За­лі­ська Укра­ї­на

Слов’ян­ська ко­ло­ні­за­ція ба­сей­ну Вол­ги і Оки та її на­слід­ки

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ва­дим РИЖКОВ, «День», Дні­про

■ Ек­спан­сія слов’ян у Схі­дній Єв­ро­пі ма­ла свої дов­го­тер­мі­но­ві на­слід­ки. Одним з них бу­ла по­ява Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі. За­се­ле­н­ня слов’яна­ми зе­мель Вол­го-Ок­сько­го ме­жи­річ­чя по­ча­ло­ся ще в IX сто­літ­ті. До їхньо­го при­хо­ду в за­хі­дній ча­сти­ні ці­єї те­ри­то­рії жи­ли балт­ські пле­ме­на, а на схо­ді — угро­фін­ські, що ви­дно по то­по­ні­мах і да­них ар­хе­о­ло­гії. На­слід­ком слов’ян­ської ко­ло­ні­за­ції, яка по­си­ли­ла­ся в епо­ху Ки­їв­ської Ру­сі та її роз­па­ду, ста­ла осві­та і під­не­се­н­ня кня­зів­ства Во­ло­ди­ми­ро-Су­здаль­сько­го, а по­тім і Мо­сков­ської дер­жа­ви.

■ Істо­ри­чне ядро ці­єї зем­лі бу­ло роз­та­шо­ва­не в при­ро­дно­му ре­гіо­ні, який на­зи­вав­ся За­ліс­сям або Опі­л­лям, — не­ве­ли­кій ро­дю­чій те­ри­то­рії, ото­че­ній пра­лі­са­ми. У дав­ні ча­си Опі­л­ля бу­ло су­міш­шю ді­ля­нок ду­бо­вих лі­сів зі сте­по­ви­ми лу­ка­ми і яра­ми. Ду­бо­ві лі­си ще в се­ре­дньо­віч­чі бу­ли ви­ру­ба­ні, а ве­ли­ка ча­сти­на лу­гів роз­ора­на. Але го­лов­ною осо­бли­ві­стю Опі­л­ля є ро­дю­чий ґрунт — так зва­ні «во­ло­ди­мир­ські чор­но­зе­ми», в яких шар гу­му­су до­ся­гав 30 см. Це до­зво­ля­ло ви­ро­щу­ва­ти сіль­сько­го­спо­дар­ські куль­ту­ри — жи­то і овес, го­рох і гре­чку, а пі­зні­ше льон і ячмінь. За­се­ле­н­ня Опі­л­ля слов’яна­ми від­бу­ва­ло­ся в спри­я­тли­вих умо­вах се­ре­дньо­ві­чно­го клі­ма­ти­чно­го опти­му­му X — XIII сто­літь, ко­ли пло­ща лі­сів у Єв­ро­пі ско­ро­ти­ла­ся, а те­пла по­го­да до­зво­ля­ла зби­ра­ти ря­сні уро­жаї. Клі­ма­ти­чний опти­мум при­вів до швид­ко­го зро­ста­н­ня чи­сель­но­сті зем­ле­роб­ських на­ро­дів і осво­є­н­ня ни­ми но­вих зе­мель. Це ста­ло ка­та­лі­за­то­ром мі­гра­цій, у то­му чи­слі й зга­да­ної екс­пан­сії ли­тов­ців на пів­день і нім­ців — на схід.

