Як рок-гурт на­вчив­ся гра­ти «Поль­ку на три бо­ки»

Den (Ukrainian) - - Культура -

Спра­ва бу­ла за ча­сів роз­ви­не­но­го со­ці­а­лі­зму. У Ки­є­ві вже з’ яви­ли­ся пер­ші рок­гур­ти. Ви­ни­ка­ли во­ни в сту­дент­сько­му се­ре­до­ви­щі, ма­ску­ю­чись під ВІА — во­каль­но-ін­стру­мен­таль­ні ан­сам­блі. Як пра­ви­ло, весь ре­пер­ту­ар був за­хі­дний: ви­ко­ну­ва­ли­ся пі­сні Beatles, Doors, Rolling Stones.

■ 1977 ро­ку в Ки­є­ві бу­ли три ві­до­мі ан­сам­блі, які зі сту­дент­ських гур­то­жи­тків прор­ва­ли­ся на мі­ські май­дан­чи­ки. «Чер­во­ні д’яво­ля­та» ви­сту­па­ли в «Чай­ни­ку» (так на­зи­ва­ла­ся «сте­кля­шка» на Хре­ща­ти­ку нав­про­ти ЦУМу), «Дзво­ни» гра­ли в кав’яр­ні, яка при­мо­сти­лась пра­во­руч від ре­сто­ра­ну «Сто­ли­чний», а «Сад­ко» «за­жи­гал» на Пе­чер­ську в кав’яр­ні «Ев­ри­ка» на буль­ва­рі Ле­сі Укра­їн­ки.

■ Якось уве­че­рі до му­зи­кан­тів « Сад­ко » пі­ді­йшов хло­пець, сту­дент, і ка­же: «Хло­пці, я зав­жди при­хо­джу на ва­ші ви­сту­пи і дів­чи­ну свою при­во­жу. Ми ви­рі­ши­ли одру­жи­ти­ся і за­про­шу­є­мо вас зі­гра­ти на на­шо­му ве­сіл­лі». У ті ча­си про го­но­ра­ри, як у ни­ні­шніх му­зи­кан­тів, на­віть не мрі­я­ли. То­му за не­ве­ли­ку су­му юні ро­ке­ри по­го­ди­ли­ся по­пра­цю­ва­ти на івен­ті. Мо­ло­дя­та по­обі­ця­ли за­без­пе­чи­ти транс­пор­том, оскіль­ки ве­сі­л­ля бу­ло в Ка­гар­ли­ку — під Ки­є­вом.

■ Апа­ра­ту­ра в ті ро­ки вся бу­ла са­мо­ро­бна. То­му рок- гурт утво­рив­ся в ре­зуль­та­ті твор­чої спіл­ки сту­ден­тів- ра­діо­фі­зи­ків, які мо­гли скле­па­ти апа­ра­ту­ру, і сту­ден­тів із фа­куль­те­ту ро­ма­но­гер­ман­ської фі­ло­ло­гії, які ви­ко­ну­ва­ли пі­сні ан­глій­ською та фран­цузь­кою мо­ва­ми пра­кти­чно без акцен­ту.

■ 40 ро­ків то­му, му­зи­кан­ти чу­до­во пам’ята­ють той день, ко­ли тен­то­ва­ний УАЗик, за­ван­та­же­ний апа­ра­ту­рою і му­зи­кан­та­ми, при­був до Ка­гар­ли­ка і за­їхав у сіль­ський двір. Зви­чай­на укра­їн­ська ха­ти­на, у дво­рі сто­ять сто­ли бу­квою « П » на 150 осіб, а за пар­ка­ном — го­род. На­пев­но, там ро­сла кар­то­пля. Ско­па­на зем­ля, де не­що­дав­но зі­бра­ли уро­жай. — Ну, ви­ван­та­жуй­те ко­лон­ки. — Ку­ди? — Та ось сю­ди. — Та ні, хло­пці, що ви. Еле­ктрон­ну апа­ра­ту­ру ста­ви­ти в це кар­то­пли­н­ня, пил, бруд? — Ой, за­раз усе за­ла­го­ди­мо. Швид­ко при­не­сли до­шки, за­сте­ли­ли ни­ми ба­ди­л­ля, і ви­йшла ім­про­ві­зо­ва­на сце­на за пар­ка­ном. По­ста­ви­ли ко­лон­ки, під­си­лю­ва­чі (во­ни то­ді бу­ли лам­по­ві, ду­же по­ту­жні), ви­про­бу­ва­ли ін­стру­мен­ти.

