«Рі­вень не­лю­бо­ві до вла­ди кри­ти­чно ви­со­кий»

Со­ці­аль­ний пси­хо­лог Ва­дим Ва­сю­тин­ський — про осо­бли­во­сті до­ро­слі­ша­н­ня укра­їн­сько­го су­спіль­ства

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ма­рія ПРОКОПЕНКО, «День»

Раз на кіль­ка днів укра­їн­ський се­гмент « Фейс­бу­ку » «штор­мить» че­рез ву­ли­чні су­ти­чки, ре­зо­нан­сні аре­шти або звіль­не­н­ня з-під вар­ти, но­ві за­ко­ни і ві­чні по­хиб­ки по­лі­ти­ків. Усе ви­рує так, що ко­жен ін­фор­ма­цій­ний при­від жи­ве кіль­ка днів, а по­тім йо­го за­мі­нює но­вий, більш сен­са­цій­ний. Із та­кою ко­ло­тне­чею кон­тра­стує те, що ба­чиш на ву­ли­цях. Лю­ди сну­ють на ро­бо­ту і до­до­му, штов­ха­ю­ться в транс­пор­ті, го­во­рять за­зви­чай на по­бу­то­ві те­ми. Ча­сто во­ни не­вдо­во­ле­ні й по­ну­рі, але без ки­пу­чої не­на­ви­сті, рад­ше — втом­ле­ні. От та­ким кво­лим, до ре­чі, ви­йшов жов­тне­вий про­тест бі­ля Вер­хов­ної Ра­ди.

Про на­строї лю­дей по­за со­цме­ре­жа­ми, «Quo vadis?» для укра­їн­сько­го су­спіль­ства і ста­тус-кво вла­ди роз­мов­ля­є­мо з Ва­ди­мом ВАСЮТИНСЬКИМ, до­кто­ром пси­хо­ло­гі­чних на­ук, про­фе­со­ром, го­лов­ним на­у­ко­вим спів­ро­бі­тни­ком ла­бо­ра­то­рії пси­хо­ло­гії мас і спіль­нот Ін­сти­ту­ту со­ці­аль­ної та по­лі­ти­чної пси­хо­ло­гії НАПН Укра­ї­ни, пре­зи­ден­том Асо­ці­а­ції по­лі­ти­чних пси­хо­ло­гів Укра­ї­ни.

«СОЦМЕРЕЖІ МО­ЖУТЬ БУ­ТИ ЛИ­ШЕ КАТАЛІЗАТОРОМ»

— На­скіль­ки соцмережі впли­ва­ють на ре­аль­не жи­т­тя? Як во­ни від­обра­жа­ють су­спіль­ні тен­ден­ції?

— Усе за­ле­жить від то­го, яка ча­сти­на лю­дей до них до­лу­ча­є­ться і як дов­го во­ни там пе­ре­бу­ва­ють. Час­тка тих, хто за­ле­жить від со­цме­реж, зро­стає, осо­бли­во се­ред мо­ло­ді. Не ду­маю, що ко­лись 90% лю­дей будуть істо­тно за­ле­жни­ми від них, але цей по­ка­зник мо­же ви­ро­сти десь до тре­ти­ни.

Сьогодні не­має над­то пе­ре­кон­ли­вих фа­ктів то­го, що соцмережі мо­жуть ві­ді­гра­ва­ти ви­рі­шаль­ну роль у гро­мад­сько- по­лі­ти­чно­му жит­ті. Ка­жуть, що «араб­ську ве­сну» спри­чи­ни­ла мо­бі­лі­за­ція мо­ло­ді че­рез соцмережі. По­ча­сти це так. Але в араб­ських кра­ї­нах ви­со­кий рі­вень на­ро­джу­ва­но­сті, ви­со­кий від­со­ток без­ро­бі­тної мо­ло­ді, яка не має чим се­бе зайня­ти. В та­ких су­спіль­ствах зав­жди під­ви­ще­ний ре­во­лю­цій­ний по­тен­ці­ал. То як­би не бу­ло го­тов­но­сті мо­ло­ді ви­йти на про­тест, жо­дні соцмережі цьо­го б не ор­га­ні­зу­ва­ли.

