Про дру­жбу двох зна­ме­ни­тих ро­дів

Ким на­справ­ді був хре­ще­ний ба­тько Се­ме­на Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го Сте­пан Си­ми­рен­ко?

Den (Ukrainian) - - Культура - Оль­га ОСИПЕНКО, про­від­ний на­у­ко­вий спів­ро­бі­тник Му­зею С. Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го, м. Го­ро­ди­ще, Чер­ка­ська область

16лю­то­го ви­пов­ню­є­ться 205-річ­чя від Дня на­ро­дже­н­ня зна­ме­ни­то­го ком­по­зи­то­ра і спів­а­ка... Опра­цьо­ву­ю­чи в Чер­ка­сько­му обла­сно­му ар­хі­ві за­пи­си Ме­три­чної кни­ги По­кров­ської цер­кви мі­сте­чка Го­ро­ди­ще Чер­ка­сько­го по­ві­ту Ки­їв­ської гу­бер­нії, звер­ну­ла ува­гу, що в п’ ятьох си­нів свя­ще­ни­ка Сте­па­на Ар­те­мов­сько­го ( Пе­тра, 1800 р. нар., Ми­хай­ла, 1806 р. нар., За­ха­рія, 1810 р. нар., Се­ме­на, 1813 р. нар. і Дми­тра, 1826 р. нар.) хре­ще­ним ба­тьком є «Сте­фан Се­ме­рень­ка». Не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, що під цим ім’ям та прі­зви­щем зна­чи­ться Сте­пан Си­ми­рен­ко — один із за­снов­ни­ків ще одно­го ві­до­мо­го укра­їн­сько­го ро­ду про­ми­слов­ців, уче­них і ме­це­на­тів. Са­ме так на ро­сій­ський лад за­пи­са­но йо­го прі­зви­ще і на поль­ський — ім’я.

Че­рез від­су­тність дже­рел важ­ко від­тво­ри­ти жи­т­тя Го­ро­ди­ща по­ча­тку ХІХ ст. Однак на­віть із то­го, що ма­є­мо, мо­жна твер­ди­ти, що до елі­ти йо­го жи­те­лів на­ле­жа­ли пред­став­ни­ки ду­хо­вен­ства, мі­сце­во­го дво­рян­ства (укра­їн­сько­го і ро­сій­сько­го), поль­ської шля­хти, пред­став­ни­ки вла­ди, а та­кож кіль­ка за­мо­жних ро­дин з-по­між мі­сце­вих се­лян та «рі­зно­чин­ців», тоб­то осіб не зов­сім ви­зна­че­но­го со­ці­аль­но­го ста­ну. От­же, ро­ди­на свя­ще­ни­ка Сте­фа­на Ар­те­мов­сько­го бу­ла в Го­ро­ди­щі до­бре ві­до­мою та ша­но­ва­ною. Із цьо­го ви­пли­ває й те, що свя­ще­ник при­я­те­лю­вав з пред­став­ни­ка­ми сво­го ко­ла, чи­слен­ни­ми ро­ди­ча­ми, пред­став­ни­ка­ми впли­во­вих мі­сте­чко­вих ро­дин. До яких, без­пе­ре­чно, на­ле­жа­ла й сім’я Сте­па­на Си­ми­рен­ка.

На жаль, ві­до­мо­сті про ньо­го ску­пі та су­пе­ре­чли­ві. До­сте­мен­но зна­є­мо тіль­ки те, що він — ви­хо­дець із ко­за­цько­го ро­ду, йо­го ба­тько Ан­дрій Се­ми­ру­кий три­ва­лий час ко­за­ку­вав на За­по­різь­кій Сі­чі, де за­жив сла­ви зав­зя­то­го і кмі­тли­во­го во­я­ка, який, ма­буть, та­кож успі­шно ще й го­спо­да­рю­вав на вла­сно­му ху­то­рі (як то­ді це бу­ло за­ве­де­но в ба­га­тьох за­по­рож­ців).

У Го­ро­ди­щен­сько­му му­зеї є кар­ти­на «Сто­їть явір над во­дою», де зо­бра­же­ні Се­мен Гу­лак-Ар­те­мов­ський і Та­рас Шев­чен­ко, які то­ва­ри­шу­ва­ли з 1838 ро­ку. Це по­ло­тно по­да­ро­ва­но Му­зею її ав­то­ром, ху­до­жни­ком Ге­ор­гі­єм Тер­пи­лов­ським 16 жов­тня 1971р.

На ін­тер­нет-сто­рін­ках, де йде­ться про Си­ми­рен­ків, жит­тє­ва до­ля Ан­дрія при­пи­су­є­ться йо­го си­но­ві Сте­па­но­ві. На­справ­ді ж він не міг «ко­за­ку­ва­ти на Сі­чі 20 ро­ків» хо­ча б че­рез те, що остан­ній осі­док за­по­рож­ців на Дні­прі бу­ло зруй­но­ва­но ще в ро­ки Сте­па­но­во­го ди­тин­ства.

