Три дні в Хру­лях

Як не­бай­ду­жість, на­по­ле­гли­вість та іні­ці­а­тив­ність да­ру­ють пер­спе­кти­ву се­лу з 46-ма жи­те­ля­ми

Den (Ukrainian) - - Суспільство -

Ко­ли йдеш ву­ли­ця­ми Хру­лів, що на Пол­тав­щи­ні, одра­зу по­мі­ча­єш від­мін­ність цьо­го се­ла від ін­ших. По­ки­ну­ті бу­дин­ки тут не рід­кість, во­ни ле­две не на ко­жно­му кро­ці. Об­си­па­ні сті­ни, ві­кон­ни­ці з де­рев’яною оздо­бою, дах, який ні­би ось-ось впа­де, а по­де­ку­ди — вза­га­лі на­пів­ру­ї­ни. І все це за­ро­стає ча­га­ря­ми. Ко­ли ж за­хо­диш на по­двір’я хат, де жи­вуть лю­ди, — швид­ше за все, те­бе зу­стрі­не пен­сіо­нер. Що вже го­во­ри­ти про ін­фра­стру­кту­ру. Тут не­ма ні шко­ли, ні клу­бу, ні на­віть ма­га­зи­ну, а єди­ний ав­то­бус хо­дить ли­ше три­чі на ти­ждень до рай­цен­тру. У Хру­лях жи­ве всьо­го 46 лю­дей. Як за­зна­ча­ють мі­сце­ві, лю­ди тут на­дов­го не за­три­му­ю­ться — не ба­чать пер­спе­ктив, ро­бо­ти все одно не­ма.

«МИ ШУКАЛИ ПУСТЕ ПОЛОТНО, КОТРЕ МО­ЖНА ЯК ЗАВ­ГО­ДНО РОЗМАЛЮВАТИ»

Однак зна­йшли­ся не­бай­ду­жі, які пе­ре­йня­ли­ся ці­єю про­бле­мою. Роз­ви­ва­ти се­ло взя­ли­ся го­ло­ва ГО «Сту­де­на» На­стя Мель­ни­чен­ко (див. ін- терв’ю з нею у «Дні» №190 від 25 жов­тня 2017 ро­ку) та пе­ре­се­ле­нець із Кри­му гон­чар Пав­ло Тка­чук.

Усе роз­по­ча­ло­ся ми­ну­ло­го лі­та. Як за­зна­чає Пав­ло, то­ді во­ни шукали пусте полотно, котре мо­жна як зав­го­дно розмалювати. Хру­лі ви­яви­ли­ся іде­аль­ним ва­рі­ан­том — ма­льов­ни­ча мі­сци­на, рі­чка Су­ла, не­ве­ли­ка кіль­кість жи­те­лів, з якими лег­ше по­бу­ду­ва­ти вза­є­ми­ни. У се­ло пе­ре­би­ра­ли­ся не­стан­дар­тним спосо­бом — спа­ку­ва­ли ре­чі в мі­шки для смі­т­тя та пе­ре­плив­ли че­рез рі­чку.

Зго­дом тут во­ни ку­пи­ли чо­ти­ри по­ки­ну­ті бу­дин­ки та по­ча­ли ор­га­ні­зо­ву­ва­ти низ­ку май­стер- кла­сів із ко­ля­док, пи­сан­кар­ства, тка­цтва, гон­чар­ства, про­во­ди­ли всі­ля­кі ле­кції. Один із бу­дин­ків Пав­ло обла­шту­вав під гон­чар­ську май­стер­ню. Пла­ну­ють ско­ро ор­га­ні­зу­ва­ти та­бір для ді­тей во­ї­нів АТО та ді­тей-пе­ре­се­лен­ців. Пав­ло у Хру­лях — уже по­стій­ний ме­шка­нець. А от На­сті не вда­ло­ся по­єд­на­ти се­ло та офі­сну ро­бо­ту. Однак, по­при те, що дів­чи­на жи­ве та пра­цює у Ки­є­ві, во­на па­ра­лель­но ре­а­лі­зо­вує вла­сні іні­ці­а­ти­ви в Хру­лях. «Моя мрія — зро­би­ти так, що­би лю­ди тут за­ли­ша­ли­ся, ві­ри­ли в Хру­лі, у те, що тут мо­жна щось зро­би­ти», — за­зна­чає На­стя Мель­ни­чен­ко.

«БУДУЄМО НЕ ТІЛЬ­КИ СТІ­НИ, А Й ЗВ’ЯЗ­КИ МІЖ ЛЮ­ДЬМИ»

Одна з основ­них іні­ці­а­тив у Хру­лях — бу­ди­нок-ле­кто­рій. Пла­ну­є­ться в одній із кім­нат обла­шту­ва­ти бі­бліо­те­ку, ін­ша бу­де кім­на­тою ми­тця, де про­жи­ва­ти­ме за­про­ше­ний ле­ктор, і, від­по­від­но, ще одне при­мі­ще­н­ня — вла­сне сам ле­кто­рій. До ре­а­лі­за­ції ці­єї іні­ці­а­ти­ви до­лу­чи­ли­ся во­лон­те­ри про­е­кту «Будуємо Укра­ї­ну ра­зом» (БУР). За­га­лом йо­го уча­сни­ки за­йма­ю­ться ре­мон­том по­ме­шкань сі­мей, які опи­ни­ли­ся у скла­дних жит­тє­вих об­ста­ви­нах, обла­шту­ва­н­ням гро­мад­сько­го про­сто­ру для спіл­ку­ва­н­ня, ство­ре­н­ням мо­ло­ді­жних ха­бів, ур­ба­ні­сти­чним та ву­ли­чним ми­сте­цтвом (му­ра­ли, гра­фі­ті, на­пи­са­н­ня вір­шів на сті­нах). Ор­га­ні­зу­ва­ти БУР у Хру­лях На­сті Мель­ни­чен­ко за­про­по­ну­вав го­лов­ний ко­ор­ди­на­тор БУРу Юр­ко Ді­ду­ла. Та­ким чи­ном, упро­довж двох ти­жнів во­лон­те­ри БУРу ре­кон­стру­ю­ва­ли по­ки­ну­тий бу­ди­нок. «Пі­сля пер­шо­го огля­ду бу­дів­лі ми не бу­ли впев­не­ні, що нам вда­сться її від­но­ви­ти. Але на­справ­ді зро­би­ли біль­ше, ніж пла­ну­ва­ли», — за­зна­чає го­лов­ний ко­ор­ди­на­тор БУРу в Хру­лях Пе­тро Ве­дрин­ський.

