Лю­ди «зо­ло­то­го ві­ку» – не «стар­шо­го», а до­свід­че­но­го й актив­но­го!

Про клуб «На­дія» та ін­ші мо­жли­во­сті ін­те­гра­ції в сум­ську гро­ма­ду ви­му­ше­них пе­ре­се­лен­ців із зо­ни бо­йо­вих дій

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Ал­ла Акі­мен­ко, Су­ми, фото ав­то­ра

Їх на­зи­ва­є­мо «лю­дьми зо­ло­то­го ві­ку » . Пе­ре­їхав­ши з зо­ни АТО вна­слі­док во­єн­но­го кон­флі­кту, во­ни зму­ше­ні по­чи­на­ти все за­но­во — вже на ін­шо­му мі­сці. Змі­ни­ти жи­т­тя та при­жи­ти­ся де­ін­де їм важ­че, ніж мо­ло­дим лю­дям. Але де­ко­му та­ка пе­ре­мі­на жи­т­тя до­по­мо­гла від­кри­ти в со­бі «дру­ге ди­ха­н­ня».

Клуб «На­дія» по­чав пра­цю­ва­ти в Су­мах при гро­мад­сько­му об’ єд­нан­ні « Ка­ли­но­ве гро­но » 2017 ро­ку. Об’ єд­нав він лю­дей по­ва­жно­го ві­ку, пе­ре­ва­жно тих, ко­го ми зви­кли на­зи­ва­ти пе­ре­се­лен­ця­ми з Дон­ба­су. Хо­ча да­ле­ко не всі з них ми­ря­ться з та­ким ви­зна­че­н­ням. От як 62-рі­чна Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на Рас­со­ло­ва, яка ка­же: « Я вже дав­но не пе­ре­се­лен­ка, я — сум­чан­ка! » . І зі­зна­є­ться, що про­сто за­ко­ха­ла­ся в Су­ми. А при­їха­ла з Гор­лів­ки са­ме сю­ди, бо сво­го ча­су за сум­ча­ни­на ви­йшла за­між її донь­ка. Від са­мо­го пе­ре­їзду Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на ба­га­тьох вра­зи­ла сво­єю актив­ні­стю: за­пи­са­ла­ся у ве­те­ран­ський хор, ни­ні по­стій­на уча­сни­ця клу­бу « На­дія » , при яко­му діє кі­но­ле­кто­рій, про­хо­дять за­ня­т­тя гру­пи здо­ров’я, зу­стрі­чі з ці­ка­ви­ми лю­дьми. А ще Ві­ра Ми­ко­ла­їв­на взя­ла на се­бе тур­бо­ту про клу­бів­ську бі­бліо­те­ку — са­ма лю­бить чи­та­ти і за­лу­чає ін­ших, ви­дає та при­ймає кни­ги, ве­де облік.

Оль­га Крав­чен­ко, якій ни­ні 66 ро­ків, пе­ре­їха­ла в Су­ми з До­не­цька. Теж спо­ча­тку ду­ма­ла, що тим­ча­со­во. Жи­ве в ро­ди­чів. Ко­ли­шній ін­же­нер-бу­ді­вель­ник, во­на не втра­ти­ла ба­жа­н­ня до са­мо­ро­з­ви­тку. Ни­ні ви­вчає комп’ютер­ну гра­мо­тність — тут, у клу­бі «На­дія». Ці­нує, що мо­жна по­спіл­ку­ва­ти­ся, ді­зна­ти­ся щось но­ве.

« На­дія » — на­зва, зві­сно, сим­во­лі­чна. А та­лі­сман клу­бу — ляль­ка, « дів­чин­ка На­дій­ка » , зро­бле­на ру­ка­ми ще одні­єї мо­єї спів­ро­змов­ни­ці «зо­ло­то­го ві­ку», що пе­ре­їха­ла в Су­ми.

«МО­ЖЕ, Я ТУТ ДОПОМАГАЮ ЛЮ­ДЯМ ПО­ВА­ЖНО­ГО ВІ­КУ, А ТАМ ХТОСЬ ДОПОМОЖЕ МОЇМ БА­ТЬКАМ...»

