Все, що ми за­раз зна­є­мо про Ко­бза­ря

Ака­де­мік Ми­ко­ла Жу­лин­ський роз­по­від­а­є­про дер­жав­ної ва­ги гу­ма­ні­тар­ний про­ект — «Шев­чен­ків­ську ен­ци­кло­пе­дію» в ше­сти то­мах

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Шев­чен­ко — ці­лий світ. Без­кі­не­чний, не­ви­чер­пний, не­з­гли­би­мий. І ві­чний, бо він тво­рив дух, со­вість і мо­раль­ний «код» на­шої на­ції не на де­ся­тки ро­ків — для без­лі­чі гря­ду­щих по­ко­лінь ще «не­на­ро­дже­них». То­му шлях до ге­нія є не­пі­д­вла­дним ча­со­ві. До кін­ця своїх зем­них днів і дов­го ще по смер­ті Шев­чен­ко бу­де пе­ре­бу­ва­ти під пиль­ним оком де­спо­ти­чної си­сте­ми — і цар­ської, і ра­дян­ської. І за жи­т­тя він не ко­рив­ся, не жив сми­рен­но, бун­ту­ю­чи сво­їм гнів­ним та прав­ди­вим сло­вом, і пі­сля за­вер­ше­н­ня зем­но­го шля­ху йо­го сло­во (і сьо­го­дні «ко­лю­че»!), як і йо­го стра­дни­цька до­ля й на­ціо­наль­на сла­ва, на­ди­хає (як-от на Май­да­ні Гі­дно­сті) при­йде­шні по­ко­лі­н­ня бор­ців за на­ціо­наль­не са­мо­ствер­дже­н­ня.

Це, зда­ва­лось би, азбу­чні істи­ни, але про них му­си­мо на­га­ду­ва­ти зно­ву, бо за­бу­ти Шев­чен­ка — то зна­чить на­ра­зи­тись на жор­сто­ку ка­ру Істо­рії, а от­же, зре­кти­ся се­бе. Са­ме то­му осо­бли­вої, за­галь­но­на­ціо­наль­ної (без пе­ре­біль­ше­н­ня) зна­чу­що­сті на­бу­ває мас­шта­бний, уже здій­сне­ний (!) гу­ма­ні­тар­ний про­ект — «Шев­чен­ків­ська ен­ци­кло­пе­дія» в ше­сти то­мах, яка мі­стить най­пов­ні­ший на сьо­го­дні об­сяг знань про ве­ли­ко­го по­е­та й ми­тця. Ви­да­н­ня ціл­ком за­слу­же­но ви­су­ну­то на здо­бу­т­тя Дер­жав­ної пре­мії Укра­ї­ни в га­лу­зі на­у­ки і те­хні­ки. В Ен­ци­кло­пе­дії по­да­но ці­лі­сний ком­плекс ві­до­мо­стей про основ­ні мо­мен­ти біо­гра­фії пи­сьмен­ни­ка, осми­сле­но всю лі­те­ра­тур­ну, обра­зо­твор­чу, епі­сто­ляр­ну спад­щи­ну Шев­чен­ка, го­лов­ні теми і мо­ти­ви йо­го твор­чо­сті, жан­ри, зв’яз­ки з ін­ши­ми ви­да­ми ми­сте­цтва. До­ро­бок ми­тця пред­став­ле­но в усій скла­дно­сті й ба­га­то­гран­но­сті есте­ти­чно­го, по­лі­ти­чно­го, істо­ри­чно­го ви­мі­рів. Впер­ше в та­ких мас­шта­бах роз­гля­да­є­ться Шев­чен­ко­ва обра­зо­твор­ча спад­щи­на.

