«У нас го­во­рять, ме­ди­ци­на – на дру­го­му мі­сці пі­сля фі­ло­со­фії»

Бе­сі­да з за­ві­ду­ва­чем від­ді­ле­н­ня Дні­про­пе­тров­ської лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва Пе­тром Да­ви­ден­ком

Den (Ukrainian) - - Головна Сторінка - Ва­дим РИЖКОВ, «День», Дні­про

Мій спів­бе­сі­дник — за­ві­ду­вач при­ймаль­но-ді­а­гно­сти­чно­го від­ді­ле­н­ня Дні­про­пе­тров­ської обла­сної лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва Пе­тро ДА­ВИ­ДЕН­КО. Він най­мо­лод­ший з ке­рів­ни­ків ві­до­мої всій Укра­ї­ні лі­ку­валь­ної уста­но­ви — йо­му ще не­має й трид­ця­ти. Про се­бе роз­по­від­ає, що ви­ріс у Дні­про­пе­тров­ську. Пі­сля за­кін­че­н­ня ме­ди­чної ака­де­мії всту­пив до ін­тер­на­ту­ри на ба­зі лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва. І хо­ча пра­цю­ва­ти по­чав у ін­шій лі­кар­ні — не­за­ба­ром по­вер­нув­ся сю­ди як ур­ген­тний лі­кар­трав­ма­то­лог. Пі­сля трьох ро­ків ро­бо­ти йо­му за­про­по­ну­ва­ли по­са­ду за­ві­ду­ва­ча від­ді­ле­н­ня, ку­ди при­во­зять не ли­ше зви­чай­них па­ці­єн­тів, а й по­ра­не­них бій­ців із зо­ни во­єн­них дій. Пе­тро Іго­ро­вич зі­зна­є­ться — ро­бо­та важ­ка, але про­фе­сія лі­ка­ря — йо­го сві­до­мий ви­бір. Він — ме­ди­чний пра­ців­ник у че­твер­то­му по­ко­лін­ні. «Що­до ви­бо­ру про­фе­сії сум­ні­вів у ме­не не бу­ло, у ба­тьків бу­ли. То­му що во­ни са­мі лі­ка­рі й не ра­ди­ли, від­мов­ля­ли. Адже в на­шій дер­жа­ві з ці­єю про­фе­сі­єю жи­т­тя скла­дне. Во­на ви­сна­жує, за­би­рає ба­га­то сил і енер­гії», — го­во­рить він. По­при це, лі­ка­рі-ме­чни­ків­ці, за йо­го сло­ва­ми, зав­жди пра­гнуть ви­ко­на­ти ро­бо­ту «від­мін­но».

«ВИ НАЙКРАЩІ, ТО­МУ ЇДЕМО ДО ВАС»

— Ко­ли я при­йшов на цю по­са­ду, то спо­ча­тку, че­сно ка­жу­чи, не ду­же до­бре ро­зу­мів, що ме­ні слід ро­би­ти, — роз­по­від­ає Пе­тро Іго­ро­вич про суть сво­єї ро­бо­ти за­ві­ду­ва­ча при­ймаль­но-ді­а­гно­сти­чно­го від­ді­ле­н­ня. — Але ада­пту­вав­ся бу­кваль­но за кіль­ка мі­ся­ців. Сю­ди над­хо­дять ур­ген­тні па­ці­єн­ти, які потребують не­від­кла­дної до­по­мо­ги. Штат при­ймаль­но­го від­ді­ле­н­ня — це близь­ко 90 спів­ро­бі­тни­ків. Сім чер­го­вих лі­ка­рів. Ще сім лі­ка­рів в УЗД-ка­бі­не­ті, мо­лод­ший мед­пер­со­нал і мед­се­стри. Крім то­го, під мо­їм за­ві­ду­ва­н­ням ді­а­гно­сти­чне від­ді­ле­н­ня — це блок на ві­сім лі­жок, де за­йма­ю­ться па­ці­єн­та­ми, яким не мо­жуть по­ста­ви­ти ді­а­гноз. Тра­пля­є­ться, що при­во­зять до нас скла­дних па­ці­єн­тів з ра­йо­нів обла­сті, яких уже лі­ку­ва­ли три­ва­лий час, але ді­а­гноз до­сі не вста­нов­ле­ний. Хоч як це див­но, але та­ке тра­пля­є­ться. Як у нас го­во­рять, ме­ди­ци­на сто­їть на дру­го­му мі­сці пі­сля фі­ло­со­фії. Ко­жне за­хво­рю­ва­н­ня має своє­рі­дний пе­ре­біг, і не зав­жди все йде за пла­ном, чі­тко, як ми ду­ма­є­мо. Моя спе­ці­аль­ність — трав­ма­то­ло­гія, в якій, зда­ва­ло­ся б, усе чі­тко й зро­зумі­ло, але й там є свої під­во­дні ка­ме­ні. Я не ка­жу вже про скла­дні в ді­а­гно­сти­ці й лі­ку­ван­ні те­ра­пев­ти­чні за­хво­рю­ва­н­ня. Ча­сто са­мі па­ці­єн­ти на­ма­га­ю­ться з’ясу­ва­ти свій ді­а­гноз, і за­кін­чу­є­ться це пси­хо­со­ма­ти­кою. Тра­пля­ю­ться й важ­кі ге­ма­то­ло­гі­чні за­хво­рю­ва­н­ня, які те­жне мо­жуть ви­зна­чи­ти, по­ки не зро­блять пев­ні ана­лі­зи з мар­ке­ра­ми. Усе це ви­ма­гає ча­су, щоб пра­виль­но вста­но­ви­ти ді­а­гноз.