Зі­зна­ю­ся, я не мо­гла зро­зу­мі­ти, що ж та­ке БУР на­справ­ді, до­по­ки са- ма не при­їха­ла в Хру­лі. Важ­ко пе­ре­да­ти по­чу­т­тя, які те­бе охо­плю­ють, ко­ли ти пе­ре­бу­ва­єш з гру­пкою лю­дей, які так зла­го­дже­но пра­цю­ють, а го­лов­не — які­сно ви­ко­ну­ють свою ро­бо­ту. Хтось шпа­клює, хтось мі­шає це­мент, а хтось роз­ма­льо­вує сті­ну для май­бу­тньо­го ле­кто­рію. Ві­дра­зу ви­ни­кає пи­та­н­ня, як так швид­ко мо­жна на­вчи­ти­ся ви­ко­ну­ва­ти усю цю ро­бо­ту, адже де­хто при­їздить «на БУР» упер­ше. На­справ­ді ж за во­лон­те­ра­ми за­крі­пле­ний май­стер Бо­г­дан Ве­ли­чко, який і ко­ор­ди­нує всі те­хні­чні ро­бо­ти. Як ви­яви­ло­ся, тут не­має ні­яких се­кре­тів — го­лов­не зна­йти ін­ди­ві­ду­аль­ний під­хід до ко­жно­го та ма­ти ста­ле­ві нер­ви.

Не див­но, що й ре­зуль­тат ви­явив­ся від­по­від­ним. Пі­сля двох ти­жнів ро­бо­ти тут уже і ви­рів­ня­ні сті­ни, но­ва піч, ко­ри­дор, бе­тон­на під­ло­га, сті­на та ко­ло­ри­тний му­рал. За­ли­ши­ло­ся ли­ше вста­ви­ти ві­кна — і на­да­лі На­стя та Пав­ло уже вла­сни­ми си­ла­ми до­бу­до­ву­ва­ти­муть ле­кто­рій. «Ду­же ща­сли­вий, що всі так актив­но пра­цю­ва­ли, ко­му­ні­ку­ва­ли одне з одним. Це ди­во­ви­жно спо­сте­рі­га­ти: я при­хо­джу — тут ні­чо­го не­має, кла­до­чка якась ле­жить, а на­сту­пно­го дня — уже сті­на сто­їть, по­тім ще й малюнок на ній. Ні­ко­ли не ба­чив, щоб за та­кий ко­ро­ткий про­мі­жок ча­су щось по­ді­бне мо­жна бу­ло зро­би­ти», — по­ді­лив­ся вра­же­н­ня­ми про ро­бо­ту в Хру­лях во­лон­тер Слав­ко Але­щен­ко.

Однак бу­дів­ни­цтво ле­кто­рію — не єди­на за­слу­га БУРу тут. Во­лон­те­ри та­кож до­по­мо­гли сім’ї пе­ре­се­лен­ців з Ав­ді­їв­ки. У су­сі­дньо­му мі­сті Ло­хви­ця бу­рів­ці ре­мон­ту­ва­ли їхній бу­ди­нок, ко­трий бу­ло по­шко­дже­но під час по­же­жі.

ВІ­РА, ЩО ВСЕ НЕ ТАК УЖЕ Й ПО­ГА­НО

До Хру­лів я й уяви­ти не мо­гла, щоб в Укра­ї­ні зна­йду­ться лю­ди­ни, які отак без­ко­ри­сли­во вті­лю­ва­ти­муть ма­лень­ку ідею в ма­лень­ко­му се­лі. Про­вів­ши тут три дні, я не про­сто по­ба­чи­ла ма­льов­ни­чі кра­є­ви­ди або ж від­нов­ле­н­ня по­ки­ну­тої ха­ти­ни. Ні, я по­ба­чи­ла на­ба­га­то біль­ше — лю­дей, які «го­рять» одні­єю іде­єю. Пам’ятаю, один із во­лон­те­рів БУРу в Хру­лях по­ка­зав ме­ні «День». На за­пи­та­н­ня, звід­ки в ньо­го га­зе­та, отри­ма­ла від­по­відь, що її да­ли під час БУРу в Ав­ді­їв­ці. За­раз я ду­маю, що, ма­буть, є якийсь зв’язок між «Днем», БУРом і ци­ми Бо­гом за­бу­ти­ми Хру­ля­ми. Ма­буть, че­рез те, що все це асо­ці­ю­є­ться в ме­не з лю­дьми, які про­сто ро­блять свою спра­ву — зав­дя­ки якій у на­шій дер­жа­ві все не так уже й по­га­но.

Бо­г­да­на КАПІЦА, Лі­тня шко­ла жур­на­лі­сти­ки «Дня»-2017 Фото Ана­ста­сії ТУХ і Слав­ка АЛЕЩЕНКА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.