Та­рас ШЕВЧЕНКО: не­ймо­вір­ний жов­тень 1845 ро­ку

Den (Ukrainian) - - Культура - Во­ло­ди­мир ПАНЧЕНКО, фото автора

22 бе­ре­зня 1845 ро­ку Та­рас Шевченко згі­дно з рі­ше­н­ням ра­ди Ака­де­мії ми­стецтв отри­мав зва­н­ня «не­кла­сно­го (віль­но­го) ху­до­жни­ка» і вже за три дні за­ли­шив Пе­тер­бург, щоб зно­ву ви­ру­ши­ти в Укра­ї­ну. Сво­є­му при­я­те­ле­ві Яко­ву Ку­ха­рен­ку він на­пе­ре­до­дні по­ві­дом­ляв: «Я сьо­го­дні Пе­тер­бург по­ки­даю. /.../ Ота­ма­не, пи­ши, ко­ли ма­ти­меш час, до ме­не. В Пол­тав­скую гу­бер­нию, в Мир­го­род­ский по­віт, в се­ло Ма­ри­ен­ское. На ім’я Але­ксан­дра Ан­дре­е­ви­ча Лу­кья­но­ви­ча с пе­ре­да­чею щи­ро­му тво­є­му Шев­чен­ко­ві».

Не­кла­сний ху­до­жник Шевченко, отож, мав на­мір зу­пи­ни­ти­ся в Мар’їн­сько­му (ни­ні — Мар’ян­ське) під Мир­го­ро­дом, у ма­є­тку пол­тав­сько­го по­мі­щи­ка Лук’яно­ви­ча. Пе­ре­бу­ва­ю­чи в Пе­тер­бур­зі, той за­про­сив Та­ра­са до се­бе, до­мо­вив­шись, що гі­стьху­до­жник на­пи­ше порт­ре­ти чле­нів йо­го ро­ди­ни. Шев­чен­ка та­ка про­по­зи­ція ціл­ком вла­што­ву­ва­ла: Мар’ян­ське на час пе­ре­бу­ва­н­ня в Укра­ї­ні ма­ло ста­ти для ньо­го «ба­зою», а го­но­рар за порт­ре­ти міг піджи­ви­ти скром­ний бю­джет...

Про Шев­чен­ко­во­го су­пу­тни­ка Оле­ксан­дра Лук’яно­ви­ча зна­є­мо, що в мо­ло­до­сті він пе­ре­бу­вав на вій­сько­вій слу­жбі; у від­став­ку пі­шов у чи­ні ма­йо­ра. На час зу­стрі­чі з Шев­чен­ком мав со­ро­ксо­рок два ро­ки (орі­єн­тов­ні ро­ки жи­т­тя Лук’яно­ви­ча — 1803—1880). На порт­ре­ті, ви­ко­на­но­му Шев­чен­ком у Мар’ян­сько­му, Лук’яно­вич схо­жий на са­мо­за­ко­ха­но­го фран­та: пі­жон­ські ву­си­ки, ба­кен­бар­ди, аку­ра­тно ви­кла­де­ний на шиї шарф...

■ Про пе­ре­бу­ва­н­ня Шев­чен­ка в Мар’ян­сько­му ми май­же ні­чо­го б не зна­ли, як­би не Ві­льям Лю­дві­го­вич Бе­рен­штам, ки­їв­ський єв­рей-укра­ї­но­філ, за сло­ва­ми Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка — «ро­зум­ний і сим­па­ти­чний чо­ло­вік», який був «актив­ні­шим за ба­га­тьох чле­нів Гро­ма­ди, при­ро­дже­них укра­їн­ців». 1899-го р. він від­шу­кав у Со­ро­чин­цях 76-рі­чно­го Ар­се­на Та­тар­чу­ка, ко­ли­шньо­го ку­ха­ря Лук’яно­ви­чів, і той чи­ма­ло роз­по­вів Бе­рен­шта­му.

«Він /Шевченко. — В.П./ вста­вав зі схо­дом сон­ця й одра­зу брав­ся за ро­бо­ту, — роз­по­від­ав Та­тар­чук. — /.../ У віль­ний від пи­са­н­ня порт­ре­тів час май­же завжди за­ли­шав­ся у сво­їй кім­на­ті, по­стій­но чи­тав кни­ги, які брав із пан­ської бі­бліо­те­ки, або ж пи­сав ли­сти, чи щось ін­ше; тіль­ки зрід­ка блу­кав він око­ли­ця­ми, при цьо­му ча­сто зу­пи­няв­ся, вдив­ляв­ся в якісь від­да­ле­ні пре­дме­ти, за­ма­льо­ву­вав рі­дні кра­є­ви­ди. Сні­дав і обі­дав він ра­зом із па­на­ми...».

