«Зо­ста­ла­ся на мі­сці тіль­ки гну­чка ло­за»

Чо­му Єв­ген Чи­ка­лен­ко вва­жав, що укра­їн­ці ви­яви­ли­ся не­го­то­ви­ми до ви­рі­ше­н­ня сво­го істо­ри­чно­го зав­да­н­ня у 1917 р.

Den (Ukrainian) - - Особистість - Те­тя­на ОСТАШКО, кан­ди­дат історичних на­ук

За­кін­че­н­ня. По­ча­ток чи­тай­те

у «День», №22 від 8 лю­то­го

До­сі не вда­ло­ся від­най­ти жо­дної ін­фор­ма­ції про те, чо­му кан­ди­да­ту­ру Є. Чи­ка­лен­ка бу­ло 20 бе­ре­зня 1917 р. про­ва­ле­но на ви­бо­рах до Цен­траль­ної Ра­ди. Йо­го обра­ли до її скла­ду ли­ше на Все­укра­їн­сько­му на­ціо­наль­но­му кон­гре­сі. Він та­кож усу­нув­ся від ро­бо­ти в Ра­ді То­ва­ри­ства укра­їн­ських по­сту­пов­ців, не­фор­маль­ним лі­де­ром яко­го був у до­ре­во­лю­цій­ний час. Імо­вір­но, пер­ші зу­стрі­чі на пу­блі­чних зі­бра­н­нях з М. Гру­шев­ським, який по­вер­нув­ся до Києва із за­сла­н­ня, го­стрий тон і на­тя­ки на «бур­жу­а­зність» Є. Чи­ка­лен­ка пе­ре­ко­на­ли йо­го в то­му, що він має по­сту­пи­ти­ся мі­сцем ді­я­чам со­ці­а­лі­сти­чно­го та­бо­ру.

Він на­ле­жав до стар­шо­го по­ко­лі­н­ня укра­їн­ських на­ціо­наль­них ді­я­чів, які вна­слі­док сво­го лі­бе­раль­но-де­мо­кра­ти­чно­го сві­то­гля­ду ске­пти­чно ста­ви­ли­ся до ма­со­во­го за­хо­пле­н­ня со­ці­а­лі­сти­чни­ми й ра­ди­каль­ни­ми іде­я­ми і то­му ві­ді­йшли на дру­гий план на­ве­сні 1917 р. Вла­сне, про Є. Чи­ка­лен­ка та близь­ких йо­му по ду­ху Л. Жи­те­цько­го, В. Ле­он­то­ви­ча, П. Сте­бни­цько­го, О. Ло­то­цько­го та ін. пи­сав у сво­їх спо­га­дах Д. Ан­то­но­вич. Він, зокре­ма, за­зна­чав, що не­вдов­зі пі­сля уста­нов­чих збо­рів Укра­їн­ської Цен­траль­ної Ра­ди «Чи­ка­лен­ко і всі ін­ші від­по­ру­чни­ки ТУП, по­чу­ва­ю­чи від­ра­зу до де­ма­го­гії, пе­ре­ста­ли хо­ди­ти на її за­сі­да­н­ня...».

