Про мо­ло­дих і роз­гу­бле­них

У про­кат ви­йшла дра­ма Ма­ри­ни Сте­пан­ської «Стрім­го­лов»

Den (Ukrainian) - - Культура - Дми­тро ДЕСЯТЕРИК, «День» Фото надано ав­то­ром

Ма­ри­на СТЕПАНСЬКА на­ро­ди­ла­ся в Ки­є­ві, 2004 ро­ку за­кін­чи­ла кі­но­фа­куль­тет На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го. Бра­ла участь у пів­рі­чній про­гра­мі Archidoc, про­ве­де­ній фран­цузь­кою кі­но­шко­лою La Fе­mis для єв­ро­пей­ських до­ку­мен­та­лі­стів. Її ко­ро­тко­ме­траж­ка «Чо­ло­ві­ча ро­бо­та» (2015) пе­ре­мо­гла на Оде­сько­му між­на­ро­дно­му кі­но­фе­сти­ва­лі й отри­ма­ла від­зна­ку фе­сти­ва­лю «Мо­ло­дість» за най­кра­щий актор­ський ан­самбль.

«Стрім­го­лов» — пов­но­ме­тра­жний де­бют Сте­пан­ської. Це істо­рія трьох лю­дей з ду­же рі­зни­ми до­ля­ми: Ан­то­на (Ан­дрій Се­ле­цький) — ал­ко— і нар­ко­за­ле­жно­го му­зи­кан­та; йо­го во­льо­во­го ді­да із ще ра­дян­ським ди­си­дент­ським гар­том (Олег Мо­сій­чук) і Ка­те­ри­ни (Дар’я Пла­хтій) — ко­ли­шньої ху­до­жни­ці, ко­тра зби­ра­є­ться емі­гру­ва­ти.

Пе­ред­усім кар­ти­на ті­шить актор­ським скла­дом. Осо­бли­во хо­че­ться від­зна­чи­ти Пла­хтій. Не одра­зу при­га­да­єш мо­ло­ду ви­ко­на­ви­цю на на­шо­му екра­ні остан­ніх ро­ків, ко­тра б так ор­га­ні­чно зі­гра­ла го­лов­ну роль: са­мим ли­ше по­ру­хом очей, без єди­но­го зай­во­го сло­ва чи же­сту Дар’ї вда­є­ться пе­ре­да­ти будь-яку змі­ну ста­ну ге­ро­ї­ні. Цю май­стер­ність дня­ми під­твер­див приз за най­кра­щу жі­но­чу роль на кі­но­фе­сти­ва­лі в Ра­ба­ті (Ма­рок­ко). На­за­гал, Степанська пе­ре­кон­ли­во ви­ма­льо­вує су­ча­сних мі­ських ге­ро­їв як зво­ру­шли­вих і не­пе­ре­дба­чу­ва­них нев­ро­ти­ків. Її Ки­їв — мі­сто тем­них ву­лиць, ма­сив­них ба­га­то­по­вер­хі­вок, ран­ко­вих ав­то­бу­сів та ві­чної осе­ні, лег­ко й опу­кло пе­ре­да­не ав­стрій­ським опе­ра­то­ром Се­ба­стья­ном Тал­ле­ром.

По су­ті, «Стрім­го­лов» — не про втра­че­не, а рад­ше про роз­гу­бле­не по­ко­лі­н­ня. І Ан­тон, і Ка­тя ма­ли та­лант; оби­два зре­кли­ся сво­го да­ру. Вся ро­ди­на фа­кти­чно три­ма­є­ться на ді­до­ві — він єди­ний має прин­ци­пи та во­лю до спро­ти­ву. Так, у філь­мі є згад­ки про Май­дан, про АТО (при­кме­тно, що Ан­то­но­ві ця абре­ві­а­ту­ра ні­чо­го не ка­же), але най­біль­ша би­тва — та, в якій ко­жен б’ється окре­мо — з ру­ти­ною та ен­тро­пі­єю. Ре­жи­сер­ка по­ка­за­ла цю що­ден­ну дра­му без оче­ви­дних пе­ре­мож­ців та ли­хо­ді­їв — і зде­біль­шо­го впо­ра­ла­ся з прийня­тим на се­бе ви­кли­ком.

«ЛЮ­ДИ, КОТРІ СУМНІВАЮТЬСЯ, МА­ЮТЬ ПРА­ВО ОПИНИТИСЯ НА ЕКРА­НІ...»

«День» роз­пи­тав Ма­ри­ну СТЕПАНСЬКУ про ро­бо­ту над філь­мом і про подаль­ші пла­ни:

— От­же, з чо­го роз­по­чав­ся цей про­ект?