За­кли­ки че­рез соцмережі ку­дись іти по­стій­но лу­на­ють і в Укра­ї­ні. Але по­ки в ма­сі не­має від­по­від­но­го від­гу­ку, ні­чо­го не ви­йде. Ме­ре­жі не мо­жуть умо­ти­ву­ва­ти, щоб що-не­будь від­бу­ло­ся. Во­ни ли­ше мо­жуть ста­ти каталізатором то­го, що вже на­зрі­ло.

Зга­дай­мо пре­зи­дент­ські ви­бо­ри й Май­дан 2004 ро­ку в Укра­ї­ні. Яну­ко­вич і Ющен­ко йшли на рів­них, але со­ціо­ло­гі­чні да­ні, зокре­ма нашого ін­сти­ту­ту, по­ка­зу­ва­ли пе­ре­ва­гу Ющен­ка на кіль­ка від­со­тків. У ма­со­вій сві­до­мо­сті бу­ло від­чу­т­тя, що Ющен­ко мав пе­ре­мог­ти, але цю пе­ре­мо­гу несправедливо за­бра­ли, що й спо­ну­ка­ло лю­дей ви­йти.

Ще один при­клад — аме­ри­кан­ські ви­бо­ри. Обго­во­рю­ють втру­ча­н­ня Росії че­рез соцмережі. Ціл­ком ві­рю, що це бу­ло і що спра­цю­ва­ло, але в си­ту­а­ції, ко­ли рей­тин­ги кан­ди­да­тів бу­ли при­бли­зно рів­ни­ми. Й ішло­ся про те, щоб впли­ну­ти на кіль­ка від­со­тків ви­бор­ців. У ко­жно­му суспільстві є гру­па тих, хто не ви­зна­чив- ся з ви­бо­ром, і на їхню думку справ­ді мо­жна впли­ну­ти си­ту­а­тив­но. Але не на 20 — 30%. То­му як­би спів­від­но­ше­н­ня між кан­ди­да­та­ми бу­ло, ска­жі­мо, 70% на 30%, то та­ко­го ефе­кту не бу­ло б.

У по­ши­рен­ні ін­фор­ма­ції та мо­бі­лі­за­ції гро­ма­дян пе­ре­ва­гу по­ки що має те­ле­ба­че­н­ня. В нас є ба­га­то рі­зних ка­на­лів, але п’ять-сім — та­кі, що охо­плю­ють основ­ну ау­ди­то­рію. На­при­клад, є «1+1» та «Ін­тер». Їх див­ля­ться до­сить рі­зні лю­ди. І тут пи­та­н­ня — ко­го більше. Від­так зга­да­ні ка­на­ли мо­жуть ві­ді­гра­ва­ти свою роль у ма­со­вих по­лі­ти­чних про­це­сах.

У по­лі­ти­чно­му жит­ті є ба­га­то не­о­дно­зна­чних си­ту­а­цій. От Са­а­ка­шві­лі — то йо­му да­ли гро­ма­дян­ство, да­ли гу­бер­на­тор­ство, то гро­ма­дян­ство за­бра­ли, ви­га­ня­ють із кра­ї­ни... У та­ких ви­пад­ках мо­жна лег­ше по­ді­я­ти на лю­дей, мо­бі­лі­зу­ва­ти їх пев­ною ін­фор­ма­ці­єю. Во­дно­час у нас не­має мо­но­по­лії на ін­фор­ма­цію, з рі­зних дже­рел ідуть рі­зні по­ві­дом­ле­н­ня й оцін­ки. То­му лю­ди плу­та­ю­ться і ко­жен сам має вирішувати, ко­го лю­би­ти чи не­на­ви­ді­ти.