Єв­ген Чи­ка­лен­ко, за­йма­ю­чись го­спо­дар­ством на се­лі, не за­ли­шав­ся без ін­фор­ма­ції про ста­нов­ле­н­ня вла­ди в Укра­ї­ні. Він ре­гу­ляр­но отри­му­вав ли­сти від В. Вин­ни­чен­ка, С. Єфре­мо­ва та А. Ні­ков­сько­го. Мо­жли­во, най­цін­ні­шу ін­фор­ма­цію пе­ре­да­ва­ли йо­му си­ни — Лев­ко й Пе­тро, які пра­цю­ва­ли в апа­ра­ті Цен­траль­ної Ра­ди. Ли­сту­ва­н­ня із П. Сте­бни­цьким, який був офі­цій­ним пред­став­ни­ком УЦР у Пе­тро­гра­ді, на­да­ва­ло йо­му ін­фор­ма­цію про став­ле­н­ня Тим­ча­со­во­го уря­ду до укра­їн­сько­го ру­ху. Су­дя­чи з ли­сту­ва­н­ня Є. Чи­ка­лен­ка, ча­сти­на укра­їн­ських ді­я­чів бу­ли роз­ча­ро­ва­ні кур­сом Цен­траль­ної Ра­ди і не спри­йма­ли не­по­слі­дов­но­сті й за­гра­ва­н­ня з ра­ди­каль­но на­ла­што­ва­ни­ми по­лі­ти­чни­ми си­ла­ми, не­о­бду­ма­но­сті її рі­шень. Один із близь­ких при­я­те­лів Чи­ка­лен­ка — Пе­тро Сте­бни­цький пи­сав, що йо­му «за ки­їв­ські спра­ви бо­я­зно». «...Зни­зу сти­хія, яка прав­да роз­бур­ха­ла­ся, але без до­бро­го ке­рів­ни­цтва са­ма ні­чо­го не здо­бу­де, — на­го­ло­шу­вав він. — А зго­ри — ор­га­ні­зо­ва­не пред­став­ни­цтво трьох по­лі­ти­чних на­прям­ків: со­ці­а­лі­сти, бе­ле­три­сти та гім­на­зи­сти. Зта­кою спіл­кою тру­дно ве­сти до­бру по­лі­ти­ку, і зо­ста­є­ться по­кла­да­ти на­дію... на укра­їн­сько­го Бо­зю». Не менш кри­ти­чним був у сво­їх ко­мен­та­рях щодо то­го­ча­сно­го укра­їн­сько­го про­во­ду й А. Ні­ков­ський, який від­вер­то глу­зу­вав з низь­кої куль­ту­ри мо­ло­дих укра­їн­ських по­лі­ти­ків «Ка­че­ство на­ше ма­ле, го­во­ри­ти не вмі­є­мо, куль­ту­ра ота­ке­сень­ка. Бу­де­мо ще при ко­ри­ті, не роз­би­то­му прав­да, але ко­ри­ті». Оче­ви­дно, що во­ни ба­чи­ли в Є. Чи­ка­лен­ку про­ти­ва­гу М. Гру­шев­сько­му, який «те­пер по­мо­лод­шав і йде вку­пі з мо­лод­ши­ми; так са­мо як він ро­бив і в 1905 — 1907 ро­ках». Але здо­ров’я йо­го на­ве­сні зна­чно по­гір­ши­ло­ся, він від­чу­вав, що не має «ні си­ли, ні охо­ти вхо­ди­ти в кон­флі­кти, в су­пе­ре­чки». Крім то­го, він вва­жав своє пе­ре­бу­ва­н­ня у Ки­є­ві в яко­сті ве­ли­ко­го зе­мель­но­го вла­сни­ка не­по­трі­бним.

Пал­ко лю­бля­чи Укра­ї­ну, її на­род, куль­ту­ру, Єв­ген Чи­ка­лен­ко мав до­во­лі тве­ре­зий по­гляд на ук- ра­їн­ське се­лян­ство. Він ба­чив, що се­ля­ни­на в ре­во­лю­ції най­біль­ше ці­ка­ви­ло розв’яза­н­ня аграр­ної про­бле­ми, то­му на­по­ля­гав на най­ті­сні­шо­му по­єд­нан­ні на­ціо­наль­но-дер­жав­ної роз­бу­до­ви із зе­мель­ним пи­та­н­ням. Він був пе­вен, що «Укра­ї­ну тре­ба бу­ду­ва­ти на се­ре­дньо­му зем­ле­вла­сни­ко­ві, ко­трий має від 15 до 150 де­ся­тин зем­лі, бо це єсть най­пев­ні­ший, най­здо­ро­ві­ший еле­мент на се­лі». Та­кож очі­ку­ва­н­ня Є. Чи­ка­лен­ка бу­ли пов’яза­ні із се­ре­днім кла­сом, як най­більш за­ці­кав­ле­ним у со­ці­аль­ній ста­біль­но­сті, на­ціо­наль­ній дер­жав­но­сті і най­на­дій­ні­шим еле­мен­том се­ла.

