Яким мо­же бу­ти ком­про­міс

у від­но­си­нах Поль­щі й Укра­ї­ни?

Den (Ukrainian) - - Подробиці - Сер­гій ГРАБОВСЬКИЙ

отрі­бен ком­про­міс » , — ці сло­ва вжи­ва­ють ни­ні пра­кти­чно всі ана­лі­ти­ки, які ве­дуть мо­ву про поль­сько-укра­їн­ські від­но­си­ни. « У кри­зі від­но­син вин­ні оби­дві сто­ро­ни», — ці­єю фор­му­лою ко­ри­сту­є­ться вже мен­ше укра­їн­ських ін­те­ле­кту­а­лів, але до­ста­тньо ба­га­то, і це зна­чною мі­рою лю­ди відомі. Ну, а про те, що ця кри­за (як і ін­ша, у від­но­си­нах Угор­щи­ни з Укра­ї­ною) ви­гі­дна пе­ред­усім Пу­ті­ну, не го­во­рить і не пи­ше в ці дні у нас тіль­ки лі­ни­вий.

Чи справ­ді про­ви­на ле­жить на обох сто­ро­нах і чи во­на одна­ко­ва — це окре­ма тема. Тут же за­зна­чу, що ні­чо­го по­ді­бно­го до руй­ну­ва­н­ня мо­гил укра­їн­ців на поль­ських цвин­та­рях, за без­ді­яль­но­сті та на­віть спів­чу­т­тя з бо­ку вла­ди, у нас що­до мо­гил по­ля­ків не­має. Тим біль­ше, ні­хто на ве­ле­лю­дних ма­ні­фе­ста­ці­ях не хо­дить із га­сла­ми « Ми пам’ ята­є­мо про Холм і Пе­ре­мишль » , на­то­мість у Ре­чі По­спо­ли­тій на мар­ші ра­ди­ка­лів 11 ли­сто­па­да був ба­нер «Ми пам’ята­є­мо про Віль­нюс і Львів». А на до­да­чу зга­дай­мо, як офі­цій­на Вар­ша­ва ви­рі­ши­ла бу­ло по­мі­сти­ти в па­спор­ти згад­ку про ці два «поль­ських» мі­ста...

Але жком­про­міс справ­ді по­трі­бен, чи не так?

Чи не най­го­стрі­ше пи­та­н­ня про по­трі­бність та­ко­го ком­про­мі­су та про йо­го ці­ну (як у пла­ні по­сту­пок з бо­ку Укра­ї­ни, так і від­мо­ви від них) окре­слив го­лов­ний ре­да­ктор львів­сько­го жур­на­лу «Ї» Та­рас Во­зняк: «Ми ма­є­мо від­по­ві­сти на про­сте за­пи­та­н­ня — чи з огля­ду на те, що ста­ло­ся 70 чи 80, а то й 100 ро­ків то­му, ми го­то­ві пе­ре­кре­сли­ти своє май­бу­тнє, чи ні. Якщо так — то так. Якщо ні — то ні. Мо­жли­во, я за­го­стрюю. Однак та­ка ситуація. Отож, або руй­ну­є­мо май­бу­тнє Укра­ї­ни та Поль­щі, або ні. Бо, якщо ро­зір­ве­мо сто­сун­ки, на­віть на рів­ні емо­цій­но­му, а до то­го йде­ться, то нам не ви­сто­я­ти по­о­дин­ці. То­му, як на ме­не, ще ма­є­мо шанс зу­пи­ни­ти па­рад про­він­цій­них де­кла­ра­цій сво­їх па­трі­о­ти­змів і не про­дов­жу­ва­ти цей те­атр аб­сур­ду. Ну й не да­вай­мо про­во­ка­то­рам з обох сто­рін на­гні­та­ти на­пру­же­ність і до­во­ди­ти си­ту­а­цію до то­чки не­по­вер­не­н­ня». Бо жви­гі­дна ни­ні­шня ситуація Крем­лю й осо­би­сто Пу­ті­ну, який на­ма­га­є­ться роз­сва­ри­ти Єв­ро­пу, по­ді­ли­ти її на во­ро­гу­ю­чі гру­пи та по­ста­ви­ти під свій кон­троль. «От і ду­май­мо — чи ми хо­че­мо про­ти­сто­я­ти йо­го агре­сії, чи ні? Якщо так, то чо­му чи­ни­мо як зви­чай­ні дур­ні. Чо­му за не­істо­тним, ми­ну­щим і дрі­бни­чко­вим не хо­че­мо ба­чи­ти справ­ді істо­тно­го, стра­те­гі­чно­го? Бо та­ке вра­же­н­ня, що за­для сво­єї глу­по­ти, за­дав­не­них образ, дрі­бнень­ких кар’єр­них ін­те­ре­си­ків ми ла­дні спа­ли­ти й Укра­ї­ну, і Поль­щу, й Угор­щи­ну, і по­ло­ви­ну сві­ту. Дій­сно — El sueno de la razon produce monstruos — «Сон ро­зу­му по­ро­джує чу­до­виськ», — пи­ше Та­рас Во­зняк.