— З ба­жа­н­ня пе­ре­не­сти ча­сти­ну жи­т­тя на екран у фор­мах са­мо­го жи­т­тя. Це мій до­свід, спо­сте­ре­же­н­ня за мо­ї­ми дру­зя­ми, пе­ре­жи­ті сто­сун­ки в рі­зних ва­рі­а­ці­ях, лі­те­ра­тур­ної осно­ви тут не­має. Хо­ті­ло­ся да­ти шанс зви­чай­ним ки­їв­ським хло­пцю й дів­чи­ні на­бу­ти вті­ле­н­ня на екра­ні. Спо­ча­тку за­ду­му­вав­ся сю­жет про ге­роя, ко­трий ру­ха­є­ться на­зу­стріч до­лі і в пев­ний мо­мент, упер­ше, при­ймає рі­ше­н­ня. Але то­ді ще не бу­ло та­ких бо­льо­вих то­чок, які з’яви­ли­ся у 2013—2014 рр. Тож­ко­ли я ви­рі­ши­ла по­да­ва­ти­ся на фі­нан­су­ва­н­ня Держ­кі­но 2015-го, ста­ло зро­зумі­ло, що не­мо­жли­во роз­по­від­а­ти таку істо­рію й оми­на­ти со­ці­аль­ні мо­мен­ти.

Як на ме­не, фільм ви­йшов близь­ким до за­ду­му, бо від­обра­жає від­чу­т­тя, які ми хо­ті­ли за­кла­сти на не­вер­баль­но­му рів­ні. То­му там так ба­га­то па­уз. Перш за все, ме­не ці­ка­ви­ло, як про­яв­ля­є­ться жи­т­тя в па­у­зах. Я роз­по­від­аю за­раз про та­кі не­ра­ціо­наль­ні ре­чі, але я про них ду­ма­ла по­стій­но. — Як ви пра­цю­ва­ли з акто­ра­ми? — Я се­бе на­зи­ваю акто­ро­цен­три­чним ре­жи­се­ром. Ми одра­зу ви­рі­ши­ли, що за фор­мою це має бу­ти ду­же про­стий фільм, бо най­го­лов­ні­ше — бу­т­тя акто­ра в ка­дрі, йо­го тре­ба за­фі­ксу­ва­ти чи­сто і про­сто. Я шу­ка­ла лю­дей, у яких бу­ло б яко­мо­га мен­ше те­ле­се­рі­аль­но­го до­сві­ду, адже це до­во­лі умов­ний, шту­чний спо­сіб про­жи­ва­н­ня, ближ­чий до те­а­тру, ко­ли ти не під’єд­ну­є­шся до ре­аль­но­сті й не ре­а­гу­єш ні на що. Я за­твер­ди­ла Да­шу і зна­йшла Ан­дрія, ми про­ве­ли мі­сяць ре­пе­ти­цій: бра­ли сце­ну, чи­та­ли її, обго­во­рю­ва­ли дію, а по­тім роз­мір­ко­ву­ва­ли про те, що там за­ши­то, що там схо­ва­но, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ли етю­дний ме­тод — це ко­ли ти ре­пе­ти­ру­єш не так на­пи­са­ну си­ту­а­цію, як те, що від­бу­ва­ло­ся з ге­ро­я­ми до неї. Або ти про­сиш їх зім­про­ві­зу­ва­ти на те­му «що від­бу­ва­ло­ся з ва­ми на­сту­пної го­ди­ни пі­сля то­го, як ви по­зна­йо­ми­ли­ся в клу- бі». І це до­по­ма­гає акто­рам на­пов­ни­ти сво­їх пер­со­на­жів біо­гра­фі­єю та ха­ра­кте­ра­ми. Ме­ні зда­є­ться, якісь ре­чі вда­ли­ся — на­при­клад, ім­про­ві­за­цій­на сце­на на ку­хні без слів, бо акто­ри вже на­ко­пи­чи­ли зна­н­ня про пер­со­на­жів і ді­я­ли ін­ту­ї­тив­но, але то­чно. Я б ска­за­ла, що все це про ува­гу. На що ти звер­неш ува­гу акто­ра в по­трі­бний мо­мент — так він і існу­ва­ти­ме.

— Де ви зна­йшли та­ко­го вда­ло­го опе­ра­то­ра?

— Се­ба­стьян — це син Вольф­ган­га Тал­ле­ра, ві­до­мо­го ав­стрій­сько­го опе­ра­то­ра. Він пра­цю­вав ра­зом з ба­тьком на зна­ме­ни­тих філь­мах Уль­рі­ха Зай­для та Мі­ха­е­ля Гла­вог­ге­ра. Ми по­зна­йо­ми­лись на зйом­ках «Сі­чня-бе­ре­зня» Юрія Ре­чин­сько­го (Ав­стрія — Україна, 2016. — Д. Д.). Вольф­ганг си­дів за мо­ні­то­ром, а Се­ба­стьян три­мав ка­ме­ру в ру­ках. І з то­го, на що він звер­тав ува­гу, я зро­зумі­ла, що ця лю­ди­на збі­га­є­ться зі мною у від­чут­ті про­сто­ру й лю­дей у ка­дрі. Адже цьо­го не­мо­жли­во на­вчи­ти і це не­мо­жли­во ске­ру­ва­ти, ска­за­ти: «Ди­вись сю­ди або ту­ди», осо­бли­во ко­ли роз­гор­та­є­ться якась не­пе­ре­дба­чу­ва­на дія. Ми здру­жи­ли­ся, зня­ли ко­ро­ткий метр «Чо­ло­ві­ча ро­бо­та» й усві­до­ми­ли, що да­лі пра­цю­ва­ти­ме­мо ра­зом.