Як зем­ле­вла­сник та во­дно­час до­свід­че­на лю­ди­на, він не спри­ймав за­ко­ну про со­ці­а­лі­за­цію зем­лі, який пра­гну­ла ре­а­лі­зу­ва­ти в Укра­ї­ні Укра­їн­ська пар­тія со­ці­а­лі­стів­ре­во­лю­ціо­не­рів. На­то­мість він вва­жав, що для Укра­ї­ни вкрай не­об­хі­дно бу­ло про­ве­де­н­ня зе­мель­ної ре­фор­ми, яка вста­нов­лю­ва­ла б ма­кси­маль­ні нор­ми зем­ле­во­ло­ді­н­ня і пе- ре­дба­ча­ла б пар­це­ля­цію ве­ли­ких го­спо­дарств че­рез їх роз­про­даж. На йо­го дум­ку, за­ле­жно від гео­гра­фі­чних умов мі­сце­во­сті, цей ма­кси­мум мав пе­ре­бу­ва­ти в ме­жах 150 — 250 де­ся­тин зем­лі. Та­ка ре­фор­ма бу­ла ви­гі­дною і для дер­жа­ви, і для се­лян. Вар­то на­го­ло­си­ти, що до­свід і обі­зна­ність Чи­ка­лен­ка ви­зна­ва­ли всі, з ким йо­му до­во­ди­ло­ся спів­пра­цю­ва­ти і хто знав йо­го ще з до­ре­во­лю­цій­них ча­сів. Тож не­див­но, що на­пе­ре­до­дні й пі­сля геть­ман­сько­го пе­ре­во­ро­ту по­лі­ти­чні ді­я­чі рі­зної орі­єн­та­ції — від укра­їн­ських есе­рів до укра­їн­ських хлі­бо­ро­бів-де­мо­кра­тів — про­по­ну­ва­ли йо­му очо­ли­ти Мі­ні­стер­ство зе­мель­них справ.

Ав­то­ри­тет Є. Чи­ка­лен­ка як по­мір­ко­ва­но­го на­ціо­наль­но­го ді­я­ча, а та­кож зв’яз­ки, зокре­ма че­рез зя­тя О. Ско­ро­пис-Йол­ту­хов­сько­го, з ні­ме­цьким вій­сько­вим ко­ман­ду­ва­н­ням спри­чи­ни­ли­ся до про­по­зи- ції від оку­па­цій­ної вла­ди очо­ли­ти уряд і на­ве­сти лад в Укра­ї­ні. Але Є. Чи­ка­лен­ко не на­ва­жив­ся взя­ти «вла­ду з рук нім­ців», бо це озна­ча­ло «ста­ти про­ти всіх ша­рів гро­ма­дян­ства і на­ро­ду». «Я ви­знаю, що тре­ба це зро­би­ти, але у ме­не для цьо­го за­ма­ло ду­ху, не хва­тить смі­ли­во­сті... Я ве­ли­ко­зе­мель­ний вла­сник і аграр­ну ре­фор­му бу­ду робить (по дум­ці всіх) в ін­те­ре­сах сво­го кла­су», — пи­сав він. Крім то­го, він не від­чу­вав у со­бі зна­тно­сті до пу­блі­чної ро­бо­ти. Зре­штою, він так ви­зна­чив свій ви­бір: «...Як пра­ді­ди на­ші ка­за­ли — «до бу­ла­ви — тре­ба пра­ці й го­ло­ви», а я свою го­ло­ву не вва­жаю до то­го зда­тною і не­на­ви­джу бо­роть­бу, а лю­блю спо­кій, мир і ти­шу».