«Ми на­зва­ли наш клуб опти­мі­сти­чно — «На­дія», — роз­по­від­ає йо­го ке­рів­ник, во­лон­тер­ка Лі­лія ГАФУРОВА. Са­ма во­на за фа­хом жур­на­ліст, пра­цю­ва­ла на До­не­цькій обла­сній ТРК. І теж — у ми­ну­ло­му — пе­ре­се­лен­ка. З Гор­лів­ки. В ми­ну­ло­му, то­му що її су­ча­сне — це жи­т­тя в мі­сті Су­ми.

Лі­лія роз­по­від­ає: « Їха­ла на­ша ро­ди­на то­ді з Дон­ба­су, як і усі ін­ші, «на два ти­жні», «в го­сті», « тим­ча­со­во » . При­їха­ли на Сум­щи­ну, бо звід­си ро­дом све­кру­ха. Хто знав, що це не тим­ча­со­во. Пе­ре­ї­ха­ли до обла­сно­го цен­тру, бо син, 14- рі­чний Ан­тон, пра­гнув на­вча­ти­ся гра­ти на гі­та­рі, за­йма­ти­ся бо­роть­бою, а в се­лі та­ких мо­жли­во­стей не бу­ло.

Спо­ча­тку Лі­лії до­по­ма­га­ли во­лон­те­ри ( во­на не мо­же про це зга­ду­ва­ти без хви­лю­ва­н­ня, і пе­ре­лі­чує, що їй то­ді во­лон­те­ри при­ве­зли мі­шок кар­то­плі, бу­ря­ки, бо­ро­шно, ци­бу­лю, кон­сер­ва­цію. « І — не за­пи­та­ли, яких я по­лі­ти­чних упо­до­бань! » ) . Не­вдов­зі вже са­ма Лі­лія ста­ла во­лон­те­ром — не мо­гла, ка­же, си­ді­ти склав­ши ру­ки. Адже по­ча­тко­ва ей­фо­рія від то­го, що «ми при­їха­ли в Укра­ї­ну!» змі­ни­ла­ся де­пре­сі­єю. Але во­на, як ма­ма, як дру­жи­на, ма­ла ду­ма­ти не ли­ше про се­бе. Тре­ба бу­ло ви­хо­ди­ти з де­пре­сив­но­го ста­ну. І до­по­мо­гло їй у цьо­му те, що вже во­на са­ма ста­ла пра­цю­ва­ти на пун­кті во­лон­тер­ської до­по­мо­ги: «При­йшла і за­пи­та­ла: чим я мо­жу бу­ти ко­ри­сна? Ме­ні ска­за­ли, ну, на­пе­чеш пи­ріж­ків для хло­пців у АТО? Ска­за­ла, на­пе­чу».

Так і роз­по­ча­ла­ся її во­лон­тер­ська ді­яль­ність, зго­дом уже зна­ла осо­би­сто пе­ре­се­лен­ців, які при­хо­ди­ли по до­по­мо­гу. А за пев­ний час по­зна­йо­ми­ла­ся з Ні­ною Чер­няв­ською, ке­рів­ни­ком ГО «Ка­ли­но­ве гро­но». Ста­ла пра­цю­ва­ти тут, сьо­го­дні опі­ку­є­ться клу­бом для лю­дей «зо­ло­то­го ві­ку » . « На­ві­що це то­бі? » — іно­ді за­пи­ту­ють її ро­ве­сни­ки. А во­на від­по­від­ає: « Мої ба­тьки за­ли­ши­ли­ся там. І я ні­ко­ли не за­бу­ду, як ми про­ща­ли­ся на блок­по­сту, а сол­да­ти кри­ча­ли «швид­ше, швид­ше!». І хто знає, мо­же, я ТУТ допомагаю лю­дям по­ва­жно­го ві­ку, а ТАМ хтось допоможе й моїм ба­тькам...»