■ Слов’ян­ська ко­ло­ні­за­ція Пів­ні­чно­Схі­дної Ру­сі про­хо­ди­ла де­кіль­ко­ма хви­ля­ми. До по­яви до­ріг го­лов­ни­ми шля­ха­ми пе­ре­су­ва­н­ня бу­ли рі­чки. Че­рез них окре­мі гру­пи слов’ян ді­ста­ва­ли­ся на­віть пів­ні­чно­го схо­ду. Вже в цей пе­рі­од во­ни по­мі­тно впли­ну­ли на куль­ту­ру ав­то­хтон­но­го фін­сько­го на­се­ле­н­ня і йо­го склад. Лі­то­пи­сна ме­ря з «По­ві­сті ми­ну­лих літ» бу­ла угро-фін­ським плем’ям, що про­жи­ва­ло у Вол­го-Ок­сько­му ре­гіо­ні, але за­снов­ни­ка­ми фор­по­сту пе­ре­се­лен­ців — мі­ста Ро­сто­ва — бу­ли слов’яни. Пі­зні­ше по­ча­ло­ся за­се­ле­н­ня Опі­л­ля ве­ли­ки­ми слов’ян­ськи­ми пле­ме­на­ми. По Вол­зі на пів­ні­чі схід Вол­го­Ок­сько­го ме­жи­річ­чя проби­ра­ли­ся із за­хо­ду кри­ви­чі. У пів­ні­чні зем­лі, зокре­ма в ра­йон Бі­ло­го озе­ра, пе­ре­се­ля­ли­ся іль­мен­ські слов’яни. У пів­ден­ній ча­сти­ні Пі­дмо­сков’я і в Ря­зан­ській зем­лі слов’ян­ська ко­ло­ні­за­ція від­бу­ва­ла­ся пе­ре­ва­жно пле­ме­нем в’яти­чів.

■ При­ва­бли­вість Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі бу­ла об­умов­ле­на низ­кою об­ста­вин. З одно­го бо­ку, це бу­ли ро­дю­чі зем­лі, які да­ва­ли пе­ре­се­лен­цям ста­біль­ну сіль­сько­го­спо­дар­ську ба­зу. З дру­го­го бо­ку — роз­ви­ток між­на­ро­дної тор­гів­лі і ви­со­кий по­пит на цін­не ху­тро, що по­ча­ло зни­ка­ти в ін­ших слов’ян­ських зем­лях. Са­ме ху­тро­ви­на ра­зом з ра­ба­ми бу­ли най­більш при­бу­тко­вою стат­тею екс­пор­ту Ки­їв­ської Ру­сі до Ві­зан­тії, а та­кож до кра­їн Єв­ро­пи і на араб­ський Схід. Ки­їв­ські кня­зі об­кла­да­ли ху­тро­вою дан­ню під­ко­ре­ні слов’ян­ські та фін­ські пле­ме­на. На­віть гро­шо­вий обіг на Ру­сі спо­ча­тку вів­ся ху­тря­ни­ми шкір­ка­ми. Ці­ка­во, що Яро­слав Му­дрий за жи­т­тя сво­го ба­тька — кня­зя Во­ло­ди­ми­ра — про­тя­гом ба­га­тьох ро­ків був ро­стов­ським кня­зем і на­мі­сни­ком За­ліс­ся. Пі­зні­ше зби­ра­чі да­ні — мі­сце­ві кня­зі — по­ча­ли при­би­ра­ти ху­тря­ну тор­гів­лю і до­хо­ди до сво­їх рук. У най­більш ви­гра­шно­му ста­но­ви­щі ви­яви­ли­ся мо­лод­ші Мо­но­ма­хо­ви­чі, що змі­цни­ли­ся в За­ліс­сі. Ху­тро­ві до­хо­ди да­ва­ли мо­жли­вість утри­му­ва­ти ве­ли­ку дру­жи­ну і за­сно­ву­ва­ти мі­ста — цен­три збо­ру да­ні та тор­гів­лі. Чи­ма­лу роль пі­сля хре­ще­н­ня Ру­сі ві­ді­гра­ло та­кож по­ши­ре­н­ня хри­сти­ян­ства, що зму­шу­ва­ло біг­ти по­да­лі від кня­жої вла­ди лю­дей, які ба­жа­ли збе­рег­ти язи­чни­цьку ре­лі­гію і тра­ди­ції. З лі­то­пи­сів ві­до­ме пов­ста­н­ня мі­сце­вих ме­шкан­ців на око­ли­цях Ро­сто­ва під ке­рів­ни­цтвом вол­хвів (1024 рік). Най­більш на­по­ле­гли­ви­ми у об­сто­ю­ван­ні сво­єї ві­ри і пле­мін­но­го прав­лі­н­ня ви­яви­ли­ся в’яти­чі, які чи­ни­ли зброй­ний опір ки­їв­ським кня­зям аж до ча­сів Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха.