Пі­сля при­хо­ду до вла­ди П. Ско­ро­пад­сько­го в Укра­ї­ні ши­ри­ли­ся ан­ти­уря­до­ві на­строї, пі­ді­грі­ва­ні про­па­ган­дою укра­їн­ських со­ці­а­лі­стів та біль­шо­ви­ків. Є. Чи­ка­лен­ко був за­не­по­ко­є­ний від­су­тні­стю кон­со­лі­да­ції в се­ре­до­ви­щі укра­їнсь- кої по­мір­ко­ва­ної елі­ти, яка ма­ла б ці­ле­спря­мо­ва­ну та ви­про­бу­ва­ну про­гра­му. Йо­го над­зви­чай­но тур­бу­ва­ла її не­спро­мо­жність об’єд­на­ти­ся нав­ко­ло ідеї по­бу­до­ви на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті в Укра­ї­ні. У не­спри­я­тли­вих зов­ні­шньо­по­лі­ти­чних умо­вах укра­їн­ська ін­те­лі­ген­ція обра­ла шлях вза­єм­но­го по­лі­ти­чно­го по­бо­рю­ва­н­ня і не пра­гну­ла від­най­ти ком­про­міс.

На зі­бра­н­нях він не раз був уча­сни­ком обго­во­ре­н­ня пи­та­н­ня фор­му­ва­н­ня на­ціо­наль­но­го уря­ду при геть­ма­но­ві П. Ско­ро­пад­сько­му, оскіль­ки ка­бі­нет Ф. Ли­зо­гу­ба, на дум­ку біль­шо­сті укра­їн­ської на­ціо­наль­но-де­мо­кра­ти­чної ін­те­лі­ген­ції, дис­кре­ди­ту­вав се­бе ні­би­то про­ро­сій­ською по­лі­ти­кою. Обго­во­рю­вав­ся й ме­ха­нізм йо­го змі­ни: по­сту­по­ве ви­ті­сне­н­ня про­ро­сій­ських мі­ні­стрів або від­став­ка чин­но­го уря­ду і за­мі­на йо­го укра­їн­ськи­ми мі­ні­стра­ми. В остан­ньо­му ва­рі­ан­ті Єв­ген Хар­лам­по­вич ба­чив не­без­пе­ку дер­жав­но­го пе­ре­во­ро­ту, яка мо­гла спри­чи­ни­ти­ся до пов­ної втра­ти на­ціо­наль­ної дер­жав­но­сті. На са­мо­му по­ча­тку геть­ма­ну­ва­н­ня П. Ско­ро­пад­сько­го він спри­ймав йо­го ви­клю­чно як про­ро­сій­ський про­ект, який ні­би­то ре­а­лі­зо­ву­ва­ли ко­ли­шні «ста­ро­ре­жим­ни­ки», «сві­до­мі во­ро­ги укра­їн­ської ідеї, які всла­ви­лись на Укра­ї­ні сво­єю обру­си­тель­скою, ан­ти­де­мо­кра­ти­чною ді­яль­ні­стю» то­що. Але по­при це Є. Чи­ка­лен­ко по­стій­но роз­мір­ко­вує над тим, як ви­ко­ри­ста­ти си­ту­а­цію, що скла­ла­ся, і фа­хів­ців в уря­до­вих уста­но­вах на ко­ристь Укра­ї­ні. Уже влі­тку Чи­ка­лен­ко пе­ре­ко­нав­ся, що уря­дов­ці, по­при всі зви­ну­ва­че­н­ня їх в ан­ти­укра­їн­стві, пра­цю­ють на май­бу­тнє Укра­ї­ни, і на­віть роз­мір­ко­вує над мо­жли­ві­стю вхо­дже­н­ня пред­став­ни­ків укра­їн­ських пар­тій до ка­бі­не­ту, який міг би очо­ли­ти І. Кі­стя­ків­ський. Та­кий ва­рі­ант, на йо­го дум­ку, мав би для Укра­ї­ни ве­ли­кі пер­спе­кти­ви. У жов­тні 1918 р. Єв­ген Чи­ка­лен­ко зно­ву одер­жав за­про­ше­н­ня очо­ли­ти уряд, ство­ре­н­ня яко­го ви­яви­ло­ся ре­зуль­та­том пе­ре­мо­вин між Укра­їн­ським на­ціо­наль­ним со­ю­зом із геть­ма­ном П. Ско­ро­пад­ським. Але й у цьо­му ра­зі він не вва­жав для се­бе мо­жли­вим очо­ли­ти ка­бі­нет.