Ен­ци­кло­пе­дія мі­стить 6307 ста­тей рі­зно­го об­ся­гу — від ко­ро­ткої до­від­ки до роз­ло­го­го мо­но­гра­фі­чно­го на­ри­су, 5800 ілю­стра­цій, із яких 453 — на ко­льо­ро­вих вклей­ках. Її за­галь­ний об­сяг ста­но­вить 5360 сто­рі­нок. Зі ска­за­но­го ви­дно, яким є мас­штаб цьо­го ви­да­н­ня, ви­пу­ще­но­го на за­мов­ле­н­ня Держ­ком­те­ле­ра­діо Укра­ї­ни у 2012 — 2015 рр. за про­гра­мою «Укра­їн­ська кни­га».

Про істо­рію і за­дум «Шев­чен­ків­ської ен­ци­кло­пе­дії», стру­кту­ру ви­да­н­ня, про те, чим є по­стать Шев­чен­ка для су­ча­сних укра­їн­ців, «Дню» роз­по­вів ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри ім. Т. Г. Шев­чен­ка НАН Укра­ї­ни, ака­де­мік НАН Укра­ї­ни Ми­ко­ла ЖУ­ЛИН­СЬКИЙ.

— Ми­ко­ло Гри­го­ро­ви­чу, спо­ча­тку по­го­во­ри­мо на де­що «фі­ло­соф­ську» те­му — але аж ні­як не аб­стра­ктну. Як ви га­да­є­те, ким є Шев­чен­ко для на­ших су­ча­сни­ків? І для вас у то­му чи­слі? Уже 156 ро­ків, як йо­го не­має се­ред нас — але йо­го дух, йо­го ідеї й сьо­го­дні є «пе­ку­чи­ми». Чо­му?

— Хо­ті­ло­ся б тут уни­ка­ти за­над­то «ви­со­ких» слів, адже ми ба­чи­ли, що ко­му­ні­сти­чний ре­жим ста­вив на «п’єде­стал» не ли­ше Шев­чен­ка, а й Іва­на Фран­ка, Ле­сю Укра­їн­ку, ба­га­тьох ін­ших ко­ри­фе­їв укра­їн­сько­го сло­ва, і як на­слі­док, до пев­ної мі­ри від­бу­лась де­валь­ва­ція па­те­ти­чних ви­сло­вів і на­дмір­них зве­ли­чу­вань. То­му, ко­ли я ду­маю про Шев­чен­ка, то пра­гну уни­ка­ти гу­чних слів, але про­сто не мо­жу не по­ди­ву­ва­ти­ся цьо­му фе­но­ме­ну. Ко­жен рік пе­ре­чи­тую «Ко­бза­ря» (до­во­ди­ться ба­га­то пи­са­ти про По­е­та), і ось ска­жу вам: ко­ли пе­ре­чи­ту­єш Шев­чен­ка — ча­сом на­віть ажмо­то­ро­шно стає... Хо­диш по кім­на­ті й за­пи­ту­єш се­бе: як міг по­ста­ти та­кий фе­но­мен?! Ми­мо­во­лі по­чи­на­єш ду­ма­ти про якесь Го­спо­днє ве­лі­н­ня, що ве­ло за со­бою Шев­чен­ка. Укра­ї­на бу­ла то­ді у вкрай тяж­ко­му ста­ні, ста­ні ко­ло­нії, куль­тур­не й ду­хов­не жи­т­тя бу­ло ду­же при­тлум­ле­не, за­гроз­ли­во ве­ли­ка ча­сти­на ін­те­ле­кту­аль­ної та ду­хов­ної елі­ти на­ро­ду бу­ла «ви­тя­гну­та» з Укра­ї­ни й по­тра­пи­ла в Пе­тер­бург і Мо­скву.