— Ба­га­то до вас лю­дей над­хо­дить?

— За до­бу при­бли­зно від 35 до 80 осіб. За­зви­чай на­при­кін­ці ро­бо­чо­го ти­жня по­тік зна­чно збіль­шу­є­ться. Оскіль­ки в п’ятни­цю по­чи­на­ють зво­зи­ти до нас тяж­ких па­ці­єн­тів з ра­йон­них лі­ка­рень, де бо­я­ться за­ли­ша­ти їх на ви­хі­дні. У по­не­ді­лок те­жі­де на­плив лю­дей. Се­ред них є важ­кі хво­рі, які не мо­жуть пе­ре­су­ва­ти­ся. Ми їх бе- ре­мо сю­ди в при­ймаль­не від­ді­ле­н­ня. Тра­пля­є­ться, що за на­по­ля­га­н­ням ро­ди­чів мо­жуть при­ве­сти і з ін­шої обла­сті, якщо во­ни вва­жа­ють, що ми кра­ще лі­ку­є­мо. Ча­сом при­во­зять без по­пе­ре­дже­н­ня. На­віть та­ких хво­рих, яких до­во­ди­ться одра­зу го­спі­та­лі­зу­ва­ти в ре­а­ні­ма­цій­не від­ді­ле­н­ня.

— Це озна­чає, що лі­кар­ня ім. Ме­чни­ко­ва має ве­ли­кий ав­то­ри­тет?

— Остан­нім ча­сом ба­га­то хто так ча­сто вва­жає. По­чи­на­єш з па­ці­єн­та­ми спіл­ку­ва­ти­ся, а во­ни ка­жуть: ви найкращі, то­му їдемо до вас. І при­їжджа­ють. Я вам ска­жу, що, по­пра­цю­вав­ши й по­бу­вав­ши в ін­ших лі­кар­нях, мо­жу по­рів­ню­ва­ти. Лі­ку­валь­них уста­нов та­ко­го рів­ня, як у нас, дій­сно не­має. По-пер­ше, уні- каль­ною є стру­кту­ра на­шо­го при­ймаль­но­го від­ді­ле­н­ня. Йо­го сер­йо­зно пе­ре­фор­ма­ту­ва­ли пі­сля тра­ге­дії де­ся­ти­рі­чної дав­но­сті на Ман­дри­ків­ській. То­ді на­ді­йшло ду­же ба­га­то по­тер­пі­лих від ви­бу­ху га­зу, яким тре­ба бу­ло тер­мі­но­во на­да­ва­ти до­по­мо­гу. За­раз ми під­го­тов­ле­ні на­ба­га­то кра­ще до та­ких си­ту­а­цій. По­чи­на­ю­чи з ре­є­стра­ту­ри, ку­ди по­сту­па­ють па­ці­єн­ти. У нас три огля­до­ві ка­бін­ки, є ре­а­ні­ма­цій­ний зал, ма­ні­пу­ля­цій­на, де зби­ра­ють ана­лі­зи, травм­пункт і три опе­ра­цій­ні, не ра­ху­ю­чи ізо­ля­то­ра й ін­шо­го. У при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні по­стій­но при­су­тні лі­ка­рі-трав­ма­то­ло­ги, ней­ро­хі­рур­ги й хі­рур­ги. Це ті, хто зав­жди тут. Усі ін­ші — це кон­суль­тан­ти з від­ді­лень. Зде­біль­шо­го кон­суль­ту­ють за­ві­ду­ва­чі від­ді- лень — якщо тре­ба кар­діо­ло­га, ви­кли­ка­є­мо, га­стро­ен­те­ро­ло­га і так да­лі Ось так по­бу­до­ва­на ро­бо­та.

«ЗА ПЕ­РІ­ОД АТО У НАС НА ЛІ­КУ­ВАН­НІ ПО­БУ­ВА­ЛИ ДВІ З ПО­ЛО­ВИ­НОЮ ТИ­СЯ­ЧІ БІЙ­ЦІВ»

— Ро­бо­та в при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні важ­ка за­га­лом?

