Iсто­рія одно­го ли­сту­ва­н­ня

До 90-річ­чя вче­но­го, фі­ло­со­фа й ке­ра­мо­ло­га Ле­о­ні­да Смор­жа

Den (Ukrainian) - - Пошта «дня» -

Ули­сто­па­ді ми­ну­ло б 90 ро­ків від дня на­ро­дже­н­ня фі­ло­со­фа й ке­ра­мо­ло­га, до­кто­ра фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­со­ра Ле­о­ні­да Смор­жа. Окре­ме мі­сце в ба­га­то­лі­тній по­дви­жни­цькій пра­ці на­у­ков­ця по­сі­дає йо­го ва­го­мий вне­сок в укра­їн­ську куль­ту­ру. Одні­єю з гра­ней ці­єї ді­яль­но­сті бу­ли вза­є­ми­ни Ле­о­ні­да Смор­жа з ми­сте­цьким сві­том, а са­ме з йо­го пред­став­ни­ка­ми — на­ро­дни­ми май­стра­ми. Зі спо­га­дів на­у­ков­ця: «Пре­дме­том спе­ці­аль­ної ува­ги гон­ча­рю­ва­н­ня і гон­ча­рі ста­ли вже пі­сля за­кін­че­н­ня уні­вер­си­те­ту. По­ча­ло­ся це з ви­пад­ко­во­го від­ві­ду­ва­н­ня ви­ро­бни­цтва, не­ви­му­ше­них роз­мов зі зна­йо­ми­ми та не­зна­йо­ми­ми пра­ців­ни­ка­ми: гон­ча­ря­ми, ма­лю­валь­ни­ця­ми та ін. По­сту­по­во я прой­няв­ся їхні­ми ін­те­ре­са­ми, про­бле­ма­ми, ду­ма­ми і на­стро­я­ми».

■ Чи не пер­шим у цьо­му сен­сі на дум­ку спа­дає ім’я опі­шнен­ської май­стри­ні гли­ня­ної ігра­шки Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко. Двоє укра­їн­ських ве­ле­тів — фі­ло­соф- на­у­ко­вець Ле­о­нід Сморж і на­ро­дний фі­ло­соф Оле­ксан­дра Се­лю­чен­ко. Тіль­ки їхнє зна­йом­ство від­бу­ло­ся на­ба­га­то ра­ні­ше, ніж за­хо­пле­н­ня Ле­о­ні­да Смор­жа гон­чар­ством. У сво­є­му що­ден­ни­ку Оле­ксан­дра Се­лю­чен­ко пи­са­ла: «Пам’ятаю, при­їхав зра­зу ж пі­сля вій­ни мо­ряк, мо­ло­дий, кра­си­вий. Гу­ла опі­шнен­ська мо­лодь про ньо­го, осо­бли­во дів­ча­та. Пі­шла по­го­ло­ска між дів­ча­та­ми: ой який гар­ний мо­ряк! При­га­дую, бу­ла осінь, але ще бу­ло те­пло. Цві­ли кві­ти, і бу­ла мі­ся­чна ніч. Мо­ряк... ішов до­до­му, в Мли­ни. По­рів­няв­ся він з на­ми, пі­шли ра­зом. Сто­яв у ті ча­си по цен­траль­ній ву­ли­ці, не­по­да­лік від на­шої, ве­ли­кий бу­ди­нок з ґан­ком на ву­ли­цю. Ми сі­ли там і дов­го роз­мов­ля­ли тол­ко­во. По­тім він про­вів ме­не до ву­ли­ці, ку­ди ме­ні тре­ба бу­ло іти до­до­му. За­но­во ми з ним по­зна­йо­ми­ли­ся вже на­при­кін­ці ші­ст­де­ся­тих, ко­ли він уже був уче­ним».

■ Ле­о­нід Сморж не при­га­ду­вав ті­єї пер­шої зу­стрі­чі, та ува­гу по­ста­ті Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко при­ді­ляв на­сту­пні 40 ро­ків. На пер­ший по­гляд го­ді бу­ло зна­йти двох та­ких рі­зних лю­дей. Утім, існу­ва­ло й те, що їх об’єд­ну­ва­ло. На­сам­пе­ред, обоє бу­ли лю­дьми, ко­трі ви­пе­ре­ди­ли свій час, лю­дьми, які вмі­ли ди­ви­ти­ся да­лі й ба­чи­ти біль­ше, лю­дьми, ко­трі ду­ма­ли про май­бу­тнє укра­їн­ської куль­ту­ри. Їхня дру­жба — це спіл­ку­ва­н­ня спо­рі­дне­них ми­сте­цтвом душ, що зі­грі­ва­ло­ся ба­га­то­рі­чним ли­сту­ва­н­ням. Се­ред епі­сто­ля­рію Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко, який збе­рі­га­є­ться в На­ціо­наль­но­му ар­хі­ві укра­їн­сько­го гон­чар­ства, чіль­не мі­сце за­ймає її ли­сту­ва­н­ня з Ле­о­ні­дом Смор­жем, сві­тли­ни, по­да­ро­ва­ні на згад­ку, ві­таль­ні ли­стів­ки до свят зі щем­ли­ви­ми під­пи­са­ми: «Ша­нов­на Оле­ксан­дро Фе­до­рів­но! Від щи­ро­го сер­ця ві­таю вас з Но­вим 1982 ро­ком! Ба­жаю Вам, ви­да­тно­му ху­до­жни­ку, ви­зна­чній лю­ди­ні, до­брій і чуй­ній жін­ці, ве­ли­ких успі­хів, твор­чої на­сна­ги, до­бро­го здо­ров’я, ве­се­ло­го на­строю, вір­них дру­зів та пов­но­го ща­стя! Ваш Л. Сморж».