Та­кож є по­ши­ре­ною дум­ка й про те, що Сте­пан з яки­хось при­чин втра­тив во­лю і став крі­па­ком по­мі­щи­ці Оле­ксан­дри Бра­ни­цької. При цьо­му до­слі­дни­ки по­си­ла­ю­ться, зокре­ма, на « Ре­виз­скую сказ­ку 1811 го­да Ки­ев­ской гу­бер­нии Чер­кас­ско­го уе­зда ме­сте­чка Го­ро­ди­ща Её Си­я­тель­ства го­спо­жи гра­фи­ни Але­ксан­дры Ва­си­льев­ны Бра­ни­цкой о со­сто­я­нии му­же­ско­го по­ла крес- тьян», у якій зга­да­но про Сте­па­на Ан­дрі­йо­ви­ча Си­ми­рен­ка і за­зна­че­но йо­го рік на­ро­дже­н­ня (1765).

Про­те п’яти­ра­зо­ве ку­мів­ство у свя­ще­ни­ка По­кров­ської цер­кви ста­вить під сум­нів факт йо­го крі­па­цтва. Бо не міг Сте­фан Ар­те­мов­ський — пред­став­ник мі­сце­вої су­спіль­ної вер­хів­ки, бра­ти за ку­ма зви­чай­но­го се­ля­ни­на та ще й крі­па­ка.

Тож за­пис у «Ре­виз­ской сказ­ке » мо­жна твер­ди­ти як хи­бний або та­кий, що не мав жо­дної пра­во­вої осно­ви.

То ким же на­справ­ді був Сте­пан Си­ми­рен­ко в той час? Про це мо­жна ли­ше по­мір­ку­ва­ти, по­си­ла­ю­чись на пе­ре­ка­зи в Го­ро­ди­щі, які ді­йшли до нас. Во­ни ґрун­тов­но від­тво­рю­ють те, що при­хо­вує не­вбла­ган­ний час. Зокре­ма, свід­чать, що в Го­ро­ди­щі Сте­пан Си­ми­рен­ко мав зем­лю. І не де-не-будь, а на Пі­ща­ній. Себ­то там, де й Гу­ла­ки-Ар­те­мов­ські. Одне ур­очи­ще на Віль­шан­ці й по­ни­ні на­зи­ва­ють Си- ми­рен­чи­ною Гре­блею. От­же, і Сте­фан Ар­те­мов­ський, і Сте­пан Си­ми­рен­ко бу­ли су­сі­да­ми. З усьо­го ви­дно — до­бри­ми, бо тіль­ки до­бру й близь­ку лю­ди­ну бе­руть хре­ще­ним ба­тьком сво­їх ді­тей.

Май­же ро­ве­сни­ки (Ар­те­мов­ський — 1772 р., Си­ми­рен­ко — 1765 р., як для чо­ло­ві­чої дру­жби, рі­зни­ця не­зна­чна), во­ни, ма­буть, вправ­но го­спо­да­рю­ва­ли й ча­сто до­по­ма­га­ли один одно­му. Адже Си­ми­рен­ко усла­вив­ся тим, що ста­вив во­дя­ні мли­ни, ві­тря­ки... На Пі­ща­ній, на Віль­шан­ці, на­пев­не, сто­я­ли во­дя­ні мли­ни обох го­спо­да­рів, хоч го­спо­дар­ство Си­ми­рен­ка, мо­жли­во, бу­ло успі­шні­шим.

Та­кож до­бре ві­до­мі йо­го вмі­н­ня й хист до тор­гів­лі. Тож зем­лі на Пі­ща­ній ро­зо­рю­ва­ли, ви­ро­щу­ва­ли збіж­жя, і Сте­пан за­люб­ки тор­гу­вав і зер­ном, і бо­ро­шном, і жив­ні­стю... Не­да­рем­но ж уже йо­го син Фе­дір ста­не ві­до­мим ку­пцем- міль­йо­не­ром... Хист ба­тька пе­ре­йняв і на­ща­док...

Тож Сте­пан був за­мо­жною лю­ди­ною, хо­ро­шим го­спо­да­рем, ша­но­ва­ним у мі­сте­чку.