■ Чер­го­вою зна­чною пе­ре­се­лен­ською хви­лею ста­ла мі­гра­ція в Ро­сто­во-Су­здаль­ську зем­лю пів­ден­но­ро­сій­сько­го на­се­ле­н­ня в XII — XIII сто­лі­т­тях. Її при­чи­ни бу­ли пов’яза­ні із за­не­па­дом Пів­ден­ної Ру­сі че­рез фе­одаль­ні вій­ни за ки­їв­ський ве­ли­ко­кня­жий пре­стол, ре­гу­ляр­ні на­бі­ги сте­по­вих ко­чів­ни­ків, екс­плу­а­та­цію про­сто­го на­се­ле­н­ня, а та­кож зга­са­н­ня тор­гів­лі по Дні­пру, пов’яза­не з по­сла­бле­н­ням Ві­зан­тії і не­без­пе­кою пе­ре­су­ва­н­ня че­рез по­ло­ве­цькі зем­лі. Ве­ли­ке зна­че­н­ня ма­ло за­крі­пле­на в лі­то­пи­сах по­ява при Во­ло­ди­ми­рі Мо­но­ма­хо­ві «пря­мо­е­здной до­ро­ги» з Пів­ден­ної Ру­сі в За­ліс­ся че­рез не­про­хі­дні ра­ні­ше не­трі — брян­ські лі­си. Це зна­чно по­лег­ши­ло пря­ме спо­лу­че­н­ня ки­їв­ських зе­мель із зем­лею Во­ло­ди­ми­ро­Су­здаль­ською, яке ра­ні­ше здій­сню­ва­ло­ся в об­хід, по Дні­пру і вер­хів’ям Вол­ги з во­ло­ком на Вал­даї. На від­мі­ну від слов’ян­ської ко­ло­ні­за­ції балт­ських зе­мель верх­ньо­го По­дні­пров’я, істо­ри­ки від­зна­ча­ють у Вол­го-Ок­сько­му ме­жи­річ­чі не ли­ше сти­хій­не, а й ор­га­ні­зо­ва­не фе­о­да­ла­ми пе­ре­се­ле­н­ня. В умо­вах ста­ро­ру­ської дер­жав­но­сті ко­ло­ні­за­ція спи­ра­ла­ся на укрі­пле­ні мі­ста і озбро­є­ні дру­жин. Но­ві цен­три роз­се­ле­н­ня кон­тро­лю­ва­ли­ся кня­жою вла­дою. За рі­ше­н­ням Лю­бе­цько­го з’їзду ро­сій­ських кня­зів 1097 ро­ку, зем­ля Ро­сто­во-Су­здаль­ська, ра­зом з пів­ден­ним Пе­ре­я­слав­ським кня­зів­ством, ста­ла ро­до­вою во­тчи­ною Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха і йо­го на­щад­ків. 1108 ро­ку в За­ліс­сі бу­ло за­сно­ва­но мі­сто Во­ло­ди­мир, ку­ди з ча­сом пе­ре­мі­сти­ла­ся кня­жа вла­да з Ро­сто­ва і Су­зда­ля. Ці­ка­во, що спо­ча­тку це мі­сто ма­ло пів­ден­но­ро­сій­ську на­зву з вла­сти­вим йо­му пов­но­го­лос­сям — Во­ло­ди­мѢръ.

