Бе­зді­яль­ність – згу­бна

Ака­де­мік Яро­слав ЯЦКІВ: «Ре­аль­ну не­за­ле­жність і без­пе­ку в су­ча­сно­му сві­ті ма­ють ли­ше ті кра­ї­ни, які зда­тні ефе­ктив­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти но­ві зна­н­ня»

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ро­змов­ляв Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Ба­га­то­рі­чний ди­ре­ктор го­лов­ної астро­но­мі­чної об­сер­ва­то­рії На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук Укра­ї­ни, член Пре­зи­дії ці­єї Ака­де­мії, ви­зна­ний да­ле­ко за ме­жа­ми Укра­ї­ни вче­ний-астро­ном і астро­фі­зик, лю­ди­на з аб­со­лю­тно чі­ткою гро­ма­дян­ською по­зи­ці­єю, ке­рів­ник Укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го ко­мі­те­ту на­у­ки і куль­ту­ри, гро­мад­ський ді­яч, який від­ві­дав і знає ма­ло не всі кон­ти­нен­ти Зем­ної ку­лі і всі кра­ї­ни, де жи­вуть на­ші спів­ві­тчи­зни­ки — від Ка­на­ди, США, Бра­зи­лії, Ав­стра­лії до Ве­ли­ко­бри­та­нії, Ні­меч­чи­ни, Ав­стрії... Це все — про Ярослава Сте­па­но­ви­ча Яцкі­ва, ака­де­мі­ка, яскра­во­го на­у­ков­ця, над­зви­чай­но­го ува­жно­го чи­та­ча й дру­га «Дня» (ре­тель­но зна­йо­ми­ться не те що з ко­жним но­ме­ром — з ко­жним ряд­ком, на­дру­ко­ва­ним у га­зе­ті), уча­сни­ка гру­пи «1 гру­дня», фа­хів­ця, який ці­ка­ви­ться не ли­ше на­у­кою про Зір­ки, ко­трою за­йма­є­ться все жи­т­тя (і мо­же то­му пан Яро­слав ро­зу­міє, що будь-яке, на­віть най­смі­ли­ві­ше, най­більш «ефе­ктне» твер­дже­н­ня має бу­ти обов’яз­ко­во під­крі­пле­не ре­аль­ни­ми фа­кта­ми — за­кон усіх то­чних на­ук). У ко­ло за­ці­кав­лень ака­де­мі­ка Яцкі­ва вхо­дить й істо­рія Укра­ї­ни, усі на­у­ки гу­ма­ні­тар­но­го ци­клу за­га­лом.

Ма­буть, са­ме че­рез це Яро­слав Сте­па­но­ви­чіз щи­рим за­ці­кав­ле­н­ням прийняв по­да­ру­нок го­лов­но­го ре­да­кто­ра «Дня» Ла­ри­си Ів­ши­ної — на­шу но­ву кни­гу «Ко­ро­на, або Спад­щи­на Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го», по­дя­ку­вав на­шій га­зе­ті та, ска­зав­ши, що те­ма кни­ги є над­зви­чай­но своє­ча­сною та ва­жли­вою, по­обі­цяв не­о­дмін­но на­пи­са­ти від­гук («Але тіль­ки пі­сля то­го, як ува­жно про­чи­таю увесь цей том, іна­кше я не мо­жу пи­са­ти, а він чи­ма­лень­кий — 700 сто­рі­нок!» — до­дав ака­де­мік). І пі­сля цьо­го по­ча­ла­ся сер­йо­зна ро­змо­ва з ко­ре­спон­ден­том «Дня». Мо­ва у нас з Яро­сла­вом Яцко­вим ішла не про по­то­чні ко­лі­зії «Ве­ли­ко­го Ми­ско­бор­ства» (Лі­на Ко­стен­ко), а про ре­чі не­змір­но сер­йо­зні­ші — про до­лю Укра­ї­ни. Тут ве­ли­че­зний жит­тє­вий до­свід ша­но­ва­но­го вче­но­го, йо­го вмі­н­ня на­зи­ва­ти ре­чі сво­ї­ми іме­на­ми (що за­раз — на ва­гу зо­ло­та!) й во­дно­час зва­жу­ва­ти і про­ду­му­ва­ти ко­жне ска­за­не сло­во ви­яви­ли­ся пов­ною мі­рою.

