«Тре­тій стан» Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го:

істо­ри­чна до­ля, пов­сяк­ден­не жи­т­тя, ві­ру­ва­н­ня

Den (Ukrainian) - - Iсторія Та «я» - Ін­терв’ю пі­дго­ту­вав Зі­но­вій ПАРТИКО, Львів

Кни­га «Ко­ро­на, або Спад­щи­на Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го» з се­рії «Бі­блі­о­те­ка га­зе­ти «День», ви­да­на во­се­ни 2017 ро­ку, ду­же швид­ко зна­йшла шлях­до ши­ро­ко­го чи­та­цько­го за­га­лу й здо­бу­ла за­слу­же­не ви­зна­н­ня екс­пер­тів. Справ­ді, так про на­шу укра­їн­ську дер­жа­во­твор­чу елі­ту, про елі­ту куль­тур­ну ще не пи­са­ли! Про­те по­за ме­жа­ми роз­гля­ду за­ли­ша­ла­ся ще одна ду­же ва­жли­ва й ці­ка­ва про­бле­ма: пов­сяк­ден­не жи­т­тя й по­бут на­се­ле­н­ня Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го: се­лян, мі­щан, ду­хо­вен­ства, во­їн­ства. З про­ха­н­ням про­ко­мен­ту­ва­ти са­ме цю те­му ми звер­ну­ли­ся до за­ві­ду­ва­ча ка­фе­дри се­ре­дні­хві­ків та ві­зан­ти­ні­сти­ки Львів­сько­го на­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні І.Фран­ка, до­кто­ра істо­ри­чни­хна­ук, про­фе­со­ра Ле­он­тія ВОЙТОВИЧА.

Зі­но­вій ПАРТИКО: — Ша­нов­ний Ле­он­тію Ві­кто­ро­ви­чу, які основ­ні про­шар­ки на­се­ле­н­ня Ко­ро­лів­ства Ру­сі ви мо­же­те на­зва­ти та яким бу­ло в той час їхнє кіль­кі­сне спів­від­но­ше­н­ня?

Ле­он­тій ВОЙТОВИЧ: — На­се­ле­н­ня Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, як і ін­ших то­го­ча­сних єв­ро­пей­ських хри­сти­ян­ських дер­жав, скла­да­ло­ся з трьох ста­нів (то­ді їх на­зи­ва­ли ла­тин­ськи­ми тер­мі­на­ми): oratores — ті, що мо­ля­ться; bellatores — ті, що во­ю­ють; і laboratores — ті, що пра­цю­ють. Та­ке ви­зна­че­н­ня скла­ду на­се­ле­н­ня, да­не єпис­ко­пом Адаль­бер­том Ла­он­ським (по­мер 1031 р.), спра­ве­дли­ве для всі­єї хри­сти­ян­ської Єв­ро­пи Х—ХV ст.

До пер­шо­го ста­ну в Ко­ро­лів­стві Ру­сько­му на­ле­жа­ло ду­хо­вен­ство га­ли­цької, пе­ре­ми­шль­ської, во­ло­ди­мир­ської та холм­ської єпар­хій (від по­ча­тку XIV ст. — на чо­лі з га­ли­цьким ми­тро­по­ли­том), при­чо­му як світ­ське так і чер­не­че. До дру­го­го ста­ну на­ле­жа­ли кня­зі (ко­ро­лі), бо­я­ри й мі­ні­сте­рі­а­ли (тоб­то слу­жбов­ці кня­жої адмі­ні­стра­ції). Тре­тій стан мі­стив ку­пе­цтво (го­стів, як їх то­ді ще на­зи­ва­ли), ре­мі­сни­ків, ре­шту мі­сько­го на­се­ле­н­ня, а та­кож сіль­ське на­се­ле­н­ня. Се­ре­дньо­ві­чне су­спіль­ство бу­ло ду­же стру­кту­ро­ва­ним, то­му ко­жен з цих трьох ста­нів мі­стив ін­ші вну­трі­шні про­шар­ки, що рі­зни­ли­ся за сво­їм пра­во­вим і май­но­вим ста­ту­сом.