Є. Чи­ка­лен­ко ще в до­ре­во­лю­цій­ний час не при­хо­ву­вав сво­го «гер­ма­но­філь­ства». У сво­є­му що­ден­ни­ку й ли­стах він пи­ше про те, що нім­ці зі сво­єю ор­га­ні­зо­ва­ні­стю, ди­сци­плі­но­ва­ні­стю, став­ле­н­ням до пра­ці мо­жуть спри­я­ти кон­со­лі­да­ції та ви­хо­ван­ню укра­їн­ської на­ції. При­кла­ди цьо­го він ба­чив у Че­хії та При­бал­ти­ці. То­му ціл­ком по­зи­тив­но сприйняв при­хід в Укра­ї­ну ні­ме­цьких військ 1918 р. Нім­ці, на йо­го дум­ку, мо­гли не ли­ше на­ве­сти лад в Укра­ї­ні, на­се­ле­н­ня якої бу­ло роз­бе­ще­не со­ці­а­лі­сти­чни­ми обі­цян­ка­ми та без­ла­д­дям і не спри­йма­ло дій укра­їн­ської вла­ди.

По­при до­сить ске­пти­чне став­ле­н­ня до осо­би П. Ско­ро­пад­сько­го, Є. Чи­ка­лен­ко вва­жав, що па­ді­н­ня йо­го ре­жи­му при­зве­де до втра­ти не­за­ле­жно­сті. Він за­кли­кав пред­став­ни­ків укра­їн­ських на­ціо­наль­но­де­мо­кра­ти­чних пар­тій до спів­пра­ці з геть­ман­ським уря­дом та йо­го під­трим­ки, що мо­гло б ней­тра­лі­зу­ва­ти не­га­тив­ний вплив про­ро­сій­ських сил і зня­ти по­лі­ти­чну на­пру­же­ність в Укра­ї­ні. Є. Чи­ка­лен­ко був ка­те­го­ри­чним про­тив­ни­ком ор­га­ні­за­ції ан­ти­геть­ман­сько­го пов­ста­н­ня і не очі­ку­вав по­зи­тив­них на­слід­ків від дій Ди­ре­кто­рії, які ускла­дню­ва­ли­ся зов­ні­шньо­по­лі­ти­чни­ми чин­ни­ка­ми. Пі­сля ви­хо­ду військ Цен­траль­них дер­жав із Укра­ї­ни її те­ри­то­рія опи­ня­ла­ся під за­гро­зою ра­дян­ської оку­па­ції.

Зпо­ча­тком 1919 р. роз­по­чи­на­є­ться пе­рі­од жи­т­тя Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка в емі­гра­ції. «Та­ка вже до­ля на­ша: на­ле­тів ци­клон, — пи­сав він у ли­сті до В. Ли­пин­сько­го, — роз­ві­яв нас, як ли­сто­чки, по всьо­му сві­то­ві, на­віть по­ви­ри­вав де­ре­ва з ко­рі­н­ням, до яких при­чи­слюю і се­бе з Ва­ми, бо ми си­ді­ли на зем­лі, зда­є­ться, гли­бо­ко за­пу­стив­ши ко­рі­н­ня: зо­ста­ла­ся на мі­сці тіль­ки гну­чка ло­за та бур’яни».