Пи­ше, слід ска­за­ти, гар­но. Про­те не­о­дмін­но ви­ни­кає за­пи­та­н­ня: а який же це «па­рад про­він­цій­но­го па­трі­о­ти­зму» де­мон­струє Україна і в чо­му її глу­по­та?

Нев­же ж цей «па­рад» по­ля­гає в кон­ста­та­ції істо­ри­ка­ми й пу­блі­ци­ста­ми фа­кту оку­па­ції Га­ли­чи­ни та Во­ли­ні дру­гою Річ­чю По­спо­ли­тою? Чи у до­ста­тньо по­мір­ній су­спіль­ній гло­ри­фі­ка­ції УПА — від­чу­тно мен­шій, до ре­чі, ні­жу Поль­щі гло­ри­фі­ка­ція Ар­мії Кра­йо­вої та Ба­таль­йо­нів Хлоп­ських? Чи у вша­ну­ван­ні за­ги­блих уча­сни­ків обо­ро­ни За­кар­пат­ської Укра­ї­ни від агре­сії хор­тист­ської Угор­щи­ни? Чи у твер­джен­ні, що Львів — це укра­їн­ське мі­сто? Чи у ви­ко­ри­стан­ні тра­ди­цій­ної на­ціо­на­лі­сти­чної сим­во­лі­ки ти­ми, хто во­ює на Дон­ба­сі з ро­сі­я­на­ми та їхні­ми ма­ріо­не­тка­ми? Чи, мо­жли­во, у не­ба­жан­ні, як ска­зав поль­ський ві­це­прем’єр, «роз­пла­чу­ва­ти­ся за Ка­тинь» і по­го­джу­ва­ти­ся на «від­сту­пне» за на­гра­бо­ва­не ста­лін­ським ре­жи­мом поль­ське май­но?

Чи, мо­же, « про­він­цій­ний па­трі­о­тизм » — це по­е­ма Лі­ни Ко­стен­ко « Бе­ре­сте­чко», чи ро­ман Ми­ко­ли Він­гра­нов­сько­го «Се­ве­рин На­ли­вай­ко»?

А, мо­же, ма­є­ться на ува­зі За­кон про осві­ту, який пе­ред­ба­чає ви­кла­да­н­ня біль­шої ча­сти­ни пре­дме­тів у шко­лі дер­жав­ною мо­вою, щоб за­без­пе­чи­ти всім мо­ло­дим укра­їн­ським гро­ма­дя­нам, вла­сне, мо­жли­вість бу­ти гро­ма­дя­на­ми?