Ба­тьки по­ясни­ли, що мо­ло­дя­та за­раз роз­пи­су­ю­ться в сіль­ра­ді, а по­тім во­ни по­ка­та­ю­ться по се­лу і при­ї­дуть. — А ви по­ки зі­грай­те. Пу­блі­ка у дво­рі зі­бра­ла­ся, че­кає мо­ло­дят. На сту­ден­тів, що при­їха­ли з Ки­є­ва, див­ля­ться, як на ар­ти­стів. Ке­рів­ник гур­ту Сер­гій Ти­шкін за­про­по­ну­вав по­ча­ти з Doors. Він ду­же лю­бив цей гурт і чу­до­во спів­ав ан­глій­ською. Ви­ко­на­ли пер­шу пі­сню — у дво­рі ти­ша. Спо­ча­тку хло­пці не вто­ро­па­ли — га­да­ли, що всім ду­же спо­до­ба­ло­ся, то­му так ти­хо. По­тім ви­ко­на­ли ще де­кіль­ка, як у ті ро­ки ка­за­ли, ком­по­зи­цій. Зви­чай­но, все ан­глій­ською мо­вою. На­род ди­ви­ться якось див­но. І тут ро­ке­ри по­чи­на­ють ро­зу­мі­ти, що щось не те.

■ Со­ло- гі­та­рист Са­ша Сте­цен­ко, ду­же ін­те­лі­ген­тний хло­пець, який ба­га­то ро­ків про­жив у Бель­гії і чу­до­во спів­ав пі­сні Ада­мо фран­цузь­кою мо­вою, пер­шим озву­чив дум­ку: « Хло­пці, нас ско­ро би­ти­муть». Ска­зав він це м’ яко, але ду­же до­хі­дли­во. «Ні, бу­ти цьо­го не мо­же», — за­пе­ре­чив Ти­шкін, але про­зву­ча­ло це зов­сім не­пе­ре­кон­ли­во. Ка­жу­чи сло­ва­ми Ви­со­цько­го, « на­став кри­ти­чний мо­мент » . Але тут ста­ло­ся ди­во.

■ У двір за­хо­дять двоє чо­ло­ві­ків. Один — з ба­я­ном, а дру­гий — з ве­ли­че­зним ба­ра­ба­ном. Во­ни по­чи­на­ють щось гра­ти, а го­сті: «Га!» — і пил стов­пом. На­род за­гу­цав, за­тан­цю­вав, хтось на па­ри роз­бив­ся. Ро­ке­ри сто­ять ні в тих, ні в сих, про­сто чу­ють, що лу­нає фольк, щось на­ро­дне. Са­ша Сте­цен­ко за ко­лон­кою схи­лив­ся і шви­день­ко на гі­та­рі під­би­рає. Ка­же:

— Хло­пці, це в ля-ма­жо­рі, три акор­ди всьо­го. Все, я зло­вив ме­ло­дію.

■ Зву­ко­опе­ра­тор по­віль­но під­си­лює звук. Са­ша впи­су­є­ться під ту гар­мо­шку, по­тра­пляє в то­наль­ність, по­тім під­клю­ча­є­ться бас-гі­та­рист Ва­ся Бо­та, вхо­дять удар­ні, звук на пов­ну, і тут на­род роз­цвів. Пі­шла жа­ра. Десь че­рез пів­го­ди­ни ро­ке­ри з’ясу­ва­ли, що во­ни гра­ють «Поль­ку на три бо­ки».

■ Під час пе­рерв на ви­пи­ти-за­ку­си­ти му­зи­кан­ти спіл­ку­ва­ли­ся з мі­сце­ви­ми, лі­тні лю­ди щось на­спі­ву­ва­ли, а со­ло-гі­та­ри­сти швид­ко все це схо­плю­ва­ли та ви­ко­ну­ва­ли. Слів хло­пці не зна­ли і ви­їжджа­ли за ра­ху­нок ін­стру­мен­тів.

■ На трьох поль­ках про­ве­ли ве­сі­л­ля і весь на­сту­пний день — в укра­їн­сько­му се­лі узви­ча­є­но гу­ля­ти ве­сі­л­ля два дні. Зран­ку на­род по­хме­лив­ся і за­жа­дав му­зи­ки. Поль­ка «Ба­бо­чка» та «Поль­ка на три бо­ки» бу­ли по­за кон­ку­рен­ці­єю. Рок-н-ро­ли не ві­та­ли­ся, а по­віль­ні пі­сні та по­віль­ні ін­стру­мен­таль­ні ком­по­зи­ції спри­йма­ли­ся нор­маль­но, осо­бли­во ті, які без ан­глій­ських слів. Лю­ди тан­цю­ва­ли па­ра­ми, при­ту­лю­ю­чись один до одно­го. З «ме­для­ків» ма­кси­маль­ним успі­хом ко­ри­сту­ва­ла­ся пі­сня Саль­ва­то­ре Ада­мо «Tombe la neige», тоб­то «Па­дає сніг». Са­ша ра­зів шість її спів­ав.

■ До­свід, на­бу­тий му­зи­кан­та­ми в Ка­гар­ли­ку, став у на­го­ді на­ба­га­то пі­зні­ше, вже в ди­ско­те­чні ча­си. А то­ді, по­вер­нув­шись до кав’яр­ні на Пе­чер­ську, до укра­їн­ської те­ми не звер­та­ли­ся — мо­дна пу­блі­ка ча­сів за­стою та­ко­го не ро­зумі­ла.

Ян МЕДНИКОВ

ФОТО ОЛЕКСІЯ АБРАМОВА

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.