— Ін­ко­ли па­ці­єн­ти, на­слу­хав­шись рі­зно­го в ін­ших лі­ку­валь­них уста­но­вах, з по­ро­гу те­ле­фо­ну­ють до обл­здра­ву, хо­ча ми йо­го ще не огля­да­ли. Уза­га­лі, ми ні­ко­му ні­ко­ли не від­мов­ля­є­мо у до­по­мо­зі. На­віть якщо па­ці­єнт те­ри­то­рі­аль­но не наш, ми про­во­ди­мо огляд, ро­би­мо до­слі­дже­н­ня і, якщо він ста­біль­ний, то, ви­хо­дя­чи з ін­стру­кції, пе­ре­на­прав­ля­є­мо до ін­шої лі­ку­валь­ної уста­но­ви. Скла­дність ро­бо­ти, на­пев­но, та­ка, як у ко­жній лі­кар­ні, але пра­цю­ють усі на со­вість, по­чи­на­ю­чи з мо­лод­шо­го пер­со­на­лу. Са­ні­та­ро­чки у нас пра­цю­ють, про­сто як бджіл­ки — та­кої чи­сто­ти я не ба­чив ні в одній лі­кар­ні й лі­ку­валь­ній уста­но­ві. Так са­мо у хі­рур­гів — бу­ває, що во­ни й усю ніч пра­цю­ють в опе­ра­цій­ній. До трав­ма­то­ло­гів над­хо­дять лю­ди, по­тер­пі­лі у ДТП. Важ­ка ро­бо­та у ней­ро­хі­рур­гів, оскіль­ки во­ни те­ри­то­рі­аль­но єди­ні, хто на­дає ур­ген­тну до­по­мо­гу. Якщо десь комп’ютер­ний то­мо­граф зла­ма­є­ться або стає на про­фі­ла­кти­ку — до нас та­ко­жве­зуть па­ці­єн­тів, чий стан ви­ма­гає тер­мі­но­во­го до­слі­дже­н­ня.

— Для то­го, щоб вста­но­ви­ти пра­виль­ний ді­а­гноз, по­трі­бне су­ча­сне уста­тку­ва­н­ня. Як з цим у лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва?

— Ме­ні до­во­ди­ло­ся бу­ва­ти за кор­до­ном. Мо­жу ска­за­ти, що на­ша лі­кар­ня при­бли­зно на єв­ро­пей­сько­му рів­ні на­да­н­ня до­по­мо­ги. Ми­ну­ло­го ти­жня у нас вста­но­ви­ли но­ві­тній ци­фро­вий рент­ген-апа­рат. Він чу­до­во пра­цює. Не так дав­но, то­рік, вста­но­ви­ли су­пер­кла­сний комп’ютер­ний то­мо­граф. На ньо­му мо­жна не ли­ше по­ди­ви­ти­ся зрі­зи кі­сток, а й стру­кту­ру­ва­ти ор­га­ни в 3D-фор­ма­ті. За до­по­мо­гою кон­тра­стних ре­чо­вин мо­жна оці­ни­ти стан су­дин, ви­яви­ти но­во­утво­ре­н­ня. Ко­ли я ли­ше по­чи­нав пра­цю­ва­ти за­ві­ду­ва­чем від­ді­ле­н­ня, у нас по­стій­но ла­мав­ся УЗД-апа­рат для ур­ген­тної до­по­мо­ги — ми йо­го ре­мон­ту­ва­ли що­дня. І по­дя­ка во­лон­те­рам, які до­по­мо­гли, зна­йшли спон­со­ра і по­да­ру­ва­ли но­вий апа­рат, те­ждуж е хо­ро­шої яко­сті. Ось так по­ти­хень­ку на­ше уста­тку­ва­н­ня онов­лю­є­ться. Ду­маю, в цьо­му одно­зна­чно є за­слу­га на­шо­го го­лов­лі­ка­ря Сер­гія Ана­то­лі­йо­ви­ча Ри­жен­ка. Свою роль зі­гра­ли й остан­ні по­дії в на­шій кра­ї­ні — до лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва над­хо­дить ба­га­то по­ра­не­них з Дон­ба­су. За пе­рі­од АТО у нас на лі­ку­ван­ні по­бу­ва­ли дві з по­ло­ви­ною ти­ся­чі бій­ців. Нам актив­но до­по­ма­га­ли во­лон­те­ри й між­на­ро­дний фонд Чер­во­но­го Хре­ста, за що їм ве­ли­ка по­дя­ка. На сьо­го­дні­шній день ми за­без­пе­че­ні всім не­об­хі­дним. У нас є штаб во­лон­те­рів, які при­йма­ють за­яв­ки від мед­се­стер. Го­лов­лі­кар що­дня ці­ка­ви­ться. Щоп’ятни­ці ми да­є­мо зві­ти що­до ме­ди­ка­мен­тів, на ви­хі­дні й до свят зав­жди го­ту­є­мо­ся, ство­рю­є­мо ре­зерв. Бо мо­же ста­ти­ся все що зав­го­дно. Тре­ба, щоб лі­ка­рі мо­гли при­їха­ти, змі­ни­ти ко­ле­гу. Щоб під ру­кою бу­ло все не­об­хі­дне, й при­ймаль­не від­ді­ле­н­ня про­дов­жу­ва­ло пра­цю­ва­ти, як го­дин­ник, без будь-яких зу­пи­нок.