Лі­лія на­зи­ває уча­сни­ків клу­бу « На­дія » сво­ї­ми « ви­хо­ван­ця­ми», хо­ча, смі­є­ться, «тут ще не­ві­до­мо, хто ко­го ви­хо­вує». Сю­ди при­хо­дять ті, ка­же, ко­му ці­ка­во ще щось, крім гу­ма­ні­тар­ної до­по­мо­ги. Хо­чпо­зна­йо­ми­ла­ся май­же з усі­ма якраз під час ви­да­чі про­ду­кто­вих на­бо­рів. « Тре­ба їх ор­га­ні­зо­ву­ва­ти, щоб їм бу­ло ці­ка­во», — ка­же жін­ка.

І КІ­НО­ЛЕ­КТО­РІЙ, І ГРУПА ЗДО­РОВ’Я...

Отож із лег­кої ру­ки Лі­лії Га­фу­ро­вої, ор­га­ні­зу­ва­ли і кі­но­ле­кто­рій, і гру­пу здо­ров’я. Для гру­пи здо­ров’я ви­гра­ли про­ект від Агент­ства ООН у спра­вах бі­жен­ців у рам­ках гран­то­вої про­гра­ми з під­трим­ки іні­ці­а­тив пе­ре­се­лен­ців, що йо­го впро­ва­джує ГО «Кри­мSOS». Те­пер ма­ють і рі­зно­ма­ні­тний спор­тив­ний ін­вен­тар — ган­те­лі, ка­ре­ма­ти, пал­ки для скан­ди­нав­ської хо­дьби. І на­віть стіль­ці. А це ду­же ва­жли­во, бо ра­ні­ше стіль­ки стіль­ців у «Ка­ли­но­во­му гро­ні» не бу­ло.

Се­ред від­ві­ду­ва­чів гру­пи здо­ров’я є й справ­жній спортс­мен у ми­ну­ло­му — Ва­ле­рій Па­вло­ви­чРє­пка. А ча­стень­ко за­ня­т­тя про­во­дить са­ма Лі­лія: «Ка­жу: бе­ре­мо ган­тель­ки та уяв­ля­є­мо то­го, хто вам пен­сію ма­лень­ку на­ра­ху­вав, уяв­ля­є­мо цю лю­ди­ну й по­чи­на­є­мо би­ти ку­ла­чка­ми. І смі­є­мо­ся ра­зом! Ди­ви­мо­ся та обго­во­рю­є­мо філь­ми. За­зви­чай це щось лег­ке, ко­ме­дії ча­сів їхньої мо­ло­до­сті, філь­ми Гай­дая. А ко­лись про­е­ктор зла­мав­ся, то я їм чи­та­ла гу­мо­ре­ски Пав­ла Гла­зо­во­го...».