Він вва­жав, що укра­їн­ці ви­яви­ли­ся не­го­то­ви­ми до ви­рі­ше­н­ня сво­го істо­ри­чно­го зав­да­н­ня 1917 р., а їхні роз­по­ро­ше­ність, роз­брат та не­ор­га­ні­зо­ва­ність ма­ли для Укра­ї­ни фа­таль­ні на­слід­ки. Але по­при це, на дум­ку Є. Чи­ка­лен­ка, «не тре­ба мар­ну­ва­ти час, а тре­ба пра­цю­ва­ти над фун­да­мен­том для сво­єї дер­жав­но­сти». Най­біль­ше він мав на­рі­кань до укра­їн­ської ін­те­лі­ген­ції, яка «про­я­ви­ла за цей час ба­га­то вся­ко­го па­скуд­ства, аналь­фа­бе­ти­зму, що свід­чить про її по­лі­ти­чне ди­тин­ство». На йо­го дум­ку, во­на ще не ма­ла «жо­дних усто­їв, на­віть мо­раль­них». «Я не раз ка­жу, що аж то­ді збу­ду­є­ться укра­їн­ська дер­жав­ність, ко­ли по­ви­ро­ста­ють ді­ти отих на­ших со­ці­я­лі­стів, які, бу­ду­чи мі­ні­стра­ми, по­на­кра­да­ли міль­йо­ни, і та­ким ро­бом ви­тво­рять свою бур­жу­а­зію, якої у нас до­сі май­же не бу­ло», — пи­сав 21 сі­чня 1920 р. Єв­ген Хар­лам­по­вич у ли­сті до В’яче­сла­ва Ли­пин­сько­го.

Ле­во­ву ча­сти­ну сво­го ча­су в емі­гра­ції Чи­ка­лен­ко при­свя­тив під­го­тов­ці до дру­ку та пу­блі­ка­ції сво­їх ме­му­а­рів, які ста­ли справ­жньою ен­ци­кло­пе­ді­єю укра­їн­сько­го на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня.

Є. Чи­ка­лен­ко зав­жди від­зна­чав­ся влу­чні­стю ви­слов­лю­ва­н­ня та яскра­вою обра­зні­стю ми­сле­н­ня. Це ви­ра­зно про­сте­жу­є­ться в ба­га­тьох мі­сцях йо­го що­ден­ни­ків. При­кла­дом мо­же бу­ти зро­бле­не ним по­рів­ня­н­ня пе­ре­бі­гу на­ціо­наль­но­го від­ро­дже­н­ня в Укра­ї­ні з бу­дів­ни­цтвом дзві­ни­ці Ки­є­во-Пе­чер­ської лав­ри. За сло­ва­ми Є. Чи­ка­лен­ка, «і ді­ди, і ба­тьки то­го­ча­сних укра­їн­ських гро­мад­ських ді­я­чів з ро­ку в рік пра­цю­ва­ли на на­ціо­наль­ній ни­ві по­ді­бно до бу­дів­ни­чих мо­на­стир­ської дзві­ни­ці, чия пра­ця, зро­бле­на вдень, «вно­чі впір­на­ла в зем­лю». Так і на­ціо­наль­но-осві­дом­лю­ю­ча пра­ця пра­щу­рів «впір­на­ла в гли­би­ну на­ро­дних мас... Ажза ре­во­лю­ції 1917 ро­ку ота пра­ця скіль­кох по­ко­лінь ра­птом ви­яви­ла­ся на світ, як Ки­є­во-Пе­чер­ська дзві­ни­ця із надр зем­лі».

Сьо­го­дні, ко­ли ки­я­ни обго­во­рю­ють, чи має бу­ти в Ки­є­ві пло­ща, на­зва­на на честь ве­ли­ко­го укра­їн­сько­го ді­я­ча, ви­дав­ця і ме­це­на­та, їм вар­то зна­ти, що ко­пі­тка що­ден­на пра­ця Єв­ге­на Чи­ка­лен­ка, га­зе­та «Ра­да», яку він ви­да­вав; ді­яль­ність То­ва­ри­ства укра­їн­ських по­сту­пов­ців, одним із за­снов­ни­ків яко­го він був, ста­ли справ­жньою пред­те­чею ба­га­то­ти­ся­чно­го на­ціо­наль­но­го ру­ху в Укра­ї­ні, який 1917 р. роз­лив­ся ши­ро­ким по­то­ком по її мі­стах і се­лах.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Newspapers in Ukrainian

Newspapers from Ukraine

© PressReader. All rights reserved.