■ Оле­ксан­дра Се­лю­чен­ко бу­ла оди­но­кою жін­кою, та цей тя­гар час­тко­во ком­пен­су­вав­ся за до­по­мо­гою вір­них дру­зів. Са­ме че­рез ли­сту­ва­н­ня Оле­ксан­дра Фе­до­рів­на під­три­му­ва­ла зв’яз­ки з лю­дьми, яких вва­жа­ла близь­ки­ми по ду­ху.

■ Усі ли­сти гли­бо­кі, щи­рі, без­по­се­ре­дні, по­де­ко­ли гір­кі й без­на­дій­ні. Без­сум­нів­но, Оле­ксан­дра Се­лю­чен­ко пи­са­ла те, що ля­га­ло на сер­це, і не га­да­ла, що її ли­сти мо­жуть ста­ти лі­те­ра­тур­но-істо­ри­чни­ми до­ку­мен­та­ми. ■ «До­ро­гий Ле­о­ні­де Па­на­со­ви­чу! Дя­кую за ува­гу і пам’ять Ва­шу. Ба­га­то Ви ме­ні при­сво­ю­є­те, але це Ви один. Ма­буть, Ви ма­ло­гра­мо­тний по від­но­шен­ню до ме­не. «Гу­де ві­тер, вер­не в по­лі, гу­де, ліс ла­має, шу­ка ко­зак свою до­лю, а її не­має». Зла во­на, як та відьма. Ди­ви­ла­ся вчо­ра по те­ле­ві­зо­ру кі­но про ви­ши­валь­ни­цю з Ко­ло­миї. Во­на ста­рі­ша від ме­не. По­ва­жний, урів­но­ва­же­ний образ. Во­на ка­же: ко­ли ме­ні тяж­ко, я сі­даю ви­ши­ва­ти. По­ду­ма­ла, а я пла­чу й лі­плю, бу­ває і так. Ох, і кру­тить хур­то­ви­на на всі бо­ки. Ве­сна, а зи­ма го­спо­да­рює, не хо­че усту­па­ти ве­сні... На­че з ру­ка­ва си­пле сніг. Ко­ли при­йде край оцим зим­нім му­кам...»

■ Жи­ва на­ро­дна мо­ва автора зі щи­рим по­ба­жа­н­ням за­галь­но­го до­бра, щи­рою лю­бов’ю до рі­дно­го краю і на­ро­дно­го ми­сте­цтва. Ли­сти ви­ка­зу­ють справ­жню су­тність май­стри­ні, не при­хо­ву­ю­чи вну­трі­шніх су­пе­ре­чно­стей. Вра­жає гли­би­на сприйня­т­тя всьо­го: при­ро­ди, по­чу­тої пі­сні, про­чи­та­ної за­мі­тки в га­зе­ті, по­ба­че­но­го в те­ле­пе­ре­да­чі то­що. Ко­жен із про­чи­та­них ли­стів дає від­чу­т­тя до­тор­ку до жи­вих по­дій та жи­вих лю­дей, про що Ле­о­нід Сморж 2001 ро­ку пи­сав: «Оле­ксан­дра Фе­до­рів­на, без­сум­нів­но, бу­ла ро­зум­ною жін­кою з ве­ли­ким по­тен­ці­а­лом і до­сить ши­ро­ким кру­го­зо­ром, і ми­сли­ла во­на ори­гі­наль­но, ви­слов­лю­ю­чи ча­сом дум­ки фі­ло­соф­сько­го змі­сту... Її вла­сні дум­ки, яскра­ві та ори­гі­наль­ні... її му­дрість бут­тє­ва — і ба­зу­ва­ла­ся во­на май­же ціл­ком на ін­ту­ї­ції, а її ви­слов­лю­ва­н­ня фор­му­ва­ли­ся сти­хій­но. Во­на ба­га­то роз­ду­му­ва­ла про жи­т­тя і смерть, про лю­дей та при­ро­ду, про до­бро і зло, кра­су й ми­сте­цтво, твор­чість і по­бут — осо­бли­во пі­сля чер­го­вих уда­рів до­лі. Дум­ки її бу­ли на­сам­пе­ред пло­да­ми без­сон­них но­чей і стра­ж­дань, от­же, ми­сли­те­лем та фі­ло­со­фом во­на бу­ла ми­мо­во­лі».