«УКРА­ЇН­СЬКУ ВЛА­ДУ У ВІЙ­НІ ЗВИ­НУ­ВА­ЧУ­ЮТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ РОСІЙСЬКУ»

— Що­до си­ту­а­ції не­ви­зна­че­но­сті. Як оці­ню­є­те стан роз­гу­бле­но­сті в укра­їн­сько­му суспільстві?

— Бу­ли ве­ли­кі очі­ку­ва­н­ня від Єв­ро­май­да­ну. А ве­ли­кі очі­ку­ва­н­ня зав­жди не справ­джу­ю­ться. Звід­си роз­ча­ру­ва­н­ня, емо­цій­на вто­ма, ви­сна­же­н­ня. До то­го ж у на­шо­му суспільстві існує ве­ли­че­зна кри­за до­ві­ри: не­зро­зумі­ло, ко­му мо­жна ві­ри­ти. На­при­клад, ко­ли су­дять атов­ців, то я сам у ба­га­тьох си­ту­а­ці­ях не знаю, на чий бік тре­ба ста­ти. Ві­ри­ти, що наш суд ко­гось спра­ве­дли­во за­су­дить? На­вряд. Є спра­ве­дли­ві суд­ді, але їх ма­ло і не­ві­до­мо, хто са­ме спра­ве­дли­вий. Те са­ме з до­ві­рою до Пре­зи­ден­та, уря­ду чи Вер­хов­ної Ра­ди. Що­ра­зу тре­ба ана­лі­зу­ва­ти рі­зні чин­ни­ки та дже­ре­ла ін­фор­ма­ції. Зви­чай­ний гро­ма­дя­нин не ро­би­ти­ме цьо­го. Він по­тре­бує «чор­но-бі­лої» оцін­ки. Якщо вла­да по­га­на — то во­на по­га­на в усьо­му, якщо су­ди не­спра­ве­дли­ві — то зав­жди. Бо ко­жно­го ра­зу ви­лов­лю­ва­ти ню­ан­си — не для ма­со­вої сві­до­мо­сті. І це нор­маль­но.

До­слі­дже­н­ня со­ціо­ло­гів і мої вла­сні по­ка­зу­ють, що сьогодні у суспільстві кри­ти­чно ви­со­кий рі­вень не­лю­бо­ві до вла­ди — Пре­зи­ден­та, уря­ду, пар­ла­мен­ту. Во­ни, зви­чай­но, за­слу­го­ву­ють на кри­ти­ку, але біль­шість гро­ма­дян не лю­бить їх ір­ра­ціо­наль­но силь­но, я ска­зав би, не­на­ви­дить. Вла­ду зви­ну­ва­чу­ють у всьо­му по­га­но­му, хо­ча во­на не мо­же не­сти від­по­від­аль­но­сті за все. Ко­ли від­бу­ва­є­ться щось до­бре, про вла­ду ча­сто за­бу­ва­ють, а ко­ли по­га­не — зга­ду­ють. То­му збу­рю­ва­ти не­на­висть до де­пу­та­тів та Пре­зи­ден­та ду­же лег­ко.

Я опи­ту­вав лю­дей і на схо­ді, і на заході, і в Цен­траль­ній Укра­ї­ні. Пер­ша емо­цій­на ре­а­кція на вла­ду зде­біль­шо­го не­га­тив­на. Зго­дом, ко­ли лю­ди по­чи­на­ють ана­лі­зу­ва­ти ін­фор­ма­цію, го­во­рять по-рі­зно­му. Біль­шість гро­ма­дян є про­укра­їн­ськи­ми, про­те укра­їн­ську вла­ду у вій­ні на Дон­ба­сі зви­ну­ва­чу­ють на­віть більше, ніж російську: на­чеб­то во­на роз­по­ча­ла цю вій­ну і не хо­че за­кін­чи­ти. По­ши­ре­на те­ма: По­ро­шен­ко не при­пи­няє вій­ни, бо во­на йо­му ви­гі­дна.