Осе­лив­ся Шевченко в окре­мо­му при­мі­щен­ні; від по­слуг ла­кея від­мо­вив­ся...

■ Твор­чість, як ві­до­мо, по­тре­бує уса­мі­тне­н­ня, тож при­ро­дно, що в Мар’ян­сько­му по­ет «зі зна­йо­ми­ми Лук’яно­ви­ча/.../ не збли­жу­вав­ся». А ко­ли ви­ри­нав зі сво­єї са­мо­ти, то «охо­че спіл­ку­вав­ся зі свя­ще­ни­ка­ми». Во­ни, роз­по­від­ав Та­тар­чук, «всі ду­же лю­би­ли й по­ва­жа­ли Шев­чен­ка». Свя­ще­ник Ба­би­чев із су­сі­дньої Усти­ви­ці одно­го ра­зу під час обі­ду в Мар’ян­сько­му ска­зав та­ке: «Та­ра­се Гри­го­ро­ви­чу, Ва­шо­го ро­зу­му хоч би на двад­цять чо­ло­вік та розда­ти, всім ви­ста­чи­ло б!». В Усти­ви­ці, до сло­ва ка­жу­чи, на­ро­див­ся Ва­силь На­рі­жний (1780—1825), пи­сьмен­ник, яко­го вва­жа­ють по­пе­ре­дни­ком Го­го­ля, — мо­же, йо­го ім’я зга­ду­ва­ло­ся і в Шев­чен­ко­вих роз­мо­вах із Ба­би­че­вим? Усе ж та­ки, ро­ма­ни На­рі­жно­го «Ро­сий­ский Жил­блаз», «Сло­вен­ские ве­че­ра», «Два Ива­на», «Бур­сак» бу­ли до­сить по­пу­ляр­ни­ми....

На­йохо­чі­ше, за сло­ва­ми Та­тар­чу­ка, Шевченко збли­жу­вав­ся «з дво­ро­ви­ми і се­ля­на­ми; май­же всіх він знав по іме­ні. /.../ Ча­сто ве­чо­ра­ми від­ві­ду­вав він «ву­ли­цю». По­ява йо­го в та­ких ви­пад­ках завжди всі­ма очі­ку­ва­ла­ся з не­тер­пі­н­ням і ві­та­ла­ся. В ці ве­чо­ри час ми­нав не­по­мі­тно: Шевченко й сам по­жвав­лю­вав­ся, він ба­га­то роз­по­від­ав про ми­ну­ле Укра­ї­ни, про по­дви­ги ко­за­ків, про бо­роть­бу їх із тур­ка­ми й па­на­ми. Го­во­рив про своє се­лян­ське по­хо­дже­н­ня і звіль­не­н­ня, але про те, як і ко­ли зно­ву по­вер­не­ться во­ля за­крі­па­че­но­му лю­ду, не зга­ду­вав. За­ли­ця­н­ням до дів­чат і мо­ло­диць ні­ко­ли не за­ймав­ся, нав­па­ки, з ни­ми по­во­див­ся так са­мо, як і з па­руб­ка­ми й чо­ло­ві­ка­ми. Іно­ді за­про­шу­вав за свій кошт му­зи­ку; то­ді бу­ва­ло ду­же ве­се­ло; сам Шевченко ду­же лю­бив, щоб ті, хто зі­брав­ся, спів­а­ли й тан­цю­ва­ли...»

■ А ось про Лук’яно­ви­ча Ар­сен Та­тар­чук роз­по­від­ав стри­ма­но. До се­лян пан ста­вив­ся до­бре, рід­ко їх ка­рав; під час пе­ре­бу­ва­н­ня в се­лі Та­ра­са Шев­чен­ка по­ка­рань не бу­ло зов­сім. Про­те під ста­рість став при­чі­пли­вим і жор­сто­ким.

Жив Лук’яно­вич на ши­ро­ку но­гу, «ча­сто вла­што­ву­вав роз­кі­шні бен­ке­ти ма­ло не для всьо­го по­ві­ту — для цьо­го ви­на діж­ка­ми ви­пи­су­ва­ли­ся з Фран­ції. Був зав­зя­тим ми­слив­цем, утри­му­вав ве­ли­ку зграю со­бак і ба­га­то вер­хо­вих та ви­їзних ко­ней. По­лю­ва­н­ня, вла­што­ва­ні ним, від­зна­ча­ли­ся ба­га­то­лю­дні­стю і ще­дри­ми при­го­ща­н­ня­ми»...