■ Уні­каль­ни­ми є й ли­сти Ле­о­ні­да Па­на­со­ви­ча, які збе­рі­га­ю­ться в пер­со­наль­но­му фон­ді Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко На­ціо­наль­но­го ар­хі­ву укра­їн­сько­го гон­чар­ства.

■ Дов­го­три­ва­ле спіл­ку­ва­н­ня не тіль­ки з Оле­ксан­дрою Се­лю­чен­ко, а й з ін­ши­ми опі­шнен­ськи­ми гон­ча­ря­ми да­ло змо­гу Ле­о­ні­до­ві Смор­жу гли­бо­ко пі­зна­ти пси­хо­ло­гію на­ро­дно­го май­стра, що осо­бли­во яскра­во ви­яви­ло­ся в мо­но­гра­фії «Гон­ча­рів­на (одер­жи­ма ке­ра­мі­кою)». Ле­о­ні­до­ві Па­на­со­ви­чу вда­ло­ся від­тво­ри­ти свої від­чу­т­тя від осо­би­сто­го спіл­ку­ва­н­ня зі сла­ве­тною мис­тки­нею і про­слід­ку­ва­ти за пе­ре­бі­гом її жи­т­тя.

■ Оле­ксан­дра Се­лю­чен­ко та Ле­о­нід Сморж бу­ли ти­ми істо­ри­чни­ми пер­со­на­лі­я­ми, яким ви­па­ло з’яви­ти­ся в по­трі­бний час у по­трі­бно­му мі­сці. Ори­гі­наль­не ба­че­н­ня сві­ту, вла­сти­ве їм обом, ча­сто ро­би­ло їх ма­ло­зро­зумі­ли­ми й по­де­ку­ди са­мо­тні­ми в то­му се­ре­до­ви­щі, в яко­му во­ни пе­ре­бу­ва­ли. Втім, ми­ну­ли ро­ки, і двоє по­ста­тей укра­їн­ської куль­ту­ри ХХ сто­лі­т­тя — за­слу­же­но­го май­стра на­ро­дної твор­чо­сті Укра­ї­ни, май­стра на­ро­дної ке­ра­мі­ки Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко та фі­ло­со­фа, ке­ра­мо­ло­га, до­кто­ра фі­ло­соф­ських на­ук, про­фе­со­ра Ле­о­ні­да Смор­жа — по­вер­та­ють собі на­ле­жне їм мі­сце в істо­рії рі­дно­го краю і пам’яті на­ро­ду, то­го на­ро­ду, для яко­го во­ни так ба­га­то зро­би­ли.

■ З іні­ці­а­ти­ви На­ціо­наль­но­го му­зею-за­по­від­ни­ка укра­їн­сько­го гон­чар­ства в Опі­шно­му бу­ло ство­ре­но Ме­мо­рі­аль­ні му­зеї-са­ди­би все­сві­тньо ві­до­мої гон­чар­ки Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко та фі­ло­со­фа й ко­ле­кціо­не­ра опі­шнен­ської ке­ра­мі­ки Ле­о­ні­да Смор­жа. Зна­ко­ви­ми по­ді­я­ми ста­ло від­кри­т­тя на їхній те­ри­то­рії гли­ня­них по­грудь цим не­пе­ре­сі­чним осо­би­сто­стям. Обра­зи двох укра­їн­ських ге­ні­їв вті­лив у мо­ну­мен­таль­них ро­бо­тах го­лов­ний ху­до­жник Му­зею-за­по­від­ни­ка, за­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри Укра­ї­ни Юр­ко По­ши­вай­ло. На сті­ні Гон­чар­ної сла­ви Укра­ї­ни в Му­зеї ми­сте­цької ро­ди­ни Кри­чев­ських від­кри­то ме­мо­рі­аль­ні до­шки, які уві­чни­ли в брон­зі твор­чі по­ста­ті Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко (ав­тор — на­ро­дний ху­до­жник Укра­ї­ни, за­слу­же­ний ді­я­чми­стецтв Укра­ї­ни Ва­силь Ярич) та Ле­о­ні­да Смор­жа (ав­тор — скуль­птор Во­ло­ди­мир Ці­са­рик).

■ Тра­ди­ція по­ша­ну­ва­н­ня ви­да­тних по­ста­тей укра­їн­сько­го гон­чар­ства, чиї до­лі пе­ре­пле­ли­ся з Опі­шним, — не ли­ше да­ни­на істо­рії на­ціо­наль­ної куль­ту­ри, це — за­по­віда­н­ня для при­йде­шніх, по­клик бе­рег­ти рі­дне ко­рі­н­ня — осно­ву бу­т­тя Сьо­го­де­н­ня й Май­бу­тньо­го.

На­та­ля ІБРАГІМОВА, за­ві­ду­вач Ме­мо­рі­аль­но­го му­зею-са­ди­би гон­чар­ки Оле­ксан­дри Се­лю­чен­ко

ФОТО ЯРОСЛАВА ДАЦЮКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.