Яким бу­ло кіль­кі­сне спів­від­но­ше­н­ня між ста­на­ми? Дже­ре­ла не на­во­дять одно­зна­чної від­по­віді. Про­те ці да­ні мо­жна «ви­ра­ху­ва­ти» опо­се­ред­ко­ва­но. Так, за оцін­ка­ми істо­ри­ків, вій­сько Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го (без ура­ху­ва­н­ня мі­ських опол­чень та смер­дів, із яких фор­му­ва­ли до­по­мі­жні під­роз­ді­ли та обо­зні ко­ман­ди) ста­но­ви­ло при­бли­зно з 20 тис. осіб. Та­ким чи­ном, ра­зом із ро­ди­на­ми, стан «во­ї­нів» (bellatores) міг на­ра­хо­ву­ва­ти до 100 тис. осіб. За ана­ло­гі­я­ми з ти­ми єв­ро­пей­ськи­ми кра­ї­на­ми, де стан дже­рел дає змо­гу ба­чи­ти ці спів­від­но­ше­н­ня, ду­хо­вен­ство (oratores) не пе­ре­ви­щу­ва­ло п’ятої ча­сти­ни «во­ї­нів». Це озна­чає, що ду­хо­вен­ства бу­ло близь­ко 20 тис. осіб.

Ре­шта на­се­ле­н­ня при­па­дає на тру­дів­ни­ків (laboratores). Ви­ра­ху­ва­ти їхню кіль­кість або вкрай важ­ко, або не­мо­жли­во. Якщо ко­ри­сту­ва­ти­ся ана­ло­гі­єю з ін­ши­ми кра­ї­на­ми, де та­кі при­бли­зні під­ра­хун­ки про­ве­де­ні, а та­кож оцін­кою ві­до­мо­го ро­сій­сько­го істо­ри­ка Ге­ор­гія Вер­над­сько­го (пра­цю­вав у емі­гра­ції в США; не плу­та­ти з В.І.Вер­над­ським!), який оці­ню­вав усе на­се­ле­н­ня до­мон­голь­ської Ру­сі в 7,5 млн, то, вра­хо­ву­ю­чи низь­ку гу­сто­ту на­се­ле­н­ня на те­ри­то­рії Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, мо­жна при­пу­ска­ти, що цей тре­тій стан у ХІІІ—ХІV ст. ста­но­вив тро­хи біль­ше ніж 1 млн. Не­об­хі­дно зва­жа­ти та­кож, що ча­сти­на на­се­ле­н­ня з По­дні­пров’я, вті­ка­ю­чи від ор­дин­ців, мі­гру­ва­ла на за­хід. Що сто­су­є­ться кіль­ко­сті мі­сько­го на­се­ле­н­ня, то, за тим са­мим Г.Вер­над­ським, з яким я по­го­джу­ю­ся, во­но ста­но­ви­ло близь­ко 13 від­со­тків.

Та­ким чи­ном, за при­бли­зни­ми під­ра­хун­ка­ми кіль­кість на­се­ле­н­ня Ко­ро­лів­ства Ру­сі в су­мі ста­но­ви­ла близь­ко 1,2 млн лю­дей, із яких орі­єн­тов­но 20 тис. осіб — ду­хо­вен­ство, 100 тис. — во­їн­ство і 1080 тис. — про­сто­люд: 140 тис. мі­стя­ни й 940 тис. сіль­ське на­се­ле­н­ня. На­го­ло­шую, що ці ци­фри — ре­зуль­тат при­бли­зних оці­нок. Жо­дних пе­ре­пи­сів не ве­ло­ся, а го­спо­дар­ська до­ку­мен­та­ція не збе­ре­гла­ся.

З. П.: — Оскіль­ки го­лов­ним про­шар­ком бу­ло се­лян­ство, то яким був йо­го по­бут? Як жи­ли то­го­ча­сні се­ля­ни? Яким бу­ло їхне жи­тло? Що бу­ло в ти­хжи­тлах ?

Л. В.: — Се­лян­ство бу­ло чи не най­більш стру­кту­ро­ва­ним. Се­ред се­лян ви­окрем­лю­ва­ли, по-пер­ше, смер­дів, тоб­то віль­них сіль­ських го­спо­да­рів, яких на­віть при­зи­ва­ли до вій­ська і які фор­му­ва­ли за­го­ни лу­чни­ків й обо­зні ко­ман­ди. По-дру­ге, це ся­бри — віль­ні се­ля­ни-об­щин­ни­ки, які во­ло­ді­ли спіль­ни­ми на­ді­ла­ми або угі­д­дя­ми. По-тре­тє, це ря­до­ви­чі — по­са­дже­ні на зем­лю бран­ці (ко­ли­шні по­ло­не­ні) або пе­ре­се­лен­ці, які укла­да­ли з кня­зя­ми чи бо­я­ра­ми уго­ду, яка ви­зна­ча­ла об­ся­ги їхньої по­вин­но­сті. По-че­твер­те, це за­ку­пи (ро­лей­ні за­ку­пи) — ті, які пра­цю­ють на зем­лі, від­ро­бля­ю­чи по­зи­чку з про­цен­та­ми на зем­лі го­спо­да­ря. По-п’яте, це по­лов­ни­ки — ті, хто пра­цю­ють на чу­жій зем­лі зі сво­їм чи чу­жим ре­ма­нен­том за по­ло­ви­ну вро­жаю. По-шо­сте, це вда­чі — ті, які від­ро­бля­ли пе­ре­ва­жно в су­сі­да по­зи­чку (да­чу) і про­тя­гом цьо­го ча­су жи­ли на йо­го зем­лі. По-сьо­ме, це про­ще­ни­ки (пу­ще­ни­ки) і за­ду­шні лю­ди — учо­ра­шні ра­би-хо­ло­пи, від­пу­ще­ні на во­лю.