■ Усе, однак, ра­пто­во пі­шло пра­хом. Пі­сля звіль­не­н­ня се­лян Лук’яно­вич втра­тив свій ма­є­ток. Дру­жи­на йо­го за­ли­ши­ла і ви­їха­ла в Ана­ньїв­ський по­віт Хер­сон­ської гу­бер­нії. Чо­ло­ві­ко­ві во­на ви­да­ла ве­ксель на 80 тис. ру­блів, про­те ве­ксель укра­ли. Тож ко­ли дру­жи­на по­мер­ла, то ста­рий Оле­ксандр Ан­дрі­йо­вич не зміг ско­ри­ста­ти­ся її вдо­ви­ною ча­сти­ною. Са­мо­тній, хво­рий на епі­ле­псію, він на­при­кін­ці жи­т­тя по­не­ві­ряв­ся і по­мер у зна­йо­мо­го по­мі­щи­ка...

Порт­ре­ти чле­нів ро­ди­ни за­бра­ла донь­ка Лук’яно­ви­ча Со­фія Оле­ксан­дрів­на, в за­між­жі Кри­жа­нів­ська. Її до­ля та­кож ви­яви­ла­ся «не зов­сім зви­чай­ною і ду­же сум­ною». Що озна­ча­ли ці сло­ва Та­тар­чу­ка — за­ли­ши­ло­ся та­єм­ни­цею. Зро­зумі­ло тіль­ки, що порт­ре­ти про­па­ли. Як про­па­ла й ве­ли­ка бі­блі­о­те­ка, з якої брав кни­ги Та­рас Шевченко. Книг бу­ло ба­га­то, за­йма­ли во­ни в бу­дин­ку в Мар’ян­сько­му ці­лих дві кім­на­ти...

Із Мар’ян­сько­го Шевченко час від ча­су ви­ру­шав у ман­дри. Ав­то­ру біо­гра­фі­чної хро­ні­ки «Ду­ма про Огонь» Пе­тру Жу­ру вда­ло­ся вста­но­ви­ти, що Та­рас Шевченко по­бу­вав у го­стях у ста­ро­го Лук’яно­ви­ча (себ­то — ба­тька вла­сни­ка Мар’ян­сько­го). Дій­сний стат­ський ра­дник Лук’яно­вич, мав слав­ну біо­гра­фію. До 1812 ро­ку він пе­ре­бу­вав на вій­сько­вій слу­жбі; брав участь у во­єн­них по­хо­дах (1805—1806), ко­ман­ду­вав ка­ва­ле­рій­ським пол­ком. Мав бо­йо­ві на­го­ро­ди... Пі­сля від­став­ки Ан­дрія Фе­до­ро­ви­ча при­зна­чи­ли Перм­ським ві­це-гу­бер­на­то­ром, по­тім — Сим­бір­ським гу­бер­на­то­ром... У се­лі Ше­ді­є­ве на Пол­тав­щи­ні він мав роз­кі­шний ма­є­ток — гран­діо­зні «де­рев’яні хо­ро­ми» в сти­лі кла­си­ци­зму. Сю­ди й при­їздив Шевченко з Мар’ян­сько­го...

■ «Чо­го тіль­ки не бу­ло в цьо­му до­мі! — за­хо­пле­но зга­ду­ва­ла ону­ка Лук’яно­ви­ча Оле­ксан­дра Мель­ни­ко­ва. — Кім­на­ти рі­зно­ма­ні­тних роз­мі­рів і ви­дів: за­ли з хо­ра­ми і без хо­рів, ві­таль­ні, ди­ван­ні, бо­ске­тна, роз­пи­са­на зго­ри до­ни­зу хи­мер­ни­ми зо­бра­же­н­ня­ми фан­та­сти­чних ланд­ша­фтів, каз­ко­вих пта­хів і не­ба­че­них кві­тів...» (див.: Мель­ни­ко­ва А. Во­спо­ми­на­ния о дав­но ми­нув­шем и не­дав­но былом. — М., 1898).

У ше­ді­єв­ських «де­рев’яних хо­ро­мах», за свід­че­н­ням ме­му­а­ри­сти­ки, ча­сто го­стю­ва­ли пи­сьмен­ни­ки, му­зи­кан­ти, ху­до­жни­ки. Се­ред них — Іван Ко­тля­рев­ський. Мель­ни­ко­ва ствер­джує, що са­ме в Ше­ді­є­во­му він «на­пи­сав свою «На­тал­ку Пол­тав­ку», як ху­до­жник ство­рю­ю­чи всі ді­йо­ві осо­би за зраз­ка­ми, що ото­чу­ва­ли йо­го; всі осо­би, які ді­ють у ній, — ху­до­жні порт­ре­ти ді­до­вої двір­ні і йо­го до­мо­чад­ців»... Зга­да­но в ме­му­а­рах Мель­ни­ко­вої і Та­ра­са Шев­чен­ка: «Го­стю­вав тут (у Ше­ді­є­во­му. — В.П.) і по­ет Шевченко, який вніс свою до­лю ін­те­ре­су в ті­сний гур­ток мо­го ді­да, — пи­са­ла Мель­ни­ко­ва. — Він на­віть за­ли­шив на згад­ку про своє пе­ре­бу­ва­н­ня в ньо­го в до­мі вла­сно­руч на­пи­са­ний порт­рет свій»...