«НАЙТЯЖЧІ ПА­ЦІ­ЄН­ТИ З ТРАВМАМИ ВІД УСІХ ЦИХ РОЗТЯЖОК, ФУГАСІВ, МІН»

— Дні­про­пе­тров­ська область че­рез вій­ну в Дон­ба­сі ста­ла пра­кти­чно при­фрон­то­вою. Ба­га­то по­ра­не­них до вас при­во­зять?

— Я по­чав пра­цю­ва­ти в пе­рі­од, ко­ли ста­ли­ся по­дії під Іло­вай­ськом. То­ді до 80 по­ра­не­них за один день над­хо­ди­ли до лі­кар­ні, де я то­ді пра­цю­вав як лі­кар-трав­ма­то­лог. Але за­ува­жу, що у нас лю­дей ін­ко­ли при­во­зять і пі­сля ДТП з травмами не мен­ши­ми, ні­жвід мін і сна­ря­дів. Пер­ші па­ці­єн­ти з ку­льо­ви­ми по­ра­не­н­ня­ми по­ча­ли над­хо­ди­ти ще в трав­ні 2014 ро­ку, ко­ли я, бу­ду­чи ін­тер­ном, за­ли­шав­ся до­по­ма­га­ти мо­є­му ке­рів­ни­ко­ві Оле­гу Во­ло­ди­ми­ро­ви­чу То­пці. Він ми­сли­вець, і всі по­ра­не­ні ми­слив­ці звер­та­ли­ся до ньо­го. Так скла­ло­ся, що всі стрі­ля­ні ра­ни він зав­жди лі­ку­вав, там своя спе­ци­фі­ка. Про­те біль­шість лі­ка­рів вза­га­лі їх ні­ко­ли не ба­чи­ли. То­му до нас ін­ко­ли при­во­зи­ли по­ра­не­них із за­ши­ти­ми ра­на­ми, а во­гне­паль­ні ра­ни ка­те­го­ри­чно за­ши­ва­ти не мо­жна. Їх, нав­па­ки, тре­ба роз­ти­на­ти, від­кри­ва­ти й актив­но про­ми­ва­ти. То­му що ко­ли ку­ля або оско­лок влу­ча­ють у м’які тка­ни­ни, во­ни ство­рю­ють кон­ту­зію дов­ко­ли­шніх тка­нин. Вхі­дний отвір мо­же бу­ти не­ве­ли­ким — десь сан­ти­метр, а зо­на кон­ту­зії до 20—30 см дов­ко­ла. Пов­ні­стю мер­тві тка­ни­ни від уда­ру ку­лі або оскол­ка. Усе це слід ви­тя­гу­ва­ти вча­сно й ні­чо­го не за­ши­ва­ти. Ми цьо­го всьо­го на­вчи­ли­ся по­сту­по­во. Але найтяжчі па­ці­єн­ти над­хо­дять з мін­но-ви­бу­хо­ви­ми травмами — від усіх цих розтяжок, фугасів, мін. Пра­кти­чно ко­жен з них з че­ре­пно­моз­ко­вою трав­мою, кін­ців­ки по­шко­дже­ні або ві­дір­ва­ні. Це сер­йо­зні про­бле­ми, й лі­ку­ва­н­ня — це «дов­го­гра­ю­чий про­цес». Та­ко­го па­ці­єн­та не мо­жна ви­лі­ку­ва­ти за один ти­ждень, це три­ває мі­ся­ця­ми. На­ші па­ці­єн­ти ле­жать у рі­зних від­ді­ле­н­нях, ми їх про­лі­ко­ву­є­мо, а по­тім їх за­би­ра­ють до вій­сько­вих шпи­та­лів — від­во­зять до Оде­си, Льво­ва, Ки­є­ва.

— Тоб­то, ви бу­кваль­но по­вер­та­є­те їх з то­го сві­ту?

— Так, на­пев­но, не мо­жна ска­за­ти, але ро­би­мо все мо­жли­ве. Пра­гне­мо ви­ко­на­ти свою ро­бо­ту «від­мін­но». Ко­жен з нас пра­цює на со­вість. Ні­ко­ли не бу­ває, щоб про­фі­ло­ни­ли, не зро­би­ли чо­гось. Мо­жу за­зна­чи­ти, що всіх па­ці­єн­тів ми одна­ко­во лі­ку­є­мо. Як по­ра­не­них з пе­ре­до­вої, так і па­ці­єн­тів, яких з ву­ли­ці при­во­зять з травмами, — сто­від­со­тко­во на­да­є­мо до­по­мо­гу. При цьо­му тра­пля­є­ться вся­ке — не­що­дав­но був по­ра­не­ний, у яко­го в ки­ше­ні зна­йшли бо­йо­ву гра­на­ту. Ви­кли­ка­ли по­лі­цію й рі­зні слу­жби, щоб її зне­шко­ди­ти. За­раз, дя­ку­ва­ти бо­гу, по­ра­не­них не так ба­га­то. Що­прав­да, був пе­рі­од ни­ні­шньої зи­ми, ко­ли осіб п’ять при­ве­зли по­тер­пі­лих від куль снай­пе­ра. Усі по­ра­не­н­ня бу­ли тяж­ки­ми.