Він дру­жив з Ар­те­мов­ським і як су­сід, і як кум ча­сто від­ві­ду­вав йо­го, і жо­дне сі­мей­не чи ре­лі­гій­не свя­то не об­хо­ди­ло­ся без ку­ма «Сте­фа­на Се­ме­рень­ка». Мо­жна ска­за­ти на­віть біль­ше: Сте­пан Си­ми­рен­ко був «ро­дин­ним» ку­мом, адже, на­при­клад, у ве­ре­сні 1813 ро­ку хре­стив си­на Іва­на в рі­дно­го бра­та Сте­фа­на, Ва­си­ля, до сло­ва, стар­шо­го ди­я­ко­на По­кров­ської цер­кви. Зна­чить, Си­ми­рен­ка не цу­ра­ли­ся й ін­ші Ар­те­мов­ські. Бо, без­пе­ре­чно, бу­ли на те при­чи­ни, щоб не цу­ра­ти­ся, а нав­па­ки — щи­ро по­ва­жа­ти й лю­би­ти...

Сте­па­на Си­ми­рен­ка обми­ну­ла крі­па­цька до­ля. У Го­ро­ди­щі він був зна­ний як син ко­за­ка та ще й ду­же ві­до­мо­го. Зав­дя­ки го­спо­дар­сько­му хи­сту зу­мів розба­га­ті­ти, що та­кож свід­чить про ньо­го як про віль­ну лю­ди­ну.

І ще раз від­зна­чи­мо: у Сте­па­на Ар­те­мов­сько­го Си­ми­рен­ко хре­стив п’ятьох си­нів, взя­ли йо­го за ку­ма і в лю­то­му 1813 ро­ку, ко­ли на­ро­див­ся Се­мен. Чи­та­є­мо за­пис у Ме­три­чній кни­зі: «Ме­ся­ца фев­ра­ля 4. У бла­го­чин­но­го свя­щен­ни­ка Сте­фа­на Ар­те­мов­ско­го и же­ны его Вар­ва­ры ро­дил­ся сын и кре­щён фев­ра­ля 6 име­нем Си­ме­он. Мо­ли­тво­вал и кре­стил свя­щен­ник Ио­анн Ле­ви­цкий. При тре­бе был ди­я­кон Ва­си­лий Ар­те­мов­ский и по­но­марь Иси­дор Ля­ше­вич. Во­с­при­ем­ни­ка­ми были Фе­кла, же­на сти­хар­но­го дья­чка Ки­ри­лы Але­ксан­дро­ви­ча, Сте­фан Се­ме­рень­ка».

На про­мо­ви­стий факт, що в на­шо­го зна­ме­ни­то­го спів­а­ка й ком­по­зи­то­ра хре­ще­ним ба­тьком був Сте­пан Си­ми­рен­ко, ні­хто з до­слі­дни­ків не звер­тав ува­ги. А да­рем­но. Адже це свід­чить про мі­цну дру­жбу пред­став­ни­ків ро­ду Гу­ла­кі­вАр­те­мов­ських і ро­ду Си­ми­рен­ків. Тоб­то їхні жит­тє­ві до­лі ті­сно пе­ре­плі­та­ли­ся. За­галь­но­ві­до­мим є та­кож те, що Се­ме­нів дядь­ко, ві­до­мий по­ет та бай­кар Пе­тро Пе­тро­вич, ли­сту­вав­ся з управ­ля­ю­чим за­во­дом Си­ми­рен­ків у Млі­є­ві Оле­ксі­єм Іва­но­ви­чем Хро­па­лем,

зя­тем Фе­до­ра Сте­па­но­ви­ча Си­ми­рен­ка, з яким то­ва­ри­шу­вав і наш Ве­ли­кий Ко­бзар.

А якщо зга­да­ти, що в ро­ди­ні Ар­те­мов­ських із ше­сти­рі­чно­го ві­ку ви­хо­ву­вав­ся Єв­до­ким Шев­чен­ко, дво­ю­рі­дний брат ве­ли­ко­го си­на Укра­ї­ни, і зво­ру­шли­ву дру­жбу, про­не­се­ну че­рез усе жи­т­тя Се­ме­на й Та­ра­са, то до дру­жби двох ві­до­мих ро­дів по­трі­бно до­да­ти ще й Шев­чен­ків.

Вар­то не за­бу­ва­ти, що «Ко­бзар» бу­ло ви­да­но ко­штом ону­ка Сте­па­на Си­ми­рен­ка, Пла­то­на. Мо­жна при­пу­сти­ти й те, що про Си­ми­рен­ків Та­рас ді­знав­ся і по­зна­йо­мив­ся че­рез Се­ме­на. Бо не міг він не роз­ка­за­ти най­кра­що­му то­ва­ри­ше­ві про сво­го хре­ще­но­го ба­тька, йо­го ро­ди­ну. І від­ві­ду­ю­чи ма­му ком­по­зи­то­ра, Вар­ва­ру Ар­сен­ті­їв­ну, Та­рас міг пе­ре­да­ва­ти ві­та­н­ня від Се­ме­на й ро­ди­ні Си­ми­рен­ків. Маю на ува­зі час ще до за­сла­н­ня по­е­та, бо від­ві­ди­ни Млі­є­ва та фір­ми Яхнен­ків-Си­ми­рен­ків від­бу­ду­ться пі­зні­ше, і то вже ін­ша роз­по­відь.