— Тож які зав­да­н­ня ви ста­ви­ли пе­ред ним?

— Спо­ча­тку ви­бра­ли ло­ка­ції, обго­во­рю­ва­ли ко­лір цих ло­ка­цій, бо хо­ті­ло­ся зро­би­ти менш роз­ця­цько­ва­не кіно, а в Ки­є­ві ду­же екле­кти­чний про­стір. Тут ме­ні ду­же до­по­мо­гло око Се­ба­стья­на, бо він ота­ким від­чу­же­ним по­гля­дом ви­хо­плю­вав по­трі­бні ра­кур­си. Те, як ви­гля­да­ти­ме фільм, ми про­го­во­ри­ли за­зда­ле­гідь. Там ду­же ма­ло спон­тан­но­сті. Для ме­не ва­жить, щоб про­стір був у фо­ку­сі, ме­ні не до впо­до­би, ко­ли лю­ди­на в ка­дрі ві­дір­ва­на че­рез роз­фо­ку­су­ва­н­ня від тла. Про­стір ва­жли­вий, оскіль­ки він є ча­сти- ною біо­гра­фії пер­со­на­жів. І це ди­кту­ва­ло ви­бір опти­ки.

— Чи мо­жна ска­за­ти, що «Стрім­го­лов» — про лю­дей, котрі за­зна­ли по­раз­ки?

— Я це ба­чу іна­кше. Ме­ні зда­є­ться, що ге­ро­ї­ня Да­ші зна­хо­дить у со­бі якийсь центр, ко­ли ка­же: «Я за­ли­ша­юсь тут і те­пер», — при­ймає рі­ше­н­ня, не пов’яза­не з ті­єю лю­бов­ною лі­ні­єю. Во­на не їде за кор­дон і справ­ді зна­хо­дить сенс тут і те­пер, по­чи­нає ба­чи­ти якийсь шлях.

Я по­стій­но на­го­ло­шую, що це фільм про 2014-й, і від­чу­т­тя то­го ча­су і то­го, що те­пер, від­рі­зня­є­ться. То­ді бу­ла оця роз­гу­бле­ність, і це рад­ше істо­рія не про кри­зу й без­ви­хідь, а про під­ві­ше­ність у лім­бі, з яко­го ви­хо­ди мо­жли­ві скрізь і для всіх, крім го­лов­но­го ге­роя. Сьо­го­дні це вже бу­ла б опо­відь про лю­дей, які щось зро­зумі­ли, які ру­ха­ю­ться з яко­юсь ме­тою. Але ме­ні ва­жли­во бу­ло за­фі­ксу­ва­ти оту то­чку, від­ре­фле­ксу­ва­ти той рік і той стан. Бо на­ра­зі пов­ні­сінь­ко істо­рій, де всі зна­ють, що ро­би­ти, ко­го за­хи­ща­ти, як по­во­ди­тись, і, біль­ше то­го, ди­кту­ють це ін­шим. У ме­не до цьо­го ети­чний спро­тив, ме­ні зда­є­ться, що лю­ди, котрі сумніваються, ве­дуть свої вну­трі­шні мо­но­ло­ги, ма­ють пра­во опинитися на екра­ні. — Тож що зні­ма­ти­ме­те да­лі? — Ду­маю над дво­ма істо­рі­я­ми. Пер­ша — жан­ро­ва, але ду­же скла­дна, бо це істо­ри­чна ре­кон­стру­кція — про Па­у­ля Це­ла­на (зна­ме­ни­тий єв­ро­пей­ський по­ет, уро­дже­нець Чер­нів­ців. — Д. Д.) та Інґе­бор Ба­хман (ав­стрій­ська пи­сьмен­ни­ця, лі­бре­тис­тка і жур­на­ліс­тка. — Д. Д.). Це ви­клик, але жне­має сен­су ру­ха­ти­ся без ви­кли­ків. Для та­ко­го сце­на­рію ще має під­ви­щи­ти­ся рі­вень ре­жи­сер­ської вправ­но­сті, то­му я йо­го від­кла­ла. Дру­га істо­рія — про­сті­ша, су­ча­сна. Про неї ще за­ра­но го­во­ри­ти. Якщо го­во­ри­ти про мо­жли­вий стиль вті­ле­н­ня, то ме­ні ду­же по­до­ба­є­ться, як осми­слює ре­аль­ність ні­ме­цька ре­жи­сер­ка Ма­рен Аде в ко­ме­дії «То­ні Ер­дманн» (2016, «Оскар» за най­кра­щий фільм іно­зем­ною мо­вою. — Д.Д.). На­справ­ді це ду­же сум­ний фільм, але ін­то­на­ція, з якою він зро­бле­ний, під­ко­рює. І я за­раз ру­ха­юсь у бік та­кої ін­то­на­ції, якою мо­жна опо­від­а­ти сер­йо­зні ре­чі — щоб во­на бу­ла як ма­сло, в яке цей ні­жв­хо­дить.

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.