«НАМ УСІМ ТРЕ­БА ДУ­ЖЕ ДО­БРЕ ПАМ’ЯТАТИ ЗАКЛИК ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ: «ПІЗНАЙ СЕ­БЕ!»

— Гли­бо­ко­ша­нов­ний Яро­сла­ве Сте­па­но­ви­чу, бу­де, оче­ви­дно, пра­виль­ним роз­по­ча­ти на­шу роз­мо­ву з ті­єї сфе­ри жи­т­тя, якій ви від­да­ли не одне де­ся­ти­лі­т­тя, — з на­у­ки. А то­чні­ше, з ро­лі на­у­ки у жит­ті су­спіль­ства і з ро­зу­мі­н­ня ці­єї ро­лі на­шим вла­дним по­лі­ти­чним кла­сом. До­сить ві­до­мі фа­кти істо­рії свід­чать, що епо­халь­ні на­у­ко­ві та те­хні­чні від­кри­т­тя не раз і не два змі­ню­ва­ли «ве­ктор» роз­ви­тку люд­ства, при­чо­му до­ко­рін­ним чи­ном, спро­сто­ву­ва­ли всі про­гно­зи. Зга­дай­мо хо­ча б ви­на­хід кни­го­дру­ку­ва­н­ня в Єв­ро­пі (ХV сто­лі­т­тя), ство­ре­н­ня па­ро­во­го дви­гу­на (ХVІІІ сто­лі­т­тя), ви­на­хід па­ро­пла­ва за­мість ві­триль­них су­ден на по­ча­тку ХІХ ст. (На­по­ле­он не зро­зу­мів, які це дає йо­му пе­ре­ва­ги у бо­роть­бі з Бри­та­ні­єю — і був жорс­тко по­ка­ра­ний істо­рі­єю), ви­на­хід атом­ної зброї (а ім­пуль­сом тут ста­ли три сло­ва Ру­звель­та на до­по­від­ній за­пи­сці Ейн­штей­на: «Це ви­ма­гає дій!»), на­ре­шті, фан­та­сти­чний роз­ви­ток на­но- та біо­те­хно­ло­гій у су­ча­сно­му сві­ті. На ва­шу дум­ку, чи ро­зу­мі­ють ті в Укра­ї­ні, хто ухва­лює рі­ше­н­ня, що де­гра­да­ція на­у­ки — це шлях у ні­ку­ди?

— Це ду­же сер­йо­зне пи­та­н­ня. Як пред­став­ник при­ро­дни­чих на­ук, я звик від­по­від­а­ти на та­кі за­пи­та­н­ня пря­мо. За всю 26-рі­чну істо­рію не­за­ле­жної Укра­ї­ни жо­дна вер­хов­на вла­да на­шої дер­жа­ви не усві­дом­лю­ва­ла зна­че­н­ня на­у­ки та ін­но­ва­цій. На сло­вах — так, ро­зумі­ли, пра­виль­ні сло­ва бу­ли, по­ста­но­ви бу­ли, рі­ше­н­ня бу­ли, але ре­аль­них кро­ків жо­дних не бу­ло. Чо­му так? У нас у су­спіль­стві ду­же мо­дно кри­ти­ку­ва­ти вла­ду, і я, мо­же, теж се­ред тих, хто лю­бить її кри­ти­ку­ва­ти. Але я завжди від­зна­чаю ті по­зи­ти­ви, які є в тої чи ін­шої вла­ди. То­му що кри­ти­кан­ство са­ме по собі ні­ко­ли не при­ве­де до про­гре­су. Я вва­жаю, що ста­біль­ність і єд­ність су­спіль­ства ба­зу­є­ться на йо­го рі­зно­ма­ні­тно­сті й за­ле­жить від ви­бо­ру ма­гі­страль­но­го шля­ху роз­ви­тку кра­ї­ни, плюс, що ду­же ва­жли­во, — від тих іні­ці­а­тив, які по­вин­на фор­му­ва­ти елі­та. Са­ме во­на. Ні­хто за неї цьо­го не зро­бить. Елі­та на­у­ко­ва, ду­хов­на і так да­лі.