Так, окре­мі фа­кти не­ра­ціо­наль­них дій з бо­ку тих чи ін­ших укра­їн­ських ін­сти­ту­цій що­до Поль­щі є. Про­те якщо з бо­ку Укра­ї­ни тут і є па­рад, то ли­ше па­рад по­сту­пок і спря­мо­ва­них на до­ся­гне­н­ня ком­про­мі­су дій. Не ска­со­ва­не аб­со­лю­тно ні­кчем­не у пра­во­во­му сен­сі су­до­ве рі­ше­н­ня ча­сів ди­кта­ту­ри Яну­ко­ви­ча про по­збав­ле­н­ня Бан­де­ри та Шу­хе­ви­ча звань Ге­ро­їв Укра­ї­ни (під тим при­во­дом, що во­ни не бу­ли укра­їн­ськи­ми гро­ма­дя­на­ми — а бу­ли жу ди­тин­стві, гро­ма­дя­на­ми ЗУНР й УНР). Не бу­ло від­по­віді на не­ком­пе­тен­тне з на­у­ко­во­го по­гля­ду та по-люд­ськи амо­раль­не рі­ше­н­ня Се­йму та Се­на­ту Ре­чі По­спо­ли­тої про на­чеб­то вчи­не­ний укра­їн­ця­ми на Во­ли­ні ге­но­цид про­ти по­ля­ків, на на­ве­де­ні у цьо­му рі­шен­ні роз­ду- ті ци­фри люд­ських жертв і не­без­пе­чну де­валь­ва­цію ро­зу­мі­н­ня ге­но­ци­ду. Не від­бу­ло­ся на офі­цій­но­му рів­ні від­зна­че­н­ня 75-річ­чя УПА. Не з’яви­ла­ся офі­цій­на ре­а­кція на фільм «Во­линь». Не про­лу­на­ла різ­ка заява МЗС з оцін­кою твер­джень поль­ських уря­дов­ців і ди­пло­ма­тів, на­че у 1918—1919 ро­ках не існу­ва­ла Укра­їн­ська дер­жа­ва — і так да­лі, і та­ке ін­ше. Але все це не ви­кли­ка­ло по­шу­ку ком­про­мі­су з ін­шої сто­ро­ни. Нав­па­ки, від­по­від­дю ста­ла різ­ка еска­ла­ція за­яв і дій з бо­ку вла­ди тре­тьої Ре­чі По­спо­ли­тої. То де га­ран­тія, що ця вла­да вза­га­лі на­ла­што­ва­на на ком­про­мі­си? І яких ме­жво­ни, під огля­дом офі­цій­ної Вар­ша­ви, по­вин­ні бу­дуть ся­га­ти? Що, ми му­си­ти­ме­мо ви­ба­ча­ти­ся ледь не на ко­лі­нах за на­чеб­то вчи­не­ний ге­но­цид (хо­ча на­справ­ді на «кри­ва­вих зем­лях» з обох бо­ків «лінії Кер­зо­на» від­бу­ла­ся обо­піль­на «етні­чна чис­тка»)? Чи тре­ба бу­де за­тав­ру­ва­ти УПА на офі­цій­но­му рів­ні як бан­ди­тів-рі­зу­нів? Чи ви­зна­ти, що Га­ли­чи­на та Во­линь пе­ре­бу­ва­ли у скла­ді дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої на за­са­дах між­на­ро­дно­го пра­ва? Чи, на­ре­шті, за­пла­ти­ти ве­ли­че­зну да­ни­ну за кон­фі­ско­ва­не ста­лін­ським ре­жи­мом май­но по­ля­ків на те­ри­то­рії За­хі­дної Укра­ї­ни (ая­кже, «ре­сти­ту­ція»)?

Ну, а що­до Угор­щи­ни — да­ти за­дній хід і по­го­ди­ти­ся, щоб на За­кар­пат­ті над дер­жав­ни­ми уста­но­ва­ми Укра­ї­ни ма­йо­рі­ли дер­жав­ні угор­ські пра­по­ри, щоб угор­ська мен- ши­на і да­лі ма­ла мо­жли­вість ігно­ру­ва­ти укра­їн­ську мо­ву, щоб у ре­гіо­ні віль­но ді­я­ли угор­ські пар­тії то­що — тоб­то, щоб За­кар­па­т­тя жи­ло за ти­ми са­ми­ми не­пи­са­ни­ми нор­ма­ми, за яки­ми жив «искон­но рус­ский» Крим?