І тут з’яв­ля­є­ться Шев­чен­ко. Який по­чи­нає го­во­ри­ти про ви­со­ку мі­сію Сло­ва. І пе­ред­усім сло­ва са­ме укра­їн­сько­го! Він по­си­лає це сло­во в Укра­ї­ну з пев­ною мі­сі­єю — про­бу­ди­ти при­спа­ну на­ціо­наль­ну сві­до­мість «зем­ля­ків». І то­му, ко­ли ми говоримо про сьо­го­дні­шній день і про зна­че­н­ня Шев­чен­ка для су­ча­сної Укра­ї­ни, то ба­чи­мо, що Шев­чен­ко про­сто вкрай нам не­об­хі­дний. Ось я зга­дую дні Ре­во­лю­ції Гі­дно­сті: що­дня я хо­див в Ін­сти­тут по вул. Гру­шев­сько­го, са­ме там роз­гор­та­лись най­за­пе­клі­ші, кри­ва­ві по­дії сі­чня-лю­то­го 2014-го. У нас жи­ли, но­чу­ва­ли де­мон­стран­ти, май­да­нів­ці, акти­ві­сти «Пра­во­го се­кто­ру» і «Сво­бо­ди» в то­му чи­слі. Ви­сна­же­ні, втом­ле­ні, бу­ли й по­ра­не­ні. Їх го­ду­ва­ли, пе­ре­да­ва­ли лі­ка­рям. І ось я при­га­дую, як ми в ті дні ви­ві­си­ли на бу­дин­ку по вул. Гру­шев­сько­го, 4, ве­ли­че­зний транс­па­рант із Шев­чен­ко­ви­ми сло­ва­ми: «Бо­рі­те­ся — по­бо­ре­те! Вам Бог по­ма­гає!». Са­ме з ци­ми сло­ва­ми, мо­жна ска­за­ти, пі­шов на смерть Сер­гій Ні­го­ян, яко­го вра­зи­ла ку­ля снай­пе­ра 22 сі­чня 2014 ро­ку. І ось у та­кі дра­ма­ти­чні для Укра­ї­ни ми­ті Шев­чен­ко з’яв­ля­є­ться зно­ву і стає не­об­хі­дним. Він не­об­хі­дний нам сьо­го­дні біль­ше, ані­жбудь-ко­ли, бо є аб­со­лю­тна по­тре­ба в са­мо­і­ден­ти­фі­ка­ції укра­їн­ця, ми сто­ї­мо пе­ред про­бле­мою кон­со­лі­да­ції укра­їн­сько­го су­спіль­ства. І Шев­чен­ко тут є аб­со­лю­тно не­за­мін­ним. То­му вкрай по­трі­бним є Шев­чен­ко­ве сло­во, осми­сле­н­ня йо­го жер­тов­ної до­лі за­ра­ди Укра­ї­ни. Че­рез це, ко­ли ми вже за­вер­шу­ва­ли «Шев­чен­ків­ську ен­ци­кло­пе­дію» в ше­сти то­мах, я со­бі ду­мав: сла­ва Бо­гу, що ми мо­же­мо при­йти до 200-річ­чя По­е­та з та­кою ве­ли­кою, ва­жли­вою і ко­ло­саль­ною пра­цею.

— Ось тут ло­гі­чним бу­ло би пе­ре­хід до роз­мо­ви вла­сне про Ен­ци­кло­пе­дію. Роз­ка­жіть, будь ла­ска, як ви­ник за­дум, як він ре­а­лі­зу­вав­ся, які бу­ли пе­ре­шко­ди (якщо бу­ли), і як вда­ло­ся цей за­дум здій­сни­ти?