Нам усім (я від­но­шу це пе­ре­дов­сім і до се­бе) тре­ба ду­же до­бре пам’ятати заклик Григорія Сковороди: «Пізнай се­бе!». Як­би елі­та, як­би твор­ча ча­сти­на су­спіль­ства пі­зна­ла се­бе — ким во­на, елі­та, є, ку­ди во­на, вла­сне, йде і чо­го хо­че, — нам усім бу­ло б лег­ше жи­ти, і Укра­ї­на бу­ла б уже за­раз більш ста­біль­ною, про­цві­та­ю­чою дер­жа­вою. Пе­ред зу­стріч­чю з ва­ми я пі­ді­брав де­ся­тки рі­зних ма­те­рі­а­лів що­до на­у­ко­во­го (а от­же, і су­спіль­но­го) про­гре­су, які я в 1990-ті, 2000-ті та в остан­ні ро­ки по­да­вав до рі­зних вла­дних стру­ктур. Якою бу­ла ре­а­кція? Ме­ні со­ром­но про це го­во­ри­ти... Ще 1998 ро­ку я пи­сав у ли­сті до вла­до­мож­ців, що «ре­аль­ну не­за­ле­жність і без­пе­ку в су­ча­сно­му сві­ті ма­ють ли­ше ті кра­ї­ни, які зда­тні ефе­ктив­но ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти но­ві зна­н­ня». Ре­а­кції — жо­дної! А ще я там пи­сав про те, що «на­ціо­наль­ні ін­те­ре­си Укра­ї­ни ви­ма­га­ють ма­кси­маль­но ефе­ктив­но­го ви­ко­ри­ста­н­ня її на­у­ко­во­го по­тен­ці­а­лу, пе­ре­хо­ду на ін­но­ва­цій­ний шлях роз­ви­тку». На­га­даю, це пи­са­ло­ся май­же 20 ро­ків то­му. Стан­дар­тні фра­зи, зго­ден, але за ко­жною з цих фраз ще то­ді кон­че по­трі­бною бу­ла ре­аль­на дія.

«У ЧО­МУ БІ­ДА ВЛА­ДИ? СЛО­ВА Є — А ПРАВДИ НЕ­МАЄ!»

— Чо­му ж так від­бу­ва­ло­ся і від­бу­ва­є­ться, на ва­шу дум­ку?

— У чо­му бі­да вла­ди? Сло­ва є — а правди не­має. І це най­гір­ше. І дії не­має. Ось те, що ро­би­мо ми, на­у­ков­ці (на­при­клад, ство­рю­є­мо ви­со­ко­гір­ну спо­сте­ре­жну астро­но­мі­чну ба­зу — це ме­ні ближ­че), — на­ро­ди­лось від по­ча­тку з ідеї. А по­тім бу­ла кон­цен­тра­ція зу­силь і ре­аль­на дія. Ось що ва­жли­во. І са­ме цьо­го не­має «на­го­рі». І ли­ше за ці­єї умо­ви мо­жна бу­де ствер­джу­ва­ти, що ти до­сяг кон­кре­тних ре­зуль­та­тів.