До ре­чі: Та­рас Во­зняк про­по­нує «ви­не­сти за дуж­ки» істо­рію, але ж був уже тяж­кий ком­про­міс — у 1920 ро­ці уго­да «Піл­суд­ський — Пе­тлю­ра» від­да­ла Поль­щі Га­ли­чи­ну, Холм­щи­ну й Во­линь. І що в під­сум­ку? На­ступ поль­сько- укра­їн­ських військ на­ве­сні 1920-го зу­пи­нив­ся за на­ка­зом Піл­суд­сько­го при­бли­зно по лінії кор­до­нів 1772 ро­ку. Хо­ча ви­хід до Чор­но­го мо­ря був над­зви­чай­но ва­жли­вим в стра­те­гі­чно­му сен­сі, оскіль­ки зна­чно ско­ро­чу­вав шля­хи по­ста­ча­н­ня Ан­тан­тою зброї, боє­при­па­сів й аму­ні­ції та умо­жлив­лю­вав пе­ре­хід ча­сти­ни ко­ра­блів Чор­но­мор­сько­го фло­ту під пра­пор УНР (се­ред офі­це­рів і ма­тро­сів там іще за­ли­ша­ли­ся укра­їн­ці). Про­су­ва­н­ня жу­здовж­пра­во­го бе­ре­га Дні­пра з’єд­на­ло б із пов­стан­ця­ми Хо­ло­дно­го Яру. Тож біль­шо­ви­ки на Пра­в­обе­реж­жі, по­тра­пи­ли б у без­на­дій­не ста­но­ви­ще. Про­те, схо­же, про­від­ни­ки дру­гої Ре­чі По­спо­ли­тої біль­ше бо­я­ли­ся силь­ної Укра­ї­ни, ні­жро­сій­ських біль­шо­ви­ків... Крім то­го, за­зна­че­на уго­да мі­сти­ла по­ло­же­н­ня, що «Річ По­спо­ли­та Поль­ська ви­знає вер­хов­ною вла­дою УНР Ди­ре­кто­рію не­за­ле­жної Укра­їн­ської На­ро­дної Ре­спу­блі­ки з го­лов­ним ота­ма­ном па­ном Си­мо­ном Пе­тлю­рою на чо­лі... Укра­їн­ський уряд зо­бов’ язу­є­ться не укла­да­ти будь-яких між­на­ро­дних до­го­во­рів, спря­мо­ва­них про­ти Поль­щі. Ці жзо­бов’яза­н­ня бе­ре на се­бе уряд РПП сто­сов­но УНР». Про­те 11 ве­ре­сня 1920 ро­ку у Вар­ша­ві поль­ська Ра­да обо­ро­ни по­го­ди­ла­ся на ви­зна­н­ня но­мі­наль­но не­за­ле­жної УСРР і на не­участь де­ле­га­ції УНР у мир­них пе­ре­го­во­рах. Це не афі­шу­ва­ли­ся, бо на фрон­ті то­чи­ли­ся бої, три­вав успі­шний кон­тр­на­ступ поль­ських й укра­їн­ських військ. А 9 ли­сто­па­да поль­ське й біль­шо­ви­цьке ке­рів­ни­цтво укла­ли пе­ре­мир’я, від­дав­ши со­ю­зну ар­мію УНР на по­та­лу Ро­сії. І, на­ре­шті, в бе­ре­зні 1921 ро­ку у Ри­зі між­Річ­чю По­спо­ли­тою, з одно­го бо­ку, та РСФСР й УСРР із дру­го­го, бу­ло під­пи­са­но мир­ний до­го­вір. Де- фа­кто від­був­ся по­діл пе­ре­ва­жної ча­сти­ни Укра­ї­ни між­Мо­сквою та Вар­ша­вою.