— Тре­ба зга­да­ти, що Ін­сти­тут Та­ра­са Шев­чен­ка (та­кою бу­ла пер­ша на­зва на­шої уста­но­ви) з’явив­ся у Хар­ко­ві 1926 ро­ку. Го­лов­ним йо­го зав­да­н­ням бу­ло зі­бра­ти всю ру­ко­пи­сну (лі­те­ра­тур­ну) та ми­сте­цьку (жи­во­пи­сну) спад­щи­ну Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча. І цим за­ймав­ся і пер­ший ди­ре­ктор Ін­сти­ту­ту ака­де­мік Дми­тро Іва­но­вич Ба­га­лій, йо­го за­сту­пник, ві­до­мий пи­сьмен­ник Сер­гій Пи­ли­пен­ко, і, най­біль­ше — вче­ний се­кре­тар Ін­сти­ту­ту Іє­ре­мія Ай­зен­шток (Пи­ли­пен­ко 1934 ро­ку був роз­стрі­ля­ний НКВДи­ста­ми). Усі во­ни, осо­бли­во Ай­зен­шток, їзди­ли не тіль­ки Укра­ї­ною — їзди­ли в Мо­скву, Пе­тер­бург (Ле­нін­град то­ді) й на­по­ле­гли­во, ці­ле­спря­мо­ва­но зби­ра­ли ру­ко­пи­си Шев­чен­ка — шу­ка­ли їх скрізь. І сла­ва Бо­гу, що аждо роз­ва­лу СРСР ро­сі­я­ни від­да­ва­ли ці ру­ко­пи­си, бо хі­ба жво­ни мо­гли со­бі уяви­ти, що ко­лись Укра­ї­на ста­не та­ки не­за­ле­жною?! Отак в Ін­сти­ту­ті по­сту­по­во зо­се­ре­ди­ла­ся май­же вся ру­ко­пи­сна та ма­ляр­ська спад­щи­на Шев­чен­ка, зокре­ма й та ми­сте­цька спад­щи­на, яка ни­ні збе­рі­га­є­ться в Му­зеї Та­ра­са Шев­чен­ка. 1936 ро­ку наш Ін­сти­тут пе­ре­йшов у си­сте­му Ака­де­мії на­ук.

І за­раз всі шев­чен­ко­ві ру­ко­пи­си збе­рі­га­ю­ться у нас в Ін­сти­ту­ті (це — Фонд но­мер один). Вза­га­лі, за­ува­жу, що наш ру­ко­пи­сний фонд укра­їн­ської кла­си­ки справ­ді уні­каль­ний: він на­лі­чує по­над 120 ти­сяч оди­ниць збе­ре­же­н­ня! Біль­ше ні­де в Укра­ї­ні та­ко­го не­має. На­зву ли­ше ко­ло­саль­ну ру­ко­пи­сну спад­щи­ну Фран­ка, вклю­ча­ю­чи йо­го єди­ну у сво­є­му ро­ді бі­блі­о­те­ку.

— І оче­ви­дно, це бу­ла мі­сія ва­шо­го Ін­сти­ту­ту: ство­ри­ти все­ося­жне ви­да­н­ня про твор­чість і жи­т­тя ге­нія...

— Бе­зу­мов­но, так — а хто б це зро­бив, крім нас? Ще в 1960-х ро­ках уже роз­по­ча­лась ро­бо­та над під­го­тов­кою Шев­чен­ків­ської ен­ци­кло­пе­дії. Пра­цю­ва­ли ви­да­тні шев­чен­ко­знав­ці: Єв­ген Ки­ри­люк, Юрій Іва­кін, Ва­силь Бо­ро­дін, Ва­силь Шу­брав­ський, ко­трі спіль­но з ре­да­кці­єю Укра­їн­ської Ра­дян­ської Ен­ци­кло­пе­дії, яку очо­лю­вав ака­де­мік Ми­ко­ла Пла­то­но­вич Ба­жан, за­кла­ли осно­ви май­бу­тньо­го фун­да­мен­таль­но­го ви­да­н­ня. І спра­ва в се­ре­ди­ні 1970-х ро­ків на­бли­жа­ла­ся до за­вер­ше­н­ня (на­зва «Шев­чен­ків­ська ен­ци­кло­пе­дія» збе­рі­га­ла­ся, бу­ло за­пла­но­ва­но ви­да­ти два то­ми), але тут втру­ти­лось «пиль­не око» Мо­скви...