«На­ша ме­та — спри­я­ти ін­те­гру­ван­ню лю­дей по­ва­жно­го ві­ку в со­ці­ум, — ка­же Лі­лія. — Пен­сіо­не­ри це та­ка ка­те­го­рія, якій ма­ло при­ді­ля­є­ться ува­ги в на­шій кра­ї­ні. Лю­ди­на до­ся­гла пен­сій­но­го ві­ку, і її на­че «спи­су­ють». Але в цих лю­дей є ве­ли­кий до­свід, ве­ли­че­зний по­тен­ці­ал, який ні­де ре­а­лі­зу­ва­ти. Ми на­ма- га­є­мо­ся за­охо­ти­ти їх та на­да­ти мо­жли­вість для са­мо­ро­з­ви­тку. Не лю­блю я це сло­во «стар­шо­го ві­ку», я знаю, що це лю­ди до­свід­че­но­го, актив­но­го ві­ку, і це та­кий по­тен­ці­ал, який у гро­мад­сько­му се­кто­рі ду­же зна­до­би­ться. Уча­сни­ки на­шо­го клу­бу бе­руть актив­ну участь у рі­зно­ма­ні­тних тре­нін­гах (не­що­дав­но про­во­див­ся тре­нінг із ме­ді­а­гра­мо­тно­сті). Ви­кли­ка­ла за­ці­кав­ле­ність і зу­стріч із юри­ста­ми. Ба­га­то з тих, хто пе­ре­ї­ха­ли і вже не пла­ну­ють по­вер­та­ти­ся на Дон­бас, ці­кав­ля­ться, яким чи­ном мо­жна про­да­ти своє ко­ли­шнє жи­тло, щоб при­дба­ти щось тут, у Су­мах. А ще ми пла­ну­є­мо не­вдов­зі від­кри­ти ре­пе­ти­тор­ський центр, де охо­чі змо­жуть ви­вча­ти іно­зем­ні мо­ви. Адже се­ред на­ших пе­ре­се­лен­ців «зо­ло­то­го ві­ку» є рі­зні фа­хів­ці, зокре­ма й ви­кла­да­чі. А є й охо­чі на­вча­ти­ся. Нав­ча­ти­ме­мо комп’ютер­ній гра­мо­тно­сті — вік не пе­ре­шко­да. Але за­уваж­те, ми не хо­че­мо роз­ді­ля­ти лю­дей на ка­те­го­рії «пе­ре­се­лен­ці» — «не пе­ре­се­лен­ці». Ми всі укра­їн­ці. Про­сто тим, хто зму­ше­ний був по­ки­ну­ти свою до­мів­ку вже в по­ва­жно­му ві­ці, на­ба­га­то важ­че, ніж ді­тям, які при­сто­со­ву­ю­ться швид­ше. Це на­че де­ре­во, яке з ко­рі­н­ням вир­ва­ли...»

ГОЛОВНА ПРО­БЛЕ­МА — ЖИТЛОВА

Про це са­ме ка­же й ке­рів­ник ГО «Пе­ре­се­лен­ці Дон­ба­су» Те­тя­на КРИВОНОС. «У мо­ло­дих є пер­спе­кти­ва, а в пен­сіо­не­рів про­сто ве­ли­ка без­на­дія. То­му що на­зад по­вер­ну­ти­ся скла­дно, а ча­сто й не­мо­жли­во. А пер­спе­кти­ва яка? Про яку ро­бо­ту мо­же йти­ся? Сил фі­зи­чних не­має, хі­ба це мо­жна по­рів­ня­ти з лю­ди­ною, якій 25 ро­ків чи 30? Для пен­сіо­не­ра та­ка змі­на жи­т­тя — ве­ли­че­зний пси­хо­ло­гі­чний стрес. Це ні­би но­гу зсу­до­ми­ло... Але хі­ба я не мо­жу в пев­них пи­та­н­нях бу­ти при­кла­дом для мо­ло­дих? По­ді­ли­ти­ся до­сві­дом, на­вчи­ти?».

Са­ме пи­та­н­ня жи­тла — най­го­лов­ні­ша про­бле­ма, з якою сти­ка­ю­ться пе­ре­се­лен­ці, осо­бли­во «зо­ло­то­го», «осін­ньо­го» ві­ку. Ко­гось при­хи­сти­ли ро­ди­чі. Хтось орен­дує квар­ти­ру. А 11 лі­тніх лю­дей, пе­ре­се­лен­ців, ни­ні жи­вуть у Сум­сько­му ге­рі­а­три­чно­му пан­сіо­на­ті для ве­те­ра­нів вій­ні та пра­ці. Ме­ні вда­ло­ся по­спіл­ку­ва­ти­ся з ди­ре­кто­ром пан­сіо­на­ту Лю­дми­лою Кра­силь­ни­ко­вою. Лю­дми­ла Ко­стян­ти­нів­на роз­по­ві­ла, що цим лю­дям на­да­ю­ться со­ці­аль­ні по­слу­ги, за­без­пе­чу­ю­ться не­об­хі­дні умо­ви про­жи­ва­н­ня. За­йшов­ши сю­ди з хо­ло­ду, я одра­зу від­чу­ла, як тут те­пло. Ду­же ком­фор­тна атмо­сфе­ра. Але рі­чу тім, що біль­шість ме­шкан­ців тут пе­ре­се­лен­ці, по­при вік, все-та­ки вва­жа­ють свій стан тим­ча­со­вим та спо­ді­ва­ю­ться ра­но чи пі­зно по­вер­ну­ти­ся до­до­му... Хі­ба що крім Оль­ги Гри­го­рів­ни, в якої ТАМ не за­ли­ши­ло­ся вже ані жи­тла, ані рі­дних...