Є ба­га­то до­во­лі аб­сур­дних зви­ну­ва­чень на адре­су вла­ди і з бо­ку Росії, і від на­ших гро­ма­дян. Ве­ли­че­зна про­бле­ма вла­ди в то­му, що во­на цьо­го не по­мі­чає, не усві­дом­лює не­без­пе­ки си­ту­а­ції. І, що ва­жли­во, не хо­че або не вміє да­ва­ти чі­ткі від­по­віді хо­ча б на клю­чо­ві зви­ну­ва­че­н­ня. Та са­ма ли­пе­цька фа­бри­ка «Ро­шен»: до­сі не зро­зумі­ло, чи на­ле­жить во­на По­ро­шен­ко­ві і ко­му він пла­тить із неї по­да­тки. Ті са­мі офшо­ри. І та­ких при­кла­дів чи­ма­ло.

— Це пов’яза­но з за­галь­но­люд­ською за­ле­жні­стю від вла­ди і з ра­дян­ською то­та­лі­тар­ною тра­ди­ці­єю, що вла­ду тре­ба лю­би­ти. Фа­кти­чно пост­ра­дян­ські лю­ди емо­цій­но ду­же за­ле­жні від вла­ди як та­кої. В Укра­ї­ні від­бу­ла­ся де­са­кра­лі­за­ція вла­ди, і в цьому ма­є­мо зна­чну пе­ре­ва­гу пе­ред ро­сі­я­на­ми і бі­ло­ру­са­ми, де по­над 80% до­сі лю­блять сво­їх пре­зи­ден­тів. Ми від цьо­го ві­ді­йшли, у нас уже не­має пі­є­те­ту пе­ред вла­дою. Але емо­цій­на за­ле­жність від неї за­ли­ши­ла­ся, то­му за­мість лю­бо­ві по­стає про­ти­ле­жне — не­на­висть. Це обер­та­є­ться тим, що ве­ли­ка ча­сти­на лю­дей, про­кли­на­ю­чи вла­ду, ді­стає від цьо­го задоволення. Лю­ди ні­би ком­пен­су­ють свої про­бле­ми тим, що зви­ну­ва­чу­ють вла­ду у сво­їх тру­дно­щах: є на ко­му зі­гна­ти злість.

Ви­бра­ти­ся з та­ко­го ста­ну су­спіль­ству важ­ко, але це тре­ба ро­би­ти, бо бу­де ще гір­ше. По­ки що не­має по­всю­дної пси­хо­ло­гі­чної мо­бі­лі­за­ції йти на штурм. Але якісь ін­ші фор­ми сти­хій­но­го про­те­сту, на­при­клад, ло­каль­ні бун­ти, мо­жуть ма­ти мі­сце.

«ДО ІСТОТНИХ ЗМІН ЩЕ 50 РО­КІВ»

— Чи мо­жна ка­за­ти про те, що укра­їн­ське су­спіль­ство не зов­сім усві­дом­лює свою від­по­від­аль­ність за пев­ні вчин­ки? І не­лю­бов до вла­ди є одним із про­я­вів цьо­го.

— Будь-яке су­спіль­ство має лю­дей ін­тер­наль­них та екс­тер­наль­них. Ін­тер­наль­ні вва­жа­ють за при­чи­ну сво­їх успі­хів і нев­дач са­мих се­бе. Ек­стер­наль­ні пе­ре­кла­да­ють від­по­від­аль­ність за те, що з ни­ми від­бу­ва­є­ться, або на ін­ших лю­дей, або на обставини. За­га­лом ек­стер­наль­ні осо­би кіль­кі­сно пе­ре­ва­жа­ють. Ін­ша річ, що десь їх більше, десь мен­ше. Ми є до­во­лі екс­тер­наль­ним су­спіль­ством.