— А що ж не вла­шту­ва­ло Мо­скву? Адже під­три­му­вав­ся офі­цій­ний, ли­це­мір­ний ні­би­то «культ Шев­чен­ка»?

— А річ у тім, що, як ви­яви­ло­ся, жо­дної пер­со­наль­ної ен­ци­кло­пе­дії кла­си­ків лі­те­ра­ту­ри то­ді (у 1976 — 1978 ро­ках) в СРСР вза­га­лі не бу­ло! То­му Мо­сква не да­ла до­бро: сам Ми­хай­ло Су­слов, дру­гий се­кре­тар ЦК КПРС, який від­по­від­ав за іде­о­ло­гію, за­явив так: «У нас еще «Пу­шкин­ской эн­ци­кло­пе­дии» нет, а тут уже в Ки­е­ве по­дго­то­ви­ли «Шев­чен­ков­скую»?» То­му до­ве­ло­ся пі­ти на ком­про­міс — уже під­го­тов­ле­ній ро­бо­ті у двох то­мах да­ли на­зву «Шев­чен­ків­ський слов­ник».

— За­раз, 40 ро­ків по то­му, як, на ва­шу дум­ку, мо­жна оці­ни­ти це ви­да­н­ня?

— До­від­ко­вий апа­рат (або жфа­кто­гра­фія) цьо­го Слов­ни­ка і за­раз є над­зви­чай­но цін­ним. Він був пов­ною мі­рою ви­ко­ри­ста­ний для на­шої «Шев­чен­ків­ської ен­ци­кло­пе­дії » — де­які стат­ті пі­сля від­по­від­них пра­вок на­віть пе­ре­йшли сю­ди. Але іде­о­ло­гі­чний, цен­зур­ний прес був ду­же жорс­тким: ані кро­ку пра­во­руч чи лі­во­руч! То­му на­ша, щой­но ви­да­на «Шев­чен­ків­ська ен­ци­кло­пе­дія» — це які­сно ви­щий, уні­каль­но ви­щий рі­вень до­слі­джень спад­щи­ни Та­ра­са Гри­го­ро­ви­ча. То­ді оці­но­чні мо­мен­ти «Слов­ни­ка» му­си­ли від­по­від­а­ти тим на­ста­но­вам і при­пи­сам, які над­хо­ди­ли зго­ри; а ко­ли ми, вже на по­ча­тку тре­тьо­го ти­ся­чо­лі­т­тя, за­но­во роз­по­ча­ли ро­бо­ту над «Шев­чен­ків­ською ен­ци­кло­пе­ді­єю», над на­ми вже не тя­жі­ла жо­дна цен­зу­ра. Ін­ша річ — гро­ші, фі­нан­су­ва­н­ня: на­ші ба­га­то­рі­чні звер­не­н­ня до трьох (!) пре­зи­ден­тів Укра­ї­ни — Л. Ку­чми, В. Ющен­ка, В. Яну­ко­ви­ча — що­до ство­ре­н­ня в Ки­є­ві Шев­чен­ків­сько­го до­му, на­у­ко­во-до­слі­дно­го ком­пле­ксу, де роз­мі­стив­ся би фонд ру­ко­пи­сів кла­си­ків на­шої лі­те­ра­ту­ри і сам Ін­сти­тут, — ре­зуль­та­тів до­сі не да­ли. Хо­ча на­віть бу­ло ви­да­но де­кіль­ка Ука­зів Пре­зи­ден­тів. Фі­нан­со­ва скру­та... Ма­буть, це пи­та­н­ня не на­ле­жить до прі­о­ри­те­тів дер­жа­ви.

— Вла­сне, варто б по­вер­ну­ти­ся до са­мої Ен­ци­кло­пе­дії як та­кої. Оче­ви­дно, во­на ста­ла ре­зуль­та­том ба­га­то­рі­чної пра­ці, си­стем­них зу­силь, які спи­ра­ли­ся на здо­бу­тки по­пе­ре­дни­ків?