А мо­лод­шим, щоб «вко­ре­ни­ти­ся» на но­во­му мі­сці, по­трі­бно ма­ти ро­бо­ту. Про це ми й по­ці­ка­ви­ли­ся в ди­ре­кто­ра Сум­сько­го обла­сно­го цен­тру зайня­то­сті Во­ло­ди­ми­ра Пі­длі­сно­го. За йо­го сло­ва­ми, слу­жба зайня­то­сті спри­яє пра­цев­ла­шу­ван­ню вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­них осіб. Про­тя­гом сі­чня — ве­ре­сня 2017 ро­ку ма­ли ста­тус без­ро­бі­тно­го 245 осіб із чи­сла пе­ре­се­лен­ців. У цен­трі зайня­то­сті ви­му­ше­ні пе­ре­се­лен­ці отри­му­ють пси­хо­ло­гі­чну під­трим­ку, до­по­мо­гу з пра­це­вла­шту­ва­н­ням, ін­фор­ма­цію та кон­суль­та­ції що­до спри­я­н­ня зайня­то­сті. За цей пе­рі­од із чи­сла пе­ре­се­лен­ців бу­ло пра­це­вла­што­ва­но 70 осіб.

Але до­во­ди­ться ви­зна­ти той факт, що чи­ма­ло лю­дей із ка­те­го­рії вну­трі­шньо пе­ре­мі­ще­них осіб по­ки­ну­ли Су­ми то­му, що їх не за­до­воль­ни­ли ту­те­шні зар­пла­ти. До­во­ди­ло­ся чу­ти: «в нас ша­хта­рі отри­му­ють у кіль­ка ра­зів біль­ше! » . А Сум­щи­на — ре­гіон аграр­ний, і се­ре­дній рі­вень зар­плат тут ін­ший, мен­ший.

Спіл­ку­є­мо­ся з ке­рів­ни­цею ГО « Ка­ли­но­ве гро­но » Ні­ною Чер­няв­ською. Во­на, з огля­ду на свій до­свід гро­мад­ської ді­яль­но­сті ( спіл­ку­є­мо­ся, як ка­жуть, на бі­гу, во­на го­ту­є­ться до чер­го­во­го ва­жли­во­го за­хо­ду), вва­жає, що про­гра­ми, спря­мо­ва­ні на на­вча­н­ня ВПО вла­сній спра­ві, вже не є ефе­ктив­ни­ми. Хто хо­тів цьо­го, той одра­зу й по­чав пра­цю­ва­ти за­для до­ся­гне­н­ня сво­єї ме­ти.

« По­трі­бно звер­та­ти ува­гу на ін­ше: на ін­те­гра­цію ВПО в гро­ма­ду. Бо ба­га­то з тих, хто при­їхав сю­ди з Дон­ба­су, до­сі вва­жа­ють се­бе «осо­бли­ви­ми», що їм усі «по­вин­ні». Ми у сво­їй ро­бо­ті на­ма­га­є­мо­ся це змі­ни­ти, щоб спри­я­ти їхньо­му ін­те­гру­ван­ню в гро­ма­ду».

Як то ка­жуть — хто хо­че, той діє. Клю­чо­ве сло­во — хо­ті­ти. І осінь жи­т­тя мо­же бу­ти теж рі­зною: сум­ною та ні­якою або зо­ло­тою та актив­ною. У Су­мах є лю­ди, які ба­жа­ють ре­а­лі­зу­ва­ти се­бе в «зо­ло­то­му» ві­ці. І є лю­ди, які пра­гнуть у цьо­му їм до­по­мог­ти.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.