«ЯК­БИ У МЕ­НЕ НЕ БУ­ЛО СІМ’Ї, ТО І Я ВИ­ЇХАВ БИ ЗА КОР­ДОН»

— Улі­ка­рів не­лег­ка ро­бо­та. Як опла­чу­є­ться ва­ша пра­ця?

— Ра­ні­ше, ко­ли був ур­ген­тним трав­ма­то­ло­гом, чер­гу­вав три-чо­ти­ри ра­зи на ти­ждень. Зде­біль­шо­го це бу­ли ні­чні чер­гу­ва­н­ня, на ви­хі­дні, ці­лу до­бу. Ме­ні так бу­ло зру­чні­ше, бо мо­жна бу­ло ба­чи­ти­ся з сім’єю, розв’яза­ти якісь до­ма­шні про­бле­ми. За­раз я пра­цюю що­дня. У ме­не пер­ша опе­ра­тив­ка о 7.45 у го­лов­лі­ка­ря, по­тім дру­га — у при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні, і тре­тя — на ка­фе­дрі трав­ма­то­ло­гії. Що­дня з во­сьмої до п’ятої ве­чо­ра — я тут. А якщо якісь ва­жли­ві го­сті, то мо­жу бу­ти з п’ятої ран­ку. Або ма­со­ві над­хо­дже­н­ня па­ці­єн­тів — мо­жу за­три­ма­ти­ся. Усе за­ле­жить від кіль­ко­сті па­ці­єн­тів. Крім то­го, чер­гую що­се­ре­ди як трав­ма­то­лог. Уно­чі. Ви­хі­дні на­ма­га­ю­ся за­ли­ши­ти ви­хі­дни­ми, щоб від­но­ви­ти­ся якось. Ро­бо­та важ­ка, на­пев­но, пе­ре-

На мій погляд, сьо­го­дні скла­ла­ся та­ка ситуація, ко­ли вже не мо­же існу­ва­ти без­ко­штов­на ме­ди­ци­на, але й лі­ку­валь­ні уста­но­ви не змо­жуть фі­нан­со­во «по­тя­гну­ти», на­при­клад, ко­му­наль­ні по­слу­ги. У той же час, лю­ди у нас не на­ла­што­ва­ні пла­ти­ти, бо все жи­т­тя лі­ку­ва­ли­ся без­ко­штов­но. Ме­ні ска­за­ли, що роз­рі­за­ти фу­рун­кул — ко­шту­ва­ти­ме 9 ти­сяч. Це ко­му бу­де по ки­ше­ні? До то­го ж у дер­жав­них лі­ку­валь­них уста­нов є кон­ку­рен­ти — при­ва­тні клі­ні­ки. Моя дум­ка, що в по­ді­бних умо­вах якщо й ви­жи­вуть, то ли­ше та­кі лі­ку­валь­ні уста­но­ви, як обла­сна лі­кар­ня ім. Ме­чни­ко­ва. То­му що є по­тік па­ці­єн­тів, то­му що якось онов­лю­є­ться уста­тку­ва­н­ня. І якщо ви­би­ра­ти, то лю­ди ще по­ду­ма­ють. Бо тут фа­хів­ці хо­ро­ші. Хо­ча в при­ва­тних клі­ні­ках пра­цю­ють теж лі­ка­рі, які чи­сля­ться десь у дер­жав­них уста­но­вах. Ме­ні зда­є­ться, що про­сто не ви­жи­ве дер­жав­на ме­ди­ци­на й зви­чай­ні лі­кар­ні

дусім у пси­хо­емо­цій­но­му пла­ні. Бу­ває, що па­ці­єн­ти чи­мось не­за­до­во­ле­ні, тре­ба їх за­спо­ко­ї­ти й на­да­ти до­по­мо­гу. За­раз усім важ­ко, ну й, зви­чай­но, зар­пла­ти ні­ко­го не ра­ду­ють. Во­ни при­бли­зно одна­ко­ві у мед­се­стри, са­ні­тар­ки й зви­чай­но­го лі­ка­ря. Мій по­са­до­вий оклад як за­ві­ду­ва­ча від­ді­ле­н­ня ста­но­вить 4 334 грив­ні. Є ще пів­став­ки трав­ма­то­ло­га — це мої ні­чні чер­гу­ва­н­ня. Орі­єн­тов­но десь ти­сяч шість ви­хо­дить, але у нас тут у при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні, зав­дя­ки адмі­ні­стра­ції, є на­дбав­ка за ін­тен­сив­ну пра­цю. З ви­ра­ху­ва­н­ням по­да­тків — ти­сяч сім, і якщо пре­мію ви­да­ли — то до де­ся­ти. У ря­до­вих лі­ка­рів, зви­чай­но, мен­ше, і це за­ле­жить від ка­те­го­рії. У са­ні­тар­ки — 3300 і плюс 50 від­со­тків за ін­тен­сив­ну пра­цю — 4,5, але з ура­ху­ва­н­ням по­да­тків менш як 4 ти­ся­чі ви­хо­дить. І у мед­се­стри, на­пев­но, так са­мо.