— Ро­бо­та над ви­да­н­ням три­ва­ла де­сять ро­ків (це — що­най­мен­ше). Ко­жно­му вір­ше­ві Шев­чен­ка (на­віть якщо це — ли­ше чотири ряд­ки), ко­жно­му йо­го ми­сте­цько­му тво­ро­ві, ко­жній лю­ди­ні, яка йо­го зна­ла або так чи іна­кше впли­ну­ла на йо­го жи­т­тя і тво­ри, — при­свя­че­на окре­ма ста­т­тя. Ен­ци­кло­пе­дія — це по­над 6000 ста­тей, які охо­плю­ють всі основ­ні ва­жли­ві про­бле­ми шев­чен­ко­знав­ства, як, при­мі­ром, жит­тє­пис Шев­чен­ка; лі­те­ра­тур­ні тво­ри; ма­ляр­ські тво­ри; йо­го по­е­ти­ка, мо­ва, мі­фо­ло­гі­чні та бі­блій­ні пер­со­на­жі; дав­ня, но­ва та но­ві­тня укра­їн­ська лі­те­ра­ту­ра і Шев­чен­ко; сві­то­ва, слов’ян­ська і ро­сій­ська лі­те­ра­ту­ри та Шев­чен­ко... Я пе­ре­лі­чив да­ле­ко не всі те­ма­ти­чні на­прям­ки ви­да­н­ня.

Що ждо по­пе­ре­дни­ків, то, крім «Слов­ни­ка» 1978 ро­ку, осо­бли­во від­зна­чу ве­ли­че­зне зна­че­н­ня ба­га­то­том­но­го вар­шав­сько­го пов­но­го ви­да­н­ня тво­рів Шев­чен­ка, яке ви­йшло у світ у 1930-х ро­ках. По­при те, що ре­да­кто­ри цьо­го ви­да­н­ня не мали, на жаль, до­сту­пу до ба­га­тьох дже­рел в Укра­ї­ні та Ро­сії, йо­го на­у­ко­ва ва­га є без­за­пе­ре­чною. Са­ме во­но ста­ло осно­вою для Пов­но­го зі­бра­н­ня лі­те­ра­тур­них і ми­сте­цьких тво­рів Шев­чен­ка у 12 то­мах, ви­да­но­го вже в Укра­ї­ні на по­ча­тку ХХІ сто­лі­т­тя.

За­раз під­го­тов­ле­на пов­на еле­ктрон­на вер­сія Ен­ци­кло­пе­дії (на сай­ті Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри НАН Укра­ї­ни), і за до­по­мо­гою Ін­сти­ту­ту во­на увій­де до єв­ро­пей­сько­го та сві­то­во­го на­у­ко­во­го обі­гу.

— І остан­нє за­пи­та­н­ня. Уя­ві­мо по­дум­ки, що Шев­чен­ко встав із до­мо­ви­ни, огля­нув­ся нав­кру­ги і... Як би він оці­нив усе те, що від­бу­ва­є­ться в Укра­ї­ні?

— Ці­ка­ве за­пи­та­н­ня. До ре­чі, до кін­ця ХІХ сто­лі­т­тя Укра­ї­ною хо­ди­ли пе­ре­ка­зи, що Та­рас жи­вий, аж ні­як не вмер, а в Ка­не­ві за­мість ньо­го по­хо­ва­ли зов­сім ін­шу лю­ди­ну. І це не ви­пад­ко­во... Що вам ска­за­ти? Пе­ред­усім він, на­пев­но, ду­же ба­га­то в чо­му не впі­знав би Укра­ї­ни. А ко­ли б при­зви­ча­їв­ся — то зра­дів би, що Укра­ї­на все та­ки є, не за­ги­ну­ла, але ви­бу­хнув би ве­ли­че­зним гні­вом і стра­шно су­му­вав би, адже Укра­ї­на геть да­ле­ка від йо­го іде­а­лів...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.