Бе­зу­мов­но, і в нас сво­го ча­су бу­ли кон­кре­тні дії. Пра­цю­ю­чи у Мі­ні­стер­стві осві­ти і на­у­ки, я під­пи­су­вав про­е­кти те­хно­пар­ків. Це — пре­кра­сна ідея: по­єд­на­ти су­то на­у­ко­ву та ви­ро­бни­чо-те­хні­чну скла­до­ві (це — не моя ідея, во­на на­ле­жа­ла ака­де­мі­ку Во­ло­ди­ми­ро­ві Се­ми­но­жен­ку). Я до 2000 — 2001 ро­ків здій­сню­вав кон­троль за впро­ва­дже­н­ням цих те­хно­пар­ків й до­те­пер є ті­єю лю­ди­ною в Пре­зи­дії На­ціо­наль­ної ака­де­мії на­ук, хто офі­цій­но за цю спра­ву від­по­від­ає. То що ска­за­ти про «ро­зум­ність» то­го­ча­сно­го уря­ду, який під при­во­дом «окре­мих не­до­лі­ків» у ді­яль­но­сті те­хно­пар­ків геть їх лі­кві­ду­вав?! А ці те­хно­пар­ки за­без­пе­чу­ва­ли ве­ли­че­зний ін­но­ва­цій­ний при­ріст, во­ни да­ва­ли дер­жа­ві не­змір­но біль­ше, ніж отри­му­ва­ли пільг (а піль­га про­ста — отри­му­ва­ти обла­дна­н­ня без ми­тних по­да­тків).

І до­сі не­має за­ко­ну про те­хно­пар­ки. І по­при те, що наш прем’єр на­вчив­ся го­во­ри­ти пра­виль­ні сло­ва — і ни­ні не­має но­во­го за­ко­ну про ін­но­ва­ції. Тоб­то слів ду­же ба­га­то, бю­ро­кра­тії не­ймо­вір­но ба­га­то, а дій ду­же ма­ло. Ми ро­ка­ми че­ка­є­мо ре­а­лі­за­ції за­ко­ну про ви­щу шко­лу, без­лі­чі ін­ших вкрай важливих за­ко­но­дав­чих актів що­до осві­ти й на­у­ки.

«ТИ ЗАПІЗНИВСЯ — ТИ ВЖЕ «ЗІЙШОВ ІЗ ДИСТАНЦІЇ». ОСЬ ЯКИМИ Є СУ­ЧА­СНІ КОНКУРЕНТНІ ВИ­МО­ГИ»

— Так у су­ча­сно­му су­спіль­стві не ді­ють! На­стіль­ки ве­ли­че­зний, роз­ду­тий бю­ро­кра­ти­чний апа­рат не від­по­від­ає су­ча­сним ви­мо­гам сві­то­вої ци­ві­лі­за­ції. Ти запізнився — ти вже «зійшов із дистанції», опу­стив­ся у «ниж­чий ряд» роз­ви­тку і про­гре­су — ось якими є те­пе­рі­шні ви­мо­ги. Ти вже не кон­ку­рен­то­спро­мо­жний, і, ціл­ком мо­жли­во (не дай Бо­же, зві­сно), — на­зав­жди. Да­вай­те го­во­ри­ти про по­мил­ки нас усіх (я, зви­чай­но, і з се­бе не зні­маю від­по­від­аль­но­сті). Ось у цьо­му мо­є­му звер­нен­ні 1998 ро­ку до вла­дних ін­стан­цій бу­ло на­пи­са­но: «Без дер­жав­ної і гро­мад­ської під­трим­ки на­у­ка за­ги­не, а без на­у­ки дер­жа­ва не має май­бу­тньо­го». Хі­ба до­свід остан­ніх 20 ро­ків не під­твер­див слу­шність цих слів? Але де­гра­да­ція три­ва­ла і три­ває. Хо­ча з оці­єю дум­кою — на сло­вах — на­чеб­то всі згі­дні... І стра­шно те, що ві­ра в на­у­ку в су­спіль­стві про­па­дає; я зу­стрі­ча­ю­ся з лю­дьми на зі­бра­н­нях на­шої «Елі­тар­ної сві­тли­ці» в Бу­дин­ку вчи­те­ля і до­бре від­чу­ваю це.