Ко­жен із цих про­шар­ків мав осо­бли­во­сті сво­го по­бу­ту, які ви­зна­ча­ли­ся ма­те­рі­аль­ним ста­ном се­лян. Так, смер­ди, ся­бри й ря-

Так са­мо з ХІІ ст. кам’яні пе­чі змі­ни­ли на гли­но­би­тні. Ди­ма­рів не бу­ло, а то­му ха­ти бу­ли кур­ни­ми. Що­прав­да, ві­кна вла­што­ву­ва­ли бі­ля пе­чей, щоб за по­тре­би мо­жна бу­ло швид­ко ви­пу­сти­ти дим. Ві­кна за­тя­гу­ва­ли би­ча­чи­ми мі­ху­ра­ми або по­ді­бним ма­те­рі­а­лом із ін­ших тва­рин чи ро­слин, а іно­ді — про­ма­сле­ни­ми тка­ни­на­ми. По­суд був ке­ра­мі­чний та де­рев’яний (остан­ній ар­хе­о­ло­ги май­же не ви­яв­ля­ють че­рез не­дов­го­ві­чність де­ре­ви­ни).

З. П.: — Як від­бу­ва­ли­ся роз­ра­хун­ки між се­ля­ни­ном та вла­сни­ком зем­лі — фе­о­да­лом? Якими за роз­мі­ра­ми бу­ли се­ре­дні се- до­ви­чі ма­ли, як пра­ви­ло, вла­сний ре­ма­нент і ху­до­бу (про це свід­чить, зокре­ма, «Ру­ська прав­да», де мі­стя­ться окре­мі за­пи­си про ко­ня смер­да, якщо він втра­чав йо­го в по­хо­ді).

До ре­чі, ху­до­бу в ті ча­си утри­му­ва­ли не в стій­лах, а під на­ві­са­ми або в за­го­нах. У хо­ло­дні зи­ми ко­рів і ко­ней не­рід­ко бра­ли до­до­му. Зре­штою та­ка пра­кти­ка збе­ре­гла­ся по га­ли­цьких се­лах ще й у XVIII ст.

Із ХІІ ст. сіль­ське жи­тло змі­ни­ло­ся: за­мість на­пів­зем­ля­нок се­ля­ни по­ча­ли бу­ду­ва­ти на­зем­ні зру­бні бу­дів­лі роз­мі­ром від 3x3 до 4x4 м, зна­чно рід­ше — до 6x5 м. Іно­ді та­кі жи­тла ма­ли й сі­ни, які, про­те, при ар­хе­о­ло­гі­чних роз­ко­пках не завжди мо­жна ви­яви­ти. На по­двір’ях са­диб бу­ли го­спо­дар­ські ями, які ви­ко­ну­ва­ли роль по­гре­бів. Від­ста­ні між бу­дин­ка­ми в се­ре­дньо­му ста­но­ви­ли 15 м. лян­ські на­ді­ли? Скіль­ки та якої ху­до­би ма­ло се­лян­ське го­спо­дар­ство?

Л. В.: — Ва­ше за­пи­та­н­ня по­да­но з су­то су­ча­сних уяв­лень про се­ре­дньо­ві­чне су­спіль­ство. На­справ­ді в ті ча­си все бу­ло ду­же по-рі­зно­му.