■ Одним ыз най­більш актив­них ен­ту­зі­а­стів пе­ре­се­ле­н­ня і за­снов­ни­ком но­вих міст був мо­лод­ший син Во­ло­ди­ми­ра Мо­но­ма­ха, Ро­сто­во-Су­здаль­ський князь Юрій Дол­го­ру­кий. Він вер­бу­вав но­вих по­се­лен­ців і ви­да­вав їм чи­ма­лу по­зи­ку. До­да­тко­во пе­ре­се­лен­ці на­ді­ля­ли­ся ста­ту­сом віль­них зем­ле­ро­бів, до­сить рід­ким у Пів­ден­ній Ру­сі, де вже три­ва­ло за­крі­па­чен- ня про­сто­го на­се­ле­н­ня. Син Юрія — Ан­дрій Бо­го­люб­ський — та­кож сла­вив­ся сво­єю ко­ло­ні­за­тор­ською ді­яль­ні­стю. Про­ти во­лі ба­тька він по­ки­нув пів­ден­ну Русь з її усо­би­ця­ми, вій­на­ми і змо­ва­ми та по­вер­нув­ся в зем­лю Ро­сто­во­Су­здаль­ську, при­хо­пив­ши у Виш­го­ро­ді ві­зан­тій­ську скар­бни­цю — май­бу­тню іко­ну Во­ло­ди­мир­ської Бо­го­ма­те­рі. Жи­те­лі Ро­сто­ва і Су­зда­ля, зі­брав­шись на ві­че, ви­бра­ли Ан­дрія сво­їм кня­зем, однак той, не ба­жа­ю­чи обра­жа­ти мо­лод­ших бра­тів, осе­лив­ся у Во­ло­ди­ми­рі. Не­за­ба­ром тут роз­вер­ну­ло­ся бур­хли­ве бу­дів­ни­цтво, бу­ло зве­де­но ви­со­кі зем­ля­ні ва­ли, крі­по­сні сті­ни і ба­шти. На­слі­ду­ю­чи Ки­їв, бу­ли по­бу­до­ва­ні Успен­ський со­бор і цен­траль­ні бі­ло­кам’яні Зо­ло­ті во­ро­та, які збе­ре­гли­ся до­ни­ні. Так са­мо, як у ве­ли­ко­кня­жо­му Ки­є­ві, у Во­ло­ди­ми­рі-За­лі­сько­му бу­ло вла­сне лі­то­пи­са­н­ня і своя шко­ла іко­но­пи­су. «Мі­сто Во­ло­ди­мир, ра­ні­ше ма­ле і не­зна­чне, силь­но роз­ро­сло­ся і на­се­ли­ло­ся при Ан­дрі­є­ві, — пи­ше істо­рик Ми­ко­ла Ко­сто­ма­ров. — Жи­те­лі йо­го скла­да­ли­ся пе­ре­ва­жно з пе­ре­се­лен­ців, що пі­шли до Ан­дрія з Пів­ден­ної Ру­сі на но­ве про­жи­ва­н­ня. На це яв­но вка­зу­ють на­зви ур­очищ у Во­ло­ди­ми­рі: там бу­ла рі­чка Ли­бідь, Пе­чер­не мі­сто, Зо­ло­ті бра­ми з цер­квою над ни­ми, як у Ки­є­ві, і Де­ся­тин­на цер­ква Бо­го­ро­ди­ці. Ан­дрій, за зраз­ком Ки­є­ва, дав по­бу­до­ва­ній їм у Во­ло­ди­ми­рі цер­кві де­ся­ти­ну від сво­їх стад і від тор­гу, а крім то­го, мі­сто Го­ро­хо­вець і се­ла». До цьо­го мо­жна до­да­ти, що у Во­ло­ди­ми­рі бу­ла і є не ли­ше рі­чка Ли­бідь, а й Рпінь (Ір­пінь). Ро­з­гля­да­ю­чи кар­ту ста­ро­дав­ньо­го Во­ло­ди­ми­ра, мо­жна по­ба­чи­ти За­ли­бід­ську сло­бо­ду і на­віть Гон­ча­рі — май­же як у Ки­є­ві. Це по­ка­зує, звід­ки в За­ліс­сі з’яви­ли­ся роз­ви­не­ні ре­ме­сла і про­ми­сли. На­при­клад, ви­со­ко­ху­до­жній іко­но­пис і на­ро­дний роз­пис па­ле­ха, мсте­ри, хо­луя і хо­хло­ми. До­ста­тньо по­гля­ну­ти на ви­ро­би хо­хлом­ських май­стрів, кві­тко­ві та ро­слин­ні мо­ти­ви яких на­га­ду­ють укра­їн­ську Пе­три­ків­ку. Не ви­клю­че­но, що ця те­ма ще че­кає на сво­го до­слі­дни­ка. Мі­гра­ція в За­ліс­сі жи­те­лів Пів­ден­ної Ру­сі, ймо­вір­но, по­яснює і той факт, чо­му в Ро­сії збе­ре­гли­ся би­ли­ни ки­їв­сько­го ци­клу про ве­ли­ко­го кня­зя Во­ло­ди­ми­ра Кра­сне Со­не­чко і йо­го дру­жи­ну.