Про те, що Се­мен Гу­ла­кАр­те­мов­ський зав­жди пам’ятав, хто йо­го хре­ще­ний ба­тько, і під­три­му­вав най­ті­сні­ші зв’яз­ки з йо­го ро­ди­ною, мо­жна бу­ло ли­ше здо­га­ду­ва­ти­ся. Зокре­ма, й про те, що в час сво­го го­стю­ва­н­ня в рі­дно­му Го­ро­ди­щі, 1844 ро­ку, він не раз і не дві­чі зу­стрі­чав­ся із Си­ми­рен­ка­ми. Най­пер­ше із Фе­до­ром Сте­па­но­ви­чем — си­ном йо­го хре­ще­но­го та Пла­то­ном Фе­до­ро­ви­чем, май­же сво­їм ро­ве­сни­ком, май­бу­тнім ке­рів­ни­ком ве­ли­кої фір­ми «Бра­ти Яхнен­ки і Си­ми­рен­ко», в ча­си, ко­ли у Млі­є­ві по­ста­не чи не най­біль­ший у Ро­сій­ській ім­пе­рії цукро­вий за­вод. Ймо­вір­но і те, що 1844 ро­ку Сте­па­на Си­ми­рен­ка вже не бу­ло...

На пре­ве­ли­кий жаль, се­ред ті­єї зна­чної ча­сти­ни лі­те­ра­ту­ри і до­ку­мен­тів, з яки­ми я пра­цю­ва­ла і по кру­пин­ці зна­хо­ди­ла щось но­ве про ве­ли­кий рід, жо­дної згад­ки про сто­сун­ки Гу­ла­ка- Ар­те­мов­сько­го та Си­ми­рен­ків не зна­хо­ди­ла.

І зов­сім ви­пад­ко­во, гор­та­ю­чи під­шив­ки «Ві­сни­ка Го­ро­ди­щи­ни» за 1990-ті, на­тра­пи­ла на ін­терв’ю Те­тя­ни Во­ло­ди­ми­рів­ни Си­ми­рен­ко — вну­чки Лев­ка Пла­то­но­ви­ча Си­ми­рен­ка, ко­тра се­ред не­ба­га­тьох пред­став­ни­ків ве­ли­ко­го ро­ду уці­лі­ла від ста­лін­сько-ко­му­ні­сти­чних ре­пре­сій, ви­їхав­ши до Ка­на­ди, де про­жи­ла ре­шту сво­го дов­го­го жи­т­тя. І про­чи­та­ла ряд­ки, які ста­ють не­пря­мим під­твер­дже­н­ням дум­ки про най­те­плі­ші сто­сун­ки Се­ме­на Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го із Си­ми­рен­ка­ми. Во­ни вар­ті то­го, щоб їх за­ци­ту­ва­ти: «Наш ро­дин­ний ар­хів бу­ло спа­ле­но аген­та­ми НКВС у ніч аре­шту ба­тька. Че­кі­сти не за­хо­ті­ли ви­во­зи­ти па­пе­ри і пі­шли най­лег­шим шля­хом, ки­нув­ши все до гру­би у во­гонь. Так за­ги­ну­ли ли­сти С. Гу­ла­ка-Ар­те­мов­сько­го, Т. Шев­чен­ка, ма­люн­ки Ве­ли­ко­го Ко­бза­ря, ін­ші без­цін­ні до­ку­мен­ти ді­я­чів ві­тчи­зня­ної куль­ту­ри, з яки­ми ро­ди­на під­три­му­ва­ла дру­жні зв’яз­ки».

От­же, всі, хто ці­ка­ви­ться до­лею на­шо­го спів­а­ка і ком­по­зи­то­ра, не по­ми­ля­ю­ться — він та­ки дру­жив із Си­ми­рен­ка­ми, для ньо­го во­ни бу­ли рі­дни­ми, близь­ки­ми лю­дьми. Тим па­че, що пи­сав Гу­лак-Ар­те­мов­ський ду­же рід­ко і зов­сім не­ба­га­тьом. (За свід­че­н­ням Т. Шев­чен­ка, «Се­мен ску­пий на ли­сти...») І мо­жна ли­ше по­шко­ду­ва­ти, що жор­сто­ка ро­сій­сько-ра­дян­ська си­сте­ма по­ни­щи­ла всі слі­ди цих зв’яз­ків. Як во­на зло­чин­но упро­довж ба­га­тьох де­ся­ти­літь ни­щи­ла укра­їн­ську куль­ту­ру і все укра­їн­ське.

ФОТО НА­ДА­НО АВ­ТО­РОМ

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.