Ота­ким со­ю­зни­ком не­за­ле­жної Укра­ї­ни ви­яви­ла­ся дру­га Річ По­спо­ли­та. Чи не то­му ни­ні­шні поль­ські уря­дов­ці ствер­джу­ють, що в ті ро­ки Укра­їн­ська дер­жа­ва не існу­ва­ла, от­же, не бу­ло оку­па­ції, не бу­ло ви­му­ше­но­го обмі­ну УНР те­ри­то­рії на вій­сько­во-по­лі­ти­чну до­по­мо­гу, не бу­ло і зра­ди? Від­так де га­ран­тія то­го, що офі­цій­на Вар­ша­ва не спро­бує у тій чи ін­шій фор­мі по­вто­ри­ти дав­ній кур­бет? Бо чи ви­пад­ко­во во­на без­за­сте­ре­жно гло­ри­фі­кує ча­си Піл­суд­сько­го, за­су­джує укра­їн­ський на­ціо­наль­но- ви­зволь­ний рух і на­по­ля­гає, що Львів — це мі­сто, де зав­жди жи­ли пе­ре­ва­жно по­ля­ки, а Во­линь і Га­ли­чи­на за­кон­но пе­ре­бу­ва­ли під вла­дою Ре­чі По­спо­ли­тої? При­найм­ні, во­на вже де- фа­кто до­ма­га­є­ться то­го, щоб Україна, як у 1920- му, пе­ре­тво­ри­ла­ся на « мо­лод­шо­го пар­тне­ра » ни­ні­шньої Ре­чі По­спо­ли­тої, щоб во­на бу­ду­ва­ла свою по­лі­ти­ку укра­їн­ської іден­ти­чно­сті згі­дно з поль­ськи­ми до­зво­ла­ми, щоб не смі­ла у бо­роть­бі з ро­сій­ськи­ми агре­со­ра­ми спи­ра­ти­ся на тра­ди­ції та цін­но­сті на­ціо­наль­но-ви­зволь­ної бо­роть­би, щоб Ки­їв ішов на не­скін­чен­ні по­сту­пки.

Які са­ме, в кін­це­во­му під­сум­ку? Рів­нен­ський істо­рик Ігор Мар­чук вва­жає: «Спо­сте­рі­га­ю­чи за ді­я­ми де­яких поль­ських ди­пло­ма­тів і поль­ських то­ва­риств, які ді­ють на те­ри­то­рії За­хі­дної Укра­ї­ни, спо­сте­рі­га­ю­чи за си­ту­а­ці­єю з ви­да­чею кар­ток по­ля­ка, мо­жна зро­би­ти ви­сно­вок, що Поль­ща, мо­жли­во, хо­че пе­ре­гля­да­ти кор­до­ни від 1939 ро­ку, якось по­ста­ви­ти це пи­та­н­ня. Бо іна­кше її дії я по­ясни­ти не мо­жу. У Рів­нен­ській, у Во­лин­ській обла­стях ми спо­сте­рі­га­є­мо по­стій­ні рей­ди рі­зних поль­ських ор­га­ні­за­цій. Во­ни їздять, ві­ша­ють рі­зні до­шки, тоб­то на­ма­га­ю­ться озна­чи­ти поль­ську при­су­тність на цій те­ри­то­рії. Сло­вом, актив­но пра­цю­ють і ми ма­є­мо ін­фор­ма­цій­ну гі­бри­дну вій­ну, яка ве­де­ться про­ти Укра­ї­ни».

Зві­сно, мо­жна ого­ло­си­ти й Іго­ря Мар­чу­ка, й ав­то­ра ці­єї стат­ті та­ки­ми со­бі « про­во­ка­то­ра­ми » , про­те при­хиль­ній до фа­кти­чно одно­сто­рон­ніх по­сту­пок ча­сти­ні укра­їн­ської елі­ти не вар­то за­бу­ва­ти, що Та­рас Шев­чен­ко, го­во­ря­чи са­ме про елі­ту, по­ряд із « гряз­зю Мо­скви » зга­дав і « Вар­шав­ське смі­т­тя»...

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.