У Ко­ро­лів­стві Ру­сько­му (в га­ли­цькій ча­сти­ні, а з се­ре­ди­ни ХІІІ ст. — і у во­лин­ській) бо­яр­ські зе­мель­ні во­ло­ді­н­ня — бе­не­фі­ції (так зва­ні корм­лі­н­ня) бу­ли транс­фор­мо­ва­ні в фе­о­ди (отчи­ни). При цьо­му і одне, і дру­ге бу­ло ли­ше умов­ним во­ло­ді­н­ням: пер­ше — на час не­се­н­ня слу­жби, дру­ге — по­жит­тє­ве з пра­вом успад­ку­ва­н­ня, яке на­да­вав князь, а по­тім — ко­роль. Отчи­ни да­ва­ли вла­сни­ку пра­во на збір дер­жав­них по­да­тків із пев­ної те­ри­то­рії для утри­ма­н­ня вла­сно­го спи­су. Спи­сом на­зи­ва­ли вій­сько­вий за­гін із 3—20 осіб, ку­ди вхо­ди­ли озбро­є­ні ко­штом фе­о­да­ла збро­є­но­сці та па­жі. За пра­во зби­ра­ти дер­жав­ні по­да­тки фе­о­дал брав на се­бе обов’язок за­хи­ща­ти на­се­ле­н­ня сво­го фе­о­ду, яке в ра­зі на­па­ду хо­ва­ло­ся до йо­го зам­ку чи укрі­пле­ної са­ди­би.

Смер­ди, ся­бри та ря­до­ви­чі, які жи­ли в ме­жах фе­о­ду, пла­ти­ли фе­о­да­лу по­да­ток (до мо­мен­ту пе­ре­хо­ду в фе­од во­ни пла­ти­ли по­да­ток у кня­зів­ську чи ко­ро­лів­ську скар­бни­цю). Крім то­го, якщо фе­о­дал вста­нов­лю­вав свій млин, бліх (спо­ру­ду для від­бі­лю­ва­н­ня по­ло­тна) чи ін­ші спо­ру­ди або обла­дна­н­ня, то за ко­ри­сту­ва­н­ня ни­ми се­ля­ни вно­си­ли окре­му до­да­тко­ву пла­ту.

На віль­ні зем­лі, які тим­ча­со­во з рі­зних при­чин не обро­бля­ли, фе­о­дал міг по­са­ди­ти за­ку­пів, по­лов­ни­ків, пу­ще­ни­ків чи на­віть хо­ло­пів (ра­бів). Від­но­си­ни між ни­ми ви­зна­ча­ли­ся ста­ту­сом ко­жно­го про­шар­ку, про який уже йшло­ся. За­га­лом, зе­мель бу­ло біль­ше ніж їх мо­жна бу­ло обро­би­ти, то­му всі фе­о­да­ли ма­ли за­ці­кав­ле­ність у зро­стан­ні кіль­ко­сті на­се­ле­н­ня.

Но­ві по­се­лен­ці осі­да­ли на зем­лях на пра­вах ря­до­ви­чів. Але роз­мі­ри се­лян­ських зем­ле­во­ло­дінь, як і роз­мі­ри сіл, нам по­ки що не­ві­до­мі, оскіль­ки ар­хе­о­ло­ги цьо­го май­же не до­слі­джу­ва­ли. Адже не ви­ста­чає ко­штів не тіль­ки на це, а на­віть і на до­слі­дже­н­ня ве­ли­ких міст і па­ла­ців...

З. П.: — Яку фор­му ма­ли ре­лі­гій­ні ві­ру­ва­н­ня се­лян? Чи ба­га­то й чи три­ва­лий час по­ряд із хри­сти­ян­ством ще існу­ва­ло язи­чни­цтво? Чи ба­га­то цер­ков існу­ва­ло в сіль­ськи­хпо­се­ле­н­нях ?

Л. В.: — За Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го се­ла бу­ли хри­сти­ян­ські, ма­ли цер­кву, бі­ля якої роз­та­шо­ву­вав­ся цвин­тар. Зро­зумі­ло, що по­ді­бно до ре­шти єв­ро­пей­ських зе­мель, скла­дна хри­сти­ян­ська фі­ло­со­фія не бу­ла осво­є­на всі­ма вер­ства­ми на­се­ле­н­ня, то­му осо­бли­во у се­лян­сько­му се­ре­до­ви­щі пе­ре­жи­тки язи­че­ських ві­ру­вань і ча­клунств збе­рі­га­ли­ся ще до по­ча­тку ХХ ст. Усе це сьо­го­дні ста­ран­но зби­ра­є­ться і до­слі­джу­є­ться етно­ло­га­ми.

З. П.: — Як одя­га­ли­ся се­ля­ни влі­тку та взим­ку? Якими бу­ли най­ти­по­ві­ші пре­дме­ти по­бу­ту?