— І це при­зво­дить до ін­те­ле­кту­аль­ної де­гра­да­ції, що не­ми­ну­че вб’є на­ше май­бу­тнє, чи не так?

— Це стра­шна прав­да. Ось я ран­ком, ко­ли п’ю тра­ди­цій­ну ка­ву, чую по ра­діо й ба­чу по те­ле­ба­чен­ню... про­гноз астро­ло­га. Що тут мо­жна ска­за­ти? Про який ін­те­лект го­во­ри­ти? Ми вза­га­лі в яко­му сто­літ­ті жи­ве­мо? То­чно не в ХХІ!

— Тут мо­жна роз­кри­ти й но­ву ці­ка­ву те­му — лже­на­у­ки (ква­зі­на­у­ки), «би­тви екс­тра­сен­сів», мі­сти­ки то­що...

— Ну, ми за­раз про це го­во­ри­ти не бу­де­мо — у нас все ж та­ки йде­ться са­ме про на­у­ку та її стан. От­же, якщо дер­жа­ва пре­тен­дує на зва­н­ня ве­ли­кої чи бо­дай та­кої, ко­тра ві­ді­грає по­мі­тну роль у роз­ви­тку ци­ві­лі­за­ції, — во­на по­вин­на роз­ви­ва­ти на­у­ку. Є дер­жа­ви, для яких під­трим­ка на­у­ки є спра­вою більш пра­гма­ти­чною: під­ви­щу­ва­ти якість про­ду­кції, її кон­ку­рен­то­спро­мо­жність. Хо­чя­кий би шлях ми ви­би­ра­ли — чи пер­ший (пра­гну­ти ста­ти ве­ли­кою на­у­ко­вою дер­жа­вою), чи дру­гий (на­слі­ду­ва­ти на­шу по­пе­ре­дню Ака­де­мію на­ук ще ра­дян­ських ча­сів, яка бу­ла в ті ча­си фла­гма­ном не стіль­ки фун­да­мен­таль­ної, скіль­ки осо­бли­во при­кла­дної на­у­ки), — тре­ба пе­ре­дов­сім ви­зна­чи­ти­ся. Бе­зді­яль­ність згу­бна.

«ОДНІЄЮЗ СЕРЙОЗНИХ ПОМИЛОК ПЕР­ШО­ГО ПРЕ­ЗИ­ДЕН­ТА УКРА­Ї­НИ БУ­ЛА ПІДМІНА ДЕКОМУНІЗАЦІЇ ДЕІНДУСТРІАЛІЗАЦІЄЮ»

— Який ще «ба­гаж ми­ну­ло­го» сто­їть на на­шо­му шля­ху, як ви вва­жа­є­те?