— Не­що­дав­но по­чув у ра­йон­ній по­лі­клі­ні­ці, що фа­хів­ці ка­та­стро­фі­чно звіль­ня­ю­ться й ви­їжджа­ють пра­цю­ва­ти за кор­дон...

— Як­би у ме­не не бу­ло сім’ї, то і я ви­їхав би за кор­дон. То­му що на сьо­го­дні­шній день це не­мо­жли­во — так жи­ти. Ко­ли я став за­ві­ду­ва­чем, так скла­ло­ся, що ма­ло не з пер­шо­го дня звіль­ни­ла­ся чер­го­вий лі­кар — рент­ге­но­лог. Во­на ска­за­ла, що та­кої ін­тен­сив­но­сті ви­три­ма­ти не мо­же. Лі­кар УЗД теж­пі­шла — їй усе на­бри­дло, і во­на пе­ре­йшла до при­ва­тної стру­кту­ри. Хо­ча нам і без то­го бра­ку­ва­ло лі­ка­рів. Ви­ни­кла ситуація, ко­ли ті, хто за­ли­шив­ся, — пе­ре­ро­бля­ли. По­тім пі­шли мед­се­стри — дві в де­крет і дві ви­їха­ли пра­цю­ва­ти до Поль­щі. І ми за­ли­ши­ли­ся без чо­ти­рьох мед­се­стер тут, у при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні. Бу­ло ду­же не­про­сто пра­цю­ва­ти. За­раз до нас при­йшли мо­ло­ді мед­се­стри й лі­ка­рі — по­ки справ­ля­є­мо­ся з гра­фі­ком, але тен­ден­ція спо­сте­рі­га­є­ться. Лю­ди, яких ні­що не три­має, у яких не­має жи­тла, а ку­пи­ти про­сто не­ре­аль­но, ви­їжджа­ють. Я ду­маю, що це ціл­ком ло­гі­чно. Хтось із зна­йо­мих ви­їхав, і от уже по­тя­гнув­ся лан­цю­жок. Одна мед­се­стра по­їха­ла до Поль­щі те­сту­ва­ти при­лад і за це отри­ма­ла близь­ко 2 ти­сяч єв­ро за мі­сяць. Або ти тут бі­га­єш з ран­ку до ве­чо­ра, зби­ра­єш кров, за­йма­є­шся по­ра­не­ни­ми, спіл­ку­є­шся з па­ці­єн­та­ми й отри­му­єш усьо­го 3200 — тро­хи біль­ше, ніж100 єв­ро. То­му, на­пев­но, все-та­ки кра­ще за кор­дон по­їха­ти, хоч на квар­ти­ру за­ро­би­ти. Хо­ча, якщо че­сно, — осо­би­сто я не хо­тів би по­ки­да­ти ба­тьків­щи­ну, де на­ро­див­ся й ви­ріс. Але ко­ли ти пра­гнеш щось ро­би­ти, а це не дає від­да­чі, ко­ли що­дня ду­ма­єш, як за­пла­ти­ти за тре­ну­ва­н­ня ді­тей, за­пра­ви­ти ма­ши­ну, спла­ти­ти за ко­му­наль­ні по­слу­ги, то ро­зу­мі­єш, що ти про­сто за­ру­чник си­ту­а­ції й ма­ло що за­ле­жить від тво­їх ста­рань.

«НА­ШІ ЛІ­КАР­НІ НЕ ПОТЯГНУТЬ МА­ТЕ­РІ­АЛЬ­НО СВОЄЗАБЕЗПЕЧЕННЯ»

— Чи ви­пра­вить ста­но­ви­ще в ме­ди­ци­ні ре­фор­ма, про яку за­раз так ба­га­то го­во­рять?

