Бу­ти ма­мою

Жін­ку з Рів­нен­щи­ни, яка ви­хо­вує 19 ді­тей, на­го­ро­ди­ли ор­де­ном кня­ги­ні Оль­ги ІІ сту­пе­ня

Den (Ukrainian) - - Суспільство - Те­тя­на ІЛЬНИЦЬКА, Рів­не

Ори­ся При­мак ра­зом із чо­ло­ві­ком Іго­рем п’ять ро­ків то­му від­кри­ли ди­тя­чий бу­ди­нок сі­мей­но­го ти­пу. І він у них осо­бли­вий. Адже в цю ро­ди­ну не бо­я­ться бра­ти скла­дних ді­тей, які ма­ли про­бле­ми з за­ко­ном, які вже жи­ли у при­йом­них сім’ях і від них від­мов­ля­ли­ся. А ще тут тур­бу­ю­ться про хло­пчи­ну з осо­бли­ви­ми по­тре­ба­ми, про се­стри­чок р ом­ської на­ціо­наль­но­сті. У по­друж­жя При­ма­ків — троє рі­дних ді­тей. За­раз во­ни є не­аби­якою під­трим­кою для ба­тьків. Не за­бу­ва­ють про них і мо­ло­ді лю­ди, ко­трих ді­тьми прийня­ли в цю ро­ди­ну. Во­ни до­ро­слі­ша­ють, вча­ться, ство­рю­ють сім’ї, за­по­ча­тко­ву­ють вла­сний бізнес і дя­ку­ють ма­мі, ко­тра ко­лись у них по­ві­ри­ла...

Для Ори­сі При­мак цей ор­ден — не єди­на від­зна­ка від дер­жа­ви. І во­на її ці­нує. Однак є у ма­ми-ви­хо­ва­тель­ки ще одна ду­же осо­би­ста на­го­ро­да — за­пи­ски від ді­тей.

«Все по­ча­ло­ся з то­го, що на­ші близь­кі дру­зі ви­рі­ши­ли ство­ри­ти ди­тя­чий бу­ди­нок сі­мей­но­го ти­пу. Во­ни ба­га­то роз­по­від­а­ли про це. Зре­штою, ми та­кож ви­рі­ши­ли взя­ти в ро­ди­ну си­ріт. Але то­ді на­віть не ду­ма­ли про та­кі мас­шта­би, щоб прийня­ти 10 чи 16 ді­тей. Пер­шим у на­шу сім’ю по­тра­пив Са­шко. Хло­пчи­ко­ві то­ді бу­ло 12 ро­ків. Він був ду­же скла­дною ди­ти­ною, пе­ре­бу­вав під слід­ством. На ньо­го бу­ло за­ве­де­но кри­мі­наль­ну спра­ву. Я за­бра­ла Са­шка з при­тул­ку і при­ве­ла до­до­му, — роз­по­від­ає Ори­ся При­мак. — По­тім нам дали ще двох дів­ча­ток. Так у нас утво­ри­ла­ся при­йом­на сім’я. Де­кіль­ка ро­ків ми жи­ли в на­шо­му бу­дин­ку в Рів­но­му, а да­лі нам за­про­по­ну­ва­ли жи­тло в се­лі Но­во­укра­їн­ка. Ми взя­ли під опі­ку ще трьох ді­тей. Так при­йом­на сім’я пе­ре­ро­сла в ди­тя­чий бу­ди­нок сі­мей­но­го ти­пу. А по­тім ді­ти по­ча­ли при­хо­ди­ти в ро­ди­ну що­ро­ку. Одні до­ро­слі­ша­ли і за­ли­ша­ли нас, при­хо­ди­ли но­ві. Спе­ци­фі­ка ще й у то­му, що ми бе­ре­мо ді­тей зі скла­дною по­ве­дін­кою, які вже бу­ли в при­йом­них сім’ях і їх по­вер­та­ли. Я не на­ма­га­ю­ся з’ясо­ву­ва­ти в лю­дей, котрі їх ви­хо­ву­ва­ли, які бу­ли кон­флі­кти і чо­му так ста­ло­ся. З ко­жною ди­ти­ною все по­чи­наю за­но­во. Зві­сно, бу­ває тяж­ко, ви­ни­ка­ють рі­зні си­ту­а­ції. Але це то­му, що ді­ти жи­ли в та­ко­му се­ре­до­ви­щі. Во­ни сер­ди­ті, бо їх зра­ди­ли. Я знаю, що та­ке вну­трі­шній кон­флікт, ко­ли мрії та ба­жа­н­ня зов­сім не збі­га­ю­ться з ре­аль­ні­стю. На­ма­га­ю­ся шу­ка­ти ін­ди­ві­ду­аль­ний під­хід. І бу­ває, що клю­чик зна­хо­ди­ться не зра­зу. Ко­мусь тре­ба по­ка­зу­ва­ти, як йо­го лю­биш, а з ки­мось бу­ти су­во­рі­шою».

Ма­буть, це по­кли­ка­н­ня, вва­жає жін­ка. Ори­ся При­мак — учи­тель із 24-рі­чним ста­жем. Во­на пра­цює в шко­лі, а ще за­йма­ла­ся з не­пов­но­лі­тні­ми, які опи­ни­ли­ся у слід­чо­му ізо­ля­то­рі. Во­на лю­бить свою ро­бо­ту і ді­тей. І не при­пи­няє пра­цю­ва­ти над со­бою. Ма­ма-ви­хо­ва­тель­ка пе­ре­ко­нує, що змі­ни­ти си­ту­а­цію мо­жна то­ді, ко­ли змі­ню­єш се­бе.