— Одні­єю з серйозних помилок пер­шо­го пре­зи­ден­та Укра­ї­ни, на мою дум­ку, бу­ло те, що де­ко­му­ні­за­ція бу­ла (а це річ— аб­со­лю­тно не­об­хі­дна й жит­тє­во по­трі­бна) в час йо­го ке­ру­ва­н­ня під­мі­не­на деіндустріалізацією. Цьо­го не мо­жна бу­ло ро­би­ти, і на­слід­ки цьо­го «ду­шать» нас і до­те­пер. То­ді спо­ді­ва­ли­ся (по­гляд кри­ти­кує га­зе­та «День»), що «віль­ний ри­нок усе роз­ста­вить на мі­сця». Але так не ви­йшло! І не ви­йде ні­ко­ли, я в цьо­му пе­ре­ко­на­ний. Це — «лі­ки» («ре­цепт») для ба­га­тих кра­їн — не для Укра­ї­ни. На­слі­док був більш ніж сум­ний: ба­га­ті ба­га­тша­ють, бі­дні зу­бо­жі­ють. Що ста­ло­ся з Укра­ї­ною — да­вай­те го­во­ри­ти від­вер­то й че­сно. 60 % на­ро­ду — за ме­жею бі­дно­сті, це згі­дно з офі­цій­ни­ми кри­те­рі­я­ми ООН! Хі­ба лю­ди мо­жуть бу­ти сві­до­ми­ми гро­ма­дя­на­ми, якщо во­ни не ма­ють мо­жли­во­сті ви­жи­ти? Ра­джу звер­ну­ти ува­гу до за­кли­ку Іні­ці­а­тив­ної гру­пи «1 гру­дня» ( до скла­ду якої я та­кож вхо­джу), де на­во­дя­ться сло­ва не­за­бу­тньо­го Бла­жен­ній­шо­го Лю­бо­ми­ра Гу­за­ра: «Дай­те лю­ди­ні пра­во зро­сти у сво­бо­ді». Або ж, якщо зав­го­дно: «Дай­те су­спіль­ству зро­сти у сво­бо­ді». Ми дов­го обго­во­рю­ва­ли це звер­не­н­ня; ми тут опо­ну­є­мо не стіль­ки вла­ді, скіль­ки ці­ло­му на­шо­му су­спіль­ству. І це, нам зда­є­ться, є вкрай ва­жли­вим. Якщо по­рів­ня­ти з ро­сій­ським агре­со­ром, то на­ша пе­ре­ва­га в то­му, що у нас все-та­ки є за­род­ки (за­род­ки!) сво­бо­ди й за­ча­тки гро­ма­дян­сько­го су­спіль­ства. І це тре­ба бе­рег­ти. І тіль­ки на це мо­жна спо­ді­ва­ти­ся. Нам же, вче­ним, тре­ба всю­ди що­си­ли пе­ре­ко­ну­ва­ти лю­дей: дер­жа­ва, яка за­ли­ши­ться су­то си­ро­вин­ною, аграр­ною, без до­да­ної вар­то­сті, ні­ко­ли не

ма­ти­ме пер­спе­ктив у су­ча­сно­му жорс­тко­му кон­ку­рен­тно­му сві­ті. До­дам ще одну ре­мар­ку. Не­що­дав­но я взяв участь в одно­му з пре­сти­жних єв­ро­пей­ських сим­по­зі­у­мів з астро­но­мії (про­їзд я спла­чу­вав вла­сним ко­штом, але це нор­маль­но — я хо­тів, щоб го­лос Укра­ї­ни на та­ких за­хо­дах та­ки лу­нав). Так ось: від Укра­ї­ни я був один, від Ро­сії — се­ме­ро уча­сни­ків... Як ви ду­ма­є­те, це дрі­бни­ця? Хо­ча маю чі­тко ска­за­ти: Ро­сія теж сьо­го­дні силь­но де­гра­дує в на­у­ко­во­му від­но­шен­ні. І все ж та­ки.

— Нам не­об­хі­дно обго­во­ри­ти ще одну, ви­ня­тко­во ва­жли­ву, ба на­віть кри­чу­щу про­бле­му. Твор­ча, ін­те­ле­кту­аль­но ба­га­та мо­лодь (на­у­ко­ва в то­му чи­слі) за­ли­шає Укра­ї­ну, не ба­жає (або не мо­же) пра­цю­ва­ти тут, їде на За­хід (або вже й на Схід — у Ки­тай!). Є оцін­ки, які вба­ча­ють у цьо­му про­це­сі, який ду­же швид­ко по­гли­блю­є­ться, одну з най­біль­ших за­гроз на­ціо­наль­ній без­пе­ці Укра­ї­ни. Чи ви зго­дні з та­кою дум­кою?