— На мій погляд, сьо­го­дні скла­ла­ся та­ка ситуація, ко­ли вже не мо­же існу­ва­ти без­ко­штов­на ме­ди­ци­на, але й лі­ку­валь­ні уста­но­ви не змо­жуть фі­нан­со­во «по­тя­гну­ти», на­при­клад, ко­му­наль­ні по­слу­ги. У той же час, лю­ди у нас не на­ла­што­ва­ні пла­ти­ти, бо все жи­т­тя лі­ку­ва­ли­ся без­ко­штов­но. Ме­ні ска­за­ли, що роз­рі­за­ти фу­рун­кул — ко­шту­ва­ти­ме 9 ти­сяч. Це ко­му бу­де по ки­ше­ні? До то­го жу дер­жав­них лі­ку­валь­них уста­нов є кон­ку­рен­ти — при­ва­тні клі­ні­ки. Моя дум­ка, що в по­ді­бних умо­вах якщо й ви­жи­вуть, то ли­ше та­кі лі­ку­валь­ні уста­но­ви, як обла­сна лі­кар­ня ім. Ме­чни­ко­ва. То­му що є по­тік па­ці­єн­тів, то­му що якось онов­лю­є­ться уста­тку­ва­н­ня. І якщо ви­би­ра­ти, то лю­ди ще по­ду­ма­ють. Бо тут фа­хів­ці хо­ро­ші. Хо­ча в при­ва­тних клі­ні­ках пра­цю­ють те­жлі­ка­рі, які чи­сля­ться десь у дер­жав­них уста­но­вах. Ме­ні зда­є­ться, що про­сто не ви­жи­ве дер­жав­на ме­ди­ци­на й зви­чай­ні лі­кар­ні. Що да­лі ста­не­ться? Про­сто на­ста­не мо­мент, ко­ли ці лі­кар­ні не змо­жуть се­бе утри­му­ва­ти й опла­чу­ва­ти ко­му­наль­ні по­слу­ги, рен­та­бель­но­сті не бу­де. Ось зов­сім не­що­дав­но ухва­ли­ли у Вер­хов­ній Ра­ді за­кон про мо­жли­вість про­да­жу дер­жав­них уста­нов — лі­ка­рень, шкіл, сад­ків. До чо­го це при­зве­де? Є лі­кар­ня, яка не «тя­гне» своє об­слу­го­ву­ва­н­ня, — її про­да­дуть! При­ї­дуть ін­ве­сто­ри, від­кри­ють у ній при­ва­тну клі­ні­ку, зро­блять ре­монт і все — ця лі­кар­ня пе­ре­тво­ри­ться на при­ва­тну. Ме­ні зда­є­ться, що всі лі­ку­валь­ні уста­но­ви та­ким шля­хом ста­нуть при­ва­тни­ми. Ви­жи­вуть ли­ше оди­ни­ці. Тоб­то як та­кої дер­жав­ної ме­ди­ци­ни не бу­де, і іна­кше — ні­як. Бо якщо ста­ви­ти­муть рі­вень цін за лі­ку­ва­н­ня на рів­ні при­ва­тних клі­нік, то лю­ди пі­дуть до при­ва­тної клі­ні­ки, де їх з усмі­шкою зу­стрі­ча­ють і з усмі­шкою про­во­джа­ють. Ма­кси­маль­но усе ро­блять, і во­ни йдуть за­до­во­ле­ні. Ну, про­сто фі­зи­чно на­ші лі­кар­ні не потягнуть ма­те­рі­аль­но своє за­без­пе­че­н­ня. Якщо не по­ми­ля­ю­ся, то ли­ше на опа­лю­ва­н­ня лі­кар­ня ім. Ме­чни­ко­ва ви­тра­чає міль­йо­ни гри­вень. А ще пів­то­ри ти­ся­чі спів­ро­бі­тни­ків — усім тре­ба зар­пла­ту ви­пла­ти­ти. Ми, мо­жли­во, й по­тя­гне­мо ці змі­ни, а ін­шим бу­де ду­же скла­дно.

— Я звер­нув ува­гу, що у ва­шій лі­кар­ні мо­ло­ді фа­хів­ці вхо­дять до Ме­чни­ков­сько­го мо­ло­ді­жно­го ру­ху. Що це за іні­ці­а­ти­ва?