Л. В.: — Се­лян­ські мо­гиль­ни­ки (кла­до­ви­ща) ні­хто не до­слі­джу­вав, то­му зо­бра­жень й опи­сів одя­гу не­має. За пі­зні­шою ана­ло­гі­єю мо­жна тіль­ки при­пу­сти­ти, що лі­тній одяг був пе­ре­ва­жно по­ло­тня­ний, а зи­мою до­пов­ню­вав­ся шкі­ра­ми-ко­жу­ха­ми, зде­біль­шо­го ове­чи­ми.

Су­ча­сна ар­хе­о­ло­гія да­ла змо­гу ви­яви­ти ре­ма­нент, ін­стру­мен­ти (в т.ч. і ов­ру­цькі пря­сли­ця з ро­же­во­го ши­фе­ру), ке­ра­мі­чний кру­жаль­ний по­суд, во­зи, са­ни то­що. Зви­чай­но, се­ля­ни ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли де­рев’яні ме­блі та ін­ші ре­чі, але сіл практично ще ні­хто су­ціль­но не роз­ко­пу­вав і не до­слі­джу­вав, а то­му ві­до­мо­стей, про які ви за­пи­ту­є­те, не­має.

Для про­ве­де­н­ня та­ких до­слі­джень по­трі­бні не тіль­ки ко­шти, а й се­ла, «не по­три­во­же­ні» пі­зні­шою ді­яль­ні­стю лю­дей: оран­ка­ми, бу­дів­ни­цтвом жи­тел то­що. Але на­сам­пе­ред ко­шти.

З. П.: — Ша­нов­ний Ле­он­тію Ві­кто­ро­ви­чу, звер­ні­мо­ся до мі­стян. Якими ре­ме­сла­ми во­ни за­йма­ли­ся? Ко­ли в Укра­ї­ні най­пер­ше бу­ло за­про­ва­дже­не Ма­где­бурзь­ке пра­во, яке да­ва­ло мі­стя­нам від­но­сно біль­ше прав і сво­бод сто­сов­но сіль­сько­го на­се­ле­н­ня?

Л. В.: — Мі­сти­чі, як во­ни се­бе то­ді на­зи­ва­ли, скла­да­ли­ся теж із чи­слен­них про­шар­ків: бюр­ге­ри-ку­пці (го­сті-гур­то­ви­ки й кра­ма­рі, тоб­то по-су­ча­сно­му гур­то­ві й роз­дрі­бні тор­гів­ці), ре­мі­сни­ки та рі­зний люм­пен-про­ле­та­рі­ат (гу­ля­щі лю­ди то­що).

Мі­ське на­се­ле­н­ня об’єд­ну­ва­ло­ся в кор­по­ра­ції, зокре­ма вже з дру­гої по­ло­ви­ни ХІІІ ст. по­ча­ли ство­рю­ва­ти­ся це­хи, ку­ди вхо­ди­ли май­стри зі сво­ї­ми май­стер­ня­ми, під­май­стра­ми й учня­ми-уно­та­ми. Ар­хе­о­ло­гія і дже­ре­ла да­ють змо­гу ви­окре­ми­ти 16 рі­зних груп ре­мі­сни­ків 103 про­фе­сій. Якщо це ці­ка­во чи­та­чам, то мо­жу ці гру­пи й про­фе­сії пе­ре­ра­ху­ва­ти. По­даю на­зви цих про­фе­сій так, як во­ни то­ді на­зи­ва­ли­ся.

І гру­па — май­стри з оброб­ки чор­них ме­та­лів: дом­ни­ки (май­стри з ви­плав­ле­н­ня ста­лі); ко­ва­лі по за­лі­зу (май­стри з ви­го­тов­ле­н­ня штаб); ко­ва­лі по за­лі­зу ши­ро­ко­го про­фі­лю; цвя­ха­рі (май­стри з ви­ро­бни­цтва цвя­хів); зам­ка­рі (май­стри з ви­ро­бни­цтва зам­ків); ко­ва­лі-ско­во­рі­дни­ки.

По­ча­ток. За­кін­че­н­ня чи­тай­те в на­сту­пно­му ви­пу­ску сто­рін­ки «Істо­рія і Я»

Рід­кі­сний лі­то­пи­сний малюнок кін­ця ХІІІ ст., мо­жли­во, ви­ко­на­ний на те­ре­нах Во­ли­ні. Ви­со­кий роз­ви­ток ре­ме­сел Ко­ро­лів­ства Ру­сько­го, зокре­ма, ко­валь­сько­го й ли­вар­но­го, дав мо­жли­вість у май­бу­тньо­му ство­ри­ти на цих зем­лях ме­та­лур­гій­не ви­ро­бни­цтво

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.