— Аб­со­лю­тно. Це справ­ді є, мо­же, най­біль­шою за­гро­зою для на­шої на­ціо­наль­ної без­пе­ки. Наш Укра­їн­ський на­ціо­наль­ний ко­мі­тет з пи­тань на­у­ки і куль­ту­ри, який я маю честь очо­лю­ва­ти, здій­снив сво­го ча­су ана­ліз то­го, що від­бу­ва­ло­ся з на­шою тру­до­вою мі­гра­ці­єю до 2000 ро­ку. Там ми по­ка­за­ли, яка транс­фор­ма­ція від­бу­ва­є­ться у цій сфе­рі.

«НА­ШІ НА­У­КОВ­ЦІ ЇДУТЬ ЗА КОР­ДОН НЕ ЧЕ­РЕЗ НИЗЬ­КУ ЗАРПЛАТУ, А ТО­МУ, ЩО В УКРА­Ї­НІ У НИХ НЕ­МАЄ МО­ЖЛИ­ВО­СТІ САМОРЕАЛІЗАЦІЇ»

— Чо­му від’їжджа­ють на­ші на­у­ков­ці? Не че­рез низь­ку зарплату, а то­му, що в Укра­ї­ні у них не­має мо­жли­во­сті самореалізації. І біль­шість із них не ві­рить, що ця мо­жли­вість у май­бу­тньо­му з’яви­ться. І да­лі наш Укра­їн­ський на­ціо­наль­ний ко­мі­тет ви­ро­бив ці­лу низ­ку ре­ко­мен­да­цій, як цьо­му за­по­біг­ти. Ми на­во­ди­ли при­клад Ки­таю. На дер­жав­но­му рів­ні (!) уряд ці­єї кра­ї­ни да­вав до­сить со­лі­дні суб­си­дії мо­ло­дим уче­ним тер­мі­ном на 5 ро­ків й від­ря­джав їх за кор­дон (в пер­шу чер­гу на За­хід) — але за одні­єї обов’яз­ко­вої умо­ви: че­рез 5 ро­ків цей фа­хі­вець обов’яз­ко­во має по­вер­ну­ти­ся до­до­му. І во­ни по­вер­та­лись! Якщо не по­вер­та­ли­ся — спла­чу­ва­ли пов­ну вар­тість суб­си­дії дер­жа­ві. За­лі­зне пра­ви­ло. І ки­тай­ці бу­ли всю­ди, в усіх про­від­них ви­щих на­вчаль­них за­кла­дах і ла­бо­ра­то­рі­ях сві­ту.

А за­раз і на­ші вче­ні теж ста­ли «му­дрі­ши­ми». Де­ся­тки ака­де­мі­ків НАН Укра­ї­ни та ін­ших ви­зна­них дер­жа­вою ака­де­мій їздять і три­ва­лий час пра­цю­ють у Ки­таї, пра­цю­ють на ки­тай­ські за­кла­ди, ки­тай­ські уні­вер­си­те­ти ли­ше за одні­єї умо­ви — їхні стат­ті на ба­зі до­слі­джень, зро­бле­них у «Пі­дне­бе­сній» (ясна річ, за під­пи­сом: Уні­вер­си­тет та­кий-то, Ки­тай), бу­дуть на­дру­ко­ва­ні у ви­зна­них у сві­ті на­у­ко­вих жур­на­лах (зви­чай­но, ан­глій­ською). І так і від­бу­ва­є­ться. Це є втра­тою ін­те­ле­кту­аль­но­го на­у­ко­во­го прі­о­ри­те­ту (а в су­ча­сно­му сві­ті ін­те­ле­кту­аль­ний ре­сурс є не­зрів­нян­но ва­жли­ві­шим за ре­сурс енер­ге­ти­чний, вій­сько­вий або фі­нан­со­вий) і за­гро­зою на­ціо­наль­ній без­пе­ці.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.