От із лю­ди­ною ста­є­ться дрі­бна не­спра­ве­дли­вість. Ра­ні­ше во­на мо­гла пі­ти до на­чаль­ни­ка, до рай­ко­му пар­тії, по­скар­жи­ти­ся, й її пи­та­н­ня ви­рі­шу­ва­ли. Ку­ди ця лю­ди­на має пі­ти сьогодні? Їй ка­жуть, що тре­ба йти до су­ду. Ми зна­є­мо, що та­ке — пі­ти до су­ду: тя­га­ни­на на кіль­ка ро­ків і жо­дної га­ран­тії, що лю­ди­на доб’ється спра­ве­дли­во­сті. Від­чу­т­тя не­спра­ве­дли­во­сті, по­ки­ну­то­сті, не­по­трі­бно­сті є ду­же силь­ним. Це теж один з чин­ни­ків пре­тен­зій до вла­ди.

Мо­лодь уже ро­сла в суспільстві, де лю­ди­на має дба­ти про се­бе са­ма. Тоб­то ін­тер­наль­на по­зи­ція ста­ла по­трі­бні­шою і по­ши­ре­ні­шою.

Пі­сля роз­па­ду Ра­дян­сько­го Со­ю­зу ми­ну­ло одне по­ко­лі­н­ня. Щоб люд­ські зви­чки змі­ни­ли­ся прин­ци­по­во, по­трі­бно три по­ко­лі­н­ня. Тож до істотних змін нам іще 50 ро­ків. Якщо ди­ви­ти­ся в істо­ри­чно­му кон­текс­ті, ми змі­ни­ли­ся ду­же силь­но. На­ші лю­ди вже при­зви­ча­ї­ли­ся до то­го, що ко­жний має сам про се­бе по­дба­ти.

Ни­ні­шній стан ре­чей у пев­но­му сен­сі по­зи­тив­ний. За ра­дян­ських ча­сів вла­да в Мо­скві «дба­ла про всіх», на ко­жно­го бу­ла па­по­чка. Сьогодні ти мо­жеш бу­ти віль­ним, ма­єш ви­со­кий рі­вень осо­би­стої сво­бо­ди. Віль­на лю­ди­на — та, яка не по­тре­бує ні­чи­єї під­трим­ки, спів­чу­т­тя то­що. Про­те бу­ти віль­ним аж у та­ко­му ро­зу­мін­ні не мо­же і не хо­че аб­со­лю­тна біль­шість лю­дей. Сьогодні в нас ба­га­то ін­ди­ві­ду­аль­ної сво­бо­ди, але ми ча­сто не хо­че­мо цим ко­ри­сту­ва­ти­ся, че­ка­є­мо, по­ки хтось про нас по­дбає.

У сво­їх до­слі­дже­н­нях я ви­ді­ляю три пси­хо­ло­гі­чні фун­кції вла­ди: во­на має пі­клу­ва­ти­ся про лю­дей, на­во­ди­ти по­ря­док і да­ва­ти сві­тлу ме­ту. Якщо вла­да ви­ко­нує, на­при­клад, тіль­ки дві фун­кції з трьох, то втрачає ав­то­ри­тет. На­ша вла­да по­тро­ху ви­ко­нує всі фун­кції, але пов­но­цін­но не ви­ко­нує жо­дної.

Що­до остан­ньої фун­кції — сьогодні ме­ту дав нам Пу­тін сво­єю агре­сі­єю. Це істо­тно об’єд­на­ло Укра­ї­ну, з’яви­ло­ся акту­аль­не зав­да­н­ня — від­сто­я­ти не­за­ле­жність. З ін­шо­го бо­ку, ме­та, яку дає вла­да, — не зов­сім те, що на­справ­ді по­трі­бно. Кра­ще, ко­ли спіль­ну ме­ту ви­ро­бляє са­ма на­ція. Ми йде­мо цим шля­хом, але на­ра­зі не ви­дно, якою бу­де ця на­ша ме­та.

«КО­РУ­ПЦІЯ — ЦЕ НА­ША СОЦІАЛЬНА НОРМА»

— Чи є в лю­дей по­тре­ба в мо­раль­них ав­то­ри­те­тах?