— На­скіль­ки я знаю, це уні­каль­на іні­ці­а­ти­ва на­шо­го го­лов­но­го лі­ка­ря Сер­гія Ана­то­лі­йо­ви­ча Ри­жен­ка. Во­на з’яви­ла­ся ще до то­го, як я при­йшов до ін­тер­на­ту­ри, по­ча­ла по­ти­хень­ку роз­ви­ва­ти­ся й на­да­ва­ти до­по­мо­гу. Зі сто­ро- ни мо­же зда­ти­ся — ну ко­му по­трі­бен цей мо­ло­ді­жний рух, що він ви­рі­шує? Але бу­ва­ють си­ту­а­ції й у жит­ті, й у спіл­ку­ван­ні, що якщо лю­дям не «ство­ри­ти» умов для зу­стрі­чі, то во­ни, в прин­ци­пі, ні­ко­ли не спіл­ку­ва­ти­му­ться. То­му мо­ло­ді­жний рух — це та­ке ко­ло спіл­ку­ва­н­ня, в яко­му всі — ін­тер­ни, мо­лодь на­шої лі­кар­ні, у якійсь си­ту­а­ції мо­жуть зу­стрі­ти­ся. На­при­клад, по­гра­ти у фут­бол. Я по­га­но граю у фут­бол, але я при­йшов, ми по­гра­ли, роз­сла­би­ли­ся, і вже один з одним у лі­кар­ні спіл­ку­є­мо­ся на ін­шій то­наль­но­сті. У нас ве­ли­ка лі­кар­ня, я тут пра­цюю п’ять ро­ків, а є лю­ди, яких я впер­ше ба­чу й ні­де з ни­ми не пе­ре­ти­нав­ся. То­му що рі­зні кор­пу­си, по­лі­клі­ні­ка, й ми так пра­цю­є­мо, що на­віть не ба­чи­мо один одно­го. У мо­ло­ді­жно­го ру­ху є ке­рів­ник — за­сту­пник го­лов­но­го лі­ка­ря Оле­ксандр Ми­ко­ла­йо­вич То­лу­ба­єв. Ми пла­ну­є­мо за­хо­ди — на­ве­сні на бай­дар­ках ка­та­ли­ся, бра­ли участь у ма­ра­фо­ні. Це про­па­ган­да здо­ро­во­го спосо­бу жи­т­тя. Так са­мо хо­ди­мо до шкіл і ви­шів, вчи­мо, як на­да­ва­ти пер­шу до­по­мо­гу — що мо­жна зро­би­ти, по­ба­чив­ши на ву­ли­ці по­тер­пі­ло­го. Учи­ли шко­ля­рів і сту­ден­тів, по­лі­цію й по­же­жни­ків з МНСни­ка­ми. Ба­га­то лю­дей сти­ка­ю­ться з по­ді­бни­ми си­ту­а­ці­я­ми в жит­ті, але не всі вмі­ють на­да­ти цю до­по­мо­гу. Бу­ли у нас і ви­їзди в ра­йо­ни обла­сті, в ге­рі­а­три­чний пан­сіо­нат. Про­во­ди­ли огляд лі­тніх лю­дей, і якщо тре­ба, то при­во­зи­ли по­тім до лі­кар­ні — до­об­сте­жу­ва­ти. Про­во­ди­мо та­кі ре­гу­ляр­ні акції й са­мі вчи­мо­ся — на­при­клад, Між­на­ро­дний ко­мі­тет Чер­во­но­го хре­ста про­во­див сер­йо­зні кур­си у нас з на­да­н­ня ур­ген­тної до­по­мо­ги в ра­зі ма­со­вих над­хо­джень. За­га­лом у мо­ло­ді­жно­му ру­сі бе­ре участь ба­га­то лю­дей — хтось йде, хтось при­хо­дить з ін­тер­нів, є мо­ло­ді лі­ка­рі. Хо­ті­ли ме­не при­зна­чи­ти гла­вою мо­ло­ді­жно­го ру­ху. Але я по­ки не знаю, як це по­єд­ну­ва­ти — над­то ба­га­то ро­бо­ти у при­ймаль­но­му від­ді­лен­ні.

— Не­що­дав­но на­ша ре­да­кція пе­ре­да­ла лі­кар­ні ім. Ме­чни­ко­ва книж­ки з Бі­блі­о­те­ки га­зе­ти «День». Во­ни бу­дуть у від­кри­то­му до­сту­пі у бук­кро­син­гу, який від­кри­ли в адмі­ні­стра­тив­но­му кор­пу­сі. На­скіль­ки це ва­жли­во для па­ці­єн­тів і, мо­жли­во, для сту­ден­тів ме­да­ка­де­мії — май­бу­тніх лі­ка­рів?

— Бук­кро­син­гом, без­умов­но, ко­ри­сту­ю­ться. І хо­ча я пра­цюю в ін­шо­му кор­пу­сі, звер­тав ува­гу на те, що там стає то біль­ше, то мен­ше кни­жок. З цьо­го мо­жна зро­зу­мі­ти, що лю­ди бе­руть книж­ки й чи­та­ють. За­раз мо­лодь не ду­же пра­гне до чи­та­н­ня, у них є смар­тфо­ни. Але ві­ко­ва ка­те­го­рія від со­ро­ка й стар­ше, на­пев­но, бе­ре книж­ки до па­лат. Я ду­маю, що це одно­зна­чно хо­ро­ша ідея. Окрім знань во­на дає пси­хо­емо­цій­не роз­ван­та­же­н­ня. Адже є па­ці­єн­ти, у яких не­має ро­ди­чів у Дні­прі. То­му лю­ди­на мо­же взя­ти книж­ку й по­чи­та­ти. Це то­чно не­по­га­но, й та­ке мо­жна ли­ше ві­та­ти.

ФОТО З АР­ХІ­ВУ ПЕТРА ДАВИДЕНКА

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Окрім знань, бук­кро­синг у лі­кар­ні да­є­пси­хо­емо­цій­не роз­ван­та­же­н­ня. У рам­ках Днів «Дня» в Дні­прі-2018 там з’яви­ли­ся і книж­ки з на­шої бі­блі­о­те­ки

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.