■ Пі­сля мон­го­ло-та­тар­ської на­ва­ли по­ча­ла­ся чер­го­ва хви­ля пе­ре­се­лень у За­ліс­ся з Ки­їв­сько­го, Чер­ні­гів­сько­го та ін­ших пів­ден­но­ро­сій­ських кня­зівств. У ній бра­ла участь і ча­сти­на мі­сце­вої зна­ті з дру­жи­на­ми, во­ло­ді­н­ня яких бу­ло роз­оре­но на кор­до­ні зі сте­пом. Ця хви­ля збі­гла­ся з пе­ре­їздом ми­тро­по­ли­та Ма­кси­ма з Ки­є­ва до Во­ло­ди­ми­ра 1299 ро­ку. На­щад­ка­ми пе­ре­се­лен­ців ста­ли чи­слен­ні мо­сков­ські дво­рян­ські ро­ди­ни, та­кі як Пле­ще­є­ви, Ігна­тьє­ви, Же­реб­цо­ви, П’ято­ви, Ізмай­ло­ви, Бул­га­ко­ви та ін­ші. Пів­ден­но­ро­сій­ські пе­ре­се­лен­ці пе­ре­не­сли до Пів­ні­чно-Схі­дної Ру­сі не ли­ше рі­дні на­зви міст — на­при­клад, Во­ло­ди­мир, Пе­ре­я­славль, Ста­ро­дуб, Зве­ни­го­род, Га­лич, Юр’їв, Виш­го­род, Пе­ре­мишль, Біл­го­род, а й чи­слен­ны гі­дро­ні­ми — на­зви во­до­ймищ. На­при­клад, і Пе­ре­я­славль-За­лі­ський, і Пе­ре­я­славль-Ря­зан­ський роз­та­шо­ва­ні на рі­чках Тру­біж, на­зва­них на честь при­то­ки Дні­пра, де сто­їть пів­ден­ний Пе­ре­я­славль. Зу­стрі­ча­ю­ться та­кож де­кіль­ка рі­чок з на­звою По­чай­на, Де­сна, Су­ла та ін­ші гі­дро­ні­ми, пе­ре­не­се­ні з Пів­ден­ної Ру­сі.

■ Із XIII сто­лі­т­тя вла­сне За­ліс­ся вже вклю­ча­є­ться до по­ня­т­тя Русь, і свід­че­н­ня цьо­го зу­стрі­ча­ю­ться як у ро­сій­ських, так і в іно­зем­них лі­то­пи­сах. Так, у «По­ві­сті про за­ги­бель Ро­сій­ської зем­лі», лі­те­ра­тур­ний пам’ятник пе­рі­о­ду мон­голь­ської на­ва­ли, окре­сле­но її кор­до­ни: «Отсе­ле до уго­ръ и до ля­хо­въ, до ча­хо­въ, от ча­хов до ятвя­зи, и от ятвя­зи до ли­твы, до не­мець, от не­мець до ко­ре­лы, от ко­ре­лы до Устью­га, где та­мо бя­ху той­ми­ци по­га­нии и за дышю­чи­мъ мо­ре­мъ; от мо­ря до бол­га­ръ, от бол­гарь до бур­та­съ[7], от бур­та­съ до чер­ми­съ[8], от чер­ми­съ до мо­ръдви, то все по­ко­ре­но было Бо­го­мъ кре­сти­янь­ско­му языку по­гань­скыя стра­ны ве­ли­ко­му кня­зю Все­во­ло­ду, отцю его Юрью, кня­зю кые­вьско­му, де­ду его Во­ло­ди­ме­ру Ма­на­ма­ху, ко­то­рымъ то по­ло­во­ци де­ти своя на­ша­ху в ко­лыбе­ли». В пе­рі­од прав­лі­н­ня зга­да­но­го тут Все­во­ло­да Ве­ли­ке Гні­здо, бра­та Ан­дрія Бо­го­люб­сько­го, мо­гу­тність Во­ло­ди­ми­ра до­ся­гла пі­ко­вої по­зна­чки. Про­те, на­щад­ки ці­єї гіл­ки Мо­но­ма­хо­ви­чів, як і в Пів­ден­ній Ру­сі, не­за­ба­ром зі­ткну­ли­ся в між­усо­бній бо­роть­бі. У цей мо­мент на­гря­ну­ли та­та­ро-мон­го­ли...

ФОТОРЕПРОДУКЦІЯ З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.