— Так. Про­бле­ма нашого су­спіль­ства, зокре­ма в то­му, що цих мо­раль­них ав­то­ри­те­тів май­же не­має, хо­ча існує ве­ли­ка по­тре­ба в них. Ча­сті­ше за ав­то­ри­те­тів вва­жа­ю­тьлю­дей при вла­ді, а во­ни зде­біль­шо­го не справ­ля­ю­ться з та­кою ро­л­лю.

По­тре­ба ство­рю­ва­ти со­бі ку­ми­рів змен­ши­ла­ся, але за­ли­ша­є­ться. Ющен­ко, Яну­ко­вич, Ти­мо­шен­ко, Сав­чен­ко, Са­а­ка­шві­лі бу­ли в рі­зний час ав­то­ри­те­та­ми для пев­них ча­стин су­спіль­ства. По­тім на­ста­ва­ло роз­ча­ру­ва­н­ня. На­то­мі­стьмо­раль­них ав­то­ри­те­тів, яких ви­зна­ва­ла хо­ча б по­ло­ви­на су­спіль­ства, не­має. З не­по­лі­ти­ків у та­кій ро­лі пев­ною мі­рою пе­ре­бу­вав Лю­бо­мир Гу­зар, по­ча­сти є Лі­на Ко­стен­ко, але во­на не втру­ча­є­ться в су­спіль­ний ди­скурс. На­за­гал охо­чих ста­ти мо­раль­ним ав­то­ри­те­том є ба­га­то, але це не озна­чає, що во­ни мо­жу­тьни­ми бу­ти.

— Ни­ні­шній пре­зи­дент Укра­їн­ської спіл­ки пси­хо­те­ра­пев­тів Оле­ксандр Фільц ро­ків де­сять то­му ви­слов­лю­вав думку, що в Укра­ї­ні мо­жна ство­ри­ти пре­це­дент: об­сте­жу­ва­ти пси­хі­чний стан пред­став­ни­ків вла­ди і по­лі­ти­ків, бо цьо­го ви­ма­гає су­спіль­ство. Сьогодні цяі­де­я­акту­аль­на? Як її оці­ню­є­те?

— Ска­за­ти, що се­ред пред­став­ни­ків вла­ди ба­га­то бо­же­віль­них, не мо­жна. Во­ни кра­ду­тьа­бо ухва­лю­ю­тьга­не­бні за­ко­ни не то­му, що пси­хі­чно хво­рі, а то­му, що ма­ю­тьта­ку си­сте­му цін­но­стей. Утім, на­ші по­лі­ти­ки не ста­нов­ля­тья­ко­гось ви­ня­тку. Осьго­во­ря­ть­про ко­ру­пцію се­ред по­са­дов­ців... А що, ко­ли спу­сти­ти­ся на ниж­чі ща­блі, її не­має? Ми всі пев­ною мі­рою схиль­ні до неї, це на­ша соціальна норма. Ча­сто це має ви­гляд «по­дя­ки», до­по­мо­ги « сво­їм » . Отож до вла­ди до­ри­ва­ю­ться лю­ди з на­ро­ду, які про­сто ма­ю­тьдля цьо­го більше мо­ти­ва­ції. То­му не див­но, що при вла­ді ко­ру­пціо­не­рів від­но­сно більше. Але й про­сті лю­ди піджив­лю­ю­тьцю ко­ру­пцію.

— 26 ро­ків, як Укра­ї­на не­за­ле­жна. А як мо­жна оці­ни­ти пси­хо­ло­гі­чний вік нашого су­спіль­ства?

— Я на­звав би йо­го стар­шим під­лі­тко­вим. Від­бу­ва­є­ться пе­ре­хід до юно­сті. Це бур­хли­вий період, ко­ли лю­ди­на пра­гне бу­ти са­мо­стій­ною, удає та­ку, на­ма­га­є­ться це де­мон­стру­ва­ти, але на­справ­ді ще не­впев­не­на й пе­ре­ля­ка­на, за­ле­жна від ба­тьків і вчи­те­лів. Пі­длі­ток.

ФО­ТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.