран­ті­єю, «га­няю» на них, як на мер­се­де­сі. Жи­ву в Су­мах. Бе­ру участь у во­лон­тер­ських про­е­ктах, зокре­ма до­по­ма­гаю фо­то­гра­фам Ін­ні Єр­ма­ко­вій та Юрію Ве­ли­чку, які ре­а­лі­зу­ють ми­сте­цький про­ект « Жи­т­тя на ну­лі». Я у них ні­би жи­вий екс­по­нат, при­клад то­го, що не мо­жна впа­да­ти у від­чай, за­ми­ка­ти­ся в со­бі чи хо­ва­ти­ся від лю­дей. За будь-яких об­ста­вин тре­ба жи­ти — та так, щоб із то­го бу­ла ко­ристь для ін­ших.

Цьо­го лі­та всту­пив на юри­ди­чний фа­куль­тет До­не­цько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту. Здо­бу­ти ви­щу осві­ту — то моя дав­ня мрія. Сво­го ча­су, ко­ли тре­ба бу­ло вчи­ти­ся, по­стій­но з’ яв­ля­ли­ся ін­ші спра­ви, цьо­го ро­ку я ви­рі­шив, що тре­ба!!! Ів­сту­пив. За­раз оформ­ляю ін­ди­ві­ду­аль­ний гра­фік для на­вча­н­ня, оскіль­ки не змо­жу по­стій­но хо­ди­ти на па­ри. Вчи­ти­му­ся ди­стан­цій­но. Юри­ди­чний фа­куль­тет обрав не­ви­пад­ко­во. Хо­чу за­хи­ща­ти та­ких, як я, щоб усі ми бу­ли рів­ни­ми пе­ред за­ко­ном, зна­ли свої пра­ва та обов’яз­ки. А якщо гло­баль­но, то мрію, щоб в Укра­ї­ні бу­ло та­ке ж по­ту­жне гро­ма­дян­ське су­спіль­ство, як у Шта­тах. Щоб за­кон мав на­стіл­ки по­ту­жну си­лу, що на­віть пре­зи­дент, ма­ю­чи вплив і си­лу, не міг пе­ре­сту­пи­ти те, що на­пи­са­но в Кон­сти­ту­ції. Щоб укра­їн­ці на­ре­шті на­вчи­ли­ся кон­тро­лю­ва­ти вла­ду, а во­на від­по­від­а­ла пе­ред лю­дьми за свої вчин­ки».

ФОТО З ФЕЙСБУК-СТО­РІН­КИ АНАТОЛІЯГОРБЕНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.