Ар­хі­те­ктур­ні ди­ва Лук’яно­ви­ча в Ше­ді­є­во­му не вці­лі­ли. А ось у Мар’ян­сько­му ма­те­рі­аль­ні зна­ки істо­рії ХІХ ст. ще мо­жна по­ба­чи­ти. Пан­ський одно­по­вер­хо­вий це­гля­ний бу­ди­нок із ви­га­дли­вою ве­ран­дою по­ки що сто­їть, про­те пе­ре­кри­т­тя не ви­три­ма­ли, впа­ли. Про роз­мах ко­ли­шньо­го пар­ку на­га­дує ста­рий дуб: ме­мо­рі­аль­на та­бли­чка по­яснює рід­кі­сним пі­лі­гри­мам, що Шевченко тут лю­бив уса­мі­тню­ва­ти­ся... Те­пер бі­ля ду­ба па­су­ться ко­зи...

■ При­кро. Адже йде­ться про свя­ті для укра­їн­ців мі­сця. Са­ме в Мар’ян­сько­му в жит­ті Шев­чен­ка по­чав­ся пе­рі­од не­бу­ва­ло­го твор­чо­го під­не­се­н­ня. Тут він на­пи­сав кіль­ка ше­дев­рів — «Єре­тик», «Ве­ли­кий льох», «Сто­їть в се­лі Су­бо­то­ві», «Слі­пий». А за­вер­шу­вав­ся цей пе­рі­од уже в Пе­ре­я­сла­ві, ку­ди по­ет, хво­рі­ю­чи, при­їхав до сво­го дру­га, лі­ка­ря Ан­дрія Ко­за­чков­сько­го. Там бу­ло на­пи­са­но та­кі тво­ри, як «Най­ми­чка», «Кав­каз», «І мер­твим і жи­вим...», «Хо­ло­дний яр», «Да­ви­до­ві псал­ми», «Ма­лень­кій Мар’яні», «Ми­на­ють дні, ми­на­ють но­чі...», «Три лі­та», «Як умру, то по­хо­вай­те»... Зо­ло­ті чо­ти­ри мі­ся­ці в істо­рії укра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри — жов­тень-гру­день 1845 ро­ку...

Ма­є­ток Лук’яно­ви­ча ще мо­жна бу­ло б від­ро­ди­ти, ство­ри­ти там му­зей-за­по­від­ник. Мар’ян­сько­му, як на ме­не, не по­ща­сти­ло, ко­ли йо­го вклю­чи­ли до скла­ду Ве­ли­ко­ба­га­чан­сько­го ра­йо­ну: не­при­ка­я­не се­ло опи­ни­ло­ся мов­би в ку­тку, на ме­жі з Мир­го­род­ським ра­йо­ном. До са­мо­го Мир­го­ро­да — ру­кою по­да­ти (7 км.), про­те спо­лу­че­н­ня з ним не­має, я доби­рав­ся по­ля­ми... То, мо­же, ви­хід са­ме в то­му, щоб спо­лу­чи­ти Мар’ян­ське з Мир­го­ро­дом асфаль­тів­кою? А ще кра­ще — вза­га­лі пе­ре­да­ти йо­го Мир­го­род­сько­му ра­йо­ну...

Одне сло­во, по­трі­бні «тіль­ки» не­бай­ду­жість із бо­ку гро­мад­сько­сті й во­ля дер­жа­ви. Лист прем’єру Во­ло­ди­ми­ру Грой­сма­ну від іме­ні Гру­пи «1 гру­дня» я вже іні­ці­ю­вав, він, як ка­жуть, «у до­ро­зі». Про­те по­трі­бна ши­ро­ка ува­га до про­бле­ми, по­трі­бен роз­го­лос...

■ Ко­лись в укра­їн­ських шко­лах кіль­ком по­ко­лі­н­ням учнів роз­по­від­а­ли про «бол­дин­скую осень» Пу­шкі­на, — а чи зу­мі­є­мо ми по­ша­ну­ва­ти не­ймо­вір­ну твор­чу осінь укра­їн­сько­го ге­нія?

ФОТО ВО­ЛО­ДИ­МИ­РА ПАНЧЕНКА

На ру­ї­нах пам’яті про по­е­та в Мар’ян­сько­му

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.