«Ма­буть, не­да­рем­но в пер­шій за­по­віді ска­за­но, щоб по­лю­би­ти Бо­га з усі­єю сво­єю му­дрі­стю. Бо на­справ­ді тіль­ки так мо­жна зро­би­ти все як на­ле­жить. Тіль­ки ко­ли лю­биш свою спра­ву, то й ви­ко­ну­єш усе, як тре­ба, — вва­жає жін­ка. — Я зав­жди бу­ла ці­ле­спря­мо­ва­на. На­при­клад, якщо вже вчи­ти­ся — то з зо­ло­тою ме­да­л­лю. Так із сім’єю, і з ді­тьми. До ре­чі, сьо­го­дні Са­шко­ві, ко­тро­го ми взя­ли в сім’ю пер­шим, уже 23 ро­ки. Він має дру­жи­ну, і во­ни че­ка­ють на ди­ти­ну».

Сво­їх рі­дних ді­тей Ори­ся При­мак на­зи­ває іде­аль­ною під­трим­кою. Але так бу­ло не зав­жди. Во­ни хо­ті­ли, щоб до їхньої сім’ї за­бра­ли си­ріт, зго­дні бу­ли ді­ли­ти­ся ігра­шка­ми, вдя­га­ти, вчи­ти. Але не бу­ли го­то­ві до то­го, що при­йом­ні ді­ти бу­дуть обі­йма­ти, ці­лу­ва­ти і на­зи­ва­ти їхню ма­му сво­єю...

«Якось я зна­йшла ма­лю­нок мо­єї мо­лод­шо­ї­донь­ки Ве­ро­ні­ки. На ньо­му бу­ли зо­бра­же­ні ми з чо­ло­ві­ком і п’ятьма ді­тьми, да­лі ве­ли­ка прір­ва, а на ін­шо­му бо­ці — Ве­ро­ні­ка. І во­на на­пи­са­ла: «Ма­мо, ці ді­ти за­бра­ли те­бе». Для ме­не то був стрес. Я ро­зумі­ла, що ма­ла не зра­ди­ти при­йом­них ді­тей і не втра­ти­ти рі­дних, — зі­зна­є­ться ма­ма­ви­хо­ва­тель­ка. — При­йом­них ді­тей я бра­ла за ру­ку, во­ди­ла в мі­сто, ку­ди бу­ло по­трі­бно — в пе­ру­кар­ню під­стриг­ти, по одяг, адже во­ни цьо­го не зна­ли і не вмі­ли. А по­тім до ме­не при­хо­ди­ла моя до­чка і про­си­ла пі­ти з нею в ма­га­зин і ку­пи­ти ва­тман. Я ка­за­ла, що во­на ж мо­же це зро­би­ти са­ма. Але дів­чин­ка від­по­від­а­ла: «А Са­шка ти во­ди­ла». І я бра­ла її за ру­ку і йшла в ма­га­зин. Сьо­го­дні мо­ї­рі­дні до­чки та син на­вча­ю­ться в уні­вер­си­те­тах, пра­цю­ють, го­то­ві під­три­ма­ти і до­по­мог­ти. А ще я знаю, во­ни ви­ро­сли та­ки­ми че­рез те, що в нас бу­ли при­йом­ні ді­ти. Я ці­ную на­го­ро­ди від дер­жа­ви. Спри­ймаю це з вдя­чні­стю. При­єм­но, ко­ли те, що ро­блю, по­мі­ча­ють. Але, ма­буть, най­більш зво­ру­шли­ви­ми для ме­не є ін­ші на­го­ро­ди. Це за­пи­ски від мо­їх ді­тей. Во­ни рі­зні — від по­дяк до ка­я­т­тя. Їх уже по­над 300. Ко­ли стає тяж­ко і зда­є­ться, що су­ціль­на без­ви­хідь, я по­чи­наю пе­ре­чи­ту­ва­ти ці за­пи­ски. І це зав­жди до­дає на­сна­ги».

Ко­ли Ори­ся При­мак тіль­ки зби­ра­ла­ся бра­ти в сім’ю ді­тей-си­ріт, то лю­ди­ною, ко­тра про­те­сту­ва­ла з цьо­го при­во­ду чи не най­біль­ше, бу­ла її се­стра. Пе­ре­жи­ва­ла, що во­ни за­му­чать жін­ку. А те­пер і са­ма ста­ла ма­мою для 11 оси­ро­ті­лих ді­тей. Усі во­ни між со­бою бра­ти­ки та се­стри­чки. Від­кри­ти вла­сний ди­тя­чий бу­ди­нок сі­мей­но­го ти­пу на­ва­жи­ла­ся й одна зі зна­йо­мих па­ні Ори­сі. А якось до не­ї­пі­ді­йшла ма­ма уче­ни­ці і ска­за­ла, що хо­ті­ла б уси­но­ви­ти ди­ти­ну, але не знає, ку­ди звер­та­ти­ся і з чо­го по­чи­на­ти. По­ра­ду во­на отри­ма­ла. Те­пер це вже та­кож при­йом­на сім’я.

«На мій день на­ро­дже­н­ня син зав­жди ба­жає, щоб я ба­чи­ла пло­ди сво­єї пра­ці, — роз­по­від­ає жін­ка. — І сьо­го­дні я мо­жу ска­за